Поділля

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Поділля

Kamjantec-Podilsky flag.svg

Ukraine. Podolia Palatinatus 1648.jpg

Kamianets-Podilskyi-1.jpg

Кам'янець-Подільська фортеця

Ukraine. Podolia Palatinatus. Beauplan 1664.jpg

Мапа Поділля 1648 p.

Ukraine. Braclavia Palatinatus. Beauplan 1648.jpg

   Мапа Поділля 1648 p. Брацлавщина

St Nicholas church Vin 2010 G1.jpg

Миколаївська церква у Вінниці

Podilskiy pivgrish.jpg

Подільський полугрошик

Ukraine-Podiliya.png

   Поділля

Поді́лля (Подільська земля, Пониззя, Подністров'я і Побoжжя) — історико-географічна область України, охоплює територію сучасних Вінницької, Хмельницької (без північної смуги), Тернопільської (південь), північні райони Одеської областей, а також невеликі прилеглі території Житомирської, Черкаської, Кіровоградської, Івано-Франківської та Львівської областей. До Подільської землі також входять землі північної частини не визнаної жодною країною-членом ООН Придністровської Молдавської Республіки.

Географія Поділля[ред.ред. код]

Подільська платформа піднята на 300—400 м над рівнем моря. Вона має два узгір'я: Гологірсько-Кременецьке, що починається від Гологір в м. Бібрки Перемишлянського району Львівської області і тягнеться через Кременеччину до Шумська, окремими відрогами заходячи в Білогірський район. І невисокі гори Медобори (Подільські товтри), що починають свій кряж від смт. Підкамінь Бродівського району Львівської області, проходять через Тернопільську, Хмельницьку області по діагоналі стосовно рр. Серет, Збруч, Смотрич та закінчуються вздовж річки Мурафа на заході Вінницької області. Подільська платформа лежить між басейнами рік, які впадають в Чорне та Балтійське море. Цей вододіл проходить приблизно через с. Плугів в Золочівському районі Львівської області. Поділля прорізане багатьма ярами та каньйонами річок, які впадають до Дністра: Золота Липа, Коропець, Серет, Стрипа, Збруч, Ушиця, Лядава, Немия, Калюс, Мурафа.

Займає басейн межиріччя Південного Бугу і лівих приток Дністра, на Подільській височині на Українському кристалічному щиті в лісостепу. Тут знаходиться Волино-Подільський тектонічний блок.

Виділяють окремі частини — Західне Поділля, Східне Поділля, Опілля, Брацлавщина і Побережжя (пол. Pobereże) — історична область в південній частині колишньої Брацлавщини.

Побережжя розташоване між річками Ягорлик і Мурафа у межиріччі Дністра і Бога (Південного Бугу); досягало кордонів Кримського ханства. Головні міста — Балта, Гайсин, Тульчин, Ольвіополь. Північною частиною Побережжя володів рід Потоцьких (палац в Тульчині) і південною — рід Конецпольських (маєток Кінецьпіль Новий).

Історія Поділля[ред.ред. код]

Стародавня історія[ред.ред. код]

На Поділлі люди жили з давніх давен. З археології відомо, що в цьому регіоні існували середньодністровські стоянки палеоліту Лука Врублевецька та ін. (Ашельська культура), Яруга і Суботівка (Могилів-Подільський район), Сокіл (Кам'янець-Подільський район), Касперівці, Більче-Золоте (Молодовська культура, Мустьєрська культура). Також представлені Солютрейська культура, Оріньяцька культура, Мадленська культура, Анетівська культура. У мезоліті — Кукрецька культура.[1]

В неоліті існували Буго-Дністровська культура 6500-4750 рр. до н. е., культура лінійно-стрічкової кераміки 5500-4900 роках до н. е., Лендельська культура (середина 4 — середина 3 тисячоріч до Р. Х.). В енеоліті (мідний вік) почався демографічний вибух у часи розселення до-індоєвропейських племен — культурної спільноти Кукутень-Трипілля[1]. Трипільці між 4000-2500 роками до н. е. розбудували між Дніпром і Дністром найбільші за розмірами поселення у Європі; їх протоміста могли мати площу 100—450 га, 1500—2700 будинків і до 25 тис. жителів[2]. Також на Поділлі зафіксовані — Культура шнурової кераміки, культура кулястих амфор, Лійчастого посуду культура, комарівська культура, Білогрудівська культура.

У 12-8 ст. до н. е. край населяли носії чорноліської культури, які на півдні Поділля межували із кімерійцями. Скіфське панування в українських степах 650—200 роки до н. е. Плем'я скіфів на Поділлі — ймовірно катіари[2]. Скіфські археологічні групи — західноподільська (зокрема городище Григорівка) і побузька.

Компіляції Плінія Старшого (Naturalis Historia)[24] IV, 88 «Від Тафр вглиб материка займають: авхети, у яких починається Гіпаніс (річка Бог)…»;

Сарматська доба[ред.ред. код]

Геродот (бл. 484—425 рр. до н. е.) вперше згадує споріднених зі скіфами кочових племен — сарматів; період з III ст. до н. е. по IV ст. н. е. в історії України має назву «сарматська доба», а так звана Європейська Сарматія займала територію між Доном і Віслою. На півдні Поділля межувало із Північною Дакією. На картах Римської імперії 125 р. народ який населяв верхів′я Пд. Бугу називають навари (лат. navari) — зарубинецька культура (2 ст. до н. е. — 2 ст.), Черняхівська культура (1-5 ст.), місцями вельбарська культура. По середній течії Дністра — бастарни (bastarnae), тут знайдено різні пам'ятки — сарматські, пшеворська культура, липицька культура. На північ від Дністра (Thiras) у верхів'ї — плем'я тірагети.

В істориків цього періоду зустрічається назва племені — peucini (певкіни) і Peuce mons, г. Певке (від грецького «Соснова»), за широтою тотожна із Овруцьким кряжем, макс. висота 317 м.

В 3 кн. Географії Клавдія Птолемея, написаній в період 130—170 рр., міститься список міст — «Вище Тіра коло Дакії: Карродун (Carrodunus) 49°30'сх.д. − 48°40' пн.ш., Метоній (Metonius) 51° − 48°30', Клeпідава (Clepidaua) 52°30' − 48°40', Bібантаварій (Uibantauarius) 53°10' − 48°40' Еракт (Eractus) 53°30' − 48°40'».

Нижній поворот Дністра 53° − 48°30', біля нього — Вібантаварій (Рудковецьке городище), Еракт — в районі с. Кукавка. Тоді Клепідава припадає на Гуменці (поблизу Кам'янця), Метоній — Мельниця-Подільська, Карродун повинен знаходитись біля другого повороту Дністра, тобто район с. Касперівці. Два з них містять в своєму імені деякі етнічні вказівки: Клепідава вказує на гетів або даків, Карродун — на кельтів. Так як ця остання народність давно вже зникла на цій території, то звідси можна зробити висновок про давність виникнення цього міста. Що стосується до локалізації цих п'яти міст, то само собою зрозуміло, що тільки археологічні знахідки можуть вивести питання зі сфери пропозицій і ворожінь на ґрунт фактичної достовірності.

Деяку ймовірність цим припущенням могли б дати знахідки римських монет. З трьох названих пунктів є цього роду дані тільки щодо Чорнобиля, де в 1879 р. був знайдений скарб римських монет часу Антонінів (Антонович. Археол. карта Київської губернії. — М., 1895. — С. 5.[3]). Непряме підтвердження того, що торговий оборот того часу захопив басейн Прип'яті, можна бачити в монетних знахідках, зроблених на території Волині. [3]

Сарматія Європейська

Дійсно на карті Птолемея гори «tura mons» — Подільські Товтри. Між Бугом і Дніпром — Метрополіс 56°30' − 49°30' , який судячи із назви, був одним із найважливіших міст. Зараз йому відповідає Городище з координатами 49°18' пн.ш. 31°27' сх.д., як видно, широти в Птолемея досить точні, а по довготі різниця біля 25°.

Зібрані проф. Антоновичем дані намічають напрям скарбів римських монет через Волинь від верхів'їв Бугу до Горині і потім за течією цієї ріки. Це свідчить про активні торговельні зв'язки древнього Поділля із римською провінцією Дакія. Місця, де були знайдені римські монети -

Заславський повіт: Білгородка — скарб, який укладав 52 римських динарії від Гальби до Коммода; Брикуля — два римських динарії республіканського часу, прізвище Марція, і імп. Гети.
Острозький повіт: Юфковци — кілька римських монет.
Кременецький повіт: Антонівці — в 1860 р. знайдено кілька римських монет.
Дубенський повіт: Майдан — динарій Веспасіана; Листвин — 3 динарії Антоніна Пія; Червоне — римська монета часу республіки з ім'ям: Caius Norbanus; Мала Мощаниця — динарій Адріана.
Рівненський повіт: Аристов — кілька монет Антоніна Пія; Олександрія (на Горині, як і подальші місцевості) — динарій Антоніна Пія; Бечень — в 1890 р. знайдено великий скарб римських монет від Адріана до Коммода; Рубче — 7 римських монет часу Антонінів; Хотин — кілька фунтів римських монет знайдено в 1888 р., З них вціліло кілька примірників з іменем Марка Аврелія; Казимирка — часто знаходяться римські монети.

У верхній течії р. Случа в Новоград-Волинському повіті є відомості про випадкові знахідки: Черниця — в 1880 р. скарб з 339 римських монет; Олександрівка — в 1890 р. 90 римських монет I—IIв .; Настасівка — в обвалі берега в 1873 р. знайшли 20 срібних монет Траяна. На притоці Случа Церем — Городище — кількасот римських монет. Такий район монетних знахідок у Волинській губернії. Досить одного погляду на карту, щоб визнати тут сліди торгових шляхів, що сполучали басейн Дністра з плином Прип'яті.

З поч. III ст. активізуються християнські місіонери (найближчою до Поділля була Скіфська єпархія), а оскільки мовою проповідників була грецька, вони називали місцевий народ скіфи-орачі, трохи пізніше в історичних документах того часу з'являється вже назва анти (Пеньківська культура 5-7 ст.). (див.Прабатьківщина слов'ян) У 4 ст. на картах Сарматія зникає, замість неї географи зображають Імперію гунів або Імперію Аттіли, яка існувала у 370—469 рр.

Яскравий слід сарматів у історії вплинув на появу «сарматизму».

Русь Подільська[ред.ред. код]

З VI ст. тут знаходилось князівство уличів, потім Болохівська земля. Подільська земля мала підданство Святославу Ігоревичу, а далі його нащадкам. Кордони Русі Подільської були до Чорного моря.

Поділля (колишнє Подольная земля, Русь Дольная, Пониззя) — історико-географічна область, розташована між Південним Бугом і Дніс­тром. Територія Поділля — дольна, тобто являє собою місцевість, роз­ташовану нижче відносно Покуття і Прикарпаття. Ця територія входила до складу Галицького князівства і в літописі XIII ст. зу­стрічається під назвою «Русь Дольная, Понизье». Слово пониззя утворене від давньоруського низ, преф. по- та суф. -є. Східна частина Пониззя, розташована у верхів'ї Південного Бугу і його приток, була відома в той час під назвою Побужжя. У другій половині XIV ст., після монголо-татарського нашестя, за територією Пониззя закріпилася давня літописна назва — Поділля.

Баварський географ наводить такі назви племен — «20)Busani, Бужани мають 231 місто. 21) Sittici, Шиттиці — [область], багато народів і добре укріплених міст. 22) Stadici, Штадиці — [область], 516 міст і незчисленний народ. 23) Sebbirozi, Шеббироси — 90 міст, (існує версія знаходження на півночі Поділля). 24) Unlizi, Уличі 318 міст. 25) Neriuani, Нерівани 78 міст, 26) Attorozi, Аттороси 148 міст, народ дуже лютий» — частина науковців трактує назву як «тиверці» За палеографічними даними рукопис «Баварського географа» впевнено відносять до IX століття. За історичними даними, пов'язаним з описами племен, згаданих в списку, дослідники датують список часом від 817 до 840-х років.

Уже в першій половині XII ст. була спроба галицьких князів хоч і не вдала, утвердитися в Побожжі, (захоплення Прилука) Уже в першій пол. XIII ст. Побожжя бачимо під владою галицько-волинських князів: близько 1230 р. Романовичі розпоряджаються Межибожжям, як своєю волостю . Однак утвердитися їм тут не вдалося; головною перешкодою були автономні устремління населення, які особливо проявились в XIII ст. На Пониззі ці симптоми виявились у XII ст., в тому сприянні, яке населення надавало Івану Берладнику, а в частині території Побожжя, в першій по­ловині ХIII ст. з'являється болохівський рух. На Пониззі він проявився в союзі із татарами Мілея Бакотського. Побожжя в 1250 р. виступає в ряду земель, які відмовились від влади галицько-волинських князів і підкорювались татарам. В середині 12 ст. Поділля належало до Червоної (Галицької) Русі.

Іпатіївський літопис повідомляє, що в 1240 р. боярин Доброслав Судич захопив Пониззя із Бакотою (головне місто). Також згадуються в літописах міста Ушиця (біля смт. Стара Ушиця), (Калюс)

В 1241 р. спалахнуло повстання на Пониззі. Після цього міста Болохівщини були поруйновані військом Галицько-Волинського князівства, каральні експедиції продовжувались до 1257 р.[4]. Літопис Руський повідомляє, що 1257 р. після крем'янецької ж війни хана Куремси Данило Романович здійняв війну проти татар. Порадившись з братом Васильком і з сином Левом, послав він воєводу Діонісія Павловича і взяв город Меджибіж. А потім Данилові таки люди і Василькові пустошили Болохів, а Львові — Побожжя і людей татарських. У відповідь татари провели похід на чолі з Бурундаєм, щоб вибити галичан з Болохівщини. Термін «Поділля», тотожний із «Пониззям», вказує на історичний звязок території з «гірською країною»­ Подністров'я галицького.

У перших давньоруських літописах 1196 Кам'янець-Подільськ описаний як одне з міст Галицько-Волинського князівства. У XII—XIII століттях Кам'янець-Подільський був великим торговим центром.

Починаючи з 1240 місто пережило неодноразові набіги та грабежі армії хана Батия. Особливо спустошлива навала татаро-монголів на Кам'янець-Подільський відбулась в 1250—1255, коли були спалені десятки будинків, а також зруйновані Воскресенський монастир і Воскресенська церква. Наступне розорення міста відбулося в 1259—1260, коли п'ятитисячна кінна армія під командуванням хана Бурундая частково зруйнувала фортецю і спалила всі дерев'яні оборонні споруди. Зазнавши поразки, подоляни визнали право азіатів збирати з міста щорічну данину. З тих пір збройні набіги припинилися, а Золота Орда почала правити життям Поділля за допомогою баскаків і виборних місцевих отаманів. У другій половині XIII століття був створений Подільський улус, який ділився на округи. Кам'янець-Подільський був адміністративним центром Кам'янецької Тьми. В 1252 р. захоплена 600-тисячною ордою Батия.

Активний розвиток краю, будівництво укріплених замків почалися після завоювання Ольґердом найпізніше 1362 р., в результаті якого земля увійшла до складу Великого князівства Литовсько-Руського (ВКЛ) з центром у м. Вільне (Вільнюс).

Первісними осередками Поділля стали Смотрич і Кам'янець-Подільський. У Галицько-Волинському літописі ця територія відома під назвою «Пониззя».

Уперше назва «Поділля» вживається у документах 14 століття. Історики та етнографи поділяють Поділля на Східне і Західне.
Є аргументована думка: на початку 1320-х років як результат чергового наступу орди на Галицько-Волинське князівство південна Бессарабія (між Прутом та Дністром північніше Дунаю) та Галицьке Пониззя ввійшли до складу Золотої Орди, утворивши Подільську землю.[4]

До 1340-х рр. землі Поділля перебували під контролем перекопських татарських ханів. Територія була поділена на тьми, на яких сиділи отамани (вільні від сплати податків), що платили данину перекопським ханам. Після ліквідації улусу Ногая сарайськими ханами (1299) Поділля ненадовго повернулося під контроль галицько-волинських князів, але після смерті Льва та Андрія Юрійовичів (1323) і вокняжіння в Галичі Юрія Тройденовича влада Орди відновилася. Номінально все ще залежний від Золотої Орди, Кам'янець стає об'єктом політичних інтересів відразу двох держав — Польщі та Литви.

М. Грушевський стверджував, що Поділля (Подільська земля) була новотвором, появилось внаслідок відлучення від давньої Теребовельської землі Королівства Руси, частину якої — Теребовельщину — захопив король Польщі Казимир ІІІ та приєднав до Галичини у 1349 році.[5]

Подільське князівство[ред.ред. код]

Корогва подільських полків на Грюнвальдській битві
Герб Подільського воєводства

У першій половині XIV ст. формується «Подільське князівство» на чолі з князями Коріятовичами. 1362 року Великий Литовський князь Ольґерд, разом з братами Коріятовичами, іншими литовсько-руськими князями, вирушив походом проти татарських ханів: Кочубея, Котлубея, Дмитрія Солтана і Бекера і одержав перемогу у битві біля річки Синюхи в степу (на межі теперішнього Поділля). Забрав у них Торговицю, Білу Церкву, Звенигород. Всі країни руські з Поділлям надав Коріатовичам, які відбудували тут замки в Бакоті, Смотричі, Кам'янці, пізніше Брацлав, Вінницю, Меджибіж, Хмільник, Теребовлю.

З кінця XIV століття  — у складі Литовсько-Руської держави.

За даними літописів, весною 1393[6] князь Вітовт пішов на Поділля походом, але через сутичку ще й київським князем Володимиром відклав похід на осінь. Федір Коріятович покликав на допомогу угорських князів та волохів, а сам виїхав до Угорщини, певне, за новою допомогою. Вітовт в час відсутності Федора Коріятовича восени 1393 взяв подільські «городи» (також воєводу Нестака), поставив своїх старост.[6] Грушевський датував захоплення Поділля Вітовтом осінню 1393 чи 1394 року через відсутність джерел.[6] В. Михайловський вказує 1394-й останнім роком правління князя Федора Коріятовича,[7] з чим погоджується Мирон Капраль.[8]

Вітовт, захопивши Поділля, поділив його на 2 частини: західну (Кам'янець, Смотрич, Скалу, Бакоту, Червоногород та ін.) продав Ягайлові (після просьби; за 40 тис. гривень чи кіп[9], який грамотою від 13 червня 1395 надав його «на вічність» (лат. plene iure ducali) краківському воєводі Спитка Мельштинського,[10] а Вінницю, Меджибіж та Бозьк (Божськ) залишив собі, Брацлав, Крем'янець, Сокілець, Хмільник, відійшли до ВКЛ, намісником був Петро Гаштовт.

1394 рік став початком «сорокалітньої війни» (1394—1434 рр.) між Литвою та Польщею за Поділля, в якій найпослідовнішим супротивником Польщі виступав брат Яґайла — литовський князь Свидригайло.

Після смерті Спитка з Мельштина у битві на Ворсклі у 1399 році Ягайло не захотів залишати Поділля в руках його вдови та віддав край князю Свидригайлу (підписувався з серпня 1400 лат. Dei gratia dux Podolie) з умовою, що замки він міг надавати в управління тільки полякам, щоб не втратити можливість потім приєднати Поділля як провінцію до Корони. Це надання не зовсім задовольнило Свидригайла, який готувався до подальшої боротьби, причому, опираючись в основному на русинів та литвинів, інколи отримував прихильників і серед поляків.

На початку 1402 року Свидригайло вирушив до Прусії, де уклав угоду. Ягайло наказав відібрати Поділля від бунтаря, однак несподівано зіткнувся з опором старост (навіть поляків). Але через деякий час вони вислали до короля послів з заявою про визнання покори. Для посилення контролю над ситуацією Ягайло виїхав на Поділля (в серпні був у Кам'янці, потім у Червоногороді).[11]

1411 року Вітовт отримав від Ягайла Поділля, краєм керували старости (намісники) великого князя Литви.[12]

Розподіл князівства між Польщею і Литвою[ред.ред. код]

1430 на Поділля здійснило похід польське військо. Проти польського панування вибухнуло Бакотське повстання 1431—1434. Після його придушення територія Західного Поділля з містами Кам'янець-Подільський, Смотрич, Бакота, Скала відійшла до Польщі.

1431 поразка Свидригайла, поділ Подільського князівства, західне Поділля відходить до Польщі.

1432 Поділля увійшло до складу Великого князівства Руського.

1434 у Західному Поділлі було запроваджено польський адміністративно-територіальний устрій, утворено Подільське воєводство (адміністративний центр — Кам'янець), яке складалося з Кам'янецького, Летичівського і Червоногородського повітів. Подільська шляхта отримала однакові права з шляхтою польською (східне Поділля залишилось у складі Великого князівства Литовського).

На захоплених землях існувала посада подільський староста. Зокрема, подільськими старостами були Пйотр Поляк, Теодор Бучацький Язловецький.[13]

1469 року «царик Маняк»[14][15] напав на Поділля, також Волинь, Київщину.[15]

1474 — перекопські татари сплюндрували все Поділля, попаливши міста, залишивши після себе пустки; забрали в ясир 100 000 осіб, з яких до Кафи дійшло тільки 30 000. 1480 — татари з турками сплюндрували Поділля і Волинь. 1484 — татари через Хотин напали на Поділля.

1475 — на пйотркувському сеймі укладена угода послати до Русі послів, щоб всі замки склали присягу польському королеві.

Між 1493 — 1530 татари 12 разів наїжджали на Поділля, з них напади 1498 і 1516 років були найжахливішими. Тоді були повністю спалені:1474 — Збараж, 1512 — Вишнівець, 1524 року — Зіньків.

1497 — татари з волохами напали 2 рази на Поділля, вони попалили всі міста на Дністрі, зокрема Галич, Дрогобич, також Сокаль.

Поділля на мапі 1554
Поділля на мапі 1613
Поділля. Атлас Ортеліуса, с.81, 1584 р.

1533 — прибуття до Рівського замку королеви Бони із сином Сиґізмундом II Авґустом.

1538 р. було створене Барське староство.

У складі Речі Посполитої[ред.ред. код]

24 травня 1569 року литовські магнати склали присягу Короні Польській. Слідом було оголошено про приєднання до Польського королівства Київського і Брацлавського воєводств. Під Литвою залишилися тільки північно-західні руські землі: Берестейщина і Пінщина.

28 червня 1569 року була підписана Люблінська унія. 1 липня 1569 року посли Великого князівства Литовського та окремо депутати польського сейму підписали акт про унію. Вона завершила процес об'єднання двох держав, що розпочався з укладення Кревської унії 1385 року.

У середині 15 століття автономія Східного Поділля була скасована і в 1566 році утворено Брацлавське воєводство, що включало Брацлавський, Вінницький і Звенигородський повіти. Адміністративним центром до 1598 був Брацлав, згодом — Вінниця (див. також Брацлавщина).

Після Люблінської унії 1569 територія Східного і Західного Поділля перебувала у складі Речі Посполитої. Ці землі зазнавали великих руйнувань і спустошень внаслідок набігів орд кримських і османських Чорним і Кучманським шляхами.

1576 — татари з турками сплюндрували Поділля, Волинь, Червону Русь, тоді старих людей усіх вбивали, а молодь та жінок брали в ясир. Тоді було взято 85 000 осіб, а також коней, овець, 100 тис. шат золота і срібла. Лише у другій половині XV ст. на Поділля було вчинено не менше 33 нападів, а у XVI ст. — 35. Протягом XVXVI ст. на Поділлі відбувалися націо­нально-визвольні повстання, серед яких наймасштабнішими були рухи під проводом Мухи, Северина Наливайка та ін.

У ході національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 16481657 на Поділлі поширився полково-сотенний устрій. На Східному Поділлі утворено Могилівський, Брацлавський (22 сотні) і Кальницький (пізніше Вінницький; 19 сотень) полки. За Андрусівським перемир'ям 1667 Поділля залишилося у складі Речі Посполитої.

У 1672 за сприяння Петра Дорошенка, на Поділля вторгнулося військо Османської імперії; за Бучацьким договором Міхала Корибута Вишневецького частина Поділля з Кам'янцем відійшла до Османської імперії. Кордон поділяв м. Бучач на дві частини. На завойованій території турки утворили Подільський еялет з центром у Кам'янці. В цей час подільські землі були спустошені, населення з західного та східного Поділля масово переселялося за Дніпро та Дністер. Завдяки політиці Петра Дорошенка подільські міста зазнали руйнування та занепаду, а Поділля обезлюднення. Лише після Карловицького конгресу 1698-99 Поділля знову повернулося до складу Речі Посполитої.

Морова зараза «бушувала» на Поділлі 1,5 року — 1769-70 років.[16]

У 18 століття на Поділлі відбува­ються ряд виступів українського населення, повстання Палія 17021704, шириться гайдамацький рух, який переріс у Коліївщину а також Барська конфедерація (1768—1772).

Старости генеральні подільські[ред.ред. код]

Поділля під владою Австро-Угорщини та Росії[ред.ред. код]

Внаслідок першого поділу Речі Посполитої частину Західного Поділля було приєднано до Австрії.

1772 — Червоногородський повіт Поділля по р. Збруч приєднаний зостався до Австрії.

У 1793 землі Поділля захопила Російська імперія, було створено Брацлавське та Ізяславське намісництво, яке в 1795 р. поділено на два нових — Волинське і Подільське. Подільське намісництво складалось із 7 повітів і Брацлавське намісництво (9 повітів). Царським указом від 12 грудня 1796 вони були об'єднані у Подільську губернію (1797) з центром у Кам'янці.

У складі Подільської губернії перебували 12 повітів, У 18201830 рр. на Поділлі відбувалися селянські виступи під проводом Устима Кармалюка.

Перша світова війна 1914—1918[ред.ред. код]

Під час Першої світової війни 19141918 Поділля стала тереном бойових дій армій країн Антанти і Четверного Союзу, внаслідок чого господарство і населення краю зазнало колосальних втрат.

У період Української Народної Республіки, згідно із законом про адміністративно-територіальний поділ України, ухваленого Українською Центральною Радою 6 березня 1918 до складу Подільської землі увійшли кам'янецький, проскурівський, ушицький, летичівський, більша частина могилівського і староконстянтинівського повітів (центр — м. Кам'янець), а до Брацлавщини — Вінницький, Брацлавський, частина Літинського, Липовецького, Могилівського та Ямпільського повітів (центр — м. Вінниця).

У 19171921 на землях Поділля відбувалися бої Армії Української Народної Республіки і Української Галицької Армії з військами чужоземних окупантів — більшовиками, денікінцями та польською армією. Поділля було останнім оплотом УНР, уряд якої 1919-20 рр. перебував у Вінниці, Проскурові і Кам'янці-Подільському. (Список столиць Української Народної Республіки).

Новітня доба[ред.ред. код]

Після поразки українських національно-визвольних змагань 1917—1921 частина земель Поділля увійшла до складу УРСР. На територіальній основі Східного і Західного Поділля існувала Подільська губернія (скасована постановою ВУЦВК від 3 червня 1925). 1932 було створено Вінницьку область, а 22 вересня 1937 — постановою ЦВК СРСР — Кам'яне́ць-Поді́льську з центром у місті Кам'янці-Подільському, і Житомирську області УРСР.

Частина Західного Поділля по річку Збруч у 19211939 входила до складу Польщі.

У результаті анексії територій Польщі і Румунії 1939—1940 рр. вся територія Поділля увійшла до складу областей УРСР.

У 1941—1944 роках територію Поділля було розділено між німецькими Генеральною губернією, генеральною округою Волинь-Поділля і генеральною округою Житомир та румунським губернаторством Трансністрія.

Сьогодні площа Поділля становить близько 61 тис. км²., чисельність населення — близько 4,6 млн чол.

Культура[ред.ред. код]

Народний іконопис[ред.ред. код]

Наприкінці XIX — на початку XX ст. була поширена традиція подільського народного домашнього іконостасу. Такі іконостаси писалися на полотні, а в довжину сягали до 5 метрів. В їхній палітрі переважають червоні, зелені і жовті барви, обличчя святих дещо видовжені, очі мигдалеподібні. Сюжети іконостасів були зумовлені святами і святими, які найбільше шанувалися в тій чи іншій родині. Зібрання подільських домашніх іконостасів знаходяться у Вінницькому художньому музеї, а також у Музеї української домашньої ікони, розташованому в Історико-культурному комплексі «Замок Радомисль»[17].


Архітектура[ред.ред. код]

Монументальне будівництво на Поділлі, в XIV—XVII ст. мало осібний архітектурний характер відповідно до умов життя в цій прикордонній країні. В ці часи з'являються по містах та містечках оборонні замки з баштами, амбразурами, зубчастими стінами. Також церковна архітектура Поділля тих часів набирала оборонного характеру. Церкви та костьоли будувалися невеликі, з міцними мурами, баштами, амбразурами та стрільницями. Яскравий зразок такого церковного будівництва являє собою мурована церква в м. Сутківцях. Успенська церква в м. Межибожі XVII ст. з дуже грубими мурами, має потайну кімнату в бані, хід до якої зроблено в стіні. Іванівська церква в Кам'янці мала міцну муровану дзвіницю-башту з амбразурами. Кам'янецький вірмен­ський костьол мав теж потайну кімнату в бані і стрільниці в дзвіниці. Муро­вані синагоги в м. Сатанові і в м. Шаргороді мають вигляд невеликих замків.

Для Поділля типовою є трьохверха або одноверха дерев'яна церква з виваженими пропорціями. Характерною рисою подільських церков є вертикальна обшивка дошками пофарбована на біло, ґонтовий верх, «опасання» та ґаночок при вході. Середній зруб завжди був домінуючим та вищим за бічні зруби. Церква знаходилася посередині поселення та була обсаджена липами.


Мурована архітектура[ред.ред. код]


Дерев'яні церкви[ред.ред. код]

Традиційна подільська архітектура в Музеї народної архітектури та побуту[ред.ред. код]

Галерея[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Таранець В. Г. Трипільський субстрат: Походження давньоєвропейських мов: [монографія] / В. Г. Таранець / — Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2009. — 276 c.
  2. Трипільські поселення гіганти як культурний феномен
  3. Сервіс зберігання інформації @ EX.UA. www.ex.ua. Процитовано 2016-04-19. 
  4. Г. Козубовський. Грошові одиниці з «Уривків Бенешевича…» // Український історичний журнал. — К., 2014. — № 5 (518) (вер.-жовт.). — С. 138—139. — ISSN 0130-5247.
  5. М. Грушевський. Історія України-Руси. — Т. V. — С. 24.
  6. а б в М. Грушевський. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 171.
  7. Михайловський В. Правління Коріатовичів на Поділлі (1340-ві — 1394 рр.)… — С. 34.
  8. Мирон КАПРАЛЬ (Львів). Подільська шляхта XIV—XVI століть у дослідженні Віталія Михайловського «Михайловський В. Еластична спільнота: Подільська шляхта в другій половині XIV — 70-х роках XVI століття». — С. 697.
  9. М. Грушевський. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 174.
  10. М. Грушевський. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 174—175.
  11. М. Грушевський. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 177.
  12. М. Грушевський. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 178.
  13. A.Gąsiorowski. Piotr Polak (zm. 1441/2) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk, 1978. — t. XXVI/2, zeszyt 109. — 209—416 s. — S. 378. (пол.)
  14. на думку В. Гулевича, кримський бей Мамак з роду Ширин
  15. а б В. Гулевич. Казимир Яґайлович і Менґлі Ґірей… С. 43.
  16. Barącz S. Pamiątki miasta Stanisławowa.— Lwów, 1858. — S. 169. (пол.)
  17. Богомолець. О. «Замок-музей Радомисль на Шляху Королів Via Regia». — Київ, 2013

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]