Визначення кордонів Албанії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Розподіл Османської Албанії під час Першої Балканської війни
Карта можливої албанської держави, запропонованої владою князівства Албанії, і карта територій, які пропонувалися Балканською Лігою за підтримки Франції та Росії

Кордони Албанії, в албанській історіографії Розподіл Албанії (алб. Copëtimi i Shqipërisë Copëtimi i Shqipërisë) — позначення визначення меж території майбутньої албанської держави після того, як албанські делегати, присутні у Вльорі, проголосили незалежність країни 28 листопада 1912 року . Кордони Албанії на півдні і півночі були визначені переважно двома битвами Першої Балканської війни : битвою при Бізані та облогою Шкодера, в яких із одного боку билися грецькі і чорногорські війська, з іншого — османці (значну частину військ Османської імперії в тих боях становили албанці) . Також на визначення меж вплинули кілька міжнародних зустрічей за участю Великих держав.

Лондонська мирна конференція 29 липня 1913 року позначила межі Албанії, які були узгоджені шістьма державами — Великою Британією, Францією, Австро-Угорщиною, Росією, Німеччиною та Італією. Однак, представники албанського національного руху розцінили рішення конференції як поділ країни, оскільки частина албанців опинилися поза Албанією, на території, яку вони планували включити до складу вілайєта Албанія )[1][2][3] . Албанію планували розділити під час Першої світової війни або після її завершення[4], проте ці плани не були реалізовані, і Албанія зберегла свій суверенітет[5] . Спроби розділити її продовжилися під час Другої світової війни і в повоєнні роки[6] .

Розвиток подій[ред. | ред. код]

Передісторія[ред. | ред. код]

Остання російсько-турецька війна закінчилася втратою турками великих територій на Балканах: під контролем залишилися тільки західні Балкани та Македонія. Албанія була підкорена османами в 1479 році, коли впав Шкодер . На тих землях, які збиралися об'єднати албанці, проживали багато болгар, греків, сербів, турків і арумин[7][8] . Офіційно Самі Фрашері заявляв про те, що більшість албанців проживали в османських вілайєтах Косово, Скутарі, Манастир і Яніна[9] .

3 березня 1878 року, згідно мирного договору в Сан-Стефано, частина земель, де проживали албанці, була розділена між Сербією, Чорногорією та Болгарією. Однак, проти договору виступили Австро-Угорщина та Велика Британія, побоюючись посилення Росії. Берлінський конгрес завершився переглядом умов: міста Бар і Подгориця, а також території навколо гірських сіл Гусиньє і Плав перейшли до Чорногорії. Албанці обурилися цим рішенням, заявивши, що це була споконвічно албанська територія[10] . У лютому 1879 року Великі держави наполягли на передачі Османською імперією міст Плава, Подгориця, Гуція й Ульцинь Чорногорії, а також зажадали від турків виведення їхніх військ.

Берлінський конгрес[ред. | ред. код]

Албанці розцінювали рішення Берлінського конгресу як розподіл албанських територій, що входили в вілайят Албанія. Конгрес віддав чорногорцям міста Бар і Подгориця, а також території навколо гірських сіл Гусиньє і Плав. Незабаром албанці створили Прізренську лігу, щоб якось компенсувати втрату територій, де жили їхні земляки, і організували збройний опір в Гусиньє і Плав'є. За словами старійшин, турецько-чорногорська межа в цей час «потонула в крові». Конгрес передав Ульцинь Чорногорії, і незабаром Прізренська ліга пішла з Ульциня, оскільки ще й була розбита турецькою армією Дервіш-паші[11] .

Балканські війни[ред. | ред. код]

8 жовтня 1912 року в вілайєт Шкодер вступили чорногорські війська. Потім, за прикладом чорногорців, Сербія, Болгарія і Греція почали Першу Балканську війну проти Османської імперії. Війська Сербії, Греції та Чорногорії швидко зайняли території, що населені частково албанцями, придушивши опір османів і албанців: стверджується, що в 1913 році ними було вбито до 25 тисяч албанців[12] . Албанські делегати зрозуміли, що їх батьківщину збираються розділити, і зібралися у Вльорі, де 28 листопада 1912 року оголосили про незалежність Албанії[13] .

3 грудня 1912 року в Лондоні зібралися посли шести великих держав — Великої Британії, Франції, Німеччини, Австро-Угорщини, Росії та Італії. Вони вирішили обговорити долю албанських земель. 29 липня 1913 року посли прийняли остаточне рішення: визнати незалежність Князівства Албанія, але скоротити територію більш ніж у два рази від тієї, на яку албанці претендували. Близько 30-40 % албанців повинні були залишитися жити на землях Сербії, Чорногорії та Греції[14] . Незважаючи на такі втрати, Албанія отримувала незалежність і не зобов'язувалася платити ніякої данини Османській імперії[15][16] .

Делімітація кордону[ред. | ред. код]

В Албанію вирушили комісії, які займалися визначенням меж нової держави на основі даних про населення і рішення Лондонського конгресу. Однак, комісія виявилася не в змозі визначити кордон півдня Албанії, оскільки існували протиріччя географічного, економічного та стратегічного характеру. Значну частину спірної території залишили Албанії, що викликало обурення місцевих греків і призвело до повстання. Конфлікт вдалося згладити тільки після підписання протоколу Корфу[17] .

Декларація незалежності Північного Епіру

Наслідки[ред. | ред. код]

Спроби розділити Албанію тривали і надалі: в 1915 році секретна угода, підписана в Лондоні, передбачала розподіл країнами Антанти території Албанії[4] . На підставі цієї угоди вже 20 липня 1919 року Італія і Греція уклали нову угоду про майбутній розподіл Албанії[18] : Греція отримувала Північний Епір (південь Албанії) в обмін на визнання центру Албанії італійським[19] . За півроку до Другої світової війни Албанія була окупована Італією, і до початку Квітневої війни Югославія і Італія вели перемовини про поділ країни[6] . У 1944 році, після поразки націоналістів з " Бали Комбетар " і втечі німецьких військ з Албанії, вже Сенат США запропонував віддати Північний Епір Греції[20] . Албанія зберегла і до цього дня свій суверенітет, але не змогла приєднати землі, які населені етнічними албанцями[21] : наприклад, Косово, в якому все ж скоротилася до початку Другої світової війни чисельність етнічного албанського населення як мінімум на 100 тисяч осіб у зв'язку з еміграцією[22][23] .

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Merrill, Christopher (1999). Only the Nails Remain: Scenes from the Balkan Wars. Rowman & Littlefield. с. 230. ISBN 9780742516861. 
  2. Magocsi, Paul R.; Multicultural History Society of Ontario (1999). Encyclopedia of Canada's peoples. University of Toronto Press. с. 180. ISBN 9780802029386. Процитовано 1 February 2012. 
  3. Schwandner-Sievers, Stephanie; Bernd Jürgen Fischer (2002). Albanian identities: myth and history. Indiana University Press. с. 44. ISBN 9780253341891. «..events of 1913 when a major part of the Albanian-inhabited territories was partitioned among neighbouring Balkan states.» 
  4. а б Staar, Richard F. (1984). Communist regimes in Eastern Europe (вид. 4. ed., 3. print.). Stanford, Calif.: Hoover Inst. Press, Stanford Univ. с. 3. ISBN 978-0-8179-7692-7. 
  5. U.S.-ALBANIAN RELATIONS AND ALBANIA’S PROGRESS TOWARD EU AND NATO. CENTER FOR STRATEGIC AND INTERNATIONAL STUDIES. Процитовано 4 February 2012. 
  6. а б Fischer, Bernd J. (1999). Albania at war : 1939-1945. London: Hurst. с. 15. ISBN 978-1-85065-531-2. 
  7. Pavlowitch, Stevan K. (1999). A history of the Balkans, 1804 - 1945. London [u.a.]: Longman. с. 146. ISBN 978-0-582-04584-2. 
  8. Király, Béla K. (1985). У Gale Stokes. Insurrections, wars, and the Eastern crisis in the 1870s. Boulder: Social Science Monographs. с. 148. ISBN 978-0-88033-090-9. 
  9. Gawrych, George Walter (2006). The crescent and the eagle: Ottoman rule, Islam and the Albanians, 1874-1913. I.B.Tauris. с. 99–101. ISBN 9781845112875. «Albanians comprised a majority in all four provionces» 
  10. Miranda Vickers (1999). The Albanians: a modern history. I.B.Tauris. с. 35. ISBN 978-1-86064-541-9. Процитовано 1 February 2012. 
  11. Warrander, Gail (2011). Kosovo. Bradt Travel Guides. с. 14. ISBN 9781841623313. 
  12. Levene, Mark (2013). Devastation: Volume I: The European Rimlands 1912-1938. Oxford University Press. с. 106. ISBN 9780199683031. Процитовано 23 December 2013. 
  13. Albania: History. Encyclopædia Britannica. Процитовано 31 January 2012. 
  14. Elsie, Robert (2010). Independent Albania (1912—1944). Historical dictionary of Albania. Lanham: Scarecrow Press. с. lix. ISBN 978-0-8108-7380-3. OCLC 454375231. Процитовано 4 February 2012. «... about 30 percent of the Albanian population were excluded from the new state/about 40% ... found themselves excluded from this new country p.243» 
  15. Elsie, Robert. The Conference of London. Архів оригіналу за 2011-02-11. Процитовано 5 January 2012. 
  16. Vickers, Miranda (1999). The Albanians: a modern history. I.B.Tauris. с. 70–80. ISBN 9781860645419. 
  17. Draper, Stark. The conceptualization of an Albanian nation. Ethnic and Racial Studies. Volume 20, Number 1. Процитовано 2 February 2012. 
  18. (ed.), Stephanie Schwandner-Sievers ... (2002). Albanian identities : myth and history (вид. 1. publ.). London: Hurst. с. 135. ISBN 978-1-85065-572-5. 
  19. Burgwyn, H. James (1997). Italian foreign policy in the interwar period : 1918 - 1940 (вид. 1. publ.). Westport, Conn. [u.a.]: Praeger. с. 15. ISBN 978-0-275-94877-1. 
  20. RFE/RL research report. Volume 2. weekly analyses from the RFE/RL. 1993. с. 31. 
  21. McCarthy, Justin (2002). Population history of the Middle East and the Balkans. Isis Press. с. 44. ISBN 9789754282276. 
  22. Albania's Greatest Friend: Aubrey Herbert and the Making of Modern Albania … — Aubrey Herbert — Google Books
  23. Bugajski, Janusz (2002). Political parties of Eastern Europe: a guide to politics in the post-Communist era. 448: M.E. Sharpe. ISBN 9781563246760. 

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]