Вокзал Сен-Лазар (картина)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
« Вокзал Сен Лазар »
Edouard Manet 021.jpg
« Вокзал Сен Лазар »
англ. Gare Saint Lazare
Творець: Едуард Мане
Час створення: 1873
Розміри: 93 × 114 см
Матеріал: олія на полотні
Зберігається: Вашінгтон, США
Музей: Національна галерея

Вокзал Сен Лаза́р або «Залізниця» — картина художника з Франції Едуарда Мане (1832 — 1883).

Вокзал Сен Лазар[ред.ред. код]

Це вокзал в Парижі, що колись пов'язував столицю Франції з Сен Жермен ан Ле. Спочатку були два тимчасових приміщення, поки у 1853 році не побудували кам'яну будівлю за проектом архітектора Ежена Флаша. У 1889 році відбулася перебудова і вокзал отримав сучасний вигляд. Звичайна помпезна, буржуазна будівля не заслуговувала б значної уваги, бо не була шедевром, якби не художники і кіномитці.

Неподалік від вокзалу у 19 столітті жило чимало художників Франції, в тому числі Едуард Мане, маловідомий імпрессіоніст Гюстав Кайботт, відомий художник Клод Моне. Вокзал і життя біля нього стали сюжетом багатьох картин. На цьому вокзалі створено декілька кінострічок, серед яких «Амелі», «Подвійне життя Вероніки» та інші.

Вокзал Сен Лазар і нині залишається одним з шести найбільших вокзалів Парижу.

Картини Едуарда Мане і Вікторина Мьоран[ред.ред. код]

В небідному домі родини Мане з'явилась Вікторина Меран. Едуард, завжди небайдужий до жінок і жіночої краси, познайомився з нею у 1862 році. Їй було лише 18. Вона стала моделлю декількох важливих картин для творчості художника на протязі 1862 — 1873 років («Вулична співачка», « Сніданок на траві », «Вікторина в костюмі еспади», «Олімпія» та ін.) Це вона і на картині Едуарда Мане «Вокзал Сен Лазар». Незвична назва картини камуфлює самий несподіваний зразок портрета роботи художника, останній портрет Вікторини Мьоран, виконаний Едуардом Мане.

Прощання[ред.ред. код]

Незнатне походження — от і все, що можна сказати про неї. Не збережено свідоцтв ні про її освіту, ні про фах. Знають, що позувала художникам і грала на гітарі. В пізні роки сама намагалась створювати картини на продаж, але успіху не мала.

Зустіч з художником допомогла їй якось пристосуватись до складного і незрозумілого життя в столиці. Заміж не вийшла, народила дитину від… І це зробило її життя трохи менш самотним. Поряд з дитиною її і намалював художник, коли перевтомлена від боротьби за добробут Вікторина Мьоран виїхала до Сполучених Штатів в пошуках кращого життя. Їхала вона саме з вокзалу Сен Лазар, що і дало незвичну назву картини. Пізніше полотно придбали для Національної галереї в місті Вашингтон.

На картині нема ніякого вокзалу. Та він і не цікавив Едуарда зовсім. Адже відбувалось прощання — надовго. Вікторина в дорожньому вбранні. Сидить біля металевої гратки. Аби скоротити нудний час, узялася читати. На колінах зручно розмістилося цуценя. І це додало картині (портрету) тепла і приязні. Дочка Вікторини розглядає незграбні залізничні будівлі і пару від потягу. Постані в картині дещо відокремлені одна від одної і не пов'язані психологічно, як того бочікувалось від стосунківдоньки з матір'ю. Навіть в цьому Мане — суворо реалістичний.

Кажуть, її життя не задалося і в Америці. Вона повернулась в Париж, довго бідкалась і померла від пиятики і старості. Допомогти нема кому було.

Побутування картини (провенанс)[ред.ред. код]

Картину, що виставили в Паризькому салоні, придбав оперний співак Жан-Батіст Фор, що збирав картини як засіб вкладання грошей. 1881 року картину продав за 5400 франків паризькому маршану Полю Дюран-Рюелю. Назва « Вокзал Сен-Лазар » не авторська, так її називав Поль Дюран-Рюель. 31 грудня 1898 року він продав картину за 100000 франків американському багатію Генрі Осборну Хавемеєру і твір перевезли у Сполучені Штати. По смерті Генрі його дружина Луїзіна Хавемеєр успадкувала картини чоловіка. Вона розділила колекцію картин на дві частини, більшу і меншу. Більша (у 2000 зразків) була подарована Музею мистецтв Мтрополітен в Нью-Йорку. Меншу частину збірки Луїзіна Хавемеєр розділила між трьома власними дітьми (серед них була і картина «Вокзал Сен-Лазар»). Остання перешла до сина Горація Хавемеєра. По смерті Горація Хавемеєра карина була 1956 року передана до збірок Національної галереї мистецтва в місті Вашингтон, де зберігається дотепер.

Джерела[ред.ред. код]

  • Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / за ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — Київ: Гол. редакція УРЕ, 1974–1985.
  • ЧегодаевА.Д. «Эдуард Мане»,М, «Искусство», 1985 (рос)
  • сборник «Западно-европейское искусство 2й половины 19 века», М, «Искусство»,1975 (рос)
  • «100 офортов 16-19 вв. из собрания Гос.Эрмитажа», Л-М.,«Сов. художник», 1964 (рос)

Див. також[ред.ред. код]