Гайдарабад (держава)

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Гайдарабад.

Гайдарабад
1724 – 1948
Герб
Девіз Al Azmat Allah ("Велич належить Богу") Ya Osman ("О, Осман")
Гайдарабад: історичні кордони на карті Гайдарабад (темно-зелений) і провінція Берар, яка не входила до складу держави Гайдарабад, але була також домініоном Нізама між 1853 і 1903 (світло-зелений)
Столиця	Ауранґабад (1724–1763) Гайдарабад (1763–1948)
Мови	Урду Перська Телугу
Релігії	Іслам Індуїзм
Форма правління	абсолютна монархія
Історія
• Заснування	1724
• Битва при Шакаркхеді	1724 рік
• Операція Поло	1948 рік
• Приєднання	1948
Площа
• 1941	214 187 км2
Населення
• 1941	16 338 534 осіб
Густота	осіб/км²
Валюта	рупія Гайдарабаду
Попередник Наступник Імперія Великих Моголів Республіка Індія
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Гайдарабад (держава)

Гайдарабад — індійська держава, що виникла у Декані із занепадом Великих Моголів напочатку XVIII ст. Вона керувалася нізамами (на кшталт набоба) з династії Асаф Джахів, першим з яких був Асаф Джах I. У 1948 році внаслідок Операції Поло було приєднано до незалежної Індії.

Історія

Заснування

Засновником держави був Мір Камар-уд-дін Чин Калич-хан, який розпочав службу за падишаха Ауранґзеба. Виявив старанність у виконанні наказів. За Бахадур-шаха I стає субадаром Ауда. Втім піднесення кар'єри починається після падіння впливових могольських сановників Сейїдів. Тоді ж отримує посаду нізама-уль-мулька. Це ім'я дало назву подальшому титулу правителів Гайдарабаду — нізамів. Він поступово посилив свій вплив у Декані. У 1724 році при Шакаркхеді завдав поразки Мубариз-хану, тимчасовому субадару Декана. З цього моменту Нізам-уль-мульк стає фактично незалежним правителем. Він намагався встановити контроль над центральною та південною Індією. Головним суперником стали маратхи, з якими велася тривала боротьба. До 1745 року влада нізамів Гайдарабаду охоплювала колишні землі султанату Голконда та більшу частину південно-східного Індостану.

Після смерті цього правителя у 1748 році розпочався занепад держави. Він бу викликаний тривалою боротьбою нащадків Нізам-уль-мулька за трон. Протягом декількох років змінилося троє нізамів. В цю боротьбу втрутилися англійці та французи. У 1751–1758 році тут фактично хазяйнували французькі війська на чолі із Бюссі. У 1760 році нізам зазнав поразки від маратхів на чолі із Садашива Рао Бхау. У 1761 році після Третьої битви при Паніпаті Гайдарабад на деякий час повернув свій вплив у Декані.

Зміцнення

В цей час за правління Асаф Джаха II відбувається стабілізація влади. Хайдарабад намагався втрутитися у справи Карнатаки, проте без особливо успіху. В цей же час починається посилюватися вплив англійців. Разом з тим у 1795 році війська нізама знову були розбиті маратхами при Харді. З цього моменту починається остаточний занепад держави.

У 1798 році було укладено з Британською Ост-Індською компанію субсидіарний договір, згідно якого на службу до нізама поступали англійці, а французи звільнялися. Нізам погодився щорічно сплачувати англійським військовим близько 2,4 млн рупій та проводити зовнішню політику, керуючись порадами Ост-Індської компанії. У 1799 гайдарабадська армія брала участь у Четвертій англо-майсурській війні. За це нізам отримав частину володінь Тіпу Султана.

Визнання залежності

У 1801 році було укладено новий договір з британцями, згідно якого в обмін за сплату послуг англійських військових нізам віддавав Ост-Індській компанії землі на південь від рік Тунгабхадра та Крішна. В результаті Гайдарабад опинився відрізаним від моря й повністю залежним від англійців. після цього нізами зосередили увагу на внутрішніх справах своєї держави. Починається розбудова міст, освіти, культури, економіки. Водночас під час повстання сипаїв у 1857 році Гайдарабад надав військову допомогу для його придушення.

За час колоніального періоду нізами Гайдарабаду сприяли розвитку промисловості, прокладаню автомобільних та залізних шляхів. Гайдарабад став єдиним з князівств Британської Індії, який мав власний банк. При цьому вони небрали жодної участь у рухах за незалежність Індії. Під час Першої та Другої світових війн нізами зробили значний внесок в озброєння англійських військ.

Останній нізам — Асаф Джах VII — заснував у місті Гайдарабад Університет Османі (отримав назву на честь власного ім'я нізама — Мір Осман Алі-хана), який став одним з провідних вищих навчальних закладів Індії.

Приєднання та реформа

Після проголошення Індії та Пакистану незалежними Гайдарабаду надана була можливість обрати суб'єктність. Проте правитель Гайдарабаду коливався: правителі й знать були мусульманами, а переважна більшість населення — індусами. Зрештою було оголошено незалежність Гайдарабаду. Проте це не влаштовувало уряд Д.Неру. У вересні 1948 року було проведено Операцію Поло. Індійські війська стрімко увійшли на територію держави Гайдарабад. Нізаму довелося поставити підпис під наказом щодо приєднання до Індії.

Деякий час Гайдарабад існував як окремий штат. Лише у 1956 році територія розділена між штатами Махараштра, Андхра-Прадеш, Карнатака.

Географія

Гайдарабад розташовувався на плато Декан у центральній частині Індостану. Спочатку він мав вихід до моря на сході, але втратив його, коли нізами були змушені поступитися територією британцям. Це зробило Хайдарабад державою без виходу до моря, повністю оточеною Британською Індією, за винятком короткого кордону з князівством Бастар на північному сході. Розкидані ексклави лежали в межах Британської Індії, особливо на заході, і подібні анклави інших князівств були в межах держави Гайдарабад.

Річки Манджира та Годаварі розділяли територію на два регіони: Маратхвада та Телангана. На північ і захід від річок країна характеризувалася пагорбами та горами. На південь і схід від річок рослинності було менше.

Симоліка

Від часів Великих Моголів нізами отримали право носити особливий знак розрізнення, рибу або махі-о-маратиб, який був одним із найвизначніших знаків розрізнення рангу. Знак складався з металевої фігури на вершині жердини. У палаці Чоумахалла нізам мав маснад (трон) з білого мармуру та розміщений у великій залі, де нізам проводив дарбар (суд).

Герб містив повні титули нізама внизу та дастар. З початку утворення держави прапор мав присутну форму з півмісяцем. Асаф Джах V змінив її на прямогутну — розділений на зелений та червоний кольори із зіркою та півмісяцем посередині.

1947 року з оголошенням незалежності прапор знову було змінено. Став викорстовуватися жовтий прапор із зеленими та білими смугами. У круглому полі посередині був щит з титулом Нізама «асаф джах нізам уль мульк», а над ним — дастар, особливий тюрбан, який носили провідні люди. На прапорі також був напис «Вся хвала Богу» вгорі та ім'я нізама внизу. Прапор був тісно пов'язаний з династією і називався прапором Асафії.

У Гайдарабаді також був національний гімн. Текст був арабською мовою та урду.

• 
  Герб нізама Аса Джаха VII
• 
  Прапор до 1900 року
• 
  Прапор до 1947 року
• 
  Прапор у 1947—1948 роках

Населення

Населення постраждало від голоду з 1876 по 1878 рік, у 1897 та 1900 роках. Перепис населення проводився кожні 10 років, одночасно з рештою Британської Індії. Статистичне управління Гайдарабаду було створено в 1919 році. Переписи 1911 та 1921 років показали значні коливання чисельності населення. 1901 року був найнаселенішим з індійських князівств. У жовтні 1918 року Гайдарабад постраждав від епідемії іспанського грипу, втративши 350 000 осіб. До цього чума та холера вже спустошували князівство, а 1920 рік також був невдалим роком з неврожайним періодом та голодом у деяких частинах Гайдарабаду.

У 1901 році 90% населення проживало в селах. Середня чисельність населення сіл становила 500 осіб. Було 79 великих міст та 20 010 сіл. Столиця була найбільшим містом, населення якої зросло зі 145 039 мешканців у 1891 році до 739 159 у 1941 році. Другим за чисельністю містом був Варангал з населенням 62 119 осіб у 1931 році, третім — Гульбарга з населенням 41 083 особи. За ним йшли Аурангабад (29 288), Райчур (27 910) та Нандер (26 992).

Вірування

1891 року індуїтське населення становило 90%. У 1921 році 85% населення були індуїстами, тоді як 10% були мусульманами. У містах 43% були мусульманами, а 52% - індуїстами.

Мусульманське населення, включаючи правлячу династію Асаф Джахі, у 1941 році нараховувало близько 2 097 475 осіб, тоді як індуїстів було близько 9 171 318 осіб. Мулькі, або мюльхі, — є назвою корінних мешканців Гайдарабаду, незалежно від етнічних відмінностей..

Існували також невеликі громади анімістів, християн, джайнів, сикхів та парсів. Католицька церква в 1851 році заснувала апостольський вікаріат з осідком у Гайдарабаді, у 1888 році його було підвищено до єпархії.

Мови

Мовою двору була фарсі, а знать розмовляла урду, тоді як населення загалом розмовляло телугу, маратхі та каннадою. Маратхі розмовляло населення в північній частині регіону Маратхвада, тоді як каннада була мовою південних частин регіону. Телугу розмовляли в регіоні Телангана на сході. До 1880-х років офіційні папери складалися фасрі, коли зрештою було замінено гайдарабадською говіркою урду.

У 1921 році 10% населення розмовляли урду. 42% населення розмовляли телугу, 26% маратхі та 12% каннада. Згідно з переписом населення 1941 року, 2 187 005 осіб розмовляли урду, 7 529 229 осіб – телугу, 3 947 089 осіб – маратхі, 1 724 180 осіб – каннада як рідними мовами.

Також низка корінних груп населення розмовляли мовами гонді, ламбаді, коя, ченху та кондаредді.

Устрій

Політична структура середньовічного мусульманського правління збереглася більш-менш неушкодженою до сучасності. Вся влада належала нізаму. Він мав право на салют із 21 гармати. У 1918 році нізаму було присвоєно титул Його Високості.

Державну адміністрацію очолював диван, фактично прем'єр-міністр, якого призначав нізам. З 1914 по 1919 рік Нізам правив без дивана, але зазнав тиску з боку британської резидентури, щоб відновити цю посаду.

1893 року нізам створив Законодавчу та Урядову ради. Членів двох рад призначав нізам, який, залишався верховною владою в державі та міг вільно змінювати рішення рад. Уряд також мав велику кількість сторонніх осіб (так званих не-мульхів) – 46 800 з них у 1933 році, включаючи всіх членів Виконавчої ради.

У серпні 1946 року нізам оголосив про запровадження Законодавчих зборів (Асамблеї) зі 132 представниками, з яких 76 було обрано, 43 номіновано та 13 призначено. Склад базувався на ідеї паритету між двома релігійними громадами. Індуїсти та мусульмани отримали по 58 представників, два місця зарезервовані для християн, а одне — для парсів.

Бюрократичний апарат складався з близько 1500 чиновників. Деякі з них були набрані з-за меж князівства. На адміністративні посади переважно призначалися індуси з північної індуїстської касти каястха. Державні службовці нижчого рівня були переважно мусульманами.

Втім Велика Британія контролювала державне управління через свого резидента, який базувався в британському анклаві Секундерабад, де британці розмістили великі військові сили. Коли Асаф Джах VII у 1925 році став вимаагати рівного статусу у відносинах між Гайдарабадом і Лондоном, отримав жорстку відповідь від віце-короля Руфуса Айзекса, яка свідчить про підлегле становище князівства.

У 1920-х роках виникла ще низка організацій з політичним ухилом: Махараштра Парішад серед носіїв мови махараті, Карнатака Парішад серед носіїв мови каннада та Андхра Джана Сангх серед носіїв мови телугу. У 1935 році були засновані Ліга підданих Нізаму та Ліга Мулкі. Остання хотіла зберегти Хайдарабад як незалежну державу та вороже ставилася до британців, а також до іммігрантів з інших частин Індії. У 1927 році засновано Меджліс-е-Іттіхад-уль-Муслимін, або просто Іттіхад, що переважно займався релігійною та соціальною діяльністю, астав політичною організацією наприкінці 1930-х років. У жовтні 1938 року було засновано Хайдарабадський державний конгрес (HSC), що спирався на підтримку індуїстів. Лише після Другої світової війни партії отримали можливість брати участь у формуванні уряду. У Конгресі держави Гайдарабад, де домінували індуїсти, так і мусульманський Маджліс-е-Іттіхад-уль-Муслимін, були запрошені приєднатися до уряду, але перший відмовився. Відповідно, в уряді 1946 року домінувала Мусульманська партія.

Адміністративний поділ

Адміністративно-територіальний поділ держави Гайдарабад

У 1856 році державу було поділено на чотири дивізіони: Аурангабад, Бідар, Гульбарга та Варангал. Реорганізація дивізіонів відбулася в 1905 році, коли Медак (Гульшанабад) замінив Бідар. Дивізіони було поділено на дістрикти, які, у свою чергу, були розділені на талуки. Адміністративний поділ не включав приватні маєтки нізамів.

Дістрикт Атраф-і-Балда («передмістя міста») складався з районів навколо міста Хайдарабад. В іншому випадку дивізіони та їдістрикти були названі на честь найважливішого міста.

Нізами

• Асаф Джах I (1724–1748)
• Насір Джанг (1748–1750)
• Музаффар Джанг (1750–1751)
• Салабат Джанг (1751–1762)
• Асаф Джах II (1762–1802)
• Асаф Джах III (1802–1829)
• Асаф Джах IV (1829–1857)
• Асаф Джах V (1857–1869)
• Асаф Джах VI (1869–1911)
• Асаф Джах VII (1911–1948)

Суспільство

На верхівці знаходився монарх та правляча династія. Вони спиралися на аристократію з 1100 феодальних родин, які володіли ще 30% земель. Значний відсоток становили орендарі-селяни — близько 4 мільйонів осіб.

Фактично, мусульмани представляли «вищу касту» соціальної структури.

Право і судочинство

З 1870-х років поступово впроваджується британсько-індійська правова система. Оскільки населення було мультикультурним, переважав правовий плюралізм, особливо в сферах, які регулювалися внутрішньо в межах різних груп населення, незалежно від того, чи це було релігійно обумовлене регулювання, чи визначалося кастовою системою. Це особливо стосувалося таких сфер, як шлюб, усиновлення та спадкування.

Вищий суд Гайдарабаду

Вищий суд було запроваджено у 1890 році за британською моделлю. До 1921 року не було розділення виконавчої та судової влади. Поліцейські та судові функці на місцях виконували збирачі податків. У 1921 році ці функції було розділено. На початок 1940-х років у країні був один суддя Верховного суду та 12 звичайних суддів, а також 296 суддів нижчого рівня.

була добре організована таємна поліція — хофі, — яка мала мережу інформаторів, що поширювалася на більшість сфер діяльності та аж до місцевого рівня вулиць. У країні був відносно низький рівень злочинності. У 1941 році, коли населення країни становило 16,3 мільйона осіб, було зареєстровано 79 626 кримінальних справ. Поліцейські сили нараховували 15 466 осіб.

Економіка

На північ й захід від річок Манджира та Годаварі були багаті сільськогосподарські угіддя, де вирощували пшеницю та бавовник. На південь і схід від річок — рис. Гайдарабад мав сільськогосподарську економіку. Незважаючи на великі природні ресурси та родовища корисних копалин, а також початкову індустріалізацію, залишався країною, де населення значною мірою залежало від сільського господарства для існування. У 1901 році 41,4% оброблюваних земель використовувалося під сорго, 10,7% під бавовну, 8,2% під перлове просо, 4,5% під рис та 4,2% під кунжут.

З моменту заснування держави нізам отримав контроль над більшою частиною сільськогосподарських угідь. Аграрна структура, встановлена Асафом Джахом I, залишалася незмінною протягом усього існування держави.

Половина оброблюваних земель була землею корони (хальса) і перебувала під управлінням державної податкової служби. Інша половина належала землевласникам (джагірдарам). Особиста власність Нізама, сарф-е-хас, становила 10% оброблюваних земель і мала власне управління, яке залишалося незмінним

Нізам надавав джагір (феод) на дохід від землі. Джагір міг бути наданий в обмін на послуги або для забезпечення певної особи стабільним доходом. Він давав власнику право на дохід від землі, але не право власності на неї. Надання джагіра здійснювалося санадом, офіційним листом від Нізама, і давало особисті права, які не могли бути передані іншим особам. Власник джагіра — джагірдар — здійснював збір податків. Джагірдари також могли мати поліцейські та судові повноваження. Джагір міг бути успадкованим або особистим, а також міг бути наданий мечетям та індуїстським храмам.

Землю обробляли селяни, які були поденними та сільськогосподарськими робітниками. Система примусової праці (бегар) була поширеною та важкою для скасування, хоча її неодноразово оголошували незаконною.

1937 року для вирощування цукрової тростини нізам надав 15 тис. акрів, сировина з яких потрапляла на цукрову фабрику, що була на той час найбільшою в Азії. 1945 року було засновано «Деканські авіалінії».

У XX столітті інвестиції здійснювалися у виробництво цементу, хімічну промисловість та промисловість добрив. З 1930 по 1946 рік промислове виробництво в штаті зросло в 2,3 рази. Було 6 текстильних фабрик, 84 шкіряні заводи та тютюнова промисловість з виробництвом сигарет. Також вироблялася харчова олія. Ремесла виробляли, серед іншого, килими, шкіряні та металеві вироби. Держава володіла 50% або більше капіталу у всіх великих підприємствах, що дозволяло Нізамам отримувати додаткові прибутки. Великі підприємства активно створювалися з середини 1870-х років до 1940-х років включно. Столиця з 1920 року мало власну Хусейн Сагар електростанцію для виробництва електроенергії, що стала першою тепловою електростанцією в Британській Індії. Нізами зосередилися на промисловому розвитку в регіоні Санатнагара, розмістивши там кілька промислових підприємств, створивши там автомобільні і залізничні вузли. 1873 року було створено Нізамова державна залізниця, яку 1883 року було перейменовано на Нізаму гарантовану державну залізницю, яка до 1943 року контролювала 1107 км залізничних колій і 7 залізничних ліній (останню було відкрито 1930 року). Її чистий прибуток у 1909 склав майже 28 лакхів (2,8 млн рупій).

З 1934 року у Варангалі діяла текстильна фабрика «Азам Джахі Мілз», у Кагазнагарі — потужна паперова фабрика. У великій кількості випускалися тютюнові вироби, серед популярних марок цигарок «Голконда», «Амар». З 1942 року працювало підприємство «Hyderabad Allwyn Metal Works Limited» з виготовлення автобусів «Albion CX9». У значній кількості вироблялися верстати.

У гірських районах були родовища коштовного каміння, вугілля та залізної руди. Алмази добувалися на річці Крішна в південній частині держави. Також були родовища слюди, корунду та гранату. Промисловий видобуток родовищ золота між річками Крішна та Тунгабхадра розпочався наприкінці XIX століття.

Родовища вугілля на північному сході країни були відкриті в 1872 році. У 1886 році компанія Хайдарабад (Деккан) отримала концесію на видобуток вугілля з вугільних басейнів Сінгерені, і в 1904 році там було видобуто 426 278 тонн вугілля. У 1920 році компанія Singareni Collieries Company взяла на себе експлуатацію вугільних басейнів. Вугілля з шахти транспортувалося залізницею до Дорнакалу. До 1928 року вугільна компанія найняла близько 11 000 осіб.

Родовища залізної руди були знайдені в кількох місцях. Тигельна сталь вироблялася та експортувалася. У районі Налгонда було знайдено мідь, а в районі Карімнагар - графіт. Вапняк видобувався вздовж колій Великої Індійської півострівної залізниці для використання як будівельний матеріал як на внутрішньому ринку, так і на експорт.

У першій половині XIX століття приватні банки та банкіри мали значний вплив. Доходи надходили переважно від збору врожаю, і держава залежала від позик банків протягом року, щоб забезпечити необхідну ліквідність. Банки також вели рахунки для держави, карбували власні монети та наймали солдатів для стягнення боргів. Банківським бізнесом керували родинні фірми індуїстів з Гуджарату та Марвара, а також госайни.

Завдяки реформам системи оподаткування, проведеним диваном Салара Юнгом, влада банків зменшилася. У 1868 році також було створено звичайний банк під назвою Державний банк, який фактично був філією Банку Бенгалії.

Фінанси

Доходи від сільського господарства були найважливішим джерелом державних доходів. Протягом тривалого часу це було домінуючим джерелом державних доходів, але протягом XX століття доходи від мит та зборів також стали важливим джерелом доходів. У 1884–1885 роках держава мала 18 670 000 рупій доходів від сільського господарства, тоді як митні надходження становили 4 825 000 рупій, а надходження від податків та опіуму – 3 586 000 рупій. За 1935–1936 роки ця цифра змінилася на 33 557 000 рупій доходів від сільського господарства, 19 619 000 рупій від податків та опіуму та 10 467 000 рупій доходів від мит.

Залізниця, яка наприкінці XIX століття була витратою для держави, у 1930-х роках забезпечила профіцит та дохід держави. У 1884–1885 роках дохід від залізниці становив 1 331 000, а витрати – 2 501 000. У 1935–1936 роках цей показник зріс до 10 400 000 рупій доходів та 157 000 рупій витрат.

Державні доходи зросли з 41 700 000 рупій у 1900–1901 роках до 209 900 000 рупій у 1947–1948 роках. У період з 1900 по 1948 рік державні фінанси були переважно з профіцитом, за винятком 1930–1934 років та 1948 року.

Економіка країни за державними доходами та витратами, у 1947–1948 роках була на рівні з Бельгією.

Гроші

Після здобуття незалежності могольські монети продовжували використовуватися в Гайдарабаді, але держава поступово отримала власний монетний двір. У 1856 році карбування було реформовано, а наступного року численні приватні монетні двори були закриті.

З 1858 року ім'я могольського падишаха на монетах було замінено титулом нізама. З кінця XIX століття карбування монет було механізовано, а монети карбувалися із золота, срібла, міді та нікелю. Срібні монети з Гайдарабаду були популярними під час Другої світової війни, і в червні 1944 року було випущено 14,5 мільйона срібних монет.

10 рупій Гайдарабаду. 1940 рік

Використовував рупію як свою валюту. З 1918 року почали друкувати банкноти. У 1942 році створено Державний банк Гайдарабаду.

Військо

Армія формувалася за могольським зразком. Асаф Джах I зібрав потужну армію, яка дозволила Гайдарабаду стати однією з потужних держав на півдні Індії. Спочатку армійські сили складалися з окремих підрозділів, створених та очолюваних аристократами. Після його смерті армія була підірвана війнами за спадщину його синів. Вона була відновлена за Асафа Джа II, який модернізував армію. Серед відомих підрозділів під час його правління були батальйони, навчені британцями, французький корпус під орудою Мішеля Раймона та Переможний піхотний батальйон, що повністю складався з жінок.

З 1778 року, часу визнання британського протекторату, війська Гайдарабаду виконували допоміжну функцію у британських кампаніях. Так гайдарабал=дські військові підрозділи брали участь на боці Британської ост-Індської компанії у Другій та третій англо-маратхських війнах.

1798 року за рішенням британського генерал-губернатора Річарда Веллслі було здійснено розформування індійських підрозділів Гайдарабаду, які перебували під командуванням француза Раймонда. Розформовані підрозділи, що отримав назву «Нізамів Контингент», мали бути сформовані в армію з британськими офіцерами та боротися з військами Французької Ост-Індської компанії. Також вони відзначилися у Четвертій англо-майсурській війні.

Гайдарабадський підрозділ. 1910 рік

У 1813 році Генріх Рассел, британський резидент при дворі Гайдарабаду, створив бригаду Рассела, що складалася з двох батальйонів. Пізніше було сформовано ще чотири батальйони, які стали відомі як піхотна сила Берара. До 1853 року, на момент підписання договору між Нізамом та британцями, Нізамів Контингент складалися з восьми батальйонів. Британська Ост-Індська компанія взяла на себе відповідальність за утримання контингенту Нізама, перейменувавши його на Гайдарабадський підрозділ в обмін на права управління дивізією Берар. Гайдарабадський підрозділ служив би пліч-о-пліч з Мадраською армією Ост-Індської компанії. Потім вони з іншими військами нізама допомогали при придушенні Сіпайського повстання. За часів останнього нізама цей підрозділ було перетворено на батальцон, відомий як «Бізон», що активно діяв до 1948 року.

У 1847 році нізам організував приватну гвардію для захисту свого приватного маєтку - сарф-е-кхас. 1856 року Асафа Джах VI під час свого правління в якості особистої охорони створив Африканську кавалерійську гвардію, що становило 300 вершників. Воно перебувало під командуванням раджі Ванапарті. Представники знаті мали можливість мати власних солдатів.

У 1865 році було створено окремий військовий департамент на чолі з прем'єр-міністром, і військова влада стала більш централізованою. 1866 року нізам взяв під власне керування африканську кавалерію. Також була додана слоняча кавалерія, розміщена в Секундерабаді.

У 1893 році з метою допомоги британцям у захисті кордонів у Гайдарабаді було створено дві кавалерійські дивізії, кожна по 400 осіб. 1931 року їхня кілкьість збільшилася до 1073 солдатів.

Під час Першої світової війни гайдарабадська кавалерія входила до складу 15-ї кавалерійської бригади, яка була сформована з різних князівств Британської Індії. Гайдарабадські улани відзначилися у битві під Хайфою проти німецько-османських військ. Гайдарабадські солдати також були розміщені в Трансйорданії, Єрусалимі, Газі, Суецькому каналі та Алеппо в рамках Синайсько-Палестинської кампанії. Меморіал цим солдатам було побудовано у Чадергаті в 1920 році.

Військовий парад гайдарабадських військ. 1939 рік

Трьома різними корпусами командували три різні незалежні командири: нізам, диван і шангал умара (або амін кабір).

У 1926 році військові сили нараховували 6000 регулярних солдатів та 12 000 нерегулярних військ, до яких були додані власні сили нізама. У 1934 році під командуванням британських офіцерів проведено військову реорганізацію. Спадкоємець трону став генералом і головнокомандувачем Державних сил Гайдарабаду. Збройні сили країни складалися з кавалерії з уланськими дивізіями, навчального ескадрону та піхоти з трьох дивізій та строєвої роти. Крім того, була артилерійська дивізія.

Загалом армія у 1940-х роках нараховувала 24 000 осіб, з яких близько 6000 були повністю навчені та екіпіровані. Під час операції «Поло» збройні сили штату складалися з 6 піхотних батальйонів, 2 кавалерійських полків та 1500 озброєних нерегулярних військ. Армія мала 2 легкі бронетанкові полки та 1 польову батарею. Їм допомогали 35 тис. поліцейських.

Шляхи

Дороги в Гайдарабаді довгий час були у поганому стані. До 1868 року існували головні шляхи, що з'єднували столицю з містами Шолапур, Гульбарга, Курнул, Масуліпатнам, Ханамаконда та Наґпур. Дорожня мережа була розширена з 1997 км у 1891 році до 2597 км у 1901 році. До 1948 року штат мав 10 673 км доріг, з яких 7960 км були з твердим покриттям (асфальт або еквівалент).

Розвиток залізничної мережі в Гайдарабаді розпочався в 1870-х роках в результаті будівництва Великою Індійською Півночною Залізницею (GIPR) трансіндійської півострівної лінії між Бомбеєм та Мадрасом. Ця лінія проходила через південну частину штату та обходила столицю. Власна залізнична мережа штату була побудована з лінією, що з'єднувала столицю зі станцією GIPR у Ваді, лінією на північний схід від Гайдарабаду до Варангала, а звідти до Дорнакала та на південь через кордон до портового міста Безавада. Також була побудована лінія між Дорнакалом та вугільними басейнами Сінгерені. У 1900 році було відкрито лінію з Гайдарабаду до Манмада через долину Годаварі.

Державна залізниця також займалася автомобільними перевезеннями, створивши в червні 1932 року Службу автомобільного транспорту, яка експлуатувала автобуси. Щодо пасажирських перевезень, автобусний транспорт став важливішим за залізничний. У жовтні 1947 року залізниця перевезла 1 657 276 пасажирів, тоді як у січні 1948 року автобусний транспорт перевіз 3 398 852 пасажири.

У 1935 році Гайдарабад отримав свій перший повітряний маршрут, коли авіакомпанія Tata Airlines здійснила зупинку в столиці князівства на своєму маршруті Карачі-Мадрас. У 1938 році в рамках Державної залізничної адміністрації було відкрито Департамент авіації. Були побудовані аеродроми та придбані літаки. Департамент авіації також відповідав за навчання персоналу. Головним аеродромом був Бегумпет поблизу Хайдарабаду. У 1941 році було відкрито аеродроми в Аурангабаді та Аділабаді. Служба залізничного повітряного транспорту виконувала чартерні рейси, а з 1940 року також поштові та пасажирські перевезення до Бангалора. У 1945 році Гайдарабад став першим князівством, яке мало власну авіакомпанію, коли була заснована компанія Deccan Airways. Жодному з інших князівств Британської Індії не вдалося створити власні авіакомпанії.

Пошта і телефонія

Існувала власна поштова служба. З 1856 року поштова служба була передана приватним операторам за контрактом, але у 1869 році було запроваджено нову державну поштову службу. Потім у дістриктах було створено поштові відділення. Пошту перевозили залізницею та листоношами. Окрім власної поштової служби Гайдарабаду, Британська поштова пошта Індії також мала офіси в країні. У 1882 році між Гайдарабадом та Імперською поштовою службою Британської Індії було підписано поштову угоду. У 1902–1903 роках Гайдарабадська пошта мала 248 поштових відділень у країні, тоді як Британська індійська поштова служба працювала 38. Гайдарабадська пошта доставила того року 6 683 718 відправлень, тоді як Британська індійська пошта відправила 6 461 073 відправлення.

Випуск поштових марок розпочався у 1869 році.

Марка Гайдарабаду з лікарнею Османія

На марках штату Гайдарабад були зображені форт Голконда, печери Аджанта та Чармінар.

Телефон було запроваджено Бомбейською телефонною компанією у 1884 році, але незабаром його перейняв уряд нізама. На початку XX століття телефонні лінії було підключено до 154 офісних будівель та житлових будинків, а також до 71 урядової установи.

Культура

Особливе значення мала підтримка, яку нізами надавали культурі мовою урду. На початку XX століття розпочався бібліотечний рух, і в 1901 році було відкрито першу приватну бібліотеку. У кожній з трьох основних мовних спільнот було створено асоціації мовної та культурної діяльності.

Фотограф Дін Даял був призначений придворним фотографом у 1884 році. Даял робив портрети та фотографував міста та визначні місця, а також археологічні розкопки та інші місця. У 1920-х роках нізам Асаф Джах VII підтримував режисера Дірена Гангулі та його кінокомпанію Lotus Film Company, а місця для зйомок були надані в Гайдарабаді.

Календар

Використовувалося кілька різних календарів. Державна адміністрація використовувала могольський календар фаслі (сонячний календар) та мусульманський календар для реєстрації народжень та смертей і для надання титулів. Крім того, також використовувався григоріанський календар.

Освіта

Нізами та знать мали традицію підтримки релігійної освіти. У 1859 році було вжито заходів для посилення освіти фарсі та іншими мовами через школи, що фінансувалися державою. З 1883 року шкільна система була розширена, включивши до неї дісктрикти за межами столиці. Школи також були засновані християнськими місіонерами, спочатку англіканами у 1834 році, а невдовзі після цього католиками. Християнські школи поступово розширювали свою шкільну систему в наступні роки.

До початку XX століття єдиної системи освіти не існувало. Початкова освіта тривала 4 роки, що призводило до можливого подальшого навчання в середній школі. У середніх школах навчання здійснювалося англійською мовою, і учні готувалися до подальшого навчання в британсько-індійській системі освіти. Дар-уль-Улум, коледж, заснований у 1856 році, був пов'язаний з Пенджабським університетом. У 1886 році було засновано Коледж Нізама, що встанови освітні контакти Мадраським університетом і в 1900 році мав близько 40 учнів. До 1935 року кількість студентів у Коледжі Нізам зросла до 300.

Диван міг відібрати особливо талановитих студентів для подальшої освіти, також існували стипендіальні програми, які підтримували навчання у Великій Британії для дітей з сімей з Гайдарабаду. Оскільки багато індусів скептично ставилися до поїздок за кордон, цією схемою особливо скористалося мусульманське населення. У 1911 році існувало 88 державних середніх шкіл із загальною кількістю близько 16 000 учнів, а також 15 приватних середніх шкіл із загальною кількістю 500 учнів.

У 1918 році було засновано перший університет — Османії. Мовою викладання була урду, і університет був першим в Індії, який використовував одну з рідних мов. Університет розміщувався в орендованих приміщеннях, доки в 1930-х роках не були побудовані власні будівлі. Першим з них був Коледж мистецтв, відкритий у 1938 році та побудований в індо-сарацинському стилі. До 1935 року кількість студентів зросла до 1806. Університету було надано факультети теології, гуманітарних наук, природничих наук, математики, права, інженерії та медицини, а також власний Жіночий коледж. Бюджет університету на 1940–1941 рік становив 2 116 819 гайдарабадських рупій.

Державні витрати на освіту зросли з 1,17% бюджету у 1910 році до 10,45% у 1931 році, а частка дітей, які навчаються, зросла з 5,1% до 14,9% за той самий період. Розширилася вища освіта, і в системі державних шкіл спостерігалася краща координація. Незважаючи на це, прогрес у боротьбі з неписьменністю серед населення був повільним. У 1931 році лише 5% населення вміло читати та писати.

Наука

У 1901 році Джафар Джанг заснував обсерваторію Нізамія, яку було передано державі в 1907 році. У 1919 році обсерваторія була приєднана до Університету Османії. Вона була оснащена телескопом для дослідження космосу. Обсерваторія брала участь у міжнародному проекті Carte du Ciel, як єдина азійська установа.[120] Вона також була оснащена метеорологічним обладнанням та сейсмографом для вивчення землетрусів.

Наваб Імадул Мульк заснував Дайрат-уль-Маариф у 1886 році з метою публікації рідкісних арабських рукописів. З 1926 року вона була приєднана до Університету Османії.

Археологічний відділ Університету Османії провів археологічні дослідження в кількох місцях країни, зокрема в Аджантахулені та Еллорахулені, а також у Варангалі, Гульбарзі, Бідарі, Маскі та Пайтані.

Британський лікар Едвард Лорі працював у Гайдарабаді, де привернув увагу своїми дослідженнями безпеки хлороформу як анестетика. Дослідження фінансово підтримував нізам, особистим лікарем якого також був Лорі. Інші значні дослідження відбулися наприкінці XIX століття у зв'язку з дослідженнями, проведеними Рональдом Россом щодо малярії та малярійних паразитів. Росс був удостоєний Нобелівської премії з медицини в 1902 році.

1939 року було засновано Гайдарабадську академію наук.

Література

Поезія була основним літературним напрямкомє Нізами Асаф Джах I, Асаф Джах VI і Асаф Джах VII складали вірші. Монархи нагороджували стипендіями поетів, які писали урду. Серед відомих поетів урду були Дааг Делві та Амір Мінай. Такі письменники, як Сароджіні Найду та Нізамат Джанг, писали англійською мовою.

Архітетура

Дуже космополітична та зазнала значного впливу європейського та ісламського стилів. Палаци Нізамів та кілька громадських будівель були побудовані в самобутньому стилі.

Чаумагалл, погляд з боку басейну

Найвеличнішою є офіційна резиденція нізамів — палац Чаумагалла. Його будівництво було розпочато Салабатом Джангом у 1750 або 1751 році, і завершено в період правління Асафа Джаха V між 1857 і 1869 роками. Вважається, що його було зведено на зразок шахського палацу в Ісфагані. За час будівництва в архітектурі виявився вплив перського, індо-сарацинського, раджастханського та європейського стилів. За часів держави гайдарабад займав територію 180 000 м², після 1967 року скоротився до 49 000 м². Палацовий комплекс включав два двори з чотирма палацами, зал для урочистих прийомів (Дарбар Гол), фонтани і сади. На півдні комплексу розташовується найстаріша його частина — чотири палаци: Афзал Магал, Махтаб Магал, Тахніят Магал та Афтаб Магал, збудовані в неокласичному стилі. У північній частині знаходиться Бара Імам, довгий коридор кімнат, до якого зі східного боку прилягає центральний фонтан і басейн, де колись розміщувалося адміністративне крило. Він має могольські куполи та арки і безліч перських елементів, таких як багата прикраса ліпниною.

палац Фалакнума

Британська резиденція в Гайдарабаді

Найдавніші збережені будівлі є суто європейськими, прикладами яких є неокласична Британська резиденція (1798) та палац Фалакнума (1893). На початку 20 століття Загальна лікарня Османії, Міський коледж, Високий суд та залізнична станція Качегуда були спроектовані в індо-сарацинському стилі Вінсентом Ешем. Ринок Моаззам Джахі також був побудований у подібному стилі.

ЗМІ

У 1890-х роках у штаті існувало 22 газети та журнали. «Деккан Стандарт» та «Громадська думка» видавалися англійською мовою, тоді як «Дена Вартам» публікувала статті урду та англійською мовами. У 1901 році урду видавалося 12 газет, а маратхі — дві. Крім того, видавалася офіційна газета «Низам Газета», яка друкувала укази та оголошення Асафа Джаха VII. Англомовна газета «Деккан Кронікл» була заснована в 1938 році та продовжувала виходити. Культурний та науковий журнал «Ісламська культура» виходив щоквартально з 1927 року та був органом, у якому висловлювався мусульманський патріотизм.

Уряд запровадив контроль над пресою в 1891 році, щоб запобігти критиці нізама та державної адміністрації. Газети, які протестували проти контролю над пресою, були закриті. Цензура також включала імпорт друкованої продукції, і вівся список забороненої літератури.

Радіомовлення розпочалося в 1933 році та було передано державі в 1935 році. Державна радіостанція встановила потужніший передавач у 1939 році та того ж року стала відома як Deccan Radio. Станцію передало Всеіндійське радіо в 1950 році. Окрім потужного передавача в Сарурнагарі на схід від столиці, з 1941 року також був передавач в Аурангабаді. Звідси передачі велися урду та маратхі, тоді як програми зі столиці транслювалися урду та англійською мовами.

Свята

Релігійні групи святкували власні фестивалі та свята. День народження нізама був державним святом, як і день народження британського монарха як імператора Індії. День незалежності було запроваджено 1928 року на честь двохсотріччя заснування держави. Це свято відзначалося 20 Ісфандара, що відповідає 23 січня.

Джерела

• Prasad Rajendra: The Asif Jahs of Hyderabad: Their Rise and Decline. New Delhi 1984
• Margrit Pernau-Reifeld: Verfassung und politische Kultur im Wandel: der indische Fürstenstaat Hyderabad 1911-48. Stuttgart 1992, ISBN 3-515-06231-9

Бібліографія

• Benichou, Lucien D. (2000), From Autocracy to Integration: Political Developments in Hyderabad State, 1938–1948, Orient Blackswan, ISBN 978-81-250-1847-6
• Beverley, Eric Lewis (2015), Hyderabad, British India, and the World, Cambridge University Press, ISBN 978-1-107-09119-1
• Chandra, Bipan; Mukherjee, Aditya; Mukherjee, Mridula (2008) [first published 1999], India Since Independence, Penguin Books India, ISBN 978-0-14-310409-4
• Faruqi, Munis D. (2013), At Empire's End: The Nizam, Hyderabad and Eighteenth-century India, у Richard M. Eaton; Munis D. Faruqui; David Gilmartin; Sunil Kumar (ред.), Expanding Frontiers in South Asian and World History: Essays in Honour of John F. Richards, Cambridge University Press, с. 1—38, ISBN 978-1-107-03428-0
• Noorani, A. G. (2014). The Destruction of Hyderabad. Hurst & Co. ISBN 978-1-84904-439-4.
• Guha, Ramachandra (2008), India after Gandhi: The History of the World's Largest Democracy, Pan Macmillan, ISBN 978-0-330-39611-0
• Smith, Wilfred Cantwell (Січень 1950), Hyderabad: Muslim Tragedy, Middle East Journal, 4 (1): 27—51, JSTOR 4322137
• Ram Narayan Kumar (1 квітня 1997), The Sikh unrest and the Indian state: politics, personalities, and historical retrospective, University of Michigan, с. 99, ISBN 978-81-202-0453-9
• Jayanta Kumar Ray (2007), Aspects of India's International Relations, 1700 to 2000: South Asia and the World, Pearson Education India, с. 206, ISBN 978-81-317-0834-7
• Law, John (1914), Modern Hyderabad (Deccan), Thacker, Spink & Company, архів оригіналу за 25 червня 2024, процитовано 19 жовтня 2018
• Lynton, Harriet Ronken (1987), Days of the Beloved, Orient Blackswan, ISBN 978-0863112690
• Briggs, Henry George (1861), The Nizam, his history and relations with the British Government
• Dalrymple, William (2003) [1st pub. 2002]. White Mughals: love and betrayal in eighteenth-century India. Flamingo (HarperCollins). ISBN 978-0-14-200412-8.

Подальше читання

• Hyderabad State. Imperial Gazetteer of India Provincial Series. New Delhi: Atlantic Publishers. 1989.
• Iyengar, Kesava (2007). Economic Investigations in the Hyderabad State 1939–1930. Т. 1. Read Books. ISBN 978-1-4067-6435-2.
• Leonard, Karen (1971). The Hyderabad Political System and its Participants. Journal of Asian Studies. 30 (3): 569—582. doi:10.2307/2052461. JSTOR 2052461. Архів оригіналу за 25 січня 2020. Процитовано 30 червня 2019.
• Pernau, Margrit (2000). The Passing of Patrimonialism: Politics and Political Culture in Hyderabad, 1911–1948. Delhi: Manohar. ISBN 978-81-7304-362-8.
• Purushotham, Sunil (2015). Internal Violence: The "Police Action" in Hyderabad. Comparative Studies in Society and History. 57 (2): 435—466. doi:10.1017/S0010417515000092. S2CID 145147551.
• Sherman, Taylor C. "Migration, citizenship and belonging in Hyderabad (Deccan), 1946–1956." Modern Asian Studies 45#1 (2011): 81–107.
• Sherman, Taylor C. "The integration of the princely state of Hyderabad and the making of the postcolonial state in India, 1948–56." Indian Economic & Social History Review 44#4 (2007): 489–516.
• Various (2007). Hyderabad State List of Leading Officials, Nobles and Personages. Read Books. ISBN 978-1-4067-3137-8.
• Zubrzycki, John (2006). The Last Nizam: An Indian Prince in the Australian Outback. Australia: Pan Macmillan. ISBN 978-0-330-42321-2.