Гіппіус Зінаїда Миколаївна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Зінаїда Гіппіус
рос. Зинаида Гиппиус
Зінаїда Гіппіус. Художник Ілля Рєпін, 1894
Зінаїда Гіппіус. Художник Ілля Рєпін, 1894
При народженні Зінаїда Миколаївна Гіппіус
Народження 8 (20) листопада 1869(1869-11-20)
  Бєльов, Бельовський повіт, Тульська губернія, Російська імперія[1]
Смерть 9 вересня 1945(1945-09-09) (75 років)
  Париж, Сена[d], Франція[2][1]
Поховання Сент-Женев'єв-де-Буа
Громадянство
(підданство)
Flag of Russia.svg Російська імперія
Flag of France.svg Франція
Мова творів російська
Рід діяльності поет, письменник, драматург, літературний критик
Жанр оповідання, повість, роман
Чоловік Мережковський Дмитро Сергійович[1][3]
Сайт: gippius.com

Зінаїда Гіппіус у Вікісховищі?

Зінаїда Миколаївна Гіппіус (нар.8 (20) листопада 1869(18691120) — пом.9 вересня 1945) — російська письменниця, критик. Дружина Дмитра Мережковського.

Життєпис та творчість[ред. | ред. код]

У 1888 опублікувала перші вірші в «Північному віснику», довкола якого групувалися петербурзькі символісти «старшого» покоління. У 1903—04 разом з Мережковським і Д. В. Філософовим видавала літературний журнал «Нова дорога».

У віршах Гіппіус проповідь плотської любові поєднується з мотивами упокорювання, страхом смерті і тлінності. Головною цінністю для Гіппіус залишається по-ніцшеанськи власна особа, що розуміється («Люблю я себе, як бога»). Автор декількох збірок розповідей, романів: «Чортова лялька» (1911), «Роман-царевич» (1913) і ін., п'єс: «Маків колір» (1908, разом з Д. Мережковським і Д. Філософовим) і «Зелене кільце» (1916), мемуарів «Живі особи» (1925). Як критик (псевд. Антон Крайній) Гіппіус виступила із захистом символізму («Літературний шоденник»,1908)

Після революції 1905 суспільні питання починають займати все більше місця в її розповідях. У 1908 публікує збірки розповідей «Чорне по білому», в 1911 — «Чортова лялька», в 1912 — «Місячні мурашки» і ін. Виступає і як критик, опублікувавши «Літературний щоденник» — збірку критичних статей (під псевдонімом Антон Крайній). Жовтневу революцію Гіппіус зустріла украй вороже, в 1920 вона разом з Д. Мережковським емігрувала до Франції. У еміграції виступала в статтях і віршах з різкими нападками на радянських керівників. У 1939 в Парижі вийшла книга віршів «Сяяння». Два томи спогадів «Живі особи» були видані в Празі в 1925.

Зінаїда Гіппіус в чоловічому вбранні. Худ. Леон Бакст, 1906

У 1899—1901 роках зближується з кружком С. П. Дягілєва, органом якого стає журнал «Світ мистецтва». У цьому ж році публікує перші літературно-критичні статті. Свої твори часто підписує різними, але неодмінно чоловічими псевдонімами — Антон Крайній, Лев Пущин, Товариш Герман, Роман Аренський, Антон Кирша, Никіта Вечер, Ст Вітовт.

У жовтні 1899 в Мережковських виникає ідея оновлення (як їм здавалося) багато в чому «історичного» християнства, що себе вичерпало; для здійснення задуманого, необхідне було створення «нової церкви». Прагнення почути живий «голос церкви» і спроба залучити представників офіційного кліру до ідеї їх «нової релігійної свідомості» підштовхнули Р. до задуму організації релігійно-філософських зборів. 1900-17 були роками найпліднішої літературно-публіцистичної і практичної діяльності Р. в ім'я втілення ідеї Третього Заповіту, грядущої теократії Боголюдської, в ім'я «Найголовнішого».

З'єднання християнської і язичницької святості для досягнення останньої уселенської релігії було заповітною мрією Мережковських. Два перші, багато в чому наслідувальні, «напівдитячі» вірші Р. із підписом «3. Г.», ще до її заміжжя і не без допомоги Мережковського, були надруковані в «Північному віснику» (1888. № 12), довкола якого групувалися петербурзькі символісти «старшого» покоління. Ранні вірші Р. відображали загальну ситуацію песимізму і меланхолії 1880-х. Перший романтично-наслідувальний етап творчості Р. 1889-92 збігся з часом становлення раннього російського символізму і став для Р. періодом пошуків власного літературного обличчя. У журналі «Північний вісник», «Вісник Європи», «Російська думка» та інших вона друкує розповіді, романи («Без талісмана», «Переможці», «Дрібні хвилі» і ін.) і рідше — вірші.

Першою помітною публікацією в прозі стало її невелике оповідання «Просте життя», що з'явилось у «Віснику Європи» в 1890 (№ 4) з невеликими купюрами і під зміненою редактором назвою «Злощасна». Якщо вірші Гіппіус писала ніби інтимно і «для себе», і творила їх, за її словами, немов молитву, то в прозі вона свідомо орієнтувалася на загальний естетичний смак. У цьому виявилася характерна для Гіппіус яскрава подвійність, амбівалентність її особи. З одного боку — загострений індивідуалізм, майже екзистенціальне відчуття самоти і залишеності в дисгармонійному і обезбоженому світі, а з іншого — жадання метафізичного єднання, тяжіння до духовно близьких людей, до пронизаного святістю простого народу, до релігійної соборності. Ось чому ті, хто цінував в творчості Р. лише її естетичний початок (М. Кузмін, Е. Лундберг, Б. Глінський та ін.), визнавали лише її вірші, оголошуючи її прозу схематичною, химерною і фальшивою. Ті ж, хто бачив і цінував в творчості Гіппіус глибокий внутрішній імпульс, визнавали і за її прозою гідність і значність. Перші збірки розповідей Гіппіус «Нові люди» (1896; 1907) і «Дзеркала» (1898), що принесли їй літературну популярність, показували людей типу символіста.

Проте розкутий максималізм «нових людей», що ставлять перед собою завдання пошуку «нової краси» і духовного перетворення людини, викликав роздратування і різке неприйняття з боку ліберально-народницької критики. Наприклад, М. К. Михайловський, дивуючись з приводу «нових людей» Р., характеризує її творчість як явно «гарячкове марення або монолог хворого». Третя книга розповідей" (1902) Р. викликала найбільший резонанс в критиці. Говорили про її «хворобливе дивацтво» (Літ. вісник. 1902. Кн. 6. С. 142), «містичний туман» (Науч. огляд. 1902. № 6. С. 244), «головний містицизм» (Російська думка. 1902. № 7. С. 220—221). Основна ідея книги — розкриття концепції метафізики любові на тлі духовних сутінків людей («Сутінки духу», 1899), ще не здатних її усвідомити. Наступна книга розповідей «Яскраво-червоний меч» (1906) освітлює метафізику вже у світлі неохристиянської тематики.

Остання збірка оповідань «Місячні мурашки» (1912) оповідає про фундаментальні філософські засади буття і релігії («Він — білий», «Земля і Бог», «Вони схожі»), Цей збірник, на думку Р., увібрав в себе найкращі розповіді з тих, які вона написала. Найкоштовніша частина художньої спадщини представлена її шістьма віршованими збірками: «Збори віршів 1889—1903 рр.»

Померла в Парижі 9 вересня 1945 року. Похована поряд з чоловіком на цвинтарі Сент-Женев'єв-де-Буа.

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]