Арагонське королівство
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
.svg){kind=small}
Араго́нське королівство (араг. Reino d'Aragón, кат. Regne d'Aragó; ісп. Reino de Aragón) — держава, що існувала у 1035–1707 роках на території сучасної Іспанії та Франції. У різні часи включало до свого складу історичні області Арагон, Каталонія, Валенсія і Руссільйон. З 1707 Арагон став частиною Іспанії. Столицею королівства була Сарагоса.
Ядро майбутнього королівства становило Арагонське графство зі столицею в місті Хака, що існувало з 802 і перебувало у феодальній залежності від Памплонського королівства (Наварри). Після припинення місцевої династії у 943 Арагон опинився включеним до складу Наварри, король якої Гарсія I Санчес одружився зі спадкоємицею графства. Королі Наварри носили титул графів Арагону до 1035, коли володіння короля Санчо III Великого були розділені. Арагон було виділено в окреме королівство, що дісталось під управління незаконному сину Санчо, Раміро I.
Вже за Раміро почалось розширення Арагону. Після смерті у 1045 його брата Гонсало Санчеса, Раміро успадкував його володіння, графства Собрарбе та Рібагорсу. У 1076 році син Раміро, Санчо Рамірес був обраний також королем Наварри, яка залишалась у складі Арагону на правах особистої унії до 1134.
В 1150 король Раміро II Чернець видав заміж свою дочку та спадкоємицю Петронілу за графа Барселони Раймона Беренгера IV. Їхній син, Афонсо II у 1164 успадкував Арагонську Корону, до складу якої тепер увійшла також більша частина Каталонії.
У 1172 до Арагону було приєднано Руссильйонське графство.
У 1229—1235 в ході Реконкісти були відвойовані у маврів Балеарські острови, де у 1276 утворилося васальне королям Арагону Майорканське королівство, знову завойоване Арагоном у 1344-1349.
У 1238 завойована Валенсія, після чого до титулатури королів Арагону додався ще й титул «король Валенсії».
Після Сицилійської вечірні у 1282–1302 королі Арагону утвердились в Сицилії, де було утворено васальне Сицилійське королівство, що пізніше знову увійшло до складу Арагону, в 1326 — в Сардинському королівстві, а в 1442 — в Неаполітанському королівстві.
Після шлюбу короля Фернандо II Арагонського та Ізабели I Кастильської, Кастилія та Арагон стали до 1516 об'єднаними у Королівство Іспанія
Титул короля Арагону входив до титулатури королів Іспанії до 1707, коли він остаточно зник.
Герб вже засвідчений на печатках графа Раймонда Беренгара IV, а після його шлюбу з королевою Петронеллою він став гербом Корони Арагона. Невідомо, чи носили коли-небудь попередні королі Арагона власні герби, особливо враховуючи, що геральдичні малюнки з'явилися лише у другій половині XII століття.
Перший король Раміро I, отримав небесно-блакитний щит із символом білого хреста, нанесеним геральдично праворуч. Цей хрест, у свою чергу, був запозичений з характерного знака, яким цей король підписував свої документи. З часів короля Педро I було приписано новий герб, так званий «Хрест Алькорас» (на честь перемоги під Алькорасом, де було отрубано голови 4 маврських емірів). З кінця XV століття обидва герби, поєднані з гербом Корони Арагона та доповнені четвертим гербом, що представляє регіон Собрарбе, були об'єднані в розділений на чверть щит.
За часів Арагонського графства населення було сумішшю іберійського та кельтиберійського походження, нащадками римських колоністів та вестготськими загарбниками, а також васконами, які займали Піренейські долини[1]. В часи арабського загнарблення в долині Ебро оселилися бедуїнськими племена кайситів та кальбітів. Більшість мусульманського населення в цьому районі становили муладі.
Королі Арагона, сприяли імміграції франків та окситанців, а також мосарабів. З вторгненням Альмохадів юдейські громади Аль-Андалусу також емігрували до Арагону. Після завоювання долини Ебро значна кількість мусульман стала підданими короля Арагона. Ці мусульмани, яких називали мудехарами, становили важливу частину ремісничого та сільськогосподарського стану королівства. 1495 року згідно перепису мусульмани становили 11% від загальної кількості населення.
XIII століття було золотим віком жидів Арагона. Юдейська меншина була переважно міською, займалася всілякими професіями, але досягла успіхів у медицині, адмініструванні, зборі податків та лихварстві. Євреїв вважали власністю корони, і король надавав їм захист в обмін на спеціальні внески[2]. У тому ж столітті з Окситанії прибули катарські біженці, які рятувалися від релігійних переслідувань. Становище жидів погіршилося наприкінці століття через тиск католицької церкви, і їм було заборонено обіймати державні посади. Багато арагонських жидів, з різним ступенем переконань, навернулися до християнства, щоб уникнути високих податків та переслідувань. Ці навернені інтегрувалися в християнське населення, навіть змішуючись зі знатними родинами. Це може пояснити значну частоту єврейських гаплотипів у сучасному арагонському населенні[3]. У 1495 року відповідно до перепису нараховувалося 51 540 юдейських громад, в яких мешкало близько 200 000 осіб.
Внутрішні конфлікти, війна з Кастилією, а особливо Чорна смерть та інші епідемії в XIV столітті спричинили значне скорочення населення королівства. Найбільш густонаселене місто, Сарагоса, мало менше 20 000 мешканців.
Була монархією з сильними інститутами влади, що зберігали значну автономію в рамках Арагонської корони. Ключовими елементами були: монарх (спочатку як глава, але з обмеженою владою через систему привілеїв); Арагонські кортеси (законодавчий орган); Рада Арагона (керівний орган управління, що відповідав за територію корони); а також Верховний суддя («Юстиція»), який відповідав за правосуддя, та місцеві органи управління, такі як Генеральна депутація (Женералітет).
Одним із обов'язків короля Арагона було скликання кортесів не рідше одного разу на 5 років, а після унії з Каталонією монарх мав скликати їх щороку. Основною діяльністю кортесів був судовий розгляд. Вони займалися вирішенням суперечок між окремими особами та містами, розглядали скарги, зокрема щодо військових та кабальєро[4]. На кортесах ухвалювалися закони та проходило голосування з податкових питань. Вони складалися з чотирьох станів: духівництва, грандів, кабальєро та городян[5].
Для прийняття важливих законів була потрібна одностайна згода всіх чотирьох станів — «nemine descriptante». Проте кожен член кортесів міг накласти вето будь-який закон. І тут рішення записувалося, як «unamiter excepto NN», що дозволяло вести подальші дебати і дискусії з питання. Якщо сторонам було неможливо дійти згоди, право рішення надавалося членам постійного комітету з двох представників кожного стану. Постійний комітет мав з'ясувати, чи більшість голосів була з питання обґрунтованою чи ні. Арагонські кортеси послужили зразком для парламентів королівств Сардинії та Сицилії.
Найдавніша адміністративна система королівства базувалася на розподілі міст і земель між кабальєро, які брали участь у завоюванні. Останні могли отримувати ці почесті у власність або у володіння, коли король залишав за собою власність, але передавав її управління кабальєро. Вони могли отримувати замки у володіння, відповідаючи за утримання в них залог в обмін на заселення та отримання доходу від земель, які вони контролювали[6].
Король також надавав управління землями та містами церковній ієрархії. Єпископства, архієреї, абатства та військові ордени розпоряджалися та збирали доходи від наданих їм маєтностей і володінь[7].
З часом королі почали створювати мережу чиновників для контролю над землями та містами, що безпосередньо залежали від нього, які називалися королівськими маєтками. З 1063 року після підписанні фуеро де Хака королем Санчо I поділялося на меринії на чолі із мерином, що був виконавчим, судовим та військовим представником монарха. Байли спочатку мали подібні повноваження, але зрештою спеціалізувалися на управлінні королівською власністю. З розширення кордонів впроваджено посади генерального байла Арагону і генерального байла Валенсії.
Поширення римського права, що міститься в Corpus iuris civilis, і канонічного права, зібраного в Декретали (Decretales), мало великий вплив в XIII столітті. Вони викладалися вплинули, зокрема, на «Fuero» в Арагоні (1265–1404).
До XV ст. поруч існували королівське, звичаєве і мусульманське право. Перше формувалося завдяки наказам короля, законам, підтриманих кортесами. Король часто надавав міста, окремим особам привілеї, свободи, імунітети. Друге спиралося на традиції. Часто в наказах короля відбивалося звичаєве право, зокрема так званні «добрі звичаї». Велика кількість мусульманського населення в королівстві вимагало надання певного статус, що регулювалося особливим законодавством (окрім надання привілеїв, імунітетів, мусульмани отримали так званні «сунни», тобто релігійну недоторканість)[8]. Упродовж XIV ст. сунна була присутня в королівській документації як багатозначний термін, але в латинській правовій свідомості все важливіше значення набувало її подібності до звичайного права. Таким шляхом мусульманське право проходило адаптацію до нових політичних умов та вбудовувалося у право королівства.
У XIV–XV ст. звичаєве право ще було універсальним, але все більше йшло у сферу приватного та персонального права: по суті воно залишалося вірним собі, але змінювалися обставини його побутування — головним чином під тиском політичної влади, зацікавленої у змінах.
Була заснована на сільському господарстві та торгівлі. Королівство розвивало такі галузі, як вирощування оливок, фруктів (особливо персиків та злив) та зернових, а також виробляло м'ясо,зокрема хамон з Теруеля, та вино. Торгові шляхи проходили через великі міста, як Сарагоса, що сприяло зростанню економіки королівства.
Король надавав королівським містам і селам фуерос (хартії), які визначали привілеї їхніх мешканців. Регіони Дарока, Теруель, Калатаюд, Альбаррасін та інші були організовані в громади, які надсилали своїх представників до кортесів. У XV столітті територія королівства була розділена на 11 соберколід для податкових цілей (для нагляду за 181 колідами — митницями), які були перетворені на вереди з деякими змінами у XVII ст.[10] На чолі цих установ стояв собреколідор. На рівні Каталонії,, Арагону і Валенсії справами займалися відповідні женералітети, якими підпорядковувалися соберколіди (потім вереди).
З XI ст. як розрахункова одиниця лібра хакеса[11]. Її не карбували, а натомість він служив орієнтиром для визначення вартості карбованих монет. Його вартість еквівалентна 20 суельдо або 240 (потім 320) срібних динерос. Останні вперше стали карбувати за панування короля Санчо I.
Вміст золота в мараведі впав до грама за часів правління Хайме I (1213–1276).
З 1364 року за наказом короля Педро IV у Перпіньяні стали карбувати золоті флоріни з написом каталонською мовою[12]. З 1365 року карбування цих флорінів почалося у Барселоні, Валенсії, Пальмі-де-Майорці та Сарагосі. Спочатку 1 флорін дорівнювався 11 суельдо, а 1464 року — 14.
- ↑ Marco Simón, Francisco (1989). «La época ibérica». Historia de Aragón. I. Generalidades (Institución Fernando el Católico), pp. 72-74
- ↑ Blasco Martínez, Asunción (2009). «Jaime I y los judíos de Aragón». La sociedad en Aragón y Cataluña en el reinado de Jaime I (1213-1276) (Institución Fernando el Católico), cap. 6
- ↑ Adam, Susan M.; Bosch, Elena; et al. (2008). «The Genetic Legacy of Religious Diversity and Intolerance: Paternal Lineages of Christians, Jews, and Muslims in the Iberian Peninsula». The American Journal of Human Genetics, pp. 732-733
- ↑ Colomer, Josep Maria. Political Institutions: Democracy and Social Choice. — Oxford University Press, 2003. — P. 77. — ISBN 978-0-19-924184-2
- ↑ Marriott, John Arthur Ransome[англ.]. This Realm of England; Monarchy, Aristocracy, Democracy. — Ayer Publishing, 1970. — P. 108. — ISBN 978-0-8369-5611-5
- ↑ Rodrigo Estevan, M. L. (1999). «Honores, tenencias y fortalezas en la segunda mitad del siglo XI». Atlas Histórico de Aragón (Institución Fernando el Católico), cap. 43
- ↑ Sarasa Sánchez, Esteban (1999). «Señorío y realengo: mapa de jurisdicciones sobre el territorio aragonés a comienzos del siglo XV». Atlas Histórico de Aragón (Institución Fernando el Católico), cap. 55
- ↑ Mutgé i Vives J. L’aljama sarraïna de Lleida a l’edat mitjana. Aproximació a la seva història. Barcelona, 1992. Doc. 24
- ↑ «Buscador de personas y lugares con los datos del fogaje de 1495». 22 de noviembre de 2024. Consultado el 5 de abril de 2025
- ↑ Jarque Martínez, E. (1999). «Divisiones administrativas: sobrecollidas, veredas y corregimientos». Atlas Histórico de Aragón (Institución Fernando el Católico), cap. 65
- ↑ Robertson, E. William (2023-03-08). Historical Essays in Connexion with The Land, The Church. BoD – Books on Demand. ISBN 978-3-382-12796-1
- ↑ Diccionario aragonés-castellano-catalán. Estudio de Filología Aragonesa. Edacar num. 14. Zaragoza. Edicions Dichitals de l'Academia de l'Aragonés. ISSN 1988-8139. Octubre de 2024
- Корсунский А. Р.: История Испании IX—XIII веков (рос.)
- Альтамира-и-Кревеа Рафаэль: История Средневековой Испании (рос.)
|
Це незавершена стаття з історії. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |
- Незавершені статті з колишніх держав
- Держави і території, зниклі 1707
- Королі Арагону
- Історія Арагону
- Середньовічні держави Іспанії
- Новоісторичні держави Іспанії
- Колишні королівства
- Історія Валенсії (область)
- Новоісторична Каталонія
- Середньовічна Каталонія
- Руссільйон
- Держави і території, засновані 1035
- Засновані в Європі 1035
- Зникли в Європі 1707