Микота Марія Макарівна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Микота Марія Макарівна
пол. Maria Mikota
Народження 1924(1924)
Костопіль, Волинське воєводство, Польща
Смерть 26 жовтня 1944(1944-10-26)
хутір Мазярня, Хмельницька область, УРСР, СРСР
Приналежність СРСР СРСР
Рід військ розвідка (НКВС—НКГБ)
Роки служби 1941—1944
Війни / битви Німецько-радянська війна
Нагороди Орден Вітчизняної війни I ступеня— 1944

Марія Макарівна Микота (1924, Костопіль — 26 жовтня 1944, Мазярня, Хмельницька область) — розвідниця НКВС-НКДБ СРСР під час німецько-радянської війни, членкиня партизанського загону «Переможці». Разом зі своєю двоюрідною сестрою Лідією Лісовською вони були відомі як помічниці радянського агента Миколи Кузнецова. У документах НКВС фігурувала як агент «Майя» та «17». Брала участь у ряді операцій Кузнецова, у тому числі здобула відомості про операцію, про підготовку замаху на лідерів країн-учасниць Тегеранської конференції. Вбита за нез'ясованих обставин у 1944 році.

Початок розвідувальної діяльності[ред. | ред. код]

Марія Макарівна Микота народилася 1924 року в місті Костопіль, що входило до складу Волинського воєводства (нині Рівненська область України) [1]. Війну застала в Костополі, 1941 року мало не була викрадена на примусові роботи до Німеччини через те, що один із поліцаїв безуспішно добивався кохання від Майї. Майю врятувала двоюрідна сестра Лідія Лісовська, офіціантка в ресторані «Дойчегофф» [2], яка зняла Марію з поїзда до Рівного[3]. З 1942 року Марія працювала буфетницею у вагоні-ресторані поїзда Харків — Берлін, проте після того, як її зґвалтували, пішла працювати у рівненське кафе «Дойчехауз»[4][3]. За деякими даними, вербувалася польською та німецькою розвідками (оперативні псевдоніми «17» та «Маленька Майя») [1]. Співпрацю з радянською розвідкою Марія розпочала на вимогу Лідії, яка познайомила її з обер-лейтенантом Паулем Зібертом (він же агент 4-го управління НКДБ СРСР Микола Кузнецов) [2].

У той же час Марію та Лідію спробували завербувати в СД, щоб інформувати службу безпеки про настрої та розмови в офіцерському та чиновницькому середовищі. Радянські партизани також переконували дівчат прийняти пропозицію, щоб отримувати цінну інформацію [2]. Таким чином, на прохання партизанів Марія та Лідія стали співробітниками СД [5]. Вважається, що Марія організувала бордель для німецьких офіцерів у своїй квартирі в будинку № 15 по вулиці Легіонів, де разом із сестрою обслуговувала офіцерів, отримуючи від них важливу інформацію про німецькі війська на Східному фронті та розвідувальні операції[6]. Всю інформацію Микота передавала партизанам, попереджаючи їх про прийдешні каральні рейди[7].

Зв'язок із фоном Ортелем[ред. | ред. код]

Одним із важливих для Марії знайомств стала зустріч із штурмбаннфюрером СС Ульріхом фон Ортелем, одним із підлеглих Отто Скорцені[8]. Марія познайомила Ортеля із Зібертом на квартирі доктора Поспєловського. Під час особистих розмов Ортель нерідко випивав і починав хвалитися своїми подвигами: так, під час однієї з розмов він проговорився, що завербував двох співробітників НКВС, які працювали у Рівному в передвоєнні роки. Ці агенти нібито пройшли навчання в рівненській школі під вивіскою приватної зуболікарні і були направлені до Москви для ліквідації двох високопоставлених генералів, які потрапили в полон під Сталінградом та вступили до антифашистського Союзу німецьких офіцерів — йшлося про колишнього командира 51-го командира німецької армії Вальтера фон Зейдліца та бувшого командира 376-ї піхотної дивізії Александре Эдлере фон Даниэльсе. Микота довела інформацію про передбачувану диверсію до Лісовської, а та повідомила Кузнецову, внаслідок чого агентів вдалося заарештувати і запобігти загибелі генералів [1][3].

Восени 1943 року Марія Микота була взята Лідією Лісовською як помічниця на роботу в будинок командувача 740-го з'єднання « східних батальйонів» генерал-майора Макса Ільгена: 15 листопада на основі інформації, наданої Лідією, генерал був схоплений групою з 4 осіб на чолі з Кузнецовим [5]. Згідно з інформацією Дмитра Медведєва, восени того ж року в одній з бесід із Зібертом Ортель запропонував тому взяти участь в операції абвера в Персії, де повинна була пройти Тегеранська конференція за участю лідером СРСР, США та Великої Британії: абвер мав намір знищити лідерів країн-союзників, і Ортель пообіцяв Зіберту велику матеріальну винагороду в обмін на участь в операції[9]. На думку А. С. Терещенка, «Майя» що мала стосунки з Ортелем також дізналася, незадовго до операції, про його наміри летіти в Персію [1], а Ортель навіть заради жарту запропонував привезти Микоті справжній перський килим[6] (за версією Дмитра Медведєва, при цьому Ортель повідомив не Марії, а Лідії, причому це сталося за три доби до захоплення Ільгена) [10]. На підставі повідомлень Микоти та Кузнецова радянським спецслужбам вдалося зірвати операцію абвера в Тегерані[8], але сам Ортель схоплений не був: він підлаштував власне самогубство, щоб замістити сліди зникнення [1], про що ввечері 15 листопада повідомив Зіберту гестапівець Макс Ясковець [10].

Загибель[ред. | ред. код]

Після звільнення Рівненської області радянськими військами та подальшого розформування загону «Переможці» і Лідію Лісовську, і Марію Микоту напередодні Нового 1944 року представили до орденів Вітчизняної війни І ступеня за розвідувальну діяльність у тилу ворога [11] (за деякими даними, Микота була нагороджена 23 грудня 1943 року)[12]. 26 жовтня 1944 року Лідія Лісовська та Марія Микота вирушили на вручення орденів до Києва[6]. Вони мали їхати зі Львова до Рівного. Біля Острога машина мала повернути у бік Рівного, але вона попрямувала на Хмельниччину. Під'їжджаючи до села Кам'янка, пригальмувала. На шосе Острог-Шумськ у селі Кам'янка Ізяславського (з 2020 року — Шепетівського району) Хмельницької області їхній автомобіль, шеститонна зелена військова машина («Студебеккер» з брезентовим тентом), зупинилася близько 19 години вечора на шосе Острог-Шумськ у Кам'янка Ізяславського (з 2020 року — Шепетівського району) Хмельницької області. Марію та Лідію супроводжували четверо чоловіків у радянській військовій формі. Лісовська мала посвідчення УНКДБ СРСР по Львівській області: пізніше з'ясувалося, що дівчатам замовили квитки на потяг, якими вони чомусь не скористалися [13].

Микота зійшла першою з машини, а коли Лісовська хотіла подати їй валізу, то прогриміли три постріли, причому, за словами свідків, Марія розмовляла з одним із офіцерів, а перед пострілами пролунав крик «Не стріляй!» Микота загинула одразу, а Лісовська була поранена першим пострілом і потім добита, коли автомобіль проїжджав поблизу хутора Мазярня Ізяславського (з 2020 року — Шепетівського району) Хмельницької області. Тіло Лісовської викинули у Мазярці. Наступного ранку обидва тіла виявили місцеві жителі[8][4].

Автомобіль, в якому їхали обидві дівчата, після стрілянини рвонув у бік Шумська, проігнорувавши вимоги бійців КПП, проломив шлагбаум і втік у напрямку міста Кременець на Тернопільщині. Розслідування контролював начальник 4-го управління НКДБ СРСР Павло Судоплатов, проте встановити обставини загибелі не вдалося[8]. Серед версій причетних до вбивства осіб фігурували агенти гестапо, бойовики польських націоналістичних організацій та навіть українські націоналісти[8] ; прихильники теорій змови стверджують про причетність НКВС до вбивства Микоти та Лісовської [14], оскільки ті були завербовані польською розвідкою, лояльною польському уряду в Лондоні[6].

Радянська історіографія свідчить, що розвідниці загинули «за загадкових обставин» і намагалася приписати вбивство сестер агентам гестапо або українським підпільникам. Однак сучасні українські історики, зокрема, Олександр Намозов, відзначає, що Лідію та Марію вбили чекісти. Підпільниці надто багато знали, а таких людей чекісти Сталіна не лишали в живих[15].

Обидві розвідниці поховали місцеві жителі у центрі села Кунів Ізяславського району Хмельницької області. На спільній для них могилі було встановлено пам'ятник. Орденами Вітчизняної війни Лісовська та Мікота були нагороджені посмертно [13].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в г д Терещенко, 2013, Агент 17 и майор фон Ортель.
  2. ↑ а б в Гладков, 2001, Глава 12.
  3. ↑ а б в Александр Намозов (14 березня 2009). Историк Александр Намозов: «Основную часть важнейших сведений, переданных в Москву легендарным разведчиком Николаем Кузнецовым, добыли красавицы сестры Лидия Лисовская и Майя Микота». fakty.ua. Архів оригіналу за 5 лютого 2021. Процитовано 1 лютого 2021.
  4. ↑ а б «Гауляйтера України мав убити німець. Розвідник Кузнєцов був запасним»: історик про те, чиї останки покояться на Пагорбі Слави у Львові. fakty.ua (укр.). Процитовано 25 липня 2023.
  5. ↑ а б Мамяченков, 2020, с. 318.
  6. ↑ а б в г Adam Kaczyński (22 березня 2011). Potrójne agentki - donosiły NKWD, gestapo i Polakom. Polska Zbrojna (пол.). Wiadomości.pl. Процитовано 1 лютого 2021.
  7. ↑ Владимир Антонов (6 квітня 2012). Женщины во внешней разведке и контрразведке. Независимое военное обозрение. Архів оригіналу за 8 лютого 2021. Процитовано 2 лютого 2021.
  8. ↑ а б в г д Александр Калганов (6 квітня 2000). Подвиг разведчицы. Труд-7. ФСБ. Архів оригіналу за 5 лютого 2021. Процитовано 1 лютого 2021.
  9. ↑ Медведев, 1985, Часть вторая. Хозяева мнимые и хозяева настоящие. Глава пятнадцатая.
  10. ↑ а б Медведев, 1985, Часть вторая. Хозяева мнимые и хозяева настоящие. Глава семнадцатая.
  11. ↑ Гладков, 2001, Глава 15.
  12. ↑ Нагородний лист в електронному банку документів «Подвиг Народу»
  13. ↑ а б Мамяченков, 2020, с. 319.
  14. ↑ Мамяченков, 2020, с. 320.
  15. ↑ Дівчата, які дуже багато знали: діяльність у Рівному в роки німецької окупації розвідниць Лісовської та Микоти - yes-rivne.com.ua (укр.). 20 лютого 2023. Процитовано 25 липня 2023.

Література[ред. | ред. код]

  • Гладков Т. К. Легенда советской разведки — Н. Кузнецов. — М. : Вече, 2001.
  • Мамяченков В. Н. Женщина из легенды: Лидия Лисовская, соратница Н. И. Кузнецова // Великая Победа в реалиях современной эпохи: историческая память и национальная безопасность: сборник научных статей. — Екатеринбург : Сократ, 2020. — 6 травня. — С. 316—321.
  • Медведев Д. Н. Сильные духом / Вступ. ст. А. В. Цессарского; Ил. И. Л. Ушакова. — М. : Правда, 1985. — 512 с. — 500000 прим.
  • Терещенко А. С.. СМЕРШ в Тегеране. — М. : Аква-Терм, 2013. — 320 с. — ISBN 978-5-905024-12-2.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Микота_Марія_Макарівна&oldid=42210927