Судоплатов Павло Анатолійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Судоплатов Павло Анатолійович
рос. Павел Анатольевич Судоплатов
19400000-sudoplatov.jpg
Павло Судоплатов
Народився 7 липня 1907(1907-07-07)
Мелітополь, Таврійська губернія, Російська імперія
Помер 24 вересня 1996(1996-09-24) (89 років)
Москва, РФ
Поховання Донське кладовище
Громадянство
(підданство)
СРСР СРСРРосія РосіяFlag of Russia.svg Російська імперія
Національність українець
Діяльність рід військ НКВС — НКДБ
Відомий завдяки Вбивця Євгена Коновальця,
один з убивць Романа Шухевича,
вбивця Теодора Ромжі
Володіє мовами російська[1]
Заклад Народний комісаріат внутрішніх справ
Учасник Німецько-радянська війна
Військове звання Генерал-лейтенант
Термін 1919—1953
Партія КПРС
Головував Управління Служби зовнішньої розвідки (НКВС — НКДБ — МДБ — МВС СРСР)
Конфесія православний
Батько Анатолій Судоплатов
У шлюбі з Каганова Емма
Діти син А. П. Судоплатов
Нагороди
Орден Леніна Орден Червоного Прапора Орден Червоного Прапора Орден Червоного Прапора
Орден Суворова II ступеня Орден Вітчизняної війни I ступеня Орден Червоної Зірки Орден Червоної Зірки
Медаль «Партизанові Вітчизняної війни» 1 ступеня
Медаль «За оборону Москви»
Медаль «За оборону Кавказу»
Медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
Медаль «За перемогу над Японією»
Медаль «30 років Радянській Армії та Флоту»
Медаль «В пам'ять 800-річчя Москви»
Почесний співробітник держбезпеки Заслуженный работник МВД

Павло Анатолійович Судоплатов (рос. Павел Анатольевич Судоплатов; 7 липня 1907, Мелітополь — 24 вересня 1996, Москва, Росія) — керівник радянських закордонних диверсійних спецслужб. Брав безпосередню участь у розробці та виконанні гучних політичних убивств опонентів сталінського режиму та радянської влади. Убивця лідера ОУН Євгена Коновальця. Ініціатор поєднання легальної дії Об'єднаного державного політичного управління (рос. ОГПУ) при Раді Народних Комісарів СРСР (рос. СНК СССР) та НКВС з РПЦ Московської Патріархії, причетний до «Декларації» патріарха московського Сергія Страгородського. Крім російської мови знав також українську мову (іншими мовами не володів) що допомогло в рамках вузької спеціалізації антиукраїнської політики Росії з історичною тяглістю від Російської імперії та СРСР з Росією: дослідження україномовних матеріалів, агентурний вхід у довіру в україномовному середовищі, проведення допитів над українцями, винищення українських націоналістів та нейтралізація впливу українських священиків тощо.

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 7 липня 1907 року в м. Мелітополь (Таврійська губернія, Російська імперія, нині Запорізької області, Україна) в мішаній українсько-молдавській сім'ї. Володимир Косик стверджував, що його мати —українка.[2] Наприкінці життя називав себе українцем[3].

З 14 років служив у системі ВНК-ДПУ. Був шифрувальником особливого відділу, молодшим оперпрацівником апарату ДПУ України.

1927 року — працівник секретного відділу «української ҐПУ» в Харкові. Тоді познайомився з білоруською єврейкою Еммою Кагановою — працівницею ҐПУ, секретаркою Менделя Хатаєвича — одного зі співвиконавців Голодомору 1932-33. З нею одружився 1928-го.[4] З 1933 року служив в апараті ОДПУ СРСР; до Москви його взяв В. Балицький[5][6] З 1941 — заступник начальника зовнішньої розвідки НКВС. На початку радянсько-німецької війни 1941—1945 очолив 4-е Розвідувально-диверсійне управління НКВС СРСР. З 1944 року — начальник групи (пізніше — відділу) «С», яка провадила агентурне добування й узагальнення матеріалів з атомної проблематики.

Відповідальний за проведення кількох важливих акцій терору щодо політичних опонентів Йосифа Сталіна та противників радянської влади. Безпосередньо причетний до вбивства Євгена Коновальця (1938), учасник замаху на Лева Троцького, організатор ліквідації Олександра Шумського (1946), єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Теодора Ромжі та Романа Шухевича (1950). Одним із головних напрямів його діяльності була боротьба з українським націоналістичним рухом.

1953 — як співробітника Лаврентія Берії, Судоплатова заарештовано й засуджено, впродовж 1953—1968 він перебував в ув'язненні. Був звинувачений в організації вбивств і створенні лабораторії сильночинної отрути — для ліквідації противників Берії.

У серпні 1991 року звернувся до ЦК КПРС з проханням поновлення в партії, в якому писав: «Коли для партії настали важкі часи, я хочу бути разом із нею».

Після реабілітації 1992 почав давати інтерв'ю, написав спогади «Записки небажаного свідка», в яких зізнався у своїй терористичній діяльності. За важливістю матеріалів про функціонування сталінського режиму й радянської системи спогади Судоплатова історики ставлять в один ряд із мемуарами Микити Хрущова.

Кар'єра[ред. | ред. код]

Був позбавлений військового звання як засуджений судом Постановою Ради Міністрів СРСР від 17 жовтня 1958 року. У 1998 році Президент Російської Федерації підписав Указ про відновлення військового звання генерал-лейтенанта П. А. Судоплатову посмертно у зв'язку з його реабілітацією[7].

Нагороди[ред. | ред. код]

Був позбавлений усіх нагород за вироком суду в 1958 році. У 1998 році Президент Російської Федерації підписав Указ про відновлення генерал-лейтенанта П. А. Судоплатова посмертно з правом на всі державні нагороди у зв'язку з його реабілітацією[7].

Скандал зі білбордом[ред. | ред. код]

Мешканці Запоріжжя обурилися встановленому у Хортицькому районі білборду на честь його 111-річчя. Справою зайнялося СБУ[8].

Твори[ред. | ред. код]

  • Судоплатов П. А. // «Спецоперации. Лубянка и Кремль 1930—1950 годы». — г. Москва: изд. «ОЛМА-ПРЕСС», 1997 г. — ISBN 5-87322-726-8 (рос.)
  • Судоплатов П. А. // «Разные дни тайной войны и дипломатии. 1941 год». — г. Москва: изд. «ОЛМА-ПРЕСС», 2005 г. — ISBN 5-224-04960-1 (рос.)
  • Судоплатов П. А. // «Победа в тайной войне. 1941—1945 годы». — г. Москва: изд. «ОЛМА-ПРЕСС», 2005 г. — ISBN 5-224-05345-5 (рос.)
  • Судоплатов П. А. // «Разведка и Кремль. Записки нежелательного свидетеля». — г. Москва: изд. «Гея», 1996 г. — ISBN 5-85589-024-4 (рос.)

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. Косик В. Спецоперації НКВД-КГБ проти ОУН… — С. 24.
  3. «Так, до 1992 року Україна не була повністю незалежною державою, але я, як і раніше, вважаю себе українцем — одним із тих, хто в якійсь мірі сприяв створенню того положення, яке вона набула в рамках Радянського Союзу» (Павел Судоплатов. Спецоперации. Лубянка и Кремль. 1930—1950 годы) (рос.)
  4. Володимир Косик. Спецоперації НКВД-КГБ проти ОУН… С. 25
  5. в книзі Баліцкий
  6. там само. С. 25
  7. а б «Руководители Внешней разведки страны» // журнал «Родина». — 2010 г. — № 12.
  8. СБУ вмешалась в ситуацию со скандальным билбордом в Запорожье (російська). Голос Запорожья. 2018-07-13. Процитовано 2018-07-24. 

Джерела[ред. | ред. код]

  • Володимир Косик. Спецоперації НКВД-КГБ проти ОУН: боротьба Москви проти українського націоналізму 1933—1943. Дослідження методів боротьби.— Львів: Галицька Видавнича Спілка, 2009.— 160 с., іл. ISBN 978-966-1633-15-4
  • Подкур Р. Ю., Шаповал Ю. І. Судоплатов Павло Анатолійович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К.: Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 897. — ISBN 978-966-00-1290-5.
  • Судоплатов А. П. // «Тайная жизнь генерала Судоплатова». Кн. 1 и 2. — г. Москва: изд. «ОЛМА-ПРЕСС», 1998 г. — ISBN 5-224-00136-6 (рос.)
  • Петров В. Н. // «Кто руководил органами госбезопасности. 1941—1954». — г. Москва: изд. «Звенья», 2010 г. — С. 825—826.
  • Anatoli Sudoplatov, Pavel Sudoplatov, Leona P. Schecter, Jerrold L. Schecter. // Special Tasks. 576 pages Publisher: Back Bay Books; Updated edition (June 1, 1995) — ISBN 0-316-82115-2; ISBN 978-0-316-82115-5 (англ.)

Посилання[ред. | ред. код]