Надмалі підводні човни типу «Тритон»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
«Тритон-1М»
«Тритон-2»

Надмалі підводні човни типу «Трито́н» — групові підводні засоби руху (носії) розвідників-водолазів, призначені для прихованої доставки, висадки і повернення назад водолазів, постановки мін, здійснення підводного патрулювання, пошуку і знищення підводних диверсантів противника, огляду підводних об'єктів і корпусів кораблів[1][2]. Існує два основні проєкти радянських надмалих підводних човнів (НМПЧ) типу «Тритон»: «Тритон-1М» (екіпаж два водолази) і «Тритон-2» (екіпаж шість осіб).

Конструкція і тактико-технічні характеристики[ред. | ред. код]

«Тритон-1М» і «Тритон-2» є груповими підводними носіями «мокрого» типу — в обох проєктах НМПЧ екіпажі (водолази) розміщуються у заповнених водою водопроникних відсіках, які у підводному положенні знаходяться під впливом тиску забортної води, тому глибина їх занурення обмежена 40 метрами, а час безперервного перебування під водою — шістьма годинами. НМПЧ обладнані стаціонарними дихальними системами і автоматизованою системою управління носієм. Завдяки малим розмірам підводних човнів і їх малому тоннажу їх доставка в район застосування може здійснюватися автопричепом або судном-маткою[1].

Основні тактико-технічні характеристики НМПЧ «Тритон-1М» і «Тритон-2»
Основні характеристики «Тритон-1М» «Тритон-2»
Водотоннажність, тонн
1,6
5,7
Довжина максимальна, метрів
5,0
9,5
Ширина максимальна, метрів
1,3
1,9
Глибина занурення, метрів
40
40
Час безперервного перебування під водою, год.
6
6
Дальність плавання макс., миль
35
60
Швидкість ходу макс. підводна, вуз.
6
6
Екіпаж, чол.
2
6
Матеріал корпусу
немагнітний алюмінієво-магнієвий сплав
Енергетична установка
електрична від акумуляторних батарей
Потужність ЕУ, к.с.
4,6
11

В кабіні «Тритона-1М» знаходяться два водолази з індивідуальними дихальними апаратами. Його корпус має також міцні водонепроникні відсіки: пульт управління в кабіні водія, акумуляторний і електромоторний відсіки. Транспортувальник може залишатися без руху на ґрунті до 10 діб. Він оснащений магнітним компасом, радіостанцією, гідроакустичною станцією (МГВ-11, МГВ-6В), автоматичною системою руху за курсом (навігаційний комплекс «Самум»).

«Тритон-2» відрізняється від «Тритон-1М» не тільки основними ТТХ, а і компоновкою приміщень. У «Тритоні-2» для водолазів передбачено два відсіки: попереду — два водолази-водії, позаду ще чотири «пасажири». Обладнання «Тритон-2» аналогічне «Тритон-1М»[1][2].

Історія проєктування і будівництва[ред. | ред. код]

Основні елементи конструкції НМПЧ «Тритон-1М»:
1. Електромоторний відсік; 2. Акумуляторний відсік; 3. Кабіна водолазів; 4. Блок приладів управління.

Роботи по створенню групових підводних носіїв (ГПН) типу «Тритон» були розпочаті в Радянському Союзі у 1966 році. Їх вели конструктори проєктного бюро «Волна» під керівництвом Я. Є. Євграфова, а потім Е. С. Корсукова. У 1972–1973 роках двомісний апарат «Тритон-1М» проєкту 907 пройшов випробування, після чого почалося його серійне виробництво на Новоадміралтейскому заводі в Ленінграді.

Всього до 1980 року було побудовано 32 одиниці «Тритон-1М».

Технічний проєкт 908 («Тритон-2») був розроблений в 1970 році. У 1971 році розрахунково-конструкторська документація передана на Новоадміралтейський завод. А в 1974 році був виготовлений перший дослідний зразок надмалого підводного човна даного проєкту.

Всього до 1985 року було випущено 13 екземплярів «Тритон-2».

Експлуатація[ред. | ред. код]

На момент розпаду СРСР групові носії водолазів типу «Тритон» перебували на озброєнні частин спеціального призначення ВМФ Північного, Тихоокеанського, Балтійського, Чорноморського флотів і Каспійської флотилії.

В новоутворених державах СНД НМПЧ типу «Тритон-1М» і «Тритон-2» малися на озброєнні частин спецпризначення ВМФ Росії, ВМС Азербайджану і України (7-а окрема бригада СпО ВМС України)[3]. Наразі більшість з них вже виведена з експлуатації у зв'язку з завершенням граничних термінів, але за окремими даними якась кількість їх ще використовується. Зокрема декілька одиниць «Тиртон-1М» експлуатуються на Північному флоті РФ[4].

З 1980-х років югославська, а нині хорватська, компанія Brodosplit виробляє двомісні транспортувальники типу R-2M, близькі за компоновкою, габаритами і характеристиками до «Тритон-1М»[5]. Модернізований варіант «Тритонів» пропонує до продажу російська компанія Санкт-Петербурзьке бюро машинобудування «Малахіт»[4].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в Вітчизняні підводні човни. Проєктування і будівництво = Отечественные подводные лодки. Проектирование и строительство. (рос.). — Під ред. акад. РАН В. М. Пашина. — Санкт-Петербург : ЦНИИ им. акад. Крилова, 2004. — С. 408—409. — ISBN 5-900703-83-5.
  2. ↑ а б Озброєння і військова техніка Росії = Вооружение и военная техника России (рос.)(англ.). — Москва : ООО «Военный парад», 2005. — С. 37. — ISBN 5-7734-0011-1.
  3. ↑ Проект 908 (09080) «Тритон-2» на сайті «Енциклопедія сучасного підводного флоту» [Архівовано 4 березня 2012 у Wayback Machine.] (рос.)
  4. ↑ а б В. Щербаков. Довга дорога до «Тритона». Як створювався надмалий підводний човен-носій водолазів «Тритон-1М» [Архівовано 9 квітня 2011 у Wayback Machine.] (рос.)
  5. ↑ Проект 907 (09070) «Тритон-1М» на сайті «Енциклопедія сучасного підводного флоту» [Архівовано 26 травня 2013 у Wayback Machine.] (рос.)

Література[ред. | ред. код]

  • Вітчизняні підводні човни. Проектування і будівництво = Отечественные подводные лодки. Проектирование и строительство. (рос.). — Під ред. акад. РАН В. М. Пашина. — Санкт-Петербург : ЦНИИ им. акад. Крилова, 2004. — С. 408—409. — ISBN 5-900703-83-5.
  • Озброєння і військова техніка Росії = Вооружение и военная техника России (рос.)(англ.). — Москва : ООО «Военный парад», 2005. — С. 37. — ISBN 5-7734-0011-1.

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Надмалі_підводні_човни_типу_«Тритон»&oldid=36386200