Новопавлівка (Баштанський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Новопавлівка
Країна Україна Україна
Область Миколаївська область
Район/міськрада Баштанський
Рада/громада Новопавлівська сільська рада
Код КОАТУУ 4820684201
Основні дані
Засноване 1840
Населення 730
Площа 2,481 км²
Густота населення 294,24 осіб/км²
Поштовий індекс 56137
Телефонний код +380 5158
Географічні дані
Географічні координати 47°25′35″ пн. ш. 32°35′42″ сх. д. / 47.42639° пн. ш. 32.59500° сх. д. / 47.42639; 32.59500Координати: 47°25′35″ пн. ш. 32°35′42″ сх. д. / 47.42639° пн. ш. 32.59500° сх. д. / 47.42639; 32.59500
Середня висота
над рівнем моря
79 м
Місцева влада
Адреса ради 56137, Миколаївська обл., Баштанський р-н, с.Новопавлівка, вул.Леніна,27 , тел. 9–31-32
Карта
Новопавлівка is located in Україна
Новопавлівка
Новопавлівка
Новопавлівка is located in Миколаївська область
Новопавлівка
Новопавлівка

Новопа́влівка — село в Україні, в Баштанському районі Миколаївської області. Населення становить 730 осіб. Орган місцевого самоврядування — Новопавлівська сільська рада.

Відомі уродженці[ред.ред. код]


Посилання[ред.ред. код]


Україна Це незавершена стаття з географії України.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.

Історія села[ред.ред. код]

РОЗДІЛ І. Як все починалось…

Село Новопавлівка було засноване в ХІХ столітті. Свою назву одержало від подібних назв сіл: Павлівка, Петропавлівка, які виникали в цей час на «казенних» ділянках землі. Спочатку населений пункт мав назву «4-ий участок».

Ця ділянка землі була виділена для заселення малоземельних селян з Херсонської губернії . Крім земель, придатних для обробітку, ця ділянка мала близько 1000 десятин землі, на якій росла трава.

Згідно архівних даних Новопавлівку було засновано в 1810 році з Олександрійського повіту села Петрова. Павло Тріска в 1810 році просив Херсонського бургомістра Рахманова дозволити йому зі своєю сім'єю з 8 осіб та визволеними 119 товаришами з Малоросії влаштувати будь-де йому садибу. З дозволу генерала Ришельє йому було відведено 23 тисячі десятин землі на правому боці річки Висунь.

Назви вулиць давались по категорії людей, по їх минулому, по роду занять: Одеська, Козинка, Штундівка, Чабанка, Прищепівка.

Багато змін відбувалося в адміністративно-територіальному устрої країни, наше село було і Херсонської губернії, потім Одеської області, і , нарешті в 1937 році згідно Постанови ЦВК СРСР від 22 вересня 1937 року Баштанський район Одеської області було включено до складу Миколаївської області.

За колгоспом ім.. Карла Маркса, центральна садиба якого міститься в Новопавлівці, закріплено 7396 га орної землі. Виробничий напрям господарства — хліборобство і м'ясо-молочне тваринництво . Розвиваються такі галузі, як садівництво і виноградарство. За самовіддану працю свинарку М. М. Гудимову нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Ланковий механізованої О. Г. Шевченко, відзначений орденом Леніна, був делегатом ХХІV з'їзду КП України. 

У селі — середня школа з великим спортивним залом, будинок культури, бібліотека. Є 4 магазини. Тільки за 1950—1970 роки в селі збудовано 216 добротних житлових будинків, дитячі ясла, три магазини, приміщення поштового відділення, контори колгоспу, зерносховища та багато виробничих приміщень колгоспу. Прокладено 10 км водопроводу. 

1920 року обрано КНС, члени якого брали активну участь у створенні сільськогосподарської артілі «Смерть буржуям», а в 1923 році — комуни «Вогнище героїв». Сільський партосередок створено 1923 року, комсомольський — 1920. У Новопавлівці живуть активні учасники громадянської війни — Х. Ю. та Г. К. Бондаренки, які з 1918 по 1920 рік були бійцями Богунського полку, М. Ф. Григоренко і Є. М. Криль — брали участь у розгромі Кронштадського заколоту.

На околиці Новопавлівки в курганному похованні доби бронзи знайдено 75 прикрас, зроблених із бронзи." ("Історія міст і сіл УРСР.: Миколаївська область. Київ, 1971, ст. 202).

РОЗДІЛ ІІ. Боротьба за краще життя…

За часів столипінщини заохочувався розвиток хуторів, створення прошарку заможного селянства — куркулів. Вони володіли значною площею орних земель, пасовищ. Бідняки змушені були продавати свої наділи, адже вони не мали змоги їх обробляти, що тягло їх в ще більші нестатки. 

14 січня 1918 року Миколаївська рада робітничих і селянських депутатів більшістю голосів прийняла резолюцію про взяття всієї повноти влади в свої руки. Почалася націоналізація банків, заводів, флоту, млинів, хлібопекарень та встановлення робітничого контролю. При допомозі більшовиків м. Миколаїв створюються волосні ради та комітети. Так, ще в грудні 1917 року революційний комітет утворився в Баштанці. 

В лютому 1918 року на селянському з'їзді було встановлено Радянську владу на території всієї Ново бузької волості. В ряді сіл створюються червоногвардійські загони, групи із солдатів-фронтовиків.

Волосні ради на початку весни 1918 року починають ділити поміщицьку та державну владу серед селян. Інтервенція та громадянська війна охопила й територію нашого краю, яка принесла розорення, насильство, смерть.

Прикладом активної участі в боротьбі проти білогвардійських військ Денікіна стало повстання, яке розпочалось в ніч на 16 вересня 1919 року. Каральні загони жорстоко розправились із повстанцями: загинуло і було страчено 952 повстанці, спалено 350 дворів.

Жорстокі заходи, окупаційний режим штовхали населення до боротьби — все більше жителів брали в руки зброю. Наші односельчани, жителі села Новопавлівка Бондаренко Костянтин та Бондаренко Харитон з 1918 року були бійцями Бо гунського полку, а Криль Григорій Митрофанович воював у складі кавалерійського бригади Г. І. Котовського.

Наприкінці січня 1920 року військові частини 14-ої армії під командуванням Г. Л. Уборевича розгромили білогвардійців і звільнили територію краю. Штурм Перекопу та розгром білогвардійської армії восени 1920 року створив умови для переходу до мирної праці.

22 червня 1941 року мирну працю радянського народу було перервано — фашистська Німеччина віроломно, без оголошення, розпочала війну. Віроломний напад Німеччини на Радянський Союз, прагнення захистити рідну землю, ненависть до загарбників, любов до вітчизни проявилась в масовому вступі добровольців до лав Червоної Армії.

В серпні 1941 року гітлерівці вдерлися на територію Баштанського району. В Новопавлівці, Зеленому Клину виникли підпільні групи, що розпочинають боротьбу з ворогом. Ці групи проводили антифашистську роботу: організовували саботаж на польових роботах, надавали допомогу військовополоненим. Так, жителі села Новопавлівка, сестри Віра і Надія Шерстюченко разом із Сашею Казанцевим входили до скалу підпільної групи й допомагали хворим і пораненим, направляли бійців до Чорного лісу. Схоплені гестапо, мужні патріоти були страчені в Баштанський каменоломнях.

Зі спогадів очевидиці Малишевої А. І. «Коли одна із сестер несла партизанам записку, хтось із односельчан видав її, фашистські солдати гналися за нею, схопили біля межі Новопавлівської та Новоіванівської сільських ради. Вона, мабуть, встигла записку з'їсти, бо обличчя було в чорнилі. Вся нелюдська суть німецьких солдатів проявилася в жорстоких побоях та знущаннях над дівчиною. Її забрали до Баштанки, звідки вона не повернулася». 

Іван Якимович Калініченко, який працював учителем Новопавлівської середньої школи, очолив підпільну групу, яка згодом перетворилася в партизанський загін, що діяв на території району. На початку війни Івана Якимовича було призвано до лав Червоної Армії, брав участь у боях за Кам'янець-Подільський, Вінницю, Кривий Ріг, Запоріжжя. 23 листопада 1941 року був закинутий в тил ворога із спеціальним завданням Південно-Західного фронту, після провалу операції і загибелі двох товаришів, прибуває до м. Баштанка . На початку 1942 року, вивчивши та оцінивши ситуацію, створює в селі Зелений Клин першу підпільну групу. Наприкінці цього ж року І. Я. Калініченко дізнається, що дехто із підпільників входить до недавно організованого загону ім..Щорса, яким керував Олексієнко Іван Степанович . Посилаючись на перевагу в людях та озброєнні Іван Якимович не відгукнувся на пропозицію Порушення правил конспірації призвело до провалу — 24 партизани та 30 місцевих жителів було страчено. І. С. Олексієнко був схоплений в селі Новопавлівка, привезений до Баштани й кинутий під охорону жандармів та поліцаїв. За допомогою друзів йому вдалося втекти від розстрілу, але заарештованим товаришам допомогти не зміг. Маючи радіоприймач, підпільники знайомлять населення шляхом розповсюдження листівок із повідомленнями про становище на фронті, влаштовують диверсії, збирають зброю. Літом 1943 року доклали багато зусиль, щоб зірвати збирання врожаю, сховати зерно. В дні революційних свят вивішували червоні прапори на будинках сільських управ та комендатур.

В жовтні 1943 року в каменоломнях зібралися представники підпільних груп, всього 23 чоловіки й обрали штаб партизанського загону. Командиром став І. Я. Калініченко, комісаром — Т. С. Корюшко. Місцем базування загону стали каменоломні за три кілометри від райцентру. Керівництво загону активізує збирання зброї, медикаментів, обмундирування, організовує їх викрадення в окупантів.

В березні 1944 року ворог відступав так швидко, що частини Червоної Армії 10 березня 1944 року гвардійська армія під командуванням генерала В. І. Чуйкова вступила в с. Новопавлівку . Підкріпила їх кінно-механізована група генерала Плієва Ісса Олександровича. Наступного дня на полі біля села підібрали й поховали в братській могилі загиблих воїнів: Нормульдіна П. П., Махмутова К. В., Бикова П. В., Мухідіна, Ковтуна Н. П., Березуцького В. П., Солонцева А. П.

Зі спогадів: «Під час боїв в околицях с. Новопавлівка воїни чекали боєприпасів, нарешті прийшла довгоочікувана машина з ящиками. Але в тих ящиках замість снарядів виявилися… звичайнісінькі каструлі».

Військові частини пішли далі, вбитих поховали. Тих, хто на деякий час залишився в селі оточили увагою й турботою. Про це із вдячністю згадує колишній воїн-фронтовик, командир танка Булавін Микола Павлович. Його танк було підбито неподалік від села — два дні екіпаж перебував на квартирі в сім'ї Авраменко Олександри Кононівни . Родина ділилась всім із визволителями — хлібом, теплом, останньою картоплиною. Тільки через два дні танк було відремонтовано і воїни рушили наздоганяти свою частину. Микола Павлович Булавін брав участь не тільки в розгромі Німеччини, а й в бойових діях проти японської армії в Маньчжурії. Працював у мирний час в органах внутрішніх справ. Двічі приїздив на землю Новопавлівки. В спогадах під час зустрічей із жителями села, учнями школи, ділився враженнями, добрим словом згадував гостинну Україну. Проживав він в місті Роланд, Узбекистан. Після спливу багатьох років він написав листа, в якому теплими словами згадував гостинних людей Новопавлівки: « …А затем левее Кривого Рога, и с Востока на Запад в направлении, мы еще не знали с. Новопавловка. За эти месяцы о наступлении написать невозможно. Нам, экипажу в 156 танковой бригаде приходилось четыре раза гореть, машину разбивали в решето, из машины в машину переходить. экипаж бытии только раненные, кроме меня. В 1944 году в первой половине месяца марта. Много родов войск начали наступать на село Новопавловку, после мы узнали название этого села, до села примерно 5-6 км частично войска пошли правее села, а нам пришлось идти прямо на село. Перед селом немцы огрызались и бой шел, Т-34 была подбита…Нам сказали, что делать ремонт и от части не отрываться, а часть направилась в направлении г. Новый Буг. … Во время ремонта шли дни за днями и до села около 2-х км. Мы устали, голодные, много сожгли горючего, но кое-как восстановили машину, хотя –бы доехать до села. В начале апреля 1944 года мы потихоньку доехали до села, подьехали к хате примерно 10-15 метров от хаты поставили, Т-34 и машина заглохла, кончилось горючее. Просле узнали семью Абраменко, день подходил к вечеру. Командир машины, молодой парень сказал, чтож расходитесь по квартирам. Ст.сержант Кузьмин, Нестеренко остались в семье Абраменко, лейтенант пошел через дорогу к хате, я и Фомин пошли по дороге в направлении, где жили Олейник. Фомин зашел, куда то в другую квартиру, а я стал и стою на дороге у хаты Олейника. До чего мы устали, нельзя было слово сказать. Потихоньку подошел к двери хаты Олейник, постучал в дверь, смотрю — дверь открывается, и солидная женщина сказала: „Заходьте“. Уважаемые новопавловцы пишу вам, как дело было. Открыл я дверь первой маленькой комнаты и сел у стола на лавку, позади окно, стоит столик, но уже стало темновато. Сижу только своими глазенками моргаю и смотрю. Хозяйка хаты зажгла на тарелочке копилку. Подошла ко мне и спрашивает: „Солдат, как тебя звать?“ Я молчу, не могу ответить, я так устал и еще голодный, прямо сказать язык не поворачивается. Я повернулся, смотрю дети, а их двое и мать старуха. В те годы мне шел 22 год. Тогда эта женщина по доброму отнеслась ко мне, сняла с меня комбинезон, гимнастерку, рубашку и начала перед тазом мыть. Помыла, одела и посадила за стол. Что- то вместе покушали, но после женщина повела меня во вторую комнату и положила на односпальную койку. На койке ничего не было, только тонкая жестянка. И я как подкошенный упал на койку и тут же заснул. На следующий день меня разбудили, я встал, а сил нет. Потихоньку помылся и сел….» 

В сільській школі було організовано госпіталь, де нарівні з дорослими працювали і 12-, 13-річні діти.

Зі спогадів Леонова О. С.

Народився 2 квітня 1926 року в селі Балабанівка Миколаївської області. Батько й мати до початку колективізації працювали в своєму господарстві. Взимку батько часто працював на залізниці — підвозив будівельні матеріали. В 1928 році він помер. Мати залишилась одна з маленьким дітьми — було нас п'ятеро. Коли в колгоспі відкрили дитячий садок, то пішла туди працювати кухарем і забрала нас.

В довоєнні роки жити було важко, систематично відвідувати школу не було змоги. Хто був старший — працював в колгоспі самостійно, менші — пасли худобу, гусей. Встиг закінчити тільки початкову школу.

Про початок Великої Вітчизняної війни дізнались із повідомлення по радіо. До приходу німців працював в колгоспі на причіпці, на току. З початком окупації жити стало дуже важко, щоденно примушували працювати, а продуктів не виділяли — живи як хочеш. Протягом 1943—1944 років мене кілька разів забирали на роботу до Німеччини, але кожного разу мені вдавалося втекти. Пам'ятаю випадок, коли за мене забрали сестру й вивезли до Німеччини.

З наближенням Червоної Армії німці почали виселяти населення, формували колони й гнали на захід. Вигнали всіх жителів й з нашого села — старих і малих. Будинки стали палити, а хто чинив опір, то розстрілювали на місці. Пригнали нас в Миколаїв, відібрали чоловіків і підлітків, загнали у вагони й повезли до Одеси. Там перегнали на баржу й по Чорному морі доставили в Румунію, а вже звідти товарним поїздом, по залізниці, привезли в Німеччину. Їхали цілий місяць. В м. Штутгард пробули два місяці — кожного дня виганяли на роботи. Через два місяці нас повезли у Францію, де працювали на спорудженні оборонних об'єктів — лінії Мажино. Працювали весь час під землею.

Після відкриття другого фронту, влітку 1944 року нас вивезли знову до Німеччини — так я опинився в місті Візінтонч, на авіаційному заводі, розташованому під землею, працював шліфувальником. Жили в дерев'яних бараках під охороною, а вся територія була обнесена колючим дротом. Цілодобово ходили вартові із собаками . Разом зі мною були два брати, які там і померли..

Весною 1945 року наш табір звільнили американські війська 

Спогади Гладаренка Г. П. Вість про початок Великої Вітчизняної війни застала мене на суднобудівному заводі імені Андре Марті в м. Миколаїв, де працював слюсарем.

Наприкінці липня — на початку серпня розпочалась евакуація обладнання й висококваліфікованих спеціалістів на схід, в глибокий тил. З початком боїв на ближніх підступах до Миколаєва я вирішив повернутись додому, в село Новопавлівку. І в перших числах серпня, приїхавши в село, поселився в Кучеренка Григорія Петровича, брата матері. Моїх батьків серед живих не було — померли під час голоду 1933 року. Через кілька днів через село пройшли німці і почався важкий та страшний для людей час. Було створено сільську управу, яку очолив Олійник Іван — староста та його заступник Садовський Михайло. Вони керували і сільською общиною — так називали тодішній колгосп. Люди змушені були виходити на роботу, але весь хліб та збіжжя забирали німці. На підводах вони возили зерно на елеватор в Ново полтавку й здавали представникам німецької адміністрації. Жили за рахунок того, що потай вдавалося принести додому й продуктів домашнього господарства.

Я працював на різних польових роботах: орав кіньми поле, сіяв невеличкою сівалкою. Тягловою силою були коні й воли. Поля на весну 1942 року були в суцільних бур'янах. На початку літа 1942 року німці оголосили про набір молоді до Німеччини. Я разом із Кучеренком Михайлом, Царушиною Євгенією, Донченком Миколою, Дамовим Григорієм, Абраменком Миколою, Ситник Катериною потрапив до першої партії. 

Зібрали нас на станції Явкине, загнали у вагони для перевезення худоби і цілий ешелон рушив на захід. Вагони були щільно набиті, лежати ніде. В дорозі про наше харчування ніхто не турбувався і тільки під час зупинок дозволялось набрати води у великий бак, який був у кожному вагоні. Їхали днів десять і нарешті опинилися біля міста Тетерева, пам'ятаю, поруч знаходилося місто Гюстав — це вже була Німеччина. Пригнали нас на розподільний пункт, на якому німці — бауери вибирали для себе робочу силу.

Попав я до поміщика, в господарстві якого не вистачало робочих рук. Разом зі мною працювали й полонені французи. Знаходились під постійною охороною, я ж працював із товаришами вільно. Сапали буряки, виконували інші роботи. Через півтора — два тижні вирішив втекти. За кілька кілометрів знаходилась станція. Вночі вибрався із господарства, дійшов до станції і, користуючись темрявою, вчепився в товарний вагон. Куди йшов поїзд — не знав. Наступного дня при огляді вагонів у м. Гюстові був затриманий поліцією. На допиті пояснив, що їдучи до Німеччини, відстав від поїзда. Повірили в перший раз і направили на роботу до поміщика. Господарство в нього було невелике, тому білорус, полячка і я встигали виконувати всі роботи. Вони доїли й доглядали корів, мені довелося ходити за кіньми й виконувати іншу роботу. Ставились до нас по — людськи: не били, п'ять разів на день давали їсти. Пробув там з місяць і став розробляти план втечі. Дізнався, де проходить залізниця і, приготувавши сухарі., забрався на платформу під час зупинки ешелону. Як з'ясувалось, під брезентом були танки і поїзд ішов на схід. Через три доби так захотів води, що не витримав — зіскочив на станції напитись і потрапив до рук жандармів. Жорстоко побивши, мене знову привезли до Німеччини й віддали до поміщика — маленького на зріст, рудого й дуже жорстокого. Знову довелося працювати в полі: копали й збирали буряки.

Одержавши хлібний пайок, знову вирішив втікати. В неділю, коли не працювали, тишком пробрався до залізниці і, коли поїзд притишив хід, вскочив у тамбур вагона. Правда, проїхав недалеко — через кілька годин знову заарештували жандарми. Глибокої осені 1942 року за втечі мене було кинуто до концентраційного табору Заксенхаузен — став в'язнем № 46536. Жили в бараках разом з чехами, французами, поляками. Багато було земляків — в'язнів з радянського Союзу. В кожному бараці стояли ліжка в три поверхи, проживало до 500 чоловік. Харчували так: ранком — черпак в 700 грам горілого ячмінної кави, в обід — 3-4 картоплини і 700 грам вареної брукви і ввечері — 200 грам чорного зі спилками, хліба. Від недоїдання люди масово помирали. Щоранку, під час перевірки на апель-плаці, спеціальна команда із в'язнів забирала трупи й везла до крематорію. Кожного дня возили або водили на роботу. Найчастіше добували камінь в кар'єрі. Йшли туди колоною під охороною есесівців й тягнули за собою причіп з інструментами. Назад — на прицепі везли ще й товаришів, котрі не дожили до вечора. Возили нас і на завод м. Оранінбург — там випускались літаки — винищувачі «Хейнкель». Виконували допоміжні роботи. Тим, хто працював на заводі зрідка вранці давали по бутерброду.

Будували нові бараки, виконували ремонтні роботи в них, натягували нові ряди колючого дроту.

Одного разу зустрів у таборі земляка — Абраменка Миколу. Він був дуже виснажений, насилу йшов. У мене був шматочок чорного хліба, грамів 100—120. Розломав, поділився з ним, а потім протягом кількох хвилин згадували село й рідних. Після того випадку більше нікого не зустрічав — мабуть, його доля була також як і тисяч тих, хто потрапив до крематорію.

На початку 1945 року все частіше в небі пролітали наші, радянські винищувачі й бомбардувальники, вила сирена протиповітряної оборони. І коли вдалині стало чути гуркіт фронту, почались роботи по евакуації.

Одного дня найбільш сильних фізично вишикували в колони і під посиленою охороною рушили на захід. Йшли близько тижня. Хто вибивався із сил, захворів — виводили з колони й розстрілювали на місці.

Однієї ночі наша охорона десь зникла, про що ми довідались вранці. Куди йти? Що робити? Вирішили розбитись на невеликі групи й добиратись додому — хто на захід, хто на схід. Я і близько десяти в'язнів повернули на схід. Йшли до обіду, а в другій половині дня зупинились на відпочинок в маєтку поміщика. Там нікого не було, тому вирішили вгамувати спрагу й трохи відпочити. Коли став мити від болота ноги, раптом почув звук танкових двигунів. Обережно виглянув — на танках сиділи бійці, але не німці. Це був передовий загін радянського танкового з'єднання. Побачивши такого страшного й худого, мав лише 38 кілограмів — у пошматованому лахмітті, мене взяли до військової частини чистити картоплю, мити посуд. Набравшись сил, звернувся до командира дивізії з проханням про зарахування до діючої армії. Був направлений до запасного полку, де 9 травня зустрів звістку про Перемогу.

Багато наших односельчан пройшли кривавими шляхами війни, визволяючи рідну землю. 

Зараз залишилось в живих 11 учасників бойових дій: Богданов Д. Т., Бронза П. О., Чумаченко І. І.,Сомов Г. В., Неприцький В. П., Цимбалюк О. Р., Ніколенко І. І., Коцюба В. П., Кошик О. І., Трибрат В. Н., Заворотнюк М. Г.

В селах Новопавлівка та Зелений Клин в честь воїнів — визволителів та воїнів-односельчан, загиблих смертю хоробрих в боротьбі з окупантами встановлено пам'ятники.

В с. Новопавлівка проживає 7 воїнів-інтернаціоналістів: Руденко А. М.(1966, с. Костичі Баштанського району, призваний 31.10.84. Баштанський РВК, в Афганістані 20.10.86. — 17.11.86.сержант, командир відділення, вч 2033 (Душанбе), Больбот М. Г.(25.06.62р.н., . Антонюки Миколаївського району Одеської області, призваний 07.10-.80. Приморським РВК м. Одеса, в Афганістані 03.01.81. — 30.11.82., рядовий, радіо телефоніст, вч — ПП 48575 (Кабул), Волков М. В.(14.09.56., смт Новоархангельськ Новоархангельського району Кіровоградської області, призваний 1974 р.,в Афганістані 29.10.81. — 04.01.84., капітан, команди групи ЗСУ, вч ПП 43151 (Газні), поранений 1981, нагороджений орденом Червоної Зірки 1982 рік), Дегтярьов І. М. (01.07.64., с. Новопавлівка Баштанського району, призваний 28.09.82. Баштанським РВК, в Афганістані 23.12.82. — 14.11.84., мол. сержант, командир відділення, вч ПП39676 (Газні), нагороджений медаллю «За відвагу»), Міненко В. М. (16.10.65., с. Новопавлівка Баштанського району, призваний 12.05.84., Баштанський РВК, в Афганістані 11.12.84. — 17.12.86., рядовий, сапер, вч ПП 83596 (Баграм), Колісниченко В. М. (17.08.64., с. Новопавлівка Баштанського району, призваний 28.09.82 Заводським РВК в м. Миколаїв, в Афганістані 19.12.82. — 08.02.85., єфрейтор, ст..телефоніст, вч ПП 84397 (Кабул), Кравченко В. В.(17.02.69., с. Новопавлівка Баштанського району, призваний 12.05.87. Баштанський РВК, в Афганістані 15.11.87. — 10.02.89., рядовий, ст..водій, вч ПП 51884 (Кабул), нагороджений медаллю «За бойові заслуги»)

РОЗДІЛ ІІІ. Історія сільської ради

В 1920 році було встановлено Радянську владу. До складу комітету незалежних селян входили Гавриленко А. С., Кравченко Марфа, Юрченко Іван. В квітні 1920 року було вибрано першу сільську раду, головою якої став Олексій Лисовкін, а також обрано членів сільської ради: Карпо Котляр, Іван Гавриленко, Григорій Дабіжа.

На жаль, дані про голів сільської ради повністю не збереглися. Згідно наявних відомостей було відновлено відомості про сільське керівництво з 1947 року. 

В 1947 році головою Новопавлівської сільської ради, був Тарабаров Трохим Васильович, секретарем Сомова Ніна Антонівна . В 1948 році сільську раду очолив Короєв Михайло Опанасович, секретарем — Безродня Анна Павлівна. Наступного року секретарем сільської ради став Криль Іван Савелійович, який працював на цій посаді до 1955 року. На чолі Новопавліської сільської ради стояв Козявко Анатолій Гнатович (1951 рік), Нікітін Дмитро Артемович (1953 рік), Фісієнко Іван Петрович (1954 рік).

З 1955 року внаслідок реформування було утворено Тарасівську сільську раду, до скалу якої входять села Новопавлівка та Тарасівна, головою сільської ради обрано Глущенка Івана Костянтиновича, який працював до 1960 року. В 1955 році секретарем сільської ради став Змієвський Дмитро Денисович, 1956 — Золотар Любов Іванівна, 1958 — Дяченко Катерина Тимофіївна.

З 1959 року до складу Тарасівської сільської ради було включено також і село Новосергіївку. Секретарем сільської ради в той час працювала Черничко Любов Іванівна. З 1960 року головою сільської ради обрано Григоренка Михайла Федоровича. Секретарем сільської ради продовжувала працювати Золотар Любов Іванівна.

В 1962 році головою сільської ради стала Кондратова Ольга Іванівна . З 1963 року обрано Авраменка Володимира Семеновича, який пропрацював на цій посаді до 1969 року.

З 1964 року сільська рада називається Новопавліською, до її складу входять Новопавлівка, Тарасівка та Новосергіївка. Секретарем в цей час працює Гладченко Микола Васильович. В 1966—1967 роках на посаді секретаря сільської ради працювала Лукіна Поліна Семенівна . З 1968 і по 1972 рік секретарем сільської ради була Чорнобіль Любов Миколаївна. 

В період з 1970 по 1973 роки сільську громаду очолював Васильєв Григорій Григорович. В 1972 році секретарем сільської ради була Чорнобіль Галина Миколаївна. З 1974 по 1984 роки головою сільської ради була Олійник Софія Романівна. Секретарем: 1973-74 рр. — Кравченко Петро Семенович, 1976-79 рр. — Руденко Алла Олександрівна. Наступне скликання (1980—1983 рр.) секретарем сільської ради була Буданова О. О., 1984 -86 рр. — Завдун Валентина Григорівна.

В 1987 році на посаду голови сільської ради було обрано Кучеренка Миколу Миколайовича, секретарем сільської ради в той час працювала Чертова Людмила Федорівна (1987—1990 рр.), Відєрнікова Елла Петрівна (1991—1992 рр.) Наступних виборів головою сільської ради було обрано Бондаря Василя Микитовича (1992—1994 роки), секретарем — Кравченко Тетяну Миколаївну (1993-96рр.). 1995 рік — головою сільської ради обрано Березовського Володимира Костянтиновича, який пропрацював до 1998 року.

На виборах 1998 року сільським головою обрана Кравченко Тетяна Миколаївна, секретарем — Суровцова Тамара Володимирівна. Наступного скликання, в березні 2002 року — сільським головою обрана Березовська Світлана Вікторівна, секретарем ради — Дубцова Надія Василівна.

Жителі села брали активну участь в роботі сільської ради, неодноразово обирався депутатом сільської ради Чикина Дмитро Васильович, Рошиор Микола Іванович, Пшенична Зінаїда Олександрівна.

За роки свого існування сільська рада постійно працювала над поліпшенням та благоустроєм населених пунктів. Зміцнювалась та розширювалась матеріальна база, велось капітальне будівництво з використанням праці найманих бригад, за сприяння господарства. Так, в 1990 році в колгоспі було збудовано: ангар для зберігання техніки, асфальтний завод, критий тік та прокладено 3.5 км доріг з асфальтовим покриттям та 1.8 бетонних. Здано в експлуатацію (заселено) 4 будинки. Завершується будівництво житлових будинків по вулиці Леніна, зводиться будинок для головного інженера. В колгоспі «Серп і молот» в цьому році збудовано нову їдальню, склад для запасних частин, ангар для зберігання техніки, нафтобазу, три житлових будинки та прокладено 3 км тротуарної доріжки. 

Новопавлівську сільську раду в 2002 році було нагороджено Почесною грамотою районної ради за І місце в огляді-конкурсі на кращу роботу сільських рад по дотриманню вимог Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». В 2003 році нагороджено Почесною грамотою районної ради за ІІІ місце в огляді-конкурсі на кращу роботу міської, сільських рад по дотриманню вимог Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та з нагоди відзначення дня місцевого самоврядування.

На даний час, сльською головою є Рошиор Людмила Миколаївна.

РОЗДІЛ ІV. Сільське господарство

Штурм Перекопу та розгром білогвардійської армії Врангеля восени 1920 року створили сприятливі умови для переходу до мирної праці. Селянам було надзвичайно важко — не вистачало тяглової сили, інвентарю, посівного матеріалу. А що, коли спробувати працювати разом?

В 1922 році була організована сільська артіль «Смерть буржуям», в 1923 році — комуна «Вера в доброе». В 1926 році було утворено машинно-тракторний парк — «Своя праця». В 1928 році було створено комуну «Очаг героїв», керівником якої ста Григорій Доценко. Членами комуни були: Сомов Іван, Аркушенко Петро, Цимбалюк А. Г., Висоцький І. Б., Ситник Устим та інші бідняки. Своєю резиденцією комунари обрали маєток колишнього поміщика Бридихіна. Комуна, проіснувавши 4 роки, розпалася. 

Наприкінці 20-х років, коли розпочалася колективізація, її складовою частиною стала боротьба проти куркульства . Активістами в цій боротьбі були: Домарацький Федір Костянтинович, Ситник Устим Григорович, Козявко Харитина Мефодіївна, Гребенюк Христина Яківна, Отроченко Яків Корнійович, Короєва Наталія Терентіївна. 

В 1929 році в село приїхав двадцятип'ятитисячник Зборовський Сергій, який і став головою колгоспу ім. Андре Марті. В цей же час утворюється ще один колгосп «Дніпрельстан». Пізніше вони об'єдналися в один колгосп — імені Горького.

Колгосп імені Карла Маркса в різний час очолювали: Удолатій, Грищенко.

З 1972 року — Дикий Анатолій Афанасійович, З 1973 року — Березовський Костянтин Гнатович, головним бухгалтером працювала Миронченко Марія Іванівна, 1989 рік — головою колгоспу стає Гудімов Григорій Юхимович, головним бухгалтером — Кучеренко Галина Анатоліївна, з 1998 року і по теперішній час господарством керує Чикина Дмитро Васильович, головний бухгалтер — Больбот Тетяна Іванівна. 17.02.00 в результаті реформування утворено сільськогосподарський виробничий кооператив імені Карла Маркса (реєстраційний № 258), в 05.03.01 році СВК ім.. Карла Маркса було реформовано в сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «Світоч»(реєстраційний № 322). Господарство неодноразово нагороджувалося грамотами та подяками: 2002—2003 роки — подяки Державної податкової інспекції в Баштанському районі за вагомий внесок в забезпеченні надходжень податків до бюджету, що сприяло виконанню соціальних програм захисту населення Баштанського району. 

В 1988 році відбувся розподіл колгоспу імені Карла Маркса, в результаті якого утворено два господарства: колгосп ім.. Карла Маркса (центральна садиба в с. Новопавлівка) і колгосп «Серп і молот» (с. Зелений Клин). Колгосп «Серпі молот» очолила Домарацька Магдалина Петрівна. В 1997 році Домарацька М. П. була нагороджена дипломом як переможець всеукраїнського огляду-конкурсу «Кращий за професією» серед керівників. В 1998 році Домарацьку М. П. було нагороджено почесною грамотою з нагоди 10 річниці створення КСП «Серп і молот». В 2000 році КСП «Серп і молот» реформовано в сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «Промінь». З 2003 року правонаступником цього господарства стало ВАТ «Баштанська райсільгоспхімія» (директор Матвієнко В. П.). 

В 1969 році було впроваджено створення механізованих загонів, що сприяло успішному розв'язанню в районі зернової проблеми, акордно-преміальну систему оплати праці. Член Політбюро ЦК КПРС, перший секретар ЦК Компартії України В. В. Щербицький у книзі «ХХV з'їзд КПРС про вдосконалення соціалістичного способу життя і формування нової людини» дав високу оцінку «Баштанському акорду» як дуже цікавому й повчальному методу бригадного підряду. « Тут моральна зрілість, ставлення до роботи в кожного особливо на виду, — зазначив він, — В Миколаївській області сотні бригад хліборобів уже не один рік трудяться за безнарядною системою і перевіряють свою роботу кінцевим продуктом — урожаєм. Ось де виробничий і моральний фактори працюють, образно кажучи, як дві шестерні в одній зачіпці: навіть при всьому бажанні одне від другого відділити неможливо.

…Справді, „Баштанський акорд“, цей начебто чисто виробничий метод якщо подивитись на нього з точки зору моральності, працює не менш ефективно.» (В.Петренко"Акорд", ст.126).

До складу колгоспу імені Карла Маркса входили відділення, які знаходились в селах Новопавлівка, Новосергіївка, Тарасівка, Зелений Гай, Ворошилово. Зі спогадів лауреата Державної премії УРСР, колишнього начальника механізованого загону Шевченка Олександра Григоровича: " Герой Соціалістичної праці житель Кубані Первицький першим впровадив акордно-преміальну систему оплати праці. Її підхопив Захарченко Олександр Гаврилович, перший секретар райкому партії Баштанського району. Він приїхав в колгосп імені Карла Маркса, де головою працював Грищенко, керуючим — Домарацький Володимир Федорович, парторгом — Семиліт, головним агрономом Пугачов Анатолій Корнійович, поговорити про цей бригадний підряд. Раніше механізовані загони називали комплексна польова бригада, до складу якої входили польова бригада, механізований загін, тваринницькі ферми. Я їздив переймати досвід на Кубань. Після повернення вирішили комплексну польову бригаду поділити по структурним підрозділам. Механізовану ланку перевели на акордно-преміальну систему оплати праці. В результаті запровадження цієї системи всі працювали на спільний результат. При дотриманні всіх агротехнічних заходів отримали в два рази більше валової продукції, ніж до цього. Людям сподобалася ця система, вони стали, немов одна сім'я. Де стало важко виділити когось за сумлінністю, працелюбністю. Люди стали колективним господарем землі і техніки, маючи на меті єдине прагнення — виростити високий урожай і збільшити віддачу кожного поля. Цей бригадний підряд дістав назву «Баштанський акорд». Агроном колгоспу складав технологічну карту, економічна служба визначала ліміти затрати праці і коштів, обчислювала заробітки і механізатори завдяки єдиному госпрозрахунковому завданню на весь рік знали до чого їм доведеться докласти рук, які ресурси вони мають і яких результатів у центнерах продукції і карбованцях від них чекають. Технологічна карта передбачала все — яку роботу і як треба виконати, скільки на неї треба витратити часу, коштів, як вона оплачуватиметься. Ознайомившись з технологічною картою укладали з правлінням колгоспу угоду на акордний наряд. Згідно з умовами правління забезпечувало нас інвентарем, машинами, гербіцидами. А нам належало своєчасно і високоякісно зробити усе, що передбачала карта, дати в запланованому обсязі валову продукцію.

Дана система дістала великий резонанс, писали книжки (В. Петренко написав художньо — документальну повість «Акорд»), знімали фільми. Створення механізованих загонів дало змогу людям колективно вирішувати питання: кого грамотою нагородити, кого — подарунком, кого заохотити. Колективна справедливість — найвища. 

За прикладом новопавлівців число підрозділів, які працювали по-новому зростала досить швидко. Бо механізатори на практиці переконувалися в ефективності хліборобського акорду. Якщо раніше отримували по 14-17 цга пшениці, то завдяки впровадженню акордного підряду урожайність зернових збільшилася до 29-30 цга.

О. Г. Шевченко: «За віддачу кожного гектара землі довіреного загону, нам не доводилося червоніти перед односельчанами. Ми завжди думали на чому б виграти, візьмемо хоча б таке: обробіток посіві гербіцидами раніше в нас проводився літаками. Справа хороша і для нас менше турбот. Але підрахували, скільки це коштує і задумались: як гектар, так і виплачуй більше карбованця. Вирішили обійтись без авіації. Самі зробили широкозахватний агрегат для обробітку полів гербіцидами. Випробували його в роботі — виходить навіть краще, як з літака, бо хімікати вітер не зносить, лісосмуги не пошкоджуються. Полю добре, а загін у подвійному виграші: по-перше затрати на обробіток гектара зменшилися до 30-35 коп., по-друге — гербіциди економляться, попадають тільки за призначенням.»