Пролетаріат

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
A 1911 Industrial Worker publication advocating industrial unionism based on a critique of capitalism.

Пролетаріа́т (від лат. proles — потомство та лат. proletarius — нижчий клас в Стародавньому Римі) — нижчий, бідніший соціальний клас суспільства, який не має власності і для якого основним джерелом засобів для життя є продаж власної робочої сили.

Етимологія[ред.ред. код]

Етимологічно походить від лат. prōlētãrius «незаможний, але юридично вільний римський громадянин, який служить державі тільки тим, що має дітей»[1]

«Ті, хто належить до нижніх верств населення». У часи античного Риму цим словом звався соціальний прошарок безземельних (без власності), але не рабів. Дефіниція зрозуміла в тому сенсі, що пролетарі це ті, хто нічим не володіє окрім свого потомства (лат. proles).

Як соціальний прошарок пролетаріат помітно чисельно зріс в історичний період Нового часу кінця 18 ст. — початку 19 століття — епохи індустріальної революції і експотенційного зростання класу промислових робітників, поповнення його за рахунок декласованої бідноти із іншіх соціальних прошарків міського населення та збіднілого селянства. Як поняття «пролетаріат» набуло широкого вжитку в політичній літературі і соціальній публіцистиці Західної Європи у великій мірі завдяки соціальним революціям у Франції та загостренню соціальних конфліктів в іншіх країнах Європи. На початку 20 століття ці ж соціальні процеси і відповідна лексика поширюється на Східну Европу.

Пролетарська філософія і ідеологія[ред.ред. код]

Поняття протелетаріат посідає одне з центральних місць у соціології марксизму. Як соціальний клас пролетаріат у марксистському розумінні є класом, який не володіє правом власності на засоби виробництва і таким чином ототожнювався з міським робітничим класом на противагу селянству тощо, але інші науковці вживають цей термін для того, щоб одним словом охопити всіх «незаможних». У сучасному марксизмі «пролетаріат» розуміється як предмет процесу пролетаризації певних класів на відміну від «обуржуазнення» інших класів. Тобто місце пролератіату та його політично-економічне становище сприймається у співвідношенні з місцем та становищем інших класів.

За марксовою теорією безкласового суспільства пролетаріат є передовим класом, що прискорює еволюцію-перехід суспільства від класового (буржуазного) стану до безкласового («комуністичного»). Це «прискорення» йде шляхом «пролетарської революції», у якій пролетаріат відіграє провідну роль. Держава, як суспільний інститут, що знаходиться у руках панівних класів, (за Марксом, а потім Леніним) повинна поступово «відмерти». Для подолання опору залишків правлячих класів — в «перехідний період» — на місці «буржуазної» держави постає держава «диктатури пролетаріату», в якій провідною політичною силою є «пролетарська партія». У СРСР керівна партія КПРС (ВКПб) до початку 60-х років офіційно вважалася «пролетарською» партією або «партією пролетаріату, що переміг».

Утвердження «диктатури пролетаріату», за марксизмом-ленінізмом, означає не припинення класової боротьби, а її продовження в нових формах і новими методами. Концепції про затухання" класової боротьби, згладжування соціальних суперечностей, створення суспільства «класового миру», втрату робітничим класом розвинених держав революційності тощо в СРСР розглядалися як «буржуазні», «ревізіоністські», «реформістські» теорії, ворожі марксизму-ленінізму.

Пролетарська партія[ред.ред. код]

У дійсності диктатура пролетаріату в Росії і в її країнах-сателітах була диктатурою однієї комуністичної («пролетарської») партії, побудованою на принципах диктаторського централізму (за Леніним — «демократичний централізм»). З метою утримання своєї влади ця партія використовувала в пропагандиській лексиці марксиську пролетарську фразеологію, постійно акцентуючи, що влада в країні належить «робітничому класу». Проте, насправді, в керівних органах партії робітників («пролетарів») практично — починаючи ленінським Центральним Комітетом РСДРП («більшовики») і кінчаючи брежнєвським ЦК і Політбюро — ніколи не було. Ядро партії за походженням створювали: російські міщани-інтелігенти (Лев Мартов, П. Б. Аксельрод), прикажчики (В. П. Ногін, В. М. Молотов), із родини держслужбовців (В. О. Левицький В. О., Н. В. Криленко, В.І.Ленін — із родини іменного дворянина), з родини купців (А. А. Йоффе, А. С. Мартинов), землевласника-арендаря (Л.Д.Троцький), збіднілі дрібні дворяни (Г.В.Плеханов, А.В.Луначарський, Ф.Е.Дзержинський). Після Жовтневої революції 1917 її керівні органи поповнювались з рядів декласованих (маргінальних) прошарків суспільства, а іноді і осіб з відверто кримінальним минулим (Й.В.Сталін)

Примітки[ред.ред. код]

  1. Етимологічний словник української мови: У 7 т./ Редкол. О. С. Мельничук (головний ред) та ін.— К.: Наук. думка, 1983 —. — (Словники України) ISBN 966-00-0816-3 Т. 4: Н-П/ Уклад.: Р. В. Болдирєв та ін. Ред.тому: В. Т. Коломієць, В. Г. Скляренко — 2003. — 656 с. ISBN 966-00-0590-3 (сторінка:596)

Література[ред.ред. код]

  • А. Вебер. Рабочий класс, или пролетариат // «Философская энциклопедия». — Т. 4. / Ред. коллект.: Ф. В. Константинов (главный редактор) и др. Институт философии АН СССР. — Москва: «Советская энциклопедия», 1971. — С. 438–443.
  • Ф. Енґельс. Становище робітничої кляси в Англії 1844 року [1845] / Пер. з нім. О.Соболева. — Харків: Партвидав «Пролетар», 1932. — 321 стор.
  • I. Буржуа й пролєтарі; II. Пролєтарі та комунїсти [1848] // К. Маркс, Ф. Енґельс. Комунїстичний маніфест. — Клівленд: Виданє Української Федерації Американської Соціялістичної Партії, 1917. — Стор. 5-40.
  • К. Маркс. Наймана праця і капітал // Карл Маркс. Вибрані твори. Том 1 / Пер. з нім. за ред. Д. Рабиновича. — Київ, Партвидав ЦК КП(б)У, 1936. — Стор. 198-224.
  • Tom Bottomore. Working Class // Tom Bottomore (ed.). A Dictionary of Marxist Thought (2nd edition). Oxford: Blackwell Publishers Ltd., 1991. Pp. 585–587.
  • Peter Decker, Konrad Hecker: Das Proletariat. Politisch emanzipiert – Sozial diszipliniert – Global ausgenutzt – Nationalistisch verdorben – Die große Karriere der lohnarbeitenden Klasse kommt an ihr gerechtes Ende. GegenStandpunkt Verlag, München 2002.

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]