Герберт Маркузе

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Герберт Маркузе
нім. Herbert Marcuse
Herbert Marcuse in Newton, Massachusetts 1955.jpeg
Народився 19 липня 1898(1898-07-19)[1][2][3]
Берлін, Королівство Пруссія, Німецька імперія[4]
Помер 29 липня 1979(1979-07-29)[1][2][3] (81 рік)
Штарнберг, Баварія, ФРН
Серцево-судинні захворювання
Поховання Доротеенштадтський цвинтар[d]
Громадянство Flag of Germany.svg Німеччина
Flag of the United States.svg США
Діяльність філософ, соціолог, політичний теоретик, викладач університету
Alma mater  • Гарвардський університет
 • Колумбійський університет
 • Гумбольдтський університет Берліна
Заклад
  • Вільний університет Берліна
  • Брандейський університет
  • Каліфорнійський університет у Сан-Дієго[d]
  • Управління стратегічних служб
  • Учасник Перша світова війна і Друга світова війна
    Партія Соціал-демократична партія Німеччини і Незалежна соціал-демократична партія Німеччини

    Ге́рберт Марку́зе (нім. Herbert Marcuse; 19 липня 1898 , Берлін — 29 липня 1979, Штамберґ)  — теоретик марксизму, один з представників Франкфуртської школи, філософ, соціолог, психолог, громадський діяч. Німецький єврей за походженням, Герберт Маркузе велику частину свого життя прожив у США, де написав більшість своїх творів англійською.

    Біографія[ред. | ред. код]

    Герберт Маркузе народився у єврейській сім'ї у Берліні.

    Під час Першої світової війни служив у німецькій армії, доглядаючи за кіньми. Згодом став членом солдатської ради, брав участь у соціалістичному повстанні, очоленому «Союзом Спартака» і врешті-решт розгромленому силами Веймарської Республіки.

    Після здобуття ступеня доктора філософії у 1922 році в Університеті Фрайбурга, Маркузе повертається до Берліна де працює продавцем книг. У 1929 він знову з'являється у Фрайбурзі де співпрацює з Мартіном Гайдеґґером. З приходом нацистів, який закономірно перешкодив його роботі над цим проектом, Маркузе стає членом Франкфуртського інституту соціальних дослідженнь, очолюваного Максом Хоркхаймером і залишає Німеччину того ж року, емігруючи спочатку до Швейцарії, а потім до США (1934).

    У 1941 публікує Розум та Революцію — діалектичну роботу, що вивчає Геґеля та Маркса. Хоча Маркузе так ніколи й не повертається до Німеччини, він стає одним з основних ідеологів Франкфуртської школи, разом з Максом Хоркхаймером та Теодором Адорно.

    Впродовж Другої світової війни Маркузе починає свою роботу в офісі воєнної інформації ((Office of War Information (OWI)), де працює над антинацистською пропагандою. У 1943 він переводиться до офісу стратегічних служб (Office of Strategic Services (OSS)), де займається вивченням нацистської Німеччини та проблем денацифікації. Після розпуску OSS у 1945 Маркузе прийнятий американським державним департаментом на посаду голови центрального європейського бюро, яку він обіймає до смерті своєї дружини у 1951.

    У 1952 розпочинає викладацьку кар'єру як політичний теоретик, працюючи спочатку в Університеті Колумбії та Гарварді, а потім в Університеті Брендейс (Brandeis University) з 1958 по 1965, де він стає професором філософії та політики і, врешті-решт, у Університеті Каліфорнії в Сан-Дієго. Протягом цього часу Маркузе був другом та співробітником історико-соціолога Баррінґтона Мура молодшого та політичного філософа Роберта Пола Уолффа (Robert Paul Wolff).

    У повоєнний період, Маркузе продовжує бути найбільш виразно політизованим членом франкфуртської школи, дотримуючись лівого ухилу, і надалі ідентифікує себе як марксиста, соціаліста, та геґельянця.

    Критика капіталістичного суспільства у працях Маркузе (зокрема його книги Ерос і Цивілізація (1955), яку часто називають синтезом марксизму і фрейдизму, та Одномірна Людина (1964)) звучала в унісон з ідеями студентського руху 60-х, зокрема лівого крила. Так, завдяки своїм чисельним виступам на студентських демонстраціях, Маркузе охрестили «батьком Нових Лівих» (зрештою, сам філософ недолюблював і відкидав це прізвисько). Його роботи здійснили величезний вплив на інтелектуальний дискурс популярної, масової культури та вчених що її досліджували. У пізніх 60-х та в 70-х, Маркузе читає багато лекцій та промов у США та Європі, помираючи 29 липня 1979, після інсульту пережитого ним під час візиту до Німеччини. Представник другого покоління Франкфуртськоїї Школи, теоретик Юрґен Габермас був разом із ним у його останні дні.

    Багато прогресивних дослідників та активістів перебували під впливом Маркузе, наприклад, Анджела Девіс та Еббі Хоффман — автор культової для покоління хіппі «Вкради цю книгу» (Steal This Book). Серед лівих, які критикували його погляди, варто відзначити лівого комуніста Пауля Маттика та марксистку-гуманістку Раю Дунаєвську. Написане Маркузе есе «Репресивна толерантність», у якому він стверджував, що капіталістичні демократії є тоталітарними за своєю суттю, зустріли гостру критику за тезу про те, що всі точки зору, окрім консервативних, повинні сприйматись толерантно.

    Герберт Маркузе ніяк не був пов'язаний з літературознавцем Людвігом Маркузе (1894—1971), проте міг мати віддалені кровні зв'язки з берлінським сексологом Максом Маркузе (1877—1963).

    Основні твори[ред. | ред. код]

    • «Геґелева онтологія та теорія історичности» (Hegels Ontologie und die Theorie der Geschichtlichkeit, 1932)
    • «Розум і революція. Геґель і виникнення соціяльної теорії» (Reason and Revolution: Hegel and the Rise of Social Theory, 1941)
    • «Ерос і цивілізація. Філософське дослідження фройдизму» (Eros and Civilization: A Philosophical Inquiry into Freud, 1955)
    • «Радянський марксизм. Критична аналіза» (Soviet Marxism: A Critical Analysis, 1958)
    • «Одновимірна людина» (One-Dimensional Man, 1964)
    • «Заперечення. Нариси з критичної теорії» (Negations: Essays in Critical Theory, 1968)
    • «Нарис про визволення» (An Essay on Liberation, 1969)
    • «Контрреволюція і бунт» (Counter-Revolution and Revolt, 1972)
    • «Естетичний вимір» (The Aesthetic Dimension, 1978)

    Видання українською[ред. | ред. код]

    • Герберт Маркузе. Одновимірна людина. Дослідження ідеології розвинутого індустріального суспільства [глави з книги] / пер. В. Курганський. // Сучасна зарубіжна соціальна філософія: Хрестоматія. — Київ: Либідь, 1996. — С. 87—134.
    • Герберт Маркузе. Структура інстинктів і суспільство: філософське дослідження вчення Зигмунда Фройда / пер. О. Юдін. — Київ: Ніка-Центр, 2010. — 248 с. — ISBN 978-966-521-531-8

    Див. також[ред. | ред. код]

    Примітки[ред. | ред. код]

    Література[ред. | ред. код]

    • В. Бушанський. Маркузе Герберт // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с. 426 ISBN 978-966-611-818-2
    • Маркузе, Герберт // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (голова редколегії) та ін. ; Л. В. Озадовська, Н. П. Поліщук (наукові редактори) ; І. О. Покаржевська (художнє оформлення). — Київ : Абрис, 2002. — С. 364. — 742 с. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.

    Посилання[ред. | ред. код]

    Твори Маркузе[ред. | ред. код]

    Про нього[ред. | ред. код]