Реуцький Михайло Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Реуцький Михайло Іванович
 Старший сержант
Старший сержант, командир взводу 93 ОМБр
Загальна інформація
Народження 11 січня 1978(1978-01-11)
с. Старосілля, Городнянський район, Чернігівська область, Україна
Смерть 18 лютого 2023(2023-02-18) (45 років)
м. Бахмут, Бахмутський район, Донецька область, Україна
(загибель у бою)
Поховання Берковецьке кладовище
Громадянство Україна Україна
Національність українець
Alma Mater Вінницький національний аграрний університет
Ступінь бакалавр
Псевдо «Тихий»‎
Військова служба
Роки служби 2014—2023
Приналежність Україна Україна
Вид ЗС ЗСУ Збройні сили
Рід військ  Механізовані війська
Формування
 93 ОМБр
 54 ОМБр
 72 ОМБр
Війни / битви

Антитерористична операція на сході України:

Російсько-українська війна:

Нагороди та відзнаки
Герой України
Нагрудний знак «Знак пошани» (Міністерство оборони України)
Нагрудний знак «Знак пошани» (Міністерство оборони України)
Нагрудний знак «За зразкову службу» (Міністерство оборони України)
Нагрудний знак «За зразкову службу» (Міністерство оборони України)
Нагрудний знак «Учасник АТО»
Нагрудний знак «Учасник АТО»
Медаль «За жертовність і любов до України»
Медаль «За жертовність і любов до України»
Медаль «За військову службу Україні»
Медаль «За військову службу Україні»
Медаль «Честь. Слава. Держава»
Медаль «Честь. Слава. Держава»
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Реуцький.

Реуцький Михайло Іванович — старший сержант Збройних Сил України, учасник російсько-української війни, що загинув під час російського вторгнення в Україну, Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (2023, посмертно).

Життєпис[ред. | ред. код]

Михайло Реуцький народився 11 січня 1978 року в селі Старосілля Городнянського району на Чернігівщині. Був активним учасником Революції Гідності. З листопада 2013 року після роботи він постійно їздив на Майдан. В цей час працював у Лук'янівському СІЗО, усе життя військовим. Разом з друзями входив до складу Святошинської самооборони. У 2014 році на першій хвилі призову добровольцем пішов служити в батальйон «Київська Русь». У складі АТО прослужив 4 роки, пройшов гарячими точками: на першій лінії на горі Карачун, Піски, Авдіївка, Іловайськ, Волноваха, Щастя. Перебував у селі Водяне біля Донецького аеропорту, під час його оборони. Багато разів був поранений, зокрема, в Маріуполі, коли під час бою, на нього впали дроти лінії електропередач, продовжував обстріл та втратив свідомість. У 2018 році отримав інвалідність через важке поранення в ногу і повернувся до цивільного життя. Відразу після початку повномасштабного вторгнення росії до нашої країни, незважаючи на інвалідність, добровільно вступив до лав Збройних Сил України — ніс військову службу в лавах 101-ї окремої бригади охорони Генштабу. Він воював у боях за Київ, потім — за Київську область. Після звільнення Київщини, бажаючи брати активну участь у захисті України, разом зі своїми побратимами 19 травня 2022 року перевівся до складу 93-ої окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Обіймав посаду заступника командира бойової машини-командира-оператора 2-го механізованого відділення 2-го механізованого взводу 8-ої механізованої роти 3-го механізованого батальйону військової частини А1302. Брав участь у звільненні Харківщини — Ізюм та Салтівку. Потім — Бахмут, Соледар і знову Бахмут. Перше поранення він отримав у живіт, вдруге — уламок потрапив у руку й зачепив нерв в місті Соледар: він не міг нормально рухати рукою.

Під час обходження позицій 18 лютого 2023 року потрапив під кулеметний обстріл. Його було важко поранено — уламок зніс пів обличчя та розірвав шию. Очевидно, це була засідка саме на нього, оскільки він особисто завдав великої шкоди особовому складу противника. Він був професійним «ПТУРистом» — оператором протитанкових керованих реактивних снарядів. На його рахунку понад 250 пострілів. Загинув 18 лютого 2023 року в боях за місто Бахмут Бахмутського району на Донеччині. Загиблого поховали 25 лютого 2023 року на Алеї Слави Берковецького цвинтаря у Києві[1][2][3][4][5][6].

Родина[ред. | ред. код]

У загиблого залишилися мама, дружина Наталя, донька Катерина та син Богдан[1].

Нагорода[ред. | ред. код]

  • звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (8 липня 2023, посмертно) — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові[7].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б «Мав згоріти в розстріляній машині, але смерть його довго оминала»: історія командира, який загинув, виборюючи Донеччину в рашистів із часів Майдану. vchasnoua.com (укр.). Процитовано 23 липня 2023.
  2. ↑ Старшому сержанту Михайлу Реуцькому посмертно присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена "Золотої Зірки". LB.ua. 20 липня 2023. Процитовано 23 липня 2023.
  3. ↑ Прощання з учасником Революції Гідності Михайлом Реуцьким. Український погляд (укр.). 24 лютого 2023. Процитовано 23 липня 2023.
  4. ↑ Логинов, Алексей (21 липня 2023). Бійцю дніпровської 93-ї ОМБР Михайлу Реуцькому присвоїли звання Герой України (посмертно) — Сайт телеканалу Відкритий. opentv.media (uk-UA) . Процитовано 23 липня 2023.
  5. ↑ Присвоїти звання Героя України (посмертно) військовослужбовцю Реуцькому Михайлу Івановичу (Тихому) Електронні петиції — Офіційне інтернет-представництво Президента України. petition.president.gov.ua. Процитовано 23 липня 2023.
  6. ↑ Нові герої України: які історії стоять за кожною "Золотою зіркою". ТСН.ua (укр.). 9 липня 2023. Процитовано 23 липня 2023.
  7. ↑ Президент присвоїв звання Герой України 49 захисникам, 46 з них — посмертно. armyinform.com.ua (укр.). Процитовано 8 липня 2023.

Джерела[ред. | ред. код]

Перегляд цього шаблону
  Словники та енциклопедії
Емблема Збройних сил України Це незавершена стаття про військового чи військову Збройних сил України.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Реуцький_Михайло_Іванович&oldid=40830406