Ромашка Демид Остапович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ромашка Демид Остапович
Народився
Бобровицький район
Діяльність військовослужбовець

Ромашка Демид Остапович (?, с. Ярославка, Козелецький повіт, Чернігівська губернія, Російська імперія — 8 липня 1920, с. Піски, Козелецький повіт, Чернігівська губернія, УНР/УСРР) — отаман (керівник) загону громадян УНР, які за одними даними «опирались окупації», за іншими займались «розбоєм, грабунками, бандитизмом», залишив по собі неоднозначну пам'ять у селах Подніпров'я на теренах старої Русі (України), Броварщини і Козелеччини, став одним з символів спротиву радвладі («московській і жидобольшевицькій окупації України») або термінологією радянських джерел «націоналізму» і «бандитизму» у краї і в цілому по Українській Республіці у складі Країни Рад 1920х рр.

З життєпису[ред. | ред. код]

Судячи за все з числа представників козачого сословія Чернігівської губернії, християнин-степовик Подніпров'я, козак-українець і русин Великої Київщини (Чернігівщини), старої Русі (України) з діда-прадіда, чиї предки жили у цих краях не одне століття, охрещений у православну віру змалечку. В часи Російської імперії такі люди зазвичай писались в документах «руськими» і «козаками».

Дані про життя і творчість козака в часи Першої світової війни і перші роки Руської (Української) Революції та становлення Української Республіки (1917—1918 рр.) відсутні.

У 1919 року очолив повстання громадян Української Республіки на півдні Чернігівської губернії проти Білої армії генерала Денікіна, фактично підтримуючи таким чином курс значної частини громадян новоутвореної Української Республіки на відокремлення чи хоча б автономію у складі Великої Росії, а також боротьбу за соціалізм, за соціальний захист малозабезпечених верств населення (переважної більшості громадян України того часу) і рівні громадянські права і свободи, встаючи на заваді колишнім великим землевласникам і військовим Російської імперії, які намагались зберегти існуючий розподіл влади і власності, по суті пропонуючи свій власний варіант розвитку країни і регіону, який як показали подальші події більшість населення регіону не влаштовував. Документи тої епохи свідчать, що проти денікінців воювали, нерідко пліч-о-пліч, в одному загоні, представники переважної більшості політичних груп молодої Української Республіки — і комуністи (анархісти і більшовики) і есери (боротьбисти) і націоналісти (петлюрівці), незважаючи на спроби уряду Петлюри домовитись з Денікіном. Нерідко в процесі цієї боротьби громадяни України змінювали свої політичні погляди, тому говорити про погляди того ж Демида Остаповича можемо лише приблизно, виходячи з його рішень, вчинків і плодів його діяльності.

Станом на 23 серпня 1919 року у загоні Демида Ромашки нараховувалося 2500 осіб, мав 4 кулемети.

Після відступу денікінців, ймовірно маючи на меті боротьбу за самостійність Української Республіки від впливу Москви і більшовиків, не бажаючи повертатись до мирного життя розпочав боротьбу проти представників формувань Червоної Армії і структур радвлади та партії більшовиків на місцях. Сферою впливу та дій загону Демида Остаповича були південь нинішньої Чернігівської області і прилегла до неї лівобережна Київщина — сучасні Остерський, Козелецький, Бобровицький, Броварський райони.

Згідно з «Протоколом огляду Демида Остаповича Ромашки, уродженця с. Ярославки Козелецького повіту», який зберігається у Державному архіві Чернігівської області (Ф. 5080, оп. 1, спр. 3) Денис Остапович Ромашка загинув 8 липня 1920 року, отримавши «дві наскрізні рани від куль у голову і лице, несумісні з життям». Разом з тим існують свідчення, що повстанський отаман не загинув, продовжуючи збройну боротьбу за свої ідеї на теренах Української Республіки і далі.

Так, газета «Свобода», що виходила у Нью-Джерсі (США) від 21 вересня 1920 року згадує серед повстанських загонів, що діяли на той час в Україні «батальйон Шевченка» під командою прапорщика Ромашка.

У розвідчому звіті Партизансько-повстанського штабу від 22 вересня 1921 року зазначається: "25 серпня в районі Ніжин — Носівка оперував повстанчий відділ полковника Ромашки (до 3 тисяч). Відділ перервав сполучення між Києвом і Бахмачем. Один із більшовицьких полків, посланий для його ліквідації, у повному складі перейшов на бік повстанців. 28 серпня відділ Ромашки захопив ст. Кобижча, а біля ст. Бобровиця висадив міст, повстанці захопили бронепотяг «Другий червоний командир» з 4 гарматами, 10 кулеметами і різним військовим спорядженням. За останні дні загін значно збільшився й існує під назвою «Друга дика дивізія».

Керівники формувань Червоної Армії і українські та радянські джерела часів СРСР зазвичай класифікували Демида Остаповича як бандита, який боровся з представниками «справжнього народовладдя» (радвлади) на місцях, зокрема писали, що Демид Остапович зі своїм загоном (бандою) заважав працювати громадянам і представникам радвлади в Броварах, тероризував жителів містечка.

Досліджуючи життєпис Демида Остаповича, так само як і багатьох інших людей його покоління варто розуміти, що в боротьбі з місцевими повстанцями проти влади більшовиків («бандитами») і зокрема ліквідації загону Демида Остаповича брали участь такі ж українці, християни-степовики Подніпров'я, козаки-українці і русини Київщини з діда-прадіда, в тому числі уродженці сусідньої Полтавщини як наприклад Яків Порфирович Асауленко (1901—1980), уродженець і житель села Капустинці (Пирятинського повіту Полтавщини — нині Яготинський район Київщини), представник козачого сословія села, з числа бідних козаків, прихильників радвлади, учасник боротьби зі Шкуро, Денікіним, організації радвлади на місцях і боротьби «з бандитизмом» на Подніпров'ї, який згодом брав участь у розкуркуленні і колективізації на селі, про що є інформація у місцевому краєзнавчому музеї.

Історія Демида Остаповича свідчить, що українці з українцями, червоноармійці і їх командири з повстанцями і їх отаманами і навпаки у 1920х часто боролись не скільки через українство одних і українофобію других, скільки через різні погляди на життя, як своє власне так і народу, суспільства, на владу і майбутнє Української Республіки, нерідко розглядаючи своїх противників занадто упереджено — як «московських і жидобольшевицьких окупантів», «безбожників і антихристів» (самостійники більшовиків) або навпаки як «звичайних малограмотних бандитів», «антихристів, іродів і душогубів» (більшовики самостійників). Маємо розуміти, що саме в таких умовах відбувалось становлення України як держави і українського народу як політичної нації, представники якої згодом на самий різний лад заявлять про себе протягом 20 ст. і врешті решт отримають від Бога і людей всіма правдами і неправдами, збройною боротьбою, книжною творчістю, мирною працею і молитвою визнання своєї окремішності, самобутності і самостійності як держави і народу (нації). В цій історії очевидно є лепта як Демида Остаповича і його хлопців так і їх противників, ідейних і ситуативних, як українців так і неукраїнців, просто людей тої епохи і покоління, в переважній більшості представників козацької, робочо-християнської цивілізації регіону з діда-прадіда.

Згадки про отамана[ред. | ред. код]

Плакат 1920-х років де у вірші згадується Ромашка

Про Ромашку згадується у вірші невідомого автора «Куркуль та бандит», де отамана порівнюють з такими діячами Повстанської Армії України як Махно і Тютюнник.

« Ви чували про Ромашку,

Про Тютюнника, Махно?

Ми зійдемся всі до купи

І стоятимем в одно.

»

Про отамана Демида Ромашку також розповідається у книзі Володимира Гузія «Золота очеретина».

« Цьому рухові властива партизанська тактика лісової війни, зв'язки з петлюрівським керівництвом, сувора дисципліна. Сферою впливу та дій отамана Ромашки стали Остерщина, Козелеччина, Басанщина, Броварщина.

У 1920 році більшовицькі газети скаржилися, що на Басанщині не міг з'явитися жоден представник радянської влади. Ромашківців було багато, але діяли вони підпільно, як і махновці.

На початку 1920 року загін Ромашки напав на Броварі, Гоголів, Русанів. На весні 1920 року, перед початком повстань у Зазим'ї, Літках, Требухові проти Ромашки було кинуто регулярні частини Червоної Армії.

»

Ймовірне припущення, що саме землякові Ромашці присвятив Павло Тичина свій знаменитий вірш

« На майдані коло церкви

революція іде.

Хай чабан!

усі гукнули,

за отамана буде.

»

Джерела[ред. | ред. код]