Піски (Бахмацький район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Піски
Дерев'яна церква
Дерев'яна церква
Країна Україна Україна
Область Чернігівська область
Район/міськрада Бахмацький район
Рада/громада Пісківська сільська рада
Код КОАТУУ 7420381501
Основні дані
Засноване 1790
Населення 689
Площа 0,84 км²
Густота населення 820,24 осіб/км²
Поштовий індекс 16542
Телефонний код +380 4635
Географічні дані
Географічні координати 51°08′33″ пн. ш. 32°40′05″ сх. д. / 51.14250° пн. ш. 32.66806° сх. д. / 51.14250; 32.66806Координати: 51°08′33″ пн. ш. 32°40′05″ сх. д. / 51.14250° пн. ш. 32.66806° сх. д. / 51.14250; 32.66806
Середня висота
над рівнем моря
144 м
Місцева влада
Адреса ради 16542, Чернігівська обл., Бахмацький р-н, с.Піски, вул.Центральна,32 , тел. 4-45-45
Карта
Піски. Карта розташування: Україна
Піски
Піски
Піски. Карта розташування: Чернігівська область
Піски
Піски

Піски у Вікісховищі?

Піски́ — село Бахмацького району Чернігівської області, центр сільс. ради нар. депутатів, якій підпорядковані села Варварівка, Запорізьке, Кулішове, Олексіївка, Осинівка. Розташоване за 14 км від райцентру. В селі — залізнич. роз'їзд Старий Луг. 744 ж. (1988).

Історія[ред. | ред. код]

Засноване у 18 столітті на землях Ніжинського козацького полку Генеральним Суддею Гетьманщини Василем Кочубеєм на краю Курінського степу біля пісків. Від цього й пішла назва села.

1862 у селі зведено дерев'яну церкву на честь Казанської ікони Божої Матері.

Колгосп ім. В. В. Куйбишева утворено на поч. 1930-их років шляхом терору голодом[джерело?]. У спец-каталозі Чернігівської ОДА зберігаються оптувальні листи мешканців села — свідків геноциду українського народу 1932-33 років. Зокрема, Табачок Пелагея Степанівна, 1919 року народження, свідчить[1]:

Походжу не з бідної, але й не з багатої сім'ї, яка складалася з 5 чоловік (2 батьків і 3 дітей).

Вступ до колгоспу був «добровільним». Примусив вступити голод. Коли по селу ходила бригада і забирала зерно для посіву в колгосп, батько заховав мішок ячменю, щоб якось прожити. Його знайшли і забрали. І ми залишились без нічого.

1932—1933 роки були мало врожайними. Деякі площі землі пустували, а в цей час бригади ходили від хати до хати і забирали все до останнього. Нишпорили по кутках, переривали землю, щоб щось знайти. Забирали все, що траплялося на очі: боби, зерно, свиней, коней.

Під час голоду в колгоспі давали так званий куліш, який складався із пшона, макухи, капусти і борошна. Все це варили у великому котлі і давали по одному ополонику. Їжа була погана. Доки було молоко, їли часник з молоком. Збирали різний їстівний бур'ян, з дому виносили одяг і міняли їжу.

Пухлих в селі було багато, помирали цілими сім'ями. В нашій родині була пухла від голоду старша сестра Олена. Але потім вона вступила до колгоспу, де їй дали кілограм жита, щоб поправитись. Тим самим вона врятувала нас від голодної смерті.

В селі найбільша смертність була серед дітей-підлітків. Наприклад, у сусідки тітки Мотрони померло 4 дітей, а в інших сусідів — п'ятеро. Коли помирали батьки, то громада села забирала дітей до колгоспу. Інколи діти, зостаючись сиротами, бродили по селу, деякі виживали, деякі помирали.

Дуже велика кількість людей, яких тоді називали «старці», ходили по селах і просили їсти. Багато їх помирало. Дуже тяжко було на це дивитися. На щастя, з нашої родини ніхто не помер.

Голод — найстрашніше, що ми пережили, не дай боже, щоб він повернувся назад.

Офіційна статистика жертв голодомору — 235 осіб.[2]

Пам'ятки[ред. | ред. код]

Поблизу села велися археологічні розкопки, які ідентифікували поселення 5-2 тис. до Р. Х. Збережена пам'ятка архітектури — дерев'яний храм Казанської ікони Божої Матері (1862).

У 1976 споруджено пам'ятний знак загиблим в роки ВВВ (1941—1945) воїнам-односельцям.

Сучасний стан[ред. | ред. код]

У селі діють відділення зв'язку, 9-річна школа (в якій навчається близько 50 дітей), фельдшерсько-акушер. пункт, Будинок культури, бібліотека.

Також[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]