Тютюнник Юрій Йосипович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Юрій Йосипович Тютюнник
Юрко Тютюнник
Юрко Тютюнник
Народився 20 квітня 1891(1891-04-20)
с. Будище, Пединівська волость, Звенигородський повіт, Київська губернія,
Flag of Russia.svg Російська імперія
Помер 20 жовтня 1930(1930-10-20) (39 років)
Москва, Російська РФСР,
СРСР СРСР
Країна Flag of Russia.svg Російська імперія,
Flag of the Ukranian State.svg УНР,
УРСР
Звання IRA F1Por 1917 h.png Поручик

12 УНР 30-03-1920 Генерал-хорунжий.svg Генерал-хорунжий (5.10.1920)
Війни/битви Перша світова війна
Українсько-радянська війна
Бій за Вознесенськ
Нагороди
Орден «Залізний хрест» (УНР)

Ю́рій Йо́сипович (Юрко́ ) Тютю́нник (народився 20 квітня 1891, с. Будище, нині Звенигородський район, Черкаська область — пом.20 жовтня 1930, Москва) — український військовий діяч, генерал-хорунжий армії УНР.

Біографія[ред.ред. код]

Стела на місці хати, де народився Ю. Тютюнник

Народився 20 квітня 1891 року в селі Будище, Пединівської волості,Звенигородського повіту, Київської губернії у селянській родині колишніх кріпаків Йосипа і Марини. За материнською лінією був онуком сестри Тараса Шевченка — Ярини[1].

У сім'ї було 9 дітей, але дорослого віку досягли 5 (4 сини і дочка). Старші брати Юрка належали до партії соціалістів-революціонерів. У травні 1902 поліція арештувала всю родину Тютюнників — брати Юрія, Іван і Макар розповсюджували між селянами заборонену партійну літературу, матір і малолітніх дітей того ж дня відпустили.

Навчався у сільській школі, закінчив агрошколу в Умані. 1913 склав іспити у Київській приватній гімназії.

Був одружений (дружина — Віра Андріївна). Мав двох доньок.

Військова діяльність[ред.ред. код]

На військовій службі з 1913 року. Спочатку служив рядовим у 6-му Сибірському стрілецькому полку (Владивосток).

Перша світова війна[ред.ред. код]

З 1914 року брав участь у Першій світової війни спочатку в чині унтер-офіцера, потім офіцера.

11 жовтня 1914 року був тяжко поранений в голову в боях біля Комарова під Лодзем. Після лікування на короткий час отримав відпустку, після чого потрапив в запасний полк в Кременчук, а звідти знову до 6-го Сибірського полку, який тоді бився біля озера Нароч.

Командування полку запропонувалю Юрію, який на той час читав багато військової літератури, навчатися в військовому училищі. Після двомісячної підготовки він був скерований до Києва, де успішно склав іспити до 1-ї Київської гімназії. Потім був посланий на Кавказ, де в жовтні 1915 року закінчив військову школу прапорщиків в місті Ґорі Тіфліської губернії. Зі школи знову відбув у 6-й Сибірський полк. Був знову поранений — в руку. Після лікування у листопаді 1916 потрапив до Сімферополя в 32-й піхотний запасний полк, де прослужив до Лютневої революції[2].

Останнє звання у російській армії — прапорщик.

Українська революція[ред.ред. код]

Після утворення Української Центральної Ради взяв активну участь в українізації частин російської армії. У березні-квітні 1917 року — член полкового комітету, обраний заступником голови гарнізонної ради солдатських депутатів.

На початку квітня 1917 року заснував у 32-му піхотному запасному полку Український військовий клуб, який незабаром перетворився на 1-й Сімферопольський полк ім. гетьмана П. Дорошенка.

У середині травня 1917 року в Крим прибув Олександр Керенський, який запропонував Юрію перехід в Штаб Одеського Воєнного Округу на високу посаду, але Тютюнник тоді не поділяв поглядів Тимчасового Уряду і відмовився.

29 травня 1917 відбулося надзвичайне засідання Севастопольської солдатської української ради, під рукою підполковника Білявського, прапорщика Тютюнника, підпоручика Драченка: «З усіх солдатів-українців Сімферопольського гарнізону в Сімферополі оголосили український полк». 31 травня загальне засідання українського Сімферопольського клубу під головуванням прапорщика Тютюнника постановило: «негайно відтелеграфувати військовому міністру про те, що зорганізувався український запасний полк м. Сімферополя в кількості 5811 солдатів і 36 офіцерів, які просять затвердження».

Робота серед українських мас не сподобалася сімферопольським меншовикам і вони надіслали Керенському донос на Тютюнника. Той видав наказ про переведення його в місто Катеринослав в 228-й запасний полк. Але на той час Тютюнник вже був обраний делегатом від українців сімферопольської залоги на Другий Всеукраїнський військовий з'їзд, куди і виїхав, не зважаючи на заборону з'їзду Керенським. На з'їзді був обраний членом Центральної Ради, залишився в Києві і почав працювати як член Українського революційного центру і, залишаючись безпартійним, завжди підтримував найрадикальніші течії у Центральній Раді. В цей час сформувався його політичний світогляд. Він починає дивитися на революцію в Україні як на революцію національну.

У листопаді—грудні 1917 року — комендант військової в'язниці Києва та гауптвахти Київської залоги.

З 29 грудня 1917 року — член Політичної Ради при Генеральному Військовому Секретарстві Центральної Ради.

У січні 1918 року повернувся до рідного села Будище на Звенигородщині для організації Вільного Козацтва, став його командиром (отаманом).

Юрко Тютюнник з родинної світлини

Після захоплення Києва більшовиками у лютому 1918 року розгорнув Звенигородський кіш до 20 тисяч повстанців[Джерело?]. 12 лютого золотоніські козаки під рукою Тютюнника розігнали скликаний більшовиком Б. Кацом повітовий з'їзд, вже 13 лютого селянський з'їзд визнав український уряд.

Навесні 1918 року на чолі козацьких загонів брав участь у роззброєнні збільшовичених частин московської армії, що поверталися з фронту Першої світової війни. У запеклих боях розгромив збільшовичену 8-у армію[Джерело?], зайняв Бірзулу і Вапнярку, роззброїв частину 2-го російського корпусу[Джерело?], кінну бригаду, розгромив у Бобринську 8-тисячну групу Михайла Муравйова[Джерело?].

З березня 1918 року — уповноважений Військового міністерства УНР по демобілізації на Звенигородщині.

До травня 1918 року контролював великі території Київщини і Херсонщини[Джерело?].

Влітку 1918 року — один із керівників Звенигородсько-Таращанського повстання, повстанці під командуванням Тютюнника вели бої з німцями і гетьманцями.

9 листопада 1918 Тютюнника як учасника підпільника Ревоюційного штабу Києва заарештовано, знаходився на гауптвахті в Лук'янівській в'язниці в камерах поруч з отаманом Палієнком та сотником Могилева Андрієм Вовком. В грудні 1918 Тютюнника мали розстріляти за наказом Головнокомандувача військами Гетьманату князя О. Долгорукова. В ніч проти 14 грудня 1918 отаман Палієнко, Андрій Вовк і Юрко Тютюнник підняли повстання у Лук'янівській в'язниці, у результаті якого в'язні захопили частину Києва та дали змогу військами Директорії увійти до міста. Після звільнення вирушили назустріч військам Директорії.

Відмовився від співробітництва з УНР, оскільки орієнтувався на боротьбистів, які прагнули порозуміння з більшовиками.

В січні 1919 Тютюнника було вирішено розстріляти в штабі батальйону Правобережної Червоної армії, проте після промови генерала батальйон перейшов до Чорноморської дивізії військ УНР. З 01 лютого 1919 року за постановою ЦК партії боротьбистів та за погодженням з командуванням Українського фронту РСЧА — начальник штабу 1-ї бригади (яку очолював отаман Нечипір Григор'єв) 1-ї Задніпровської дивізії РСЧА.

У лютому 1919 року частини Тютюнника об'єдналися[Джерело?] з загонами Матвія Григор'єва, утворивши могутню військову групу (23 тисяч багнетів і шабель, 52 гармати, 20 бронепоїздів). Командування повстанською армією перебрав на себе М.Григор'єв, начальником штабу став Тютюнник. Повстанці разом з Червоною армією повели бойові дії проти денікінців та військ Антанти, зайняли у березні 1919 року Херсон і 6 квітня Одесу. 7 квітня Юрій Тютюнник призначений комендантом Одеси (до 20 квітня), одночасно — командир 1-ї бригади 6-ї Української радянської дивізії, яка розгорталася з загонів отамана Григор'єва.

У травні 1919 року, зрозумівши суть більшовицької політики в Україні, Тютюнник і Григор'єв повернули зброю проти більшовиків, 9 травня 1919 року на чолі двох полків своєї бригади зайняв Катеринослав.

Наприкінці травня 1919 року, після поразки повстання, з невеликим загоном у 150 чоловік пішов на з'єднання з Дієвою армією УНР, по дорозі загін збільшився до 2 тисяч повстанців.

25 червня Тютюнник з 1700 козаками боєм рушив на Київщину, згодом на злучення з Армією УНР — вже з 2500 козаками, 4 гарматами та до сотні кулеметів. Після загибелі командувача армії у липні 1919 року Тютюнник на чолі частини Повстанської армії прибув до Жмеринки і приєднався до Армії УНР. Після з'єднання 13-14 липня в Копайгороді, Подільської губернії, до армії УНР приєдналась велика повстанська група (тис. вояків) на чолі з отаманом Ю.Тютюнником, яка пройшла радянськими тилами близько 1 тис. км. На її основі загін було переформовано у Київську групу Дієвої армії УНР, яка складалася з 5-ї та 12-ї Селянських дивізій.[2]. Ю. Тютюнник залишився командувачем цієї групи.

Влітку 1919 року очолював групу в запеклих боях на більшовицькому фронті. Спільно із 3-ю Залізною, 2-ю Волинською дивізіями і 2-ю Галицькою бригадою частини під командуванням Тютюнника визволяли Житомир, а потім через Брацлав, Гайсин, Христинівку, Умань вийшли в район Шполи.

У кінці серпня 1919 року частини Тютюнника протистояли Південній групі Йона Якіра, а в жовтні-листопаді — денікінському корпусу генерала Якова Слащова. 8 листопада головний отаман Петлюра зняв с посади отамана В.Сальського, що виступав за припинення бойових дій, та призначив командувачем армії УНР Ю.Тютюнника.

Був одним із ініціаторів та керівників Першого Зимового походу: з 5 грудня 1919 року заступник командувача Дієвої армії УНР генерала Михайла Омеляновича-Павленка з виконанням обов'язків начальника Збірної Київської (Стрілецької) дивізії. З 06 травня 1920 року — начальник 4-ї Київської стрілецької дивізії Армії УНР, з якою воював проти більшовиків до осені 1920 року.

За участь у Першому Зимовому поході генерал Юрко Тютюнник отримав орден «Залізного Хреста» за номером два, а його дружина, Віра Андріївна Тютюнник, яка в часі походу була сестрою-жалібницею нагороджена Залізним Хрестом номер п'ять.

5 жовтня 1920 року Тютюнник підвищений до генеральського звання (генерал-хорунжий). 13 листопада 1920 при наступі червоноармійців на Київську дивізію УНР між селами Берлинці-Барок, становище врятував генерал Тютюнник, який з'явився в передніх лавах зі штабною сотнею і зім'яв атакуючих.

Після інтернування українських частин у Польщі Тютюнник не склав зброї. 16 лютого 1921 Тютюнника вибрали членом Вищої військової ради УНР з правом вирішального голосу. 23 лютого Петлюра доручив йому сформувати апарат Партизансько-повстанського штабу і розпочати роботу. 22 червня 1921 повстансько-партизанський штаб переїхав до Львова й розмістився в колишньому санаторії «Кисельки», тут же оселилася й родина Тютюнника. Влітку і восени 1921 року підготував план Другого зимового походу на територію України з метою підняти антибільшовицьке повстання. 23 жовтня 1921 з наказу Головного отамана генерал Тютюнник вступив в командування Повстанською армією. Операція була проведена у листопаді 1921 року, але закінчилася трагічно: групу розбили більшовицькі війська, 359 полонених козаків було розстріляно поблизу Базара на Житомирщині.

Після поразки походу з невеликим загоном пробився до Польщі.

Останні роки життя[ред.ред. код]

Юрко Тютюнник 1929

Вже 22 грудня 1921 року Тютюнник (під прізвищем Крижанівський) із товаришами заснував кооперативне товариство «Схід» для взаємопідтримки ветеранів Другого зимового походу, співзасновниками стали серед інших — Юрій та Олена Отмарштейни, Добротворський Йосип, Пересада-Суходольський, Митрофан Очеретько.

Влітку 1922-го співробітниками Державного політичного управління було створено фіктивний орган «Вищу військову раду» (ВВР) (операція «Синдикат-4»), неіснуючу повстанську організацію, з метою вербування людей з оточення Тютюнника, дезінформацію та захоплення повстанського генерала. 26 березня 1923-го голова ВВР Михайло Дорошенко закликав Тютюнника очолити революційне повстання в Україні. Тютюнник зволікав з приїздом і 12 травня 1923 року Дорошенко пригрозив розірванням стосунків із генералом і звинуватив його у зраді революційним ідеям.[3]

16 червня 1923 року після переправи через Дністер генерал-хорунжого Юрка Тютюнника заарештовано. Для широкої публіки повідомлено, що він здався добровільно, мовляв, уряд УСРР запропонував співпрацю, з чим генерал погодився. Перші місяці перебування Тютюнника в Україні були драматичними: Москва наполягала на розстрілі, українське керівництво ж переконало в необхідності збереження авторитетного на Заході генерала, щоб використати його в політичних цілях. Письменник Олекса Варавва стверджував, посилаючись на розмову із Георгієм Заярним, який був однією із ключових фігур у затриманні Тютюнника, що генерал вирішив загинути, але не піти на поступки радвладі. Тоді чекісти влаштували йому побачення в камері з дружиною і малою донькою з ультиматумом: або лист, або усім смерть. 15 серпня Тютюнник оприлюднює звернення «До всіх українських вояків, перебуваючих на еміграції» та пише покаянного листа В. Затонському.

28 грудня 1923 року Президія ВУЦВК задовольнила клопотання про помилування, обмеживши Тютюнника в правах на один рік. Поселився у Харкові. Спочатку викладав у Харківській школі червоних старшин, працював секретарем-інспектором Всеукраїнського державного акціонерного товариства. З огляду на рішення ВУЦВК сумнівними виглядають твердження про викладання Тютюнником з 1924 року в харківській школі червоних старшин.

За наполяганням ГПУ 1924 року побачили світ одразу дві його книги — памфлет «З поляками проти України» та брошура «Под флагом демократии и национализма (авторизирований перевод с украинской рукописи)». 1926 випущено «Нариси Західної України».

Юрій Тамарський писав: «На кіностудії довкола Юрка Тютюнника, убраного в форму українського генерала, з тризубами на ковнірі, завжди збирався великий гурт людей, і на чисельні запитання, які йому ставилися, Юрко Тютюнник відповідав різко й лаконічно, відкидаючи „диктатуру пролетаріату“ на Україні. Він підкреслював, що на Україні переважає селянство, права якого урізані совєцькою владою, і що такий стан не є терпимий».

Працював у ВУФКУ сценаристом (сценарій фільму «Звенигора», спільно з Майком Йогансеном і Олександром Довженком); проте цього мало на що вистачало — Марко Луцкевич згодом писатиме до заарештованого Тютюнника і з дитячою безпосередністю просить звернутися до керівництва з проханням виплатити авторський гонорар за фільм «Звенигора» дружині Вірі Андріївні Тютюнник, бо вона з дітьми бідує. У художньо-документальному фільмі «П. К. П.» («Пілсудський купив Петлюру») Юрій Тютюнник зіграв самого себе.

Харківський адвокат Олександр Семененко про «ПКП» писав: «Замість історичної драми, де вони брали участь як воїни, їм довелося на баских конях перед кіноапаратами витанцьовувати образливий для їх гідності водевіль. У цій країні переможені не мають права на честь і минуле. Своє минуле вони мають самі спаплюжити і спотворити.»

Тютюнник відвідував літературні засідання Вільної академії пролетарських мистецтв (ВАПЛІТЕ). Під час роботи на Одеській кінофабриці потоваришував з Юрієм Яновським. Кандидат юридичних наук, полковник Іван Логвиненко: "Блискучий оповідач, Юрко Тютюнник полонив уяву молодого талановитого письменника Юрія Яновського, і той на основі його спогадів створив чудовий роман-думу про буремні дні на Україні- «Чотири шаблі». В описі зовнішності головного героя роману — Шахая — й без тонких алегорій не є важким впізнати самого Юрка Тютюнника. Був іще написаний кіносценарій про селянські заворушення на Лівобережній Україні в ХУІІ столітті, схвалений кінофабрикою, але не пущений до виробництва через арешт Тютюнника.

Після роботи на Одеській кінофабриці Тютюнник перейшов до Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ) в Харкові. З колишнім комісаром Центральної Ради Надією Суровцовою працював в одному кабінеті; вона залишила спогади про редактора художніх фільмів та сценариста Тютюнника.

Секретаря-інспектора ревізійної комісії Всеукраїнського акціонерного товариства торгівлі («Вакот») Тютюнника 12 лютого 1929 року в Харкові викликали на допит і арештували. Слідчим говорив: «Від своїх поглядів не відмовлявся й досі не відмовляюся. Якщо позиції Донцова не змінилися, то я до них ставлюся як і раніше — тобто поділяв і поділяю». У Харкові Тютюнника допитували двічі — 12 і 19 лютого. 4 березня йому зачитали постанову у пред'явленні звинувачень «пропаганди українського фашизму та приховуванні контрреволюційного елементу». Висланий до Москви. «Дорозслідування справи», яке протяглося до грудня 1929. Чекістів цікавило минуле, особливо підготовка до Дргугого зимового походу; Тютюнник імен не називав і наполягав, що в Україні нині немає «диверсійно-повстанської сітки». 22 травня 1929 Віра Тютюнник звернулась з заявою до керівництва ОГПУ та прокурора Верховного суду СРСР, в якій переконувала, що її чоловік не є загрозою для радянського строю, а її родина приречена на голод.

Смертний вирок поставила колегія ОГПУ 3 грудня 1929 року, але з приміткою: «вирок не приводити у виконання до особливого розпорядження». Суд дозволив лише листуватися. До серпня Віра Тютюнник отримувала через ГПУ листи від чоловіка і продовжувала добиватися помилування. В серпні 1929 продала піаніно, щоб поїхати в Москву на побачення з чоловіком та прийом до судового керівництва. 21 січня 1930 вчергове звертається до прокуратури Верховного суду СРСР, побачення не дозволили і заборонили на майбутнє. 24 вересня 1930 його перепровадили до комендатури ОГПУ для виконання вироку. Розстріляний 20 жовтня 1930 року.

В кінці того ж року дружина Тютюнника вкотре звернулася до владних органів з проханням повідомити про його долю, живий чи ні. Після тривалих звернень Віра Тютюнник-Левицька 1932 року отримала повідомлення про виконання вироку.

Реабілітований 28 листопада 1997 року постановою Генеральної прокуратури України.

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

  • 19 лютого 2016 року одна з перейменованих вулиць Житомира названа на честь Юрка Тютюнника[4].
  • Вулиця Юрка Тютюнника у місті Миколаїв.
  • Вулиця Юрка Тютюнника у місті Первомайськ Миколаївської Області.
  • Провулок Юрка Тютюнника у місті Вознесенськ. Юрій Тютюнник безпосередньо брав участь у легендарній Битві за Вознесенськ, в ході якої було місто Вознесенськ було звільнено від загарбників.

Агенти ДПУ в оточенні Тютюнника[ред.ред. код]

На підставі розсекречених документів Галузевого державного архіву Служби Зовнішньої Розвідки України вчені встановили коло осіб в середовищі генерала Ю. Тютюнника, які співпрацювали з радянськими спецслужбами[5]:

Родина[ред.ред. код]

Дружина Ю.Тютюнника з двома дочками до 1932 року проживала на станції Кущевка Північно-Кавказького краю.

Дружина: Тютюнник Віра Андріївна Старша донька: Тютюнник Ольга Юріївна (1918 р.н.)

Твори[ред.ред. код]

Ю.Тютюнник — автор низки спогадів (під псевдонімом Г.Юртик), друкованих у Літературно-науковому віснику і «Заграві»:

  • політико-військовий нарис «Зимовий похід 1919—1920 років», Коломия, 1923
  • політико-військовий нарис «Коломия» 1923
  • політико-військовий нарис «Революційна стихія», Львів 1923.

а також — * памфлету «З поляками проти Вкраїни», Харків 1924;

Співавтор сценарію фільму О.Довженка «Звенигора» (1927). Грав себе у ряді українських фільмів («П. К. П.», у першому варіанті «Звенигори» тощо).

Примітки[ред.ред. код]

  1. Вечірня газета
  2. За матеріалами автобіографії
  3. Ярослав Файзулін: Знаряддя провокації //Український тиждень № 40 (205) від 29 вересня [1]
  4. Сухомлин підписав розпорядження про перейменування вулиць у Житомирі
  5. В. Верстюк, В. Скальський, Я. Файзулін. Юрій Тютюнник: від «Двійки» до ҐПУ. Документи і матеріали. — К.: Дух і літера, 2011.  ISBN 978-966-378-207-2

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]