Рондо (музика)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Рондо́ (від фр. rondeau — «коло», «рух колом») — музична форма, в якій неодноразове (не менше 3-х) проведення головної теми (рефрену) чергуються з відмінними один від одного епізодами[1]. Є найпоширенішою музичною формою з рефреном.

В узагальненому вигляді схема форми має такий вигляд:

A — B — A — C — A — … — A

Рондо в XIII–XIV століттях[ред.ред. код]

Рондо виникло як різновид труверської кансони. Склалося в XIII столітті у творчості Адама де ла Аля (помер 1287 року). Найтиповіше 8-рядкове рондо з дворядковим рефреном, із наступною схемою кореляції музики та тексту (r1 — перший рядок рефрену, r2 — другий рядок рефрену):

рядок рима музика
1. a (r1) A
2. b (r2) B
3. a A
4. a (r1) A
5. a A
6. b B
7. a (r1) A
8. b (r2) B

Таку форму має і більшість рондо Гійома де Машо, найяскравішого представника цього жанру в XIV столітті. У Жанно де Лекюреля, Адама де ла Аля, Машо та багатьох анонімних композиторів XIV століття трапляються також 11-, 13-, 16- і 24-рядкові рондо.

Старовинне (куплетне) рондо[ред.ред. код]

Початок п'єси Франсуа Куперена «Le Tic-Toc-Choc, ou Les Maillotins», написаної у формі куплетно рондо (автограф)

Назва походить від французького слова Couplet, яким в нотах композитори XVIII століття позначали розділи, названі нами епізодами. Рефрен називався «рондо».

Куплетне рондо було однією з улюблених форм французьких клавесиністів — Шамбоньєра, Ф. Куперена, Рамо та інших. У більшості це програмні п'єси, зазвичай — мініатюри різного характеру. У цій формі ці композитори писали й танці. У німецькому бароко рондо зустрічається рідко. Іноді застосовується у фіналах концертів (напр. Й. С. Бах. Концерт для скрипки з оркестром E-dur, 3-а частина). У сюїтах це часто наслідування французькому стилю (в тій чи іншій мірі) чи танцям французького походження (напр. Й. С. Бах. Пасп'є з Англійської сюїти e-moll).

Як правило, рондо складається з п'яти або семи частин. Мінімальна кількість частин — три (Ф. Куперен. «Le Dodo, ou L'Amour au berceau»), а максимальне відоме дл цієї форми — 17 (Пасакалія Ф. Куперена).

Рефрен викладає головну тему, що має яскраво виражену домінуючу роль. Зазвичай вона написана компактно, в гомофонній фактурі і має пісенний характер. У більшості випадків вона має квадратну будову (у тому числі у І. С. Баха) і має форму періоду.

Наступні проведення рефрену, як правило, майже незмінні і пишуться завжди в головній тональності. Єдине нормативне зміна — відмова від повторення (якщо воно було в першому проведенні рефрену). Варіювання рефрену вкрай рідко. Куплети майже ніколи не мають нового матеріалу, вони розвивають тему рефрену, відтіняючи її стійкість. У більшості випадків має місце одна з двох тенденцій: малі відмінності куплетів один від одного або цілеспрямований розвиток куплетів, накопичення руху у фактурі.

Старовинна концертна форма[ред.ред. код]

Одним із різновидів форм рондо є старовинна концертна форма. Її відмінність полягає у значних змінах першої теми (тут — ритурнелі) при її повторних викладеннях: всі вони (крім заключного) транспоновані, часто проводяться в скороченому вигляді. При цьому досягається не характерна для рондо динаміка розвитку, що іноді навіть перевершує динаміку сонатної форми у класиків.

Рондо в творчості К. Ф. Е. Баха[ред.ред. код]

Карл Філіпп Емануель Бах

Стиль Карла Філіппа Емануеля Баха значно відрізнявся від стилю французьких клавесиністів. Звертаючись до форми рондо, К. Ф. Е. Бах використовував її набагато вільніше, ніж його попередники і багато композиторів наступних епох. Рефрен активно розвивається (чого немає у французьких клавесиністів і віденських класиків), транспонується (причому не обов'язково в споріднену тональність), мають місце скорочення, розробка або розширення рефрену (часто за рахунок включення фантазійних елементів — каденцій тощо). На фантазійному матеріалі часто будуються епізоди. Зростає контраст між частинами та їх кількість. Загальний тональний план позбавлений врівноваженості, як і масштаби розділів. Зростає й індивідуальність конструкції кожного твору. Іноді в його рондо присутній риси сонатної форми, що виражається у поверненні одного з епізодів у кінці форми в основній тональності. Цим він готує рондо-сонату віденського класицизму.

Наприклад, Рондо К. Ф. Е. Баха B-dur для клавіру має наступну схему[2]. Перший рядок — тип розділу (Р — рефрен, ЕП — епізод), друга — кількість тактів, третя — локальна форма розділу, четверта — тональність розділу, п'ята — аналогія розділів твору з розділами сонатної форми (ГП — головна партія, ПП — побічна партія):

Р ЕП1 Р ЕП² Р ЕП³ Р ЕП4 Р ЕП5
(ЕП²)
Р ЕП6 Р Р1 ЕП7
(ЕП3, 4)
Р
8+4+8 12 8 11 8 8+8 4+8 11 8 8 4+4 8+25 8 23 8+16+14+19 15
3 ч. ф. період період
B c-B F B-Es Es c c c-E E a d d-B B B b B
(ГП) (ПП) (ПП²) (ГП) (ПП²)

Рондо класичної епохи[ред.ред. код]

Рондо в музиці віденських класиків займає велике місце. Після К. Ф. Е. Баха ця форма знову знайшла врівноваженість і стрункість. Частини класичного рондо суворо регламентовані, свобода мінімальна. Таке розуміння форми відповідає загальній для класиків концепції гармонійного і розумно влаштованого світу.

Область застосування рондо в цей період — фінали або повільні частини циклів (тобто частини, де важлива стійкість, завершеність і відсутня конфліктність). Рідше зустрічаються окремі п'єси у формі рондо (Моцарт. Рондо a-moll; Бетховен. Рондо «Лють з приводу загубленого гроша»).

За кількістю тем виділяють мале рондо (1 або 2 теми) і велика рондо (3 теми і більше):

Мале рондо[ред.ред. код]

Однотемне рондо[ред.ред. код]

Структура цього типу форми має виклад теми та її повторення, пов'язані модулюючим ходом[3]). Схема цієї форми виглядає так:

А хід А
Т Т

Основна якість цієї форми, що дозволяє віднести її до форм рондо — наявність ходу. Така форма в чистому вигляді зустрічається рідко, часто має місце зародження нового тематичного матеріалу (і образності) усередині ходу, що наближає ціле до двотемного рондо.

Тема зазвичай написана в простій двочастинній формі, чим обумовлюється самостійне значення ходу (а не його серединна роль), рідше проста тричастинна або період (у цьому випадку хід має розміри, що набагато перевершують тему).

Самостійні п'єси в цій формі зустрічаються рідко. Приклади:

  • Л. Бетховен. Багатель, ор. 119 № 6 (тема — проста двочастинна безрепризна форма).
  • Р. Шуман. Новелета № 2 D-dur (тема — період, хід займає 74 такти).

Двотемне рондо[ред.ред. код]

Також називається «формою Adagio» або «формою Andante» — оскільки в цій формі написано більшість повільних частин сонатно-симфонічних циклів композиторів-класиків (традиційно Andante або Adagio) (друга форма рондо за А. Марксом).

Схема цієї форми має такий вигляд:

А хід B хід A
Т не-Т Т

Така структура називається непарним рондо(за кількістю проведень тем, не рахуючи ходів). Іноді твір може закінчуватися другою темою (B), така структура називається парним рондо:

А хід B хід A хід B1
Т не-Т Т Т

Форма може бути продовжена ще і завершуватися на проведенні головної теми:

А  — |align="center"| хід  — |align="center"| B  — |align="center"| хід  — |align="center"| A  — |align="center"| хід  — |align="center"| B1  — |align="center"| хід  — |align="center"| A
Т не-Т Т Т Т

Двотемне рондо застосовується переважно в повільній музиці ліричного характеру (повільні частини циклів, ноктюрни, романси тощо) і у жвавій моторній, часто жанрово-танцювальній (фінали циклів, етюди, окремі п'єси і т. д.).

Головна (перша) тема зазвичай написана в простій формі, найчастіше в простій двочастинній. Вона стійко викладається в головній тональності і має ясну каденцію.

Друга тема в тій чи іншій мірі контрастує з першою і має самостійне значення. За тематизму вона може бути похідною від головної. У більшості випадків вона стійка, але може бути і нестійкою. Часто друга тема написана в простій двочастинній, рідше — у формі періоду.

Іноді може пропускатися один з ходів (частіше — відвідний). Ходи можуть мати свій тематичний матеріал або ж розвивати матеріал теми.

Приклади:

  • Л. ван Бетховен. Концерт № 1 для фортепіано з оркестром, II частина.
  • Л. ван Бетховен. Соната для фортепіано № 3 до мажор, ор. 3 № 3, II частина.
  • В. А. Моцарт. Концерт для фортепіано з оркестром A-dur (KV 488), II частина.

Велике рондо[ред.ред. код]

До великих рондо належать форми, які мають від трьох тем і більше.

Велике рондо прийнято ділити: за кількістю тем — на тритемне, чотиритемне тощо; за правильністю повернення рефрену — на регулярне і нерегулярне; за повторюваними розділами — можливі форми, де крім рефрену повертається один з епізодів.

Велике рондо складається з тих же частин, що і мале рондо — з тем і ходів. Аналогічні ж і характеристики цих розділів — теми стійкіші, ходи — менш.

Вступ у великому рондо, коли воно є частиною циклу, зустрічається рідко, якщо воно і є, то невелике і несамостійне. Навпаки, в окремих творах вступ може розростатися до великої інтродукції (Сен-Санс. Інтродукція та рондо-капричіозо).

Кода у великому рондо є майже завжди. Часто вона включає в себе останнє проведення головної теми.

Велике регулярне рондо[ред.ред. код]

У цьому типі рондо (третя форма рондо за А. Марксом) рефрен послідовно повертається після епізодів. Схема форми має такий вигляд:

А B A C A A

Загальне число тим може різнитися, але в більшості випадків їх три, відповідно, всього п'ять розділів.

Головна тема має ті ж характеристики, що і в малому рондо. Вона може варіюватися при своїх повторних проведеннях. У рондо класичної епохи рефрен завжди проводиться в головній тональності, в пізніший час рефрен може транспонуватися (Ф. Шуберт. Соната a-moll, op. 164, 2-а частина) .

Епізоди зазвичай мають мотивну самостійність. Часто використовується принцип наростання контрасту — кожен наступний епізод контрастніший рефрену, ніж попередній.

Велике регулярне рондо з повторенням побічних тем[ред.ред. код]

У цьому типі рондо (Четверта форма рондо за А. Марксом) одна або декілька побічних тем (епізодів) повторюються — зазвичай з транспозицією, дуже рідко в тій же тональності. Застосовується вона майже виключно у фіналах сонатно-симфонічних циклів.

Схема найпоширенішого різновиду така:

А B A C A B A
Т D T S T T Т

Позначення тональностей умовні (для епізодів), хоча тональний план, показаний на схемі, поширеніший.

Іноді може бути пропущене одне з проваджень рефрену при повторенні (Гайдн. Симфонія № 101 D-dur, 4-а частина).

Структура цього типу рондо відрізняється масштабнішими пропорціями. Початкова ділянка форми (ABA) сприймається як цілий експозиційний розділ. У більшості випадків перед центральним епізодом (С) відсутній хід, завдяки чому він яскравіше відокремлюється від експозиції та репризи. Контраст між рефреном і центральним епізодом більший, ніж між рефреном і першим епізодом — часто змінюється характер (наприклад, з рухомого танцювального на наспівний і ліричний).

Велике нерегулярне рондо[ред.ред. код]

У цьому типі рондо чергування частин вільне, поруч можуть перебувати два або більше епізоду. Типової планування ця форма не має. Приклад: Шуберт. Рондо для фортепіано в 4 руки e-moll, ор. 84 № 2. Його схема така:

А B C A B C B A

Сонатна форма з епізодом замість розробки[ред.ред. код]

Цей тип форми може трактуватися подвійно — і як різновид рондо, і як змішана форма. Від рондо-сонати вона відрізняється відсутністю розробки і тим, що в кінці експозиції не повертається головна тональність (у рондо-сонаті друге проведення головної партії звучить в головній тональності)

Ця форма має деякі риси сонатної форми — типову сонатну експозицію і репризу. Однак вона позбавлена головного для сонатної форми розділу — розробки, яку замінює епізод з новим тематичним матеріалом. Тому ця форма виявляється ближчою до рондо.

Схема форми має такий вигляд:

А
(ГП)
B
(ПП)
C
(Епізод)
A
(ГП)
B
(ПП)
T не-Т Т Т

Основна сфера використання цієї форми — фінали сонатно-симфонічних циклів (наприклад, фінал Сонати для фортепіано № 1 Бетховена).

Примітки[ред.ред. код]

  1. Рефрен деякі музикознавці називають головною темою, епізоди — побічними темами. Ці терміни прийняті в німецькій музикознавчої школі і використовувалися в дореволюційній Росії.[джерело?]
  2. Схема складена В. М. Холоповою
  3. Перша форма рондо за А. Марксом.

Література[ред.ред. код]

  • Бонфельд М. Ш. Анализ музыкальных произведений: Структуры тональной музыки. — Ч. 2. — М.: Владос, 2003. ISBN 5-691-01039-5
  • Григорьева Г. В. Анализ музыкальных произведений: Рондо в музыке ХХ века. — М.: «Музыка», 1995. ISBN 5-7140-0615-1
  • Кюрегян Т. Форма в музыке XVII–XX веков. М., 1998. ISBN 5-89144-068-7
  • Мазель Л. Строение музыкальных произведений. М.: «Музыка», 1979.
  • Протопопов В. В. Форма рондо в инструментальных произведениях Моцарта. — М.: Музыка, 1978.
  • Ручьевская Е. А. Классическая музыкальная форма. — СПб.: «Композитор», 1998. ISBN 5-7379-0049-5
  • Тюлин Ю. Н. Музыкальная форма. — Л.: «Музыка», 1974.
  • Фраёнов В. Музыкальная форма. Курс лекций. М., 2003. ISBN 5-89598-137-2
  • Холопова В. Формы музыкальных произведений. Санкт-Петербург, «Лань», 1999. ISBN 5-8114-0032-2
  • Цуккерман В. А. Анализ музыкальных произведений: Рондо в его историческом развитии. — Ч. 1, 2. — М.: «Музыка», 1988, 1990.