Сюрреалістичний гумор
Сюрреалістичний гумор (або сюрреалістична комедія, гумор абсурду, комедія абсурду) — одна з форм гумору, що ґрунтується на навмисному порушенні причинних міркувань, що продукують події та поведінку, які, очевидно, нелогічні. Конструкції сюрреалістичного гумору, як правило, пов'язані дивним зіставленням, що не є наслідком, ірраціональні або абсурдні ситуації та вираження дурості. Такий гумор заснований на непередбачуваності. Має деяку популярність, тому що події, які не можна передбачити, іноді виглядають смішними для публіки.
Літературні попередники[ред. | ред. код]
Йдеться про сюрреалістичний гумор тоді, коли нелогічність і безглуздість використовуються для гумористичного ефекту. Елементи сюрреалізму починають з'являтися з ХІХ століття. Приклад такого твору — «Аліса в країні чудес» Льюїса Керолла, для надання гумористичного ефекту в якому використовувалися: кальян для гусениці, що не курить, гра в крокет з використанням живих фламінго молотками, тощо. Багато з оповідань і віршів Едуарда Ліра написані в дусі сюрреалізму. Наприклад, «Справжня історія навколосвітнього плавання чотирьох надзвичайно чудових чоловічків» — розповідь про чотирьох дітей, які вирушили у навколосвітню подорож, написану 1871 року.
Зв'язок з дадаїзмом та футуризмом[ред. | ред. код]
На початку 20-го століття кілька авангардних рухів, у тому числі дадаїсти, сюрреалісти та футуристи, почали виступати за мистецтво, яке було випадковим, різким та нелогічним[1]. Цілі цих рухів були певною мірою серйозними, і вони прагнули підірвати урочистість і самозадоволення сучасного художнього істеблішменту. У результаті більшість їх мистецтва була навмисно забавною. Одним із прикладів є «Фонтан» Марселя Дюшана (1917), перевернутий пісуар, підписаний як «R. Mutt». Це стало одним із найвідоміших і найвпливовіших творів мистецтва в історії та одним із найбільш ранніх прикладів руху знайдених об'єктів. Це також жарт, що ґрунтується на інверсії функції предмета, вираженої в його назві, а також на його недоречній присутності на художній виставці[2].
Історія та етимологія[ред. | ред. код]
Слово «сюрреалістичний» вперше почали використовувати для опису типу естетики на початку 1920-х. На додачу до авангардних мистецьких напрямів, у сюрреалістичній комедії використовуються такі сатиричні прийоми, що обходилися без правил логіки, які використовували Лір та Керрол.
Сюрреалістичний гумор також часто зустрічається в авангардних театрах, таких як «Чекаючи на Ґодо» і «Розенкранц і Гільденстерн мертві». У Сполучених Штатах С. Дж. Перельман (1904-1979) був визнаний першим письменником-сюрреалістом-гумористом[3].
Сюрреалістичний гумор з'являвся на британському радіо з 1951 по 1960 рік у виконанні акторів The Goon Show: Спайка Міллігана, Пітера Селлерса і Гаррі Секомба[4][5]. Робота The Goons вплинула на американську радіокомедійну трупу Firesign Theater з 1966 по 2012 роки[6][7]. The Firesigns написали складні комічні радіовистави, багато з яких було записано на альбомах.
Сюрреалістичний гумор переважає в кінематографі, де призупинення невіри може бути розтягнуте до абсурду завдяки логічному дотриманню наслідків малоймовірних, перевернутих або перебільшених передумов. Луїс Бунюель є головним представником цього, особливо в «Ангелі-винищувачі». Це помітна особливість телевізійної та кінематографічної роботи британської комедійної трупи «Монті Пайтон» (1969—2015). Інші приклади включають «Водоспад» Пітера Грінвея і «Бразилія» Террі Гілліама[8][9].
У жовтні 2023 року вийшла і набула популярності сюрреалітична чорна комедія «Дивовижний цифровий цирк», дія якої розгортається у віртуальній реальності.
Аналіз[ред. | ред. код]
Докторки Мері К. Роджерс і Дайана П'єн проаналізували цю тему в есе під назвою «Слони і зефір» (з підзаголовком «Теоретичний синтез теорії гумору невідповідності-вирішення і збудження») і написали, що «жарти безглузді, якщо вони не можуть повністю розв'язати проблему невідповідності», і процитували один із багатьох варіантів жарту про слонів:
«— Чому слон сів на зефір?
— Бо він не хотів упасти в чашку з гарячим шоколадом»[10].
«На їхню думку, жарт не повністю розв'язаний, — зауважив доктор Еліот Орінг, — тому що ситуація несумісна зі світом, яким ми його знаємо. Звичайно, слони не сидять у чашках із гарячим шоколадом»[11]. Орінг визначав гумор не як дозвіл невідповідності, а як «сприйняття відповідної невідповідності»[12][13], що всі жарти містять певну частку невідповідності і що абсурдні жарти вимагають додаткового компонента «абсурдного образу» з невідповідністю уявного образу.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Buelens, Geert; Hendrix, Harald; Jansen, Monica, ред. (2012). The History of Futurism: The Precursors, Protagonists, and Legacies. Lexington Books. ISBN 978-0-7391-7387-9.
- ↑ Gayford, Martin (16 лютого 2008). Duchamp's Fountain: The practical joke that launched an artistic revolution. The Telegraph. Архів оригіналу за 12 січня 2022. Процитовано 5 лютого 2017.
- ↑ McCaffery, Larry (1982). An interview with Donald Barthelme. Partisan Review. 49: 185.
People like SJ Perelman and EB White—people who could do certain amazing things in prose. Perelman was the first true American surrealist—ranking with the best in the world surrealist movement.
- ↑ McCann, Graham (2006). Spike & Co. London: Hodder & Stoughton. ISBN 0-340-89809-7. (a) pp.4, 5, 61; (b)p.183, (d) pp.180, 181, (e)p.203
- ↑ Wilmut, Roger; Jimmy Grafton (1976). The Birth of the Goons. The Goon Show Companion - A History and Goonography. London: Robson Books. ISBN 0-903895-64-1.
...one puzzled planner was heard to ask, 'What is this "Go On Show" people are talking about?
- ↑ FIREZINE #4: Under the Influence of the Goons. Firezine.net. Winter 1997–1998. Архів оригіналу за 27 червня 2006. Процитовано 28 жовтня 2012.
- ↑ Ventham, Maxine (2002). Spike Milligan: His Part In Our Lives. London: Robson. ISBN 1-86105-530-7.
- ↑ Vogel, Amos (2005). Film as a Subversive Art. New York: Random House. ISBN 0-394-49078-9.
- ↑ Williams, Linda (1992). Figures of Desire: An Analysis of Surrealist Film. University of California Press. ISBN 0-520-07896-9.
- ↑ Chapman, Antony J.; Foot, Hugh C., ред. (1977). It's A Funny Thing, Humor. Pergamon Press. с. 37–40.
- ↑ (Oring, 2003)
- ↑ Oring, Elliott (1992). Jokes and Their Relations. University Press of Kentucky. с. 21–22.
- ↑ (Oring, 2003)
Література[ред. | ред. код]
- Oring, Elliott (2003). Engaging Humor. University of Illinois Press.