Перейти до вмісту

Льюїс Керрол

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
У Вікіпедії є статті про інших людей з таким ім'ям: Льюїс.
Чарльз Ла́твідж (Лю́твідж) До́джсон
англ. Charles Lutwidge Dodgson
Charles Lutwidge Dodgson
Льюїс Керрол
Ім'я при народженніангл. Charles Lutwidge Dodgson[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
ПсевдонімЛьюїс Керрол (англ. Lewis Carroll)
Народився27 січня 1832(1832-01-27)
Дерсбері, Чешир, Англія, Великобританія
Помер14 січня 1898(1898-01-14) (65 років)
Гілфорд, Суррей, Англія, Великобританія
·пневмонія[2] Редагувати інформацію у Вікіданих
ПохованняMount Cemeteryd[3][4] Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна Сполучене Королівство[5] Редагувати інформацію у Вікіданих
Національністьанглієць
Місце проживанняАнглія Редагувати інформацію у Вікіданих
Діяльністьписьменник, автор, ілюстратор, поет, математик, фотограф, викладач, винахідник
Сфера роботиписьменник і винахідник Редагувати інформацію у Вікіданих
Alma materКрайст Черч (1850)[1], Регбі (школа) (1849)[2][1], Університет Оксфорда (1857)[6][1] і Richmond Schoold (1846)[2][1] Редагувати інформацію у Вікіданих
ЗакладУніверситет Оксфорда[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Знання мовбританська англійська і англійська[7][8] Редагувати інформацію у Вікіданих
Мова творіванглійська
Роки активності1852[9] — 1898[9]
Жанрдитяча література, математична логіка, література абсурду і лінійна алгебра Редагувати інформацію у Вікіданих
Magnum opusПригоди Аліси у Дивокраї
Конфесіяангліканство Редагувати інформацію у Вікіданих
БатькоCharles Dodgson[en]
МатиFrances Jane Lutwidged[10] Редагувати інформацію у Вікіданих
РодичіCharles Dodgsond Редагувати інформацію у Вікіданих
Брати, сестриCaroline Hume Dodgsond[10], Louisa Fletcher Dodgsond[10], Elizabeth Lucy Dodgsond[10], Wilfred Longley Dodgsond[10], Frances Jane Dodgsond[10], Skeffington Hume Dodgsond[10], Edwin Heron Dodgsond[10], Henrietta Harrington Dodgsond[10], Mary Charlotte Dodgsond[10] і Margaret Anne Ashley Dodgsond[10] Редагувати інформацію у Вікіданих
Автограф
Сайт: університет
CMNS: Льюїс Керрол у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих
Q: Висловлювання у Вікіцитатах

Лью́їс Ке́ррол (англ. Lewis Carroll, справжнє ім'я Чарльз Ла́твідж (Лю́твідж) До́джсон, Charles Lutwidge Dodgson; 1832 — 1898) — англійський письменник, математик, філософ, логік, англіканський клірик (священник, богослов) і фотограф.

Найвідоміші літературні твори Керролла: «Пригоди Аліси у Дивокраї» (Alice's Adventures in Wonderland) і продовження «Аліса в Задзеркаллі» (Through the Looking-Glass), а також поеми «Полювання на Снарка» (The Hunting of the Snark) і «Бурмоковт» (Jabberwocky: Jabber — балаканина, wacky — ідіотський, божевільний). Деяка безглузда логіка Аліси у Дивокраї відображає його опубліковані роботи з математичної логіки.

Керролл походив із родини англіканців високої церкви та здобув духовну освіту в церкві Христа в Оксфорді, де прожив більшу частину свого життя як учений, викладач та (обов'язково для свого академічного спілкування на той час) англіканський диякон. Аліса Лідделл — дочка Генрі Лідделла, декана церкви Христа, — широко вважається натхненницею «Аліси у Дивокраї», хоча Керролл завжди це заперечував.

Легкість у грі слів, логіці й фантазії задовольняють широку читацьку аудиторію, починаючи від дітей, закінчуючи літературною елітою. Разом з тим, його твори глибоко пов'язалися з сучасною культурою: вони прямо вплинули на творчість багатьох митців — утворилися спільноти, присвячені отриманню естетичного задоволення, сприянню поширенню творів і дослідженню життя автора в багатьох країнах світу, зокрема в Північній Америці, Японії, Великій Британії та Новій Зеландії[12][13].

У біографії Керрола є багато запитань, унаслідок чого виник термін «Міф Керрола».

Життєпис

[ред. | ред. код]

Народився у графстві Чешир. Сім'я Доджсонів мала переважно північноанглійські корені з певними ірландськими зв'язками. Консервативні та прихильники Високої церкви — напряму в англіканській церкві, яка тяжіла до католицизму (High Church Anglican), більшість предків Доджсонів були армійськими офіцерами або клериками англіканської церкви. Прадід Керрола, якого також звали Чарльз Доджсон, пройшов усі церковні ранги і став єпископом Елфіна в сільській місцевості Ірландії[14]. Дід, ще один Чарльз, був армійським капітаном і загинув у бойових діях 1803 року, коли двоє його синів були ще майже дітьми[15]. Старший із цих синів — черговий Чарльз — був батьком Керрола: він повернувся до іншого сімейного покликання і прийняв священничий сан.

Хлопець навчався в школі Рагбі (Рагбі-Скул, англ. Rugby School), а потім в церкві Христа (Christ Church, Oxford) коледжі Оксфордського університету[16]. Він був математично обдарований і двічі виборов першу стипендію, що відкривало шлях до блискучої академічної кар'єри. Замість цього він одружився з двоюрідною сестрою в 1827 році — і відійшов у невідомість, ставши сільським пастором[17][18].

Юність

[ред. | ред. код]

Юний Доджсон народився в домі сільського священика в селі Дерсбері (Daresbury) поблизу Ворінгтона, графство Чешир[19]. Він був найстаршим хлопчиком, але третьою дитиною від шлюбу, якому було чотири з половиною роки. Після Чарльза народилося ще восьмеро дітей, рідкісно для того часу, всі діти — семеро дівчат і четверо хлопців (зокрема Едвіна Доджсона) дожили до зрілого віку. Коли Чарльзу виповнилося 11 років, батько переїхав у Крофт-на-Тіз (Croft-on-Tees) у північному Йоркширі, і вся родина переїхала в просторий дім парафіяльного священника. Вони жили в цьому домі наступні 25 років.

Батько юного Чарльза був активним і вельми консервативним клериком англіканської церкви, який пізніше став архідияконом Річмонда[20] і часом вдавався до напружених релігійних диспутів, що розділяли англіканську церкву. Будучи членом Високої церкви, схильної до англо-католицизму, був шанувальником Джона Генрі Ньюмена та трактаріанського руху він вважав за найкраще прищеплювати такі погляди своїм дітям. Проте юний Чарльз виявляв сумніви щодо релігійних цінностей батька і англіканської церкви загалом[21].

Освіту юний Доджсон почав у домашніх умовах. Його «читацький щоденник», який зберігався в сім'ї, свідчить про не за роками розвинутий інтелект: у семирічному віці дитина прочитала алегоричну новелу «Подорож пілігрима» (The Pilgrim's Progress) Джона Баньяна. Він також страждав від заїкання — вона була притаманна також його братам і сестрам[22] — яка багато разів впливала на його соціальні стосунки протягом життя. У дванадцять років його відправили в невелику приватну школу у Річмонді, Північний Йоркшир, де йому трапилося бути щасливим і врівноваженим.

Photographic portrait of Charles Lutwidge Dodgson (Lewis Carroll), seated and holding a book
Автопортрет Льюїса Керролла, прибл. 1856 року, на той час у віці 24 років

У 1846 році Доджсон вступив до школи Рагбі, де, очевидно, був нещасливий, оскільки написав через кілька років після її закінчення: «Я не можу сказати… що будь-які земні міркування змусили б мене знову пройти через ці три роки… Я можу чесно сказати, що якби я міг бути… захищеним від нічних докучливостей, труднощі повсякденного життя були б порівняно дрібницями».[23] Він не стверджував, що страждав від знущань, але називав маленьких хлопчиків головними мішенями старших хуліганів у Рагбі.[24] Стюарт Доджсон Коллінгвуд, племінник Доджсона, писав, що «хоча тим, хто знав його лише як лагідного та спокійного дона, важко в це повірити, проте, правда, що ще довго після того, як він закінчив школу, його ім'я пам'ятали як ім'я хлопчика, який добре знав, як використовувати кулаки на захист праведної справи», тобто захисту молодших хлопчиків.[24]

Однак у навчанні він досяг успіхів з очевидною легкістю. «Відтоді як я прийшов у Рагбі, я не мав учня його віку, який подавав би такі надії», — відзначав учитель математики Р. Б. Мейджор[25]. «Помічник репетитора: Збірник арифметики» Френсіса Вокінґґейма — підручник з математики, яким користувався юний Доджсон, — досі зберігся, і на ньому був напис латиною, який перекладається як: «Ця книга належить Чарльзу Лютвіджу Доджсону: руки геть!»[26] Деякі сторінки також містили анотації, такі як та, що знаходиться на с. 129, де він написав поруч із питанням «Несправедливе питання в десяткових дробах».[27]

Оксфорд

[ред. | ред. код]

Доджсон залишив Рагбі наприкінці 1849 року і після перерви, причини якої залишились нез'ясованими, продовжив навчання, вступивши в січні 1851 року в Оксфорд, де став студентом старого батькового коледжу — Церкви Христа[28]. Дочекавшись звільнення місць у коледжі, у січні 1851 року він переїхав до гуртожитку.[29] Він пробув в Оксфорді лише два дні, коли отримав виклик додому. Його мати померла від «запалення мозку» — можливо, менінгіту чи інсульту — у віці 47 років[29].

Його рання академічна кар'єра коливалася між високими перспективами та непереборною неуважністю. Він не завжди наполегливо працював, але був надзвичайно обдарованим, і успіхи давалися йому легко. У 1852 році він отримав відзнаку першого класу з модерації математики, а невдовзі після цього каноніком Едвардом П'юзі, старим другом свого батька, був номінований на студентську стипендію.[30][31] У 1854 році він отримав відзнаку першого класу в Випускній школі математики, посівши перше місце у списку, і таким чином закінчив навчання як бакалавр мистецтв.[32][33] Він залишився в Церкві Христа, навчаючись і викладаючи, але наступного року провалив важливий іспит на стипендію через свою самовизнану нездатність присвятити себе навчанню.[34][35] Незважаючи на це, його талант математика приніс йому звання лектора математики в Церкві Христа у 1855 році,[36] яке він продовжував обіймати протягом наступних 26 років.[37] Незважаючи на ранні невдачі, Доджсон залишався в Церкві Христа на різних посадах до самої смерті, зокрема на посаді помічника бібліотекаря Бібліотеки Церкви Христа, де його офіс знаходився поруч з деканатом, де жила Аліса Лідделл.[38]

Однією з вимог до роботи Льюїса Керролла була безшлюбність, целібат (умова поширювалась на деяких викладачів Оксфорда), і він вірив, що секс суперечив Божій волі[39].

Характер і зовнішність

[ред. | ред. код]

Проблеми зі здоров'ям

[ред. | ред. код]
Фотографія Керролла 1863 року, зроблена Оскаром Г. Рейландером

Молодий дорослий Чарльз Доджсон мав зріст близько 6 футів (1,83 м) високий і стрункий, з кучерявим каштановим волоссям і блакитними або сірими очима (залежно від версії). У пізнішому віці його описували як дещо асиметричного, з досить скутою та незграбною поставою, хоча це могло бути пов'язано з травмою коліна, отриманою в середньому віці. У дуже маленькому віці він переніс лихоманку, яка призвела до глухості на одне вухо. У віці 17 років він переніс сильний напад кашлюку, який, ймовірно, був причиною його хронічної слабкості в грудях у подальшому житті. У ранньому дитинстві він почав заїкатися, що називав своєю «вагальністю»; вона залишалася на все його життя.[38]

Заїкання завжди було значною частиною образу Доджсона. Хоча одна апокрифічна історія розповідає, що він заїкався лише в товаристві дорослих і був вільним і вільно спілкувався з дітьми, немає жодних доказів, які б підтверджували це твердження.[40] Багато дітей його знайомих пам'ятали заїкання, тоді як багато дорослих його не помічали. Сам Доджсон, здається, набагато гостріше усвідомлював це, ніж більшість людей, яких він зустрічав; кажуть, що він карикатурно зображував себе як Додо в «Алісі у Дивокраї», посилаючись на свої труднощі з вимовою свого прізвища, але це один із багатьох нібито часто повторюваних фактів, для яких не залишилося жодних доказів з перших рук. Він справді називав себе додо, але чи стосувалося це його заїкання, чи ні, це просто припущення.[38]

Заїкання Доджсона справді турбувало його, але воно ніколи не було настільки виснажливим, щоб заважати йому використовувати інші свої особисті якості для успіху в суспільстві. Він жив у часи, коли люди зазвичай вигадували власні розваги, а спів і декламація вимагали соціальних навичок, і молодий Доджсон був добре підготовлений, щоб стати захопливим артистом. Повідомляється, що він міг співати на прийнятному рівні і не боявся робити це перед аудиторією. Він також був майстерним у мімікрії та оповіді, і, як кажуть, досить добре грав шаради.[38]

Соціальні зв'язки

[ред. | ред. код]

У проміжку між своїми ранніми публікаціями творів та успіхом книг про Алісу, Доджсон почав обертатися в колі прерафаелітів. 1857 року він вперше зустрів Джона Раскіна та потоваришував з ним. Близько 1863 року він розвинув близькі стосунки з Данте Габріелем Россетті та його родиною. Він часто фотографував родину в саду будинку Россетті в Челсі, Лондон. Серед інших художників він також знав Вільяма Голмана Ганта, Джона Еверетта Мілле та Артура Г'юза. Він добре знав автора казок Джорджа Макдональда — саме захоплений прийом «Аліси» маленькими дітьми Макдональдів переконав його подати твір на публікацію.[38][41]

Політика, релігія та філософія

[ред. | ред. код]

Загалом, Доджсона традиційно вважали політично, релігійно та особисто консерватором. Мартін Ґарднер називає Доджсона торі, який «благословляв лордів і був схильний до снобізму до нижчих».[42] Вільям Таквелл у своїх «Спогадах про Оксфорд» (1900) розглядав його як «суворого, сором'язливого, точного, поглинутого математичними мріями, пильно чіпляючогося за свою гідність, жорстко консервативного в політичній, теологічній, соціальній теорії, його життя розписано квадратами, як пейзаж Аліси».[43] Не отримавши звільнення від стандартної вимоги коледжу для донів на той час, 22 грудня 1861 року Доджсон був висвячений на диякона в англіканській церкві. У книзі «Життя та листи Льюїса Керролла» редактор зазначає, що «його щоденник сповнений таких скромних зневажливих висловлювань про себе та свою роботу, перемежованих палкими молитвами (надто священними та особистими, щоб їх відтворювати тут), щоб Бог простив йому минуле та допоміг йому виконати Свою святу волю в майбутньому».[44] Коли друг запитав його про його релігійні погляди, Доджсон написав у відповідь, що він є членом англіканської церкви, але «сумнівається, що він був повноцінним „Високим церковним діячем“». Він додав:

Я вірю, що коли настане час нашої останньої години, якщо ми лише зможемо міцно триматися великих істин, яких навчив нас Христос — нашої власної цілковитої нікчемності та Його нескінченної величі; того, що Він повернув нас до нашого єдиного Отця, зробивши Своїми братами, а отже — братами один одному, — ми матимемо все необхідне, щоб пройти крізь тіні.
Я цілком і беззастережно приймаю доктрини, про які ви згадуєте: що Христос помер, аби врятувати нас; що для нас немає іншого шляху до спасіння, окрім як через Його смерть; і що саме через віру в Нього, а не через наші власні заслуги, ми примирюємося з Богом. Я можу щиро і від усього серця сказати: "Я завдячую всім Йому — Тому, Хто полюбив мене і помер на Голгофському хресті"

— Керрол (1897)[45]

Доджсон також виявляв інтерес до інших галузей. Він був одним із перших членів Товариства психічних досліджень, і один з його листів свідчить про те, що він приймав за реальність те, що тоді називалося «читання думок».[46] Доджсон написав кілька досліджень різних філософських аргументів. У 1895 році він розробив філософський регресійний аргумент про дедуктивні міркування у своїй статті «Що Черепаха сказала Ахіллові», яка з'явилася в одному з ранніх томів журналу Mind.[47] Стаття була передрукована в тому ж журналі сто років потому, у 1995 році, з подальшою статтею Саймона Блекберна під назвою «Практичне виховання черепах».[48]

Мистецька діяльність

[ред. | ред. код]
Head and shoulders drawing of a girl (Alice) holding a key
Одна з власних ілюстрацій Керролла

Література

[ред. | ред. код]

З юних років Доджсон писав вірші та оповідання, роблячи значний внесок у сімейний журнал Mischmasch, а пізніше надсилаючи їх до різних журналів, користуючись помірним успіхом. Між 1854 і 1856 роками його роботи з'являлися в національних виданнях The Comic Times та The Train, а також у менших журналах, таких як Whitby Gazette та Oxford Critic. Більшість цієї творчості були гумористичною, іноді сатиричною, але його стандарти та амбіції були суворими. «Я не думаю, що я ще написав щось гідне справжньої публікації (до яких я не включаю Whitby Gazette чи Oxonian Advertiser), але я не втрачаю надії зробити це колись», — писав він у липні 1855 року.[38] Десь після 1850 року він написав лялькові п'єси для розваги своїх братів і сестер, одна з яких збереглася: La Guida di Bragia.[49]

У березні 1856 року він опублікував свій перший твір під ім'ям, яке зробило його відомим. Романтичний вірш під назвою «Самотність» з'явився у збірці «Потяг» під авторством «Льюїса Керролла». Цей псевдонім був грою на його справжньому імені: Льюїс був англізованою формою імені Ludovicus, що було латинським ім'ям Lutwidge, а Carroll — ірландським прізвищем, схожим на латинське ім'я Carolus, від якого походить ім'я Charles.[18] Перехід відбувся наступним чином: Charles Lutwidge перекладався латиною як Carolus Ludovicus. Потім це було перекладено назад на англійську як Carroll Lewis, а потім навпаки, щоб отримати Lewis Carroll.[50] Цей псевдонім був обраний редактором Едмундом Єйтсом зі списку з чотирьох, поданого Доджсоном, іншими були Едгар Катвелліс, Едгар У. К. Вестхілл та Луїс Керролл.[51]

Книги про Алісу

[ред. | ред. код]
Illustration of Alice holding a Flamingo, standing with one foot on a curled-up hedgehog with another hedgehog walking away
«Головна складність, з якою Аліса спочатку зіткнулася, полягала в тому, щоб доглядати за своїм фламінго». Ілюстрація Джона Тенніеля, 1865.
Illustration of a child with a sword facing a fearsome winged dragon in a forest
«Курзу-Верзу», як його проілюстрував Джон Тенніел до збірки Льюїса Керролла «Крізь задзеркалля», зокрема вірш «Курзу-Верзу»

У 1856 році декан Генрі Лідделл прибув до Церкви Христа при Оксфордському університеті, привівши з собою свою молоду родину, яка відіграла значну роль у житті Доджсона протягом наступних років і значно вплинула на його письменницьку кар'єру. Доджсон зблизився з дружиною Лідделла, Лоріною, та їхніми дітьми, зокрема з трьома сестрами Лоріною, Едіт та Алісою Лідделл. Протягом багатьох років широко вважалося, що він був прототипом Аліси Лідделл; акровірш в кінці поеми «Крізь задзеркалля» містить повне ім'я, а також є багато поверхневих посилань на неї, прихованих у тексті обох книг. Зазначалося, що сам Доджсон неодноразово заперечував у пізнішому житті, що його «маленька героїня» була заснована на якійсь реальній дитині,[52][53] і часто присвячував свої твори дівчатам зі своїх знайомих, додаючи їхні імена в акростихах на початку тексту. Ім'я Гертруди Чатавей з'являється в цій формі на початку «Полювання на Снарка», і це не означає, що це означає, що будь-який із персонажів оповіді заснований на ній.[53]

Інформації небагато (щоденники Доджсона за 1858—1862 роки відсутні), але очевидно, що його дружба з родиною Лідделл була важливою частиною його життя наприкінці 1850-х років, і він виробив звичку брати дітей на веслувальні прогулянки (спочатку хлопчика, Гаррі, а пізніше трьох дівчаток) у супроводі дорослого друга[54] до сусідніх Нанем-Кортні або Годстоу.[55] Саме під час однієї з таких подорожей 4 липня 1862 року Доджсон вигадав план історії, яка згодом стала його першим і найбільшим комерційним успіхом. Він розповів історію Алісі Лідделл, і вона попросила його записати її: «Містер Доджсон, як би мені хотілося, аби ви записали для мене пригоди Аліси». Згодом Керрол розповідав, що «просидів цілу ніч, записуючи в зошиті всі дурниці, які запам'яталися». Перший примірник казки автор переписав для Аліси Лідделл від руки і прикрасив тридцятьма сімома власними малюнками. У листопаді 1864 року Доджсон зрештою (після тривалого зволікання) подарував їй рукописний, ілюстрований рукопис під назвою «Підземні пригоди Аліси».[55]

До цього родина друга та наставника Джорджа Макдональда прочитала неповний рукопис Доджсона, і ентузіазм дітей Макдональдів спонукав Доджсона до публікації. У 1863 році він відніс незакінчений рукопис до видавництва Macmillan, якому він одразу сподобався. Після того, як можливі альтернативні назви — «Аліса серед фей» та «Золота година Аліси» — розширена та суттєво перероблена версія твору була нарешті опублікована під назвою «Аліса у Дивокраї» у 1865 році під псевдонімом Льюїса Керролла, який Доджсон вперше використав приблизно дев'ятьма роками раніше.[41] Ілюстрації цього разу були виконані сером Джоном Тенніелом; Доджсон, очевидно, вважав, що для опублікованої книги потрібні навички професійного художника. Анотовані версії дають уявлення про багато ідей та прихованих значень, що поширені в цих книгах.[56][57] У критичній літературі часто пропонувалися фрейдистські інтерпретації книги як «спуску в темний світ підсвідомості», а також розглядалася вона як сатира на сучасні математичні досягнення.[58][59]

Приголомшливий комерційний успіх першої книги про Алісу багато в чому змінив життя Доджсона.[60][61][62] Слава його альтер-его «Льюїса Керролла» незабаром поширилася по всьому світу. Його засипали листами від шанувальників, а іноді й небажаною увагою. Дійсно, за однією популярною історією, сама королева Вікторія настільки насолоджувалася «Алісою в Дивокраї», що наказала йому присвятити їй свою наступну книгу, і відповідно їй подарували його наступну роботу — науковий математичний том під назвою «Елементарний трактат про детермінанти».[63][64] Сам Доджсон рішуче заперечував цю історію, коментуючи «… Це цілковита неправда в усіх деталях: нічого навіть схожого на це не сталося»[65][66], і це малоймовірно з інших причин. Як коментує Т. Б. Стронг у статті в Times: «Це було б прямо суперечно всій його практиці ототожнювати автора „Аліси“ з автором його математичних праць».[67][68] Він також почав заробляти досить значні суми грошей, але продовжував займати свою, здавалося б, неулюблену посаду в Церкві Христа.[41]

Наприкінці 1871 року він опублікував продовження книги «Аліса в Задзеркаллі» (на титульній сторінці першого видання помилково вказано «1872» як дату публікації[69]). Його дещо похмуріший настрій, можливо, відображає зміни в житті Доджсона. Смерть його батька в 1868 році занурила його в депресію, яка тривала кілька років.[41]

Полювання на Снарка

[ред. | ред. код]

У 1876 році Доджсон створив свою наступну роботу, «Полювання на Снарка», фантастичний вірш-«нісенітницю» ілюстраціями Генрі Голідея, що досліджує пригоди дивної команди з дев'яти торговців та одного бобра, які вирушили на пошуки снарка. Він отримав здебільшого неоднозначні відгуки від сучасників Керролла,[70] але був надзвичайно популярним серед публіки, перевидаючись сімнадцять разів між 1876 і 1908 роками,[71] і зазнав різних адаптацій у мюзиклах, опері, театрі, п'єсах та музиці.[72] Художник Данте Габріель Россетті нібито переконався, що вірш про нього.[41]

Сільві та Бруно

[ред. | ред. код]

У 1895 році, через 30 років після публікації своїх перших книг, Керролл спробував повернутися, створивши двотомну казку про фей-братів Сільві та Бруно. Керролл переплітає два сюжети, що відбуваються у двох альтернативних світах: один відбувається у сільській місцевості Англії, а інший — у казкових королівствах Ельфландії, Замежжя та інших. Казковий світ висміює англійське суспільство та, точніше, світ академічних кіл. «Сільві та Бруно» вийшла у двох томах і вважається менш вдалим твором, хоча й друкується вже понад століття.

Фотографічна діяльність (1856—1880)

[ред. | ред. код]
Фотографія Аліси Лідделл, зроблена Льюїсом Керроллом (1858)

У 1856 році Доджсон захопився новим видом мистецтва — фотографією — спочатку під впливом свого дядька Скеффінгтона Лютвіджа, а пізніше — свого друга з Оксфорда Реджинальда Сауті.[73] Невдовзі він досяг успіху в цьому мистецтві та став відомим фотографом-джентльменом, і, здається, він навіть грався з ідеєю заробляти цим на життя в дуже ранні роки.[41]

У дослідженні Роджера Тейлора та Едварда Вейклінга вичерпно перераховано всі збережені гравюри, і Тейлор підрахував, що трохи більше половини збережених робіт Доджсона зображують молодих дівчат. Тридцять збережених фотографій зображують оголених або напівоголених дітей.[74] Близько 60 % оригінального фотопортфоліо Доджсона було навмисно знищено.[75] Доджсон також зробив багато досліджень чоловіків, жінок, хлопчиків та пейзажів; серед його об'єктів також скелети, ляльки, собаки, статуї, картини та дерева.[76]

Сім'я Россетті, Льюїс Керролл (1863). L-R: Данте Габріель Россетті, Крістіна Россетті, Френсіс Полідорі та Вільям Майкл Россетті

Його фотографії дітей були зроблені в присутності батьків, і багато фотографій було зроблено в саду Лідделла, оскільки для гарної експозиції потрібне було природне сонячне світло.[54]

Доджсон також вважав фотографію корисним способом входження у вищі соціальні кола.[77] Протягом найпродуктивнішого періоду своєї кар'єри він створив портрети відомих моделей, таких як Джон Еверетт Мілле, Еллен Террі, Меггі Спірман, Данте Габріель Россетті, Джулія Маргарет Кемерон, Майкл Фарадей, лорд Солсбері та Альфред Теннісон.[78][41]

На той час, коли Доджсон раптово припинив фотографувати (1880 року, після 24 років), він заснував власну студію на даху будинку в Том Квад, створив близько 3000 зображень і став майстром-аматором у цьому виді мистецтва, хоча менше 1000 зображень пережили час і навмисне знищення. Він перестав фотографувати, бо підтримка його студії в робочому стані займала забагато часу.[79] Він використовував процес мокрого колодію; комерційні фотографи, які почали використовувати процес сухої пластини в 1870-х роках, знімали швидше.[80] Він часто змінював свої фотографії за допомогою техніки розмиття або зафарбовування. Він використовував свою майстерність у цьому ремеслі, буквально переписуючи текст, створений зображенням, щоб створити новий діалог про дитинство. Однак, з появою модернізму, популярні смаки змінилися, що вплинуло на типи фотографій, які він створював.[81]

Винаходи

[ред. | ред. код]

Щоб популяризувати написання листів, Доджсон у 1889 році винайшов «Футляр для поштових марок із Дивокраю». Це була папка на тканинній основі з дванадцятьма отворами, два з яких були позначені для вставки найпоширеніших пенні-марок, а по одному — для інших поточних номіналів до одного шилінга. Потім папку клали у футляр, прикрашений зображенням Аліси на лицьовій стороні та Чеширського кота на звороті. Він призначався для впорядкування марок там, де зберігалося письмове приладдя; Керролл прямо зазначає у своїй книзі «Вісім чи дев'ять мудрих слів про написання листів», що його не призначено для носіння в кишені чи сумочці, оскільки найпоширеніші окремі марки можна легко носити окремо. Упаковка містила копію брошури цієї лекції.[82][83]

Реконструйований ніктограф, масштаб якого демонструється 5-центовою монетою.

Ще одним винаходом був планшет для письма під назвою ніктограф, який дозволяв робити нотатки в темряві, тим самим усуваючи необхідність вставати з ліжка та запалювати світло, коли прокидаєшся з ідеєю. Пристрій складався з картки з сіткою, шістнадцятьма квадратами та системою символів, що представляли алфавіт дизайну Доджсона, використовуючи форми літер, подібні до системи письма Graffiti на пристрої Palm.[84]

Він також розробив низку ігор, включаючи ранню версію того, що сьогодні відомо як Скрабл. Винайдений десь у 1878 році, він винайшов «дублет» (див. сходи слів) — різновид головоломки, яка популярна й донині, що перетворює одне слово на інше, змінюючи по одній літері за раз, причому кожна наступна зміна завжди призводить до справжнього слова.[85] Наприклад, CAT перетворюється на DOG за допомогою таких кроків: CAT, COT, DOT, DOG.[41] Вперше воно з'явилося у випуску Vanity Fair від 29 березня 1879 року, де Керролл писав щотижневу колонку для журналу протягом двох років; остання колонка датована 9 квітня 1881 року.[86] Ігри та головоломки Льюїса Керролла були темою колонки Мартіна Гарднера «Математичні ігри» в Scientific American у березні 1960 року.

Інші предмети включають правило для визначення дня тижня для будь-якої дати; засіб для вирівнювання правого краю на друкарській машинці; рульове управління для велосипеда (тип триколісного велосипеда); правила більш справедливого відбору для тенісних турнірів; новий вид поштового грошового переказу; правила розрахунку поштових витрат; правила виграшу в ставках; правила ділення числа на різні дільники; картонна шкала для кімнати для викладачів у Christ Church, яка, тримаючись біля склянки, забезпечувала правильну кількість лікеру за сплачену ціну; двостороння клейка стрічка для закріплення конвертів або кріплення речей у книгах; пристрій для допомоги прикутому до ліжка інваліду читати з книги, розміщеної збоку; та принаймні два шифри для криптографії.[41]

Він також запропонував альтернативні системи парламентського представництва. Він запропонував так званий метод Доджсона, використовуючи метод Кондорсе.[87] У 1884 році він запропонував систему пропорційного представництва, засновану на багатомандатних округах, де кожен виборець віддає лише один голос, квоти як мінімальні вимоги для отримання місць, а також голоси, які кандидати можуть передавати за допомогою того, що зараз називається «рідкою демократією».[88]

Математична робота

[ред. | ред. код]
Посмертний портрет Льюїса Керролла роботи Губерта фон Геркомера, створений за фотографіями. Ця картина зараз висить у Великій залі церкви Христа в Оксфорді.

У рамках академічної дисципліни математики Доджсон працював переважно в галузях геометрії, лінійної та матричної алгебри, математичної логіки та рекреаційної математики, створивши майже десяток книг під своїм справжнім іменем. Доджсон також розробив нові ідеї в лінійній алгебрі (наприклад, перший друкований доказ теореми Руше-Капеллі),[89][90] теорії ймовірностей, а також у вивченні виборів (наприклад, метод Доджсона) та комітетів. Деякі з цих робіт були опубліковані лише після його смерті. Його робота викладачем математики в Церкві Христа забезпечила йому певну фінансову стабільність.[91]

Математична логіка

[ред. | ред. код]

Його робота в галузі математичної логіки викликала новий інтерес наприкінці ХХ століття. Книга Мартіна Гарднера про логічні машини та діаграми, а також посмертна публікація Вільямом Ворреном Бартлі другої частини книги Доджсона про символічну логіку спонукали до переоцінки внеску Доджсона в символічну логіку.[92][93][94] Визнано, що у своїй «Символічній логіці, частина II» Доджсон запровадив метод дерев, найдавніше сучасне використання дерева істинності.[95]

Алгебра

[ред. | ред. код]

Дослідження Роббінса та Рамсі[96] методу згущення Доджсона, методу оцінки визначників, призвело їх до гіпотези про матрицю знакозмінних величин, яка зараз є теоремою.

Рекреаційна математика

[ред. | ред. код]

Відкриття в 1990-х роках додаткових шифрів, які створив Доджсон, на додаток до своєї «Технічної пам'яті», показало, що під час їх створення він використовував складні математичні ідеї.[97]

Листування

[ред. | ред. код]

За спеціальним реєстром листів, який він розробив, Доджсон написав і отримав аж 98 721 лист. Він задокументував свої поради щодо написання більш витончених листів у посланні під назвою «Вісім чи дев'ять мудрих слів про написання листів», опублікованому в 1890 році.[98]

Пізніше життя

[ред. | ред. код]
Керролл у пізнішому віці

Спосіб життя Доджсона залишався майже незмінним протягом останніх двадцяти років, попри його дедалі більші статки та славу. Він продовжував викладати в коледжі Церкви Христа до 1881 року і мешкав там аж до самої смерті. Серед його виходів у світ було відвідування мюзиклу «Аліса у Дивокраї» (першої великої вистави за мотивами його книг про Алісу), що відбулася у вестендському театрі Принца Вельського 30 грудня 1886 року.[99] Два томи його останнього роману, «Сільві та Бруно», побачили світ у 1889 та 1893 роках, проте заплутаність цього твору та використання в ньому «дитячого лепету», очевидно, не знайшли відгуку у тогочасних читачів. Роман не мав і дещиці того успіху, який супроводжував книжки про Алісу: відгуки були розчаровуючими, а наклад склав лише 13 000 примірників.[100][101]

Єдиним відомим випадком, коли він виїжджав за кордон, була поїздка до Росії у 1867 році як представника духовенства разом із преподобним Генрі Ліддоном. Свої враження від цієї подорожі він виклав у «Російському щоденнику», який вперше надійшов у широкий продаж у 1935 році.[102] На шляху до Росії та назад він також відвідав різні міста Бельгії, Німеччини, окупованої (розділеної) Польщі, Литви та Франції. На початку шістдесятих років Доджсон дедалі частіше страждав від синовіту, який зрештою заважав йому ходити, а іноді приковував його до ліжка на місяці.[103]

Смерть

[ред. | ред. код]
Могила Льюїса Керролла на кладовищі Маунт у Гілдфорді

Доджсон помер від пневмонії, спричиненої грипом, 14 січня 1898 року, менш ніж за два тижні до свого 66-го дня народження, у будинку своїх сестер «Каштани» в Гілдфорді, графство Суррей. Його похорон відбувся у сусідній церкві Святої Марії.[104] Його поховали на кладовищі Маунт у Гілдфорді.[41]

У 1935 році Доджсона вшанували у церкві Всіх Святих у Дерсбері, де на вітражах зображено персонажів з «Аліси у Дивокраї».[105]

Дискусії та загадки

[ред. | ред. код]

Таємний світ Льюїса Керролла (2015), документальний фільм BBC

[ред. | ред. код]

Документальний фільм BBC 2015 року «Таємний світ Льюїса Керролла»[106] критично досліджував стосунки Доджсона з Алісою Лідделл та її сестрами. Його продюсувала компанія Swan Films. Режисеркою була Клер Біван.

Документальний фільм складається з двох частин. У другій частині досліджується припущення, що причиною розриву Доджсона з родиною Лідделл (а також його тимчасового відсторонення від роботи в коледжі) могли бути неналежні стосунки з їхніми дітьми, зокрема з Алісою. Під час підготовки матеріалів для фільму було знайдено «тривожне» фото старшої сестри Аліси, Лоріни, у повний зріст оголеною, зроблене в її підлітковому віці.[107] Автори фільму висловили припущення щодо «ймовірності» того, що автором знімка був саме Доджсон. Наразі фото зберігається в архівах музею Кантіні в Марселі; на ньому є підпис, зроблений невідомою рукою, який можна прочитати як «Л. Керролл».[108]

Згодом, на початку 2015 року, дослідник творчості Керролла Едвард Вейклінг з'ясував, що це фото вперше з'явилося у 1970-х роках, коли воно перебувало у власності паризьких колекціонерів фотографій. Походження зв'язку між цим знімком і Доджсоном можна поставити під сумнів. Фото було частиною колекції, придбаної музеєм Кантіні у 1994 році. Жодного зв'язку ні з Доджсоном, ні з родиною Лідделл виявлено не було,[109] проте в документальному фільмі про це не згадувалося. Автори фільму намагалися підживити підозри щодо того, що Доджсон був «латентним педофілом» (за висловом одного з інтерв'юерів, Вілла Селфа)[106]. Інформація про цей аспект була оприлюднена в газеті The Telegraph за тиждень до виходу стрічки.[110] У рецензіях на фільм преса намагалася провести паралель між Керроллом XIX століття та гучними викриттями випадків педофілії вже у XXI столітті.[111] Таку спробу пов'язання цих подій можна вважати пошуком «цапа-відбувайла» на тлі реакції медіа на операцію «Ютрі» (Yewtree), що проводилася у Великій Британії на початку 2010-х років. Коли ж виникли питання щодо методів створення фільму та достовірності проведеного дослідження, про це повідомили видання The Times та The Telegraph.[112][113]

Матеріал документального фільму був ретельно перевірений дослідниками Керролла, зокрема такими, як Дженні Вулф та Едвард Вейклінг, які у ньому знялися. Вулф стверджувала, що їй не повідомили про використання нібито згаданої фотографії, доки не розпочався монтаж документального фільму.[114] Стаття/огляд Едварда Вейклінга «Вісім чи дев'ять мудрих слів про створення документальних фільмів» з'явилася в березні 2015 року в інформаційному бюлетені товариства Льюїса Керролла «Бандерснатч». Вейклінг також повторив твердження Вулфа про те, що йому не дали часу поговорити про нібито згадану фотографію. Вейклінг стверджував: «У документальному фільмі було відомо, що я можу підтвердити автентичність [фотографії] чи ні, але вони вирішили приховати це від мене, очікуючи моєї відповіді». Вейклінг далі критикує у своїй статті автентичність фотографії Кантіні, нездатність BBC повідомити учасників про знайдену фотографію та кілька фактичних помилок.[109] Вейклінг звертає увагу на нерівномірний «обрізаний» характер самої фотографії та відсутність слідів рукопису Доджсона. Напис на звороті фотографії, автором якого є «Льюїс Керролл» олівцем, «написано невідомим почерком… тому його міг написати будь-хто». На фотонегативі також відсутній особистий каталожний номер, під яким Доджсон ретельно каталогізував свої фотографії. «Звичайною практикою [Доджсона] було додавати номер на звороті будь-яких відбитків, які він проявив». Вейклінг також зазначає, що Доджсон ніколи не робив «повних фронтальних етюдів… особливо такої зрілої дівчини, як ця… Лідделли ніяк не дозволили б зробити таку фотографію».[109]

Наразі невідомо, чи належить ця фотографія Доджсону, а також хто написав олівцем на її звороті та з якої причини. Фотографія не була включена до каталогу Вейклінга, що містить повний перелік збережених фотографій Доджсона[115], і залишилася невикористаною в інших наступних документальних фільмах про Доджсона.[116]

Пізніше BBC Trust постановила, що документальний фільм не може бути знову показаний на британському телебаченні в його нинішньому вигляді, оскільки BBC не повідомила учасників про появу фотографії під час зйомок і не дала їм часу повноцінно на неї відреагувати.[113][112]

Припущення вчених щодо сексуальної поведінки (з 1940-х років)

[ред. | ред. код]

Біографи кінця XX століття припускали, що зацікавленість Доджсона дітьми могла містити «еротичний» елемент; серед них — Мортон Н. Коен у праці «Льюїс Керролл: Біографія» (1995), Дональд Томас у книзі «Льюїс Керролл: Портрет на тлі епохи» (1995) та Майкл Бейквелл у роботі «Льюїс Керролл: Біографія» (1996).

«Ми не можемо знати, наскільки сексуальні потяги вплинули на перевагу Чарльза до малювання та фотографування оголених дітей. Він стверджував, що ця перевага була суто естетичною. Але з огляду на його емоційну прихильність до дітей, а також естетичне сприйняття їхніх форм, його твердження про те, що його інтерес був суто художнім, є наївним. Ймовірно, він відчував більше, ніж наважувався визнати навіть перед самим собою».[117]

Фотографія Беатріс Гетч, зроблена Льюїсом Керроллом, розфарбована за вказівками Керролла

Далі Коен зазначає, що Доджсону, «очевидно, вдалося переконати багатьох своїх друзів у тому, що його захоплення оголеною дитячою дівочою натурою було позбавлене будь-якого еротизму», але додає, що «наступні покоління дивляться глибше» (с. 229). Він стверджує, що Доджсон, можливо, мав намір одружитися з 11-річною Алісою Лідделл, і саме це стало причиною непоясненого «розриву» з родиною у червні 1863 року — події, щодо якої існують і інші пояснення[41]. Кетрін Робсон називає Керролла «найвідомішим (або найодіознішим) любителем дівчаток вікторіанської епохи».[118] Дослідник медіакультури Вілл Брукер зауважує, що на таке сприйняття Доджсона у XX столітті значною мірою вплинули теорії Зигмунда Фрейда. Брукер розглядає приписувану Доджсону девіацію як продукт свого часу, що затримався в культурі довше, ніж варто було б:

«Психоаналітичні [фрейдистські] інтерпретації книг про Алісу в 1930-х роках були продуктом конкретного моменту і руху… Дискусії, які я відстежив у журналістиці та деяких біографіях, про те, що Керрол був емоційно затриманий, пригнічений педофіл, одержимий, заїкаючийся соціальний ізгой… — мають більше спільного з нашим власним ставленням до дитинства та знаменитостей, ніж з культурою, в якій жив Керрол».[119][120]

Фотографія оголеної дитини з журналу The Australasian, 1901 рік. Зображення дитячої оголеності у Вікторіанську епоху вважалися загальноприйнятними.[121]

Кілька інших письменників та науковців поставили під сумнів доказову базу поглядів Коена та інших дослідників щодо можливої експлуататорської поведінки Доджсона.[122] Юг Лебайї прагнув розглядати дитячу фотографію Доджсона в межах «вікторіанського культу дитини», який сприймав дитячу оголеність насамперед як вираження цнотливості. Він стверджує, що щоденники Доджсона містили численні записи, які свідчать про його захоплення дорослими жінками, а також їхньою появою в мистецтві, театрі та навіть «вульгарних» розважальних закладах. Племінниці Доджсона вилучили такі згадки з ранніх рукописів його щоденників, але залишили згадки про дітей, оскільки подібне захоплення на той час не вважалося суперечливим. Лебайї стверджує, що етюди з оголеними дітьми були мейнстримом і модним явищем за часів Доджсона, і що більшість фотографів, зокрема Оскар Гюстав Рейландер та Джулія Маргарет Кемерон, робили їх як щось цілком природне. Лебайї підсумовує: помилка біографів Доджсона полягала в тому, що вони розглядали його дитячі фотографії очима людини XX чи XXI століття і трактували це як певну форму особистої дивакуватості, тоді як насправді це було відповіддю на тогочасний панівний естетичний та філософський рух.[123]

Переоцінка постаті Доджсона, здійснена Керолайн Ліч, зосереджена передусім на його суперечливому інтересі до оголених дітей. Вона стверджує, що звинувачення в педофілії виникли насамперед через неправильне розуміння вікторіанської моралі, а також через хибне уявлення — яке підтримували різні біографи Доджсона — нібито він зовсім не цікавився дорослими жінками. Традиційний образ Доджсона вона назвала «міфом про Керролла». Ліч звернула увагу на численні докази в його щоденниках і листах, які свідчать про те, що він виявляв неабияку цікавість до дорослих жінок, як одружених, так і самотніх, і мав з ними стосунки, що за тогочасними соціальними нормами могли вважатися скандальними. Вона також вказала на той факт, що багато з тих, кого він називав «друзями-дітьми», насправді були дівчатами старшого підліткового віку або навіть двадцятирічними жінками.[124] На її думку, припущення щодо педофілії з'явилися лише через багато років після його смерті, коли родина Доджсона, діючи з добрих намірів, приховала всі свідчення про його стосунки з жінками, намагаючись зберегти його репутацію. Це створило хибне враження про людину, яку цікавили лише маленькі дівчатка. Крім того, Ліч вказує на біографію 1932 року авторства Ленгфорда Ріда як на джерело сумнівного твердження, нібито дружба Керролла з дівчатами часто припинялася, щойно вони досягали 14 років.[125]

Рукоположення

[ред. | ред. код]

Доджсона готували до рукоположеного служіння в англіканській церкві з дуже раннього віку, і очікувалося, що він буде висвячений протягом чотирьох років після отримання ступеня магістра як умова його резидентури в Церкві Христа. Він деякий час відкладав цей процес, але зрештою був висвячений на диякона 22 грудня 1861 року, але коли через рік настав час висвячуватися на священика, Доджсон звернувся до декана з проханням дозволити йому не продовжувати. Це суперечило правилам коледжу, і спочатку декан Лідделл сказав йому, що йому доведеться проконсультуватися з керівним органом коледжу, що майже напевно призвело б до його виключення. З невідомих причин Лідделл за одну ніч змінив свою думку та дозволив йому залишитися в коледжі, порушуючи правила.[126] Доджсон так і не став священиком, що було унікальним серед старшокурсників свого часу.

Наразі немає переконливих доказів того, чому Доджсон відмовився від священства. Дехто припускає, що його заїкання змусило його неохоче робити цей крок, оскільки він боявся проповідувати.[127] Вілсон цитує листи Доджсона, в яких він описує труднощі з читанням уроків та молитов, а не з проповідями власними словами.[128] Однак Доджсон справді проповідував у пізнішому віці, хоча й не в священицькому сані, тому малоймовірно, що його перешкода була головним фактором, що вплинув на його вибір. Вілсон також зазначає, що єпископ Оксфорда, Семюел Вілберфорс, який висвятив Доджсона, мав тверді погляди проти відвідування духовенством театру, що було одним з найбільших інтересів Доджсона. Він цікавився меншинними формами християнства (він був шанувальником Ф. Д. Моріса) та «альтернативними» релігіями (теософією).[129] У цей час (початок 1860-х років) Доджсона глибоко непокоїло незрозуміле відчуття гріха та провини, і він часто висловлював у своїх щоденниках думку, що він був «мерзенним і нікчемним» грішником, негідним священства, і це відчуття гріха та негідності цілком могло вплинути на його рішення відмовитися від висвячення у священики.[130]

Зниклі щоденники

[ред. | ред. код]

З 13 щоденників Доджсона бракує щонайменше чотирьох повних томів та близько семи сторінок тексту.[131] Втрата томів залишається нез'ясованою; сторінки були видалені невідомою рукою. Більшість вчених припускають, що матеріали щоденника були видалені членами родини в інтересах збереження прізвища, але це не було доведено.[132] За винятком однієї сторінки, матеріали з його щоденників відсутні за період між 1853 і 1863 роками (коли Доджсону було 21–31 років).[133][134] У цей період Доджсон почав відчувати сильні душевні та духовні страждання та зізнаватися у непереборному відчутті власної гріховності. Це також був період, коли він створив свою велику любовну поезію, що призвело до припущень, що вірші були автобіографічними.[135][136]

Було висунуто багато теорій, щоб пояснити відсутність матеріалу. Популярним поясненням відсутності однієї сторінки (27 червня 1863 року) є те, що її, можливо, вирвали, щоб приховати пропозицію руки і серця, зроблену того дня Доджсоном 11-річній Алісі Лідделл. Однак жодних доказів цього ніколи не було, а стаття, яка свідчить про протилежне, виявила її Кароліна Ліч у сімейному архіві Доджсонів у 1996 році.[137]

Цей документ відомий як документ «вирізані сторінки щоденника». Племінник Керролла, Філіп Доджсон, Жак, повідомляє, що він написав його задовго до смерті Керролла, спираючись на інформацію від своїх тіток, які знищили дві сторінки щоденника, включаючи ту, що від 27 червня 1863 року. Жак сам цих сторінок не бачив.[138] У викладі за 27 червня зазначається, що місіс Лідделл розповіла Доджсону про плітки про нього та гувернантку родини Лідделл, а також про його стосунки з «Іною», ймовірно, старшою сестрою Аліси, Лоріною Лідделл. «Розрив» з родиною Лідделл, який стався невдовзі після цього, ймовірно, був відповіддю на ці плітки.[139][140] Не маючи доказів, Ліч пропонує альтернативне тлумачення; Лоріна також була ім'ям матері Аліси Лідделл. Найважливішим і найдивовижнішим вважається те, що документ, здається, натякає на те, що розрив Доджсона з родиною взагалі не був пов'язаний з Алісою. Доки не буде знайдено першоджерело, події 27 червня 1863 року залишатимуться під сумнівом; однак лист молодшої Лоріни Лідделл до Аліси 1930 року може пролити світло на це питання. Повідомляючи про інтерв'ю з одним із перших біографів Доджсона, вона написала:

«Я сказала, що з віком він став надто прихильним до тебе, і що мати поговорила з ним про це, а це його образило, тому він перестав до нас приходити в гості — адже треба було знайти якусь причину для припинення всіх стосунків… Пан Д. брав тебе на коліна… Я цього не казала».[141]

Мігрень та епілепсія

[ред. | ред. код]

У своєму щоденнику 1880 року Доджсон записав свій перший епізод мігрені з аурою, дуже точно описавши процес «рухомих укріплень», що є проявом стадії аури синдрому.[142] Немає чітких доказів того, чи це був його перший досвід мігрені як такої, чи він раніше мав набагато поширенішу форму мігрені без аури, хоча остання здається найбільш імовірною, враховуючи той факт, що мігрень найчастіше розвивається у підлітковому або ранньому дорослому віці. Інша форма мігренозної аури, яка називається синдромом Аліси в Країні Чудес, була названа на честь однойменної книги Доджсона та її головного героя, оскільки її прояв може нагадувати раптові зміни розміру в книзі. Вона також відома як мікропсія та макропсія, стан мозку, що впливає на те, як об'єкти сприймаються розумом. Наприклад, хвора людина може дивитися на більший об'єкт, такий як баскетбольний м'яч, і сприймати його як розмір м'яча для гольфу. Деякі автори припускають, що Доджсон відчував цей тип аури та використовував її як натхнення у своїй роботі, але немає жодних доказів цього.[143][144]

У Доджсона також було два напади, під час яких він втратив свідомість. Діагноз поставили йому доктор Морсхед, доктор Брукс і доктор Стедман, і вони вважали, що напад і подальший напад були «епілептиформним» нападом (спочатку вважалося непритомністю, але Брукс передумав). Дехто з цього зробив висновок, що він мав цей стан протягом усього свого життя, але в його щоденниках немає жодних доказів цього, окрім діагнозу двох вже згаданих нападів.[145] Деякі автори, зокрема Саді Рансон, припустили, що Керролл мав скроневу епілепсію, при якій свідомість не завжди повністю втрачена, але змінена, і при якій симптоми імітують багато з тих самих переживань, що й у фільмі «Аліса у Дивокраї». У Керролла був принаймні один випадок, коли він повністю втратив свідомість і прокинувся з кров'ю з носа, що він записав у своєму щоденнику та зазначив, що цей епізод залишив його невпевненим «досить довго після цього». Цей напад був діагностований як, можливо, «епілептиформний», і сам Керролл пізніше писав про свої «напади» в тому ж щоденнику.

Більшість стандартних діагностичних тестів сьогодні були недоступні у 19 столітті. Івонн Харт, консультант-невролог лікарні Джона Редкліффа в Оксфорді, розглядала симптоми Доджсона. Її висновок, цитований у книзі Дженні Вулф «Таємниця Льюїса Керролла» 2010 року, полягає в тому, що Доджсон, дуже ймовірно, мав мігрень і, можливо, епілепсію, але вона наголошує, що мала б значні сумніви щодо постановки діагнозу епілепсії без додаткової інформації.[146]

Спадщина

[ред. | ред. код]
Меморіальне вікно Льюїса Керролла (на фото Божевільний Капелюшник, Соня та Березневий Заєць) у церкві Всіх Святих, Дерсбері, Чешир

У багатьох частинах світу існують товариства, що займаються насолодою та популяризацією його творів, а також дослідженням його життя.[147]

На Копенгаген-стрит в Іслінгтоні, на півночі Лондона, розташована Дитяча бібліотека імені Льюїса Керролла.[148] У 1982 році його двоюрідний племінник відкрив йому меморіальний камінь у Куточку поетів Вестмінстерського абатства.[149] У січні 1994 року було відкрито астероїд 6984 Льюїскаррол, названий на честь Керролла. У 2000 році відкрився ліс століття Льюїса Керролла поблизу його місця народження в Дерсбері.[150]

Оскільки Керролл народився у вікарії Всіх Святих, його пам'ять у церкві Всіх Святих у Дерсбері вшановують вітражами, що зображують персонажів з «Аліси у Дивокраї». Центр Льюїса Керролла, що прилягає до церкви, було відкрито у березні 2012 року.[151] Приватна колекція з тисяч предметів, пов'язаних з Льюїсом Керроллом, включаючи листи, фотографії, ілюстрації та книги, була передана до Церкви Христа, що входить до складу Оксфордського університету, у 2025 році.[152]

Твори Льюїса Керролла «Аліса у Дивокраї» та «Аліса в Задзеркаллі» цікавлять не тільки читачів, а й науковців-неврологів, які на їхніх сторінках знаходять важливі дані про особливості роботи мозку. Менш вивченим залишається вплив творів на дослідження у психології, дослідники вивчають їх вплив на пам'ять, мову і свідомість[153].

У місті Кривий Ріг вулицю Чижевського перейменували на вулицю Льюїса Керролла[154].

Твори

[ред. | ред. код]

Літературні

[ред. | ред. код]
Твори Льюїса Керрола: оригінали та українські переклади
Рік Оригінальна назва Українська назва Примітки / Перекладачі
1865 Alice's Adventures in Wonderland «Пригоди Аліси у Дивокраї» («Аліса у Дивокраї») Переклади: М. Лукаш, В. Панченко, В. Корнієнко та ін.
1867 An Elementary Treatise on Determinants «Елементарний трактат про детермінанти» Математична праця.
1871 Through the Looking-Glass «Аліса в Задзеркаллі» Переклади: М. Лукаш, В. Панченко, В. Корнієнко та ін.
1876 The Hunting of the Snark «Полювання на Снарка» Переклад: Ю. Бознаяк, Ю. Лісняк.
1879 Euclid and his Modern Rivals «Евклід і його сучасні суперники» Математично-логічна праця.
1883 Rhyme? And Reason? «Вірші? Та ще й зі змістом?» Збірка поезій (включає «Фантасмагорію»).
1885 A Tangled Tale «Плутана плутанина» Математичні загадки у формі оповідань.
1887 The Game of Logic «Гра в логіку» Популярна логіка.
1889 Sylvie and Bruno «Сільвія і Бруно» Останній великий роман автора.
1893 Sylvie and Bruno Concluded «Завершення Сільвії і Бруно» Друга частина роману.
1893 Pillow Problems «Опівнічні задачі» Математичні задачі, розв'язані в умі.
1895 What the Tortoise Said to Achilles «Що Черепаха сказала Ахіллові» Логічний парадокс.
1896 Symbolic Logic Part I «Символічна логіка. Частина I» Підручник з логіки.
1898 Three Sunsets and Other Poems «Три заходи сонця та інші поезії» Посмертна збірка віршів.

Математичні

[ред. | ред. код]
  • A Syllabus of Plane Algebraic Geometry (1860) — «Конспект планіметрії алгебраїчної геометрії»
  • The Fifth Book of Euclid Treated Algebraically (1858 and 1868) — «П'ята книга Евкліда в алгебраїчному викладі»
  • An Elementary Treatise on Determinants, With Their Application to Simultaneous Linear Equations and Algebraic Equations' — «Елементарний трактат про детермінанти та їх застосування до систем лінійних рівнянь і алгебраїчних рівнянь»
  • Euclid and his Modern Rivals (1879) — «Евклід і його сучасні суперники»
  • Symbolic Logic Part I — «Символічна логіка. Частина I»
  • Symbolic Logic Part II — «Символічна логіка. Частина II» (опубліковано посмертно)
  • The Alphabet Cipher (1868) — «Алфавітний шифр»
  • The Game of Logic (1887) — «Гра в логіку»
  • Curiosa Mathematica I (1888) — «Математичні курйози. Частина I»
  • Curiosa Mathematica II (1892) — «Математичні курйози. Частина II»
  • The Theory of Committees and Elections — «Теорія комітетів та виборів» (збірка праць: A discussion of the various methods of procedure in conducting elections (1873), Suggestions as to the best method of taking votes (1874), A method of taking votes on more than two issues (1876); за редакцією Данкана Блека, 1958)

Інші роботи

[ред. | ред. код]
  • Some Popular Fallacies about Vivisection — «Деякі поширені помилки щодо вівісекції»
  • Eight or Nine Wise Words About Letter-Writing (1890) — «Вісім або дев'ять мудрих порад про те, як писати листи»
  • Notes by an Oxford Chiel (1865–74) — «Нотатки оксфордського парубка»
  • The Principles of Parliamentary Representation (1884) — «Принципи парламентського представництва»

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г д е Архів історії математики Мактьютор — 1994.
  2. ↑ а б в Oxford Dictionary of National Biography / C. Matthew, D. Cannadine — Oxford: OUP, 2004.
  3. ↑ Find a Grave — 1996.
  4. ↑ https://discovereverafter.com/profile/33651627
  5. ↑ http://web.archive.org/web/20170324033915/http://jeugdliteratuur.org/auteurs/lewis-carroll
  6. ↑ Математичний генеалогічний проєкт — 1997.
  7. ↑ CONOR.Sl
  8. ↑ ПроДетЛит — 2019.
  9. ↑ а б RKDartists
  10. ↑ а б в г д е ж и к л м Kindred Britain
  11. ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  12. ↑ Lewis Carroll Societies. Lewiscarrollsociety.org.uk. Архів оригіналу за 29 березня 2016. Процитовано 7 жовтня 2020.
  13. ↑ Lewis Carroll Society of North America Inc. [Архівовано 26 March 2022 у Wayback Machine.] Charity Navigator. Retrieved 7 October
  14. ↑ Clark, p. 10
  15. ↑ Collingwood, pp. 6–7.
  16. ↑ Bakewell, Michael (1996). Lewis Carroll: A Biography. London: Heinemann. p. 2. ISBN 9780434045792.
  17. ↑ Collingwood, p. 8.
  18. ↑ а б Cohen, pp. 30–35
  19. ↑ McCulloch, Fiona (2006). Lewis Carroll. У Kastan, David Scott (ред.). The Oxford Encyclopedia of British Literature. Vol. 3: Harr—Mirr. Oxford: Oxford University Press. с. 386. ISBN 9780195169218.
  20. ↑ Charles Lutwidge Dodgson. The MacTutor History of Mathematics archive. Архів оригіналу за 5 липня 2011. Процитовано 8 березня 2011.
  21. ↑ Cohen, pp. 200—202
  22. ↑ Cohen, p. 4
  23. ↑ Collingwood, pp. 30–31
  24. ↑ а б Woolf, Jenny (2010). The Mystery of Lewis Carroll: Discovering the Whimsical, Thoughtful, and Sometimes Lonely Man Who Created "Alice in Wonderland". New York: St. Martin's Press. с. 24. ISBN 9780312612986.
  25. ↑ Collingwood, p. 29
  26. ↑ Carroll, Lewis (1995). Wakeling, Edward (ред.). Rediscovered Lewis Carroll Puzzles. New York City: Dover Publications. с. 13. ISBN 0486288617.
  27. ↑ Lovett, Charlie (2005). Lewis Carroll Among His Books: A Descriptive Catalogue of the Private Library of Charles L. Dodgson. Jefferson, North Carolina: McFarland & Company, Inc., Publishers. с. 329. ISBN 0786421053.
  28. ↑ Clark, pp. 63–64.
  29. ↑ а б Clark, pp. 64–65
  30. ↑ Collingwood, p. 52.
  31. ↑ Clark, p. 74.
  32. ↑ Collingwood, p. 57
  33. ↑ Wilson, p. 51
  34. ↑ Cohen, p. 51
  35. ↑ Clark, p. 79
  36. ↑ Flood, Raymond; Rice, Adrian; Wilson, Robin (2011). Mathematics in Victorian Britain. Oxfordshire, England: Oxford University Press. с. 41. ISBN 978-0-19-960139-4. OCLC 721931689.
  37. ↑ Cohen, pp. 414—416
  38. ↑ а б в г д е Leach, Ch. 2.
  39. ↑ «Аліса в країні чудес» насправді про наркотики? [Архівовано 1 червня 2016 у Wayback Machine.] BBC Україна. 22 серпня, 2012 рік.
  40. ↑ Leach, p. 91
  41. ↑ а б в г д е ж и к л м Cohen, pp. 100–4
  42. ↑ Lewis Carroll Societies. Lewiscarrollsociety.org.uk. Архів оригіналу за 29 березня 2016. Процитовано 7 жовтня 2020.
  43. ↑ Gardner, Martin (2009). Introduction to Alice's Adventures in Wonderland and Through the Looking-Glass. Oxford University Press. с. xvi. ISBN 978-0-517-02962-6.
  44. ↑ Collingwood
  45. ↑ Collingwood, Chapter IX
  46. ↑ Hayness, Renée (1982). The Society for Psychical Research, 1882–1982: A History. London: Macdonald & Co. с. 13—14. ISBN 0-356-07875-2.
  47. ↑ Carroll, L. (1895). What the Tortoise Said to Achilles. Mind. IV (14): 278—280. doi:10.1093/mind/IV.14.278. ISSN 0026-4423.
  48. ↑ Blackburn, S. (1995). Practical Tortoise Raising. Mind. 104 (416): 695—711. doi:10.1093/mind/104.416.695.
  49. ↑ Heath, Peter L. (2007). Introduction. La Guida Di Bragia, a Ballad Opera for the Marionette Theatre. Lewis Carroll Society of North America. с. vii—xvi. ISBN 978-0-930326-15-9.
  50. ↑ Roger Lancelyn Green On-line Encyclopædia Britannica [Архівовано 9 May 2015 у Wayback Machine.]
  51. ↑ Thomas, p. 129
  52. ↑ Cohen, Morton N. (ed) (1979) The Letters of Lewis Carroll, London: Macmillan.
  53. ↑ а б Leach, Ch. 5 «The Unreal Alice»
  54. ↑ а б Winchester, Simon (2011). The Alice Behind Wonderland. Oxford University Press. ISBN 978-0-19-539619-5. OCLC 641525313.
  55. ↑ а б Leach, Ch. 4
  56. ↑ Gardner, Martin (2000). «The Annotated Alice. The Definitive Edition». New York: W.W. Norton.
  57. ↑ Heath, Peter (1974). «The Philosopher's Alice». New York: St. Martin's Press.
  58. ↑ Algebra in Wonderland. The New York Times. 7 березня 2010. Архів оригіналу за 12 березня 2010. Процитовано 10 лютого 2017.
  59. ↑ Bayley, Melanie. Alice's adventures in algebra: Wonderland solved. New Scientist. Архів оригіналу за 25 січня 2022. Процитовано 14 жовтня 2016.
  60. ↑ Elster, Charles Harrington (2006). The big book of beastly mispronunciations: the complete opinionated guide for the careful speaker. Houghton Mifflin Harcourt. с. 158—159. ISBN 061842315X. Архів оригіналу за 3 січня 2017. Процитовано 3 серпня 2016.
  61. ↑ Emerson, R. H. (1996). The Unpronounceables: Difficult Literary Names 1500–1940. English Language Notes. 34 (2): 63—74. ISSN 0013-8282.
  62. ↑ Lewis Carroll. Biography in Context. Gale. Архів оригіналу за 26 березня 2022. Процитовано 24 вересня 2015.
  63. ↑ Wilson
  64. ↑ Lewis Carroll – Logician, Nonsense Writer, Mathematician and Photographer. The Hitchhiker's Guide to the Galaxy. BBC. 26 серпня 2005. Архів оригіналу за 3 лютого 2009. Процитовано 12 лютого 2009.
  65. ↑ Lewis Carroll – Logician, Nonsense Writer, Mathematician and Photographer. The Hitchhiker's Guide to the Galaxy. BBC. 26 серпня 2005. Архів оригіналу за 3 лютого 2009. Процитовано 12 лютого 2009.
  66. ↑ Dodgson, Charles (1896). Symbolic Logic.
  67. ↑ Strong, T. B. (27 січня 1932). Mr. Dodgson: Lewis Carroll at Oxford. [The Times].
  68. ↑ Fit for a Queen. Snopes. 26 березня 1999. Архів оригіналу за 26 березня 2022. Процитовано 25 березня 2011.
  69. ↑ Cohen, Morton (24 червня 2009). Introduction to "Alice in Wonderland and Through the Looking-Glass". Random House. ISBN 978-0-553-21345-4.
  70. ↑ Cohen, Morton N. (1976). Hark the Snark. У Guilano, Edward (ред.). Lewis Carroll Observed. New York: Clarkson N. Potter, Inc. с. 92–110. ISBN 0-517-52497-X.
  71. ↑ Williams, Sidney Herbert; Madan, Falconer (1979). Handbook of the literature of the Rev. C.L. Dodgson. Folkestone, England: Dawson. с. 68. ISBN 9780712909068. OCLC 5754676.
  72. ↑ Greenarce, Selwyn (2006). The Listing of the Snark. У Martin Gardner (ред.). The Annotated Hunting of the Snark (вид. Definitive). W. W. Norton. с. 117—147. ISBN 0-393-06242-2.
  73. ↑ Clark, p. 93
  74. ↑ Elliott, Sarah K. (2017). Understanding Concerns About Lewis Carroll. Antiques Roadshow | PBS. Процитовано 14 січня 2024.
  75. ↑ Taylor, Roger; Wakeling, Edward (25 лютого 2002). Lewis Carroll, Photographer. Princeton University Press. ISBN 978-0-691-07443-6.
  76. ↑ Cohen, Morton (1999). «Reflections in a Looking Glass.» New York: Aperture.
  77. ↑ Thomas, p. 116
  78. ↑ Smith, Lindsay (2016). Lewis Carroll - Photography On The Move. REAKTION BOOKS. с. 191. Процитовано 20 березня 2024. З 1877 року Керролл взяв за звичку щороку складати список дітей, з якими він знайомився під час літнього відпочинку в курорті Сассекс: «Мої дитячі друзі цього року в Істборні були такими». Так, наприклад, 14 жовтня 1880 року список виглядав наступним чином: Іда, Еліза і Стелла Бальтазар Мері Хоутрі, Меггі, Беатріс і Чарлі Хейр, Меггі Спірман, Енні і Агнес Маквільямс, Неллі, Кеті і Філліс Годбі, Лілі Аліса Годфрі, Гелен Коуї, Фанні Вуд (VII, 305).
  79. ↑ Thomas, p. 265
  80. ↑ Wakeling, Edward (1998). Lewis Carroll's Photography. An Exhibition From the Jon A. Lindseth Collection of C. L. Dodgson and Lewis Carroll. New York, NY: The Grolier Club. с. 55—67. ISBN 0-910672-23-7.
  81. ↑ Rougeau, R. Nichole (2005). Alice's shadow: childhood and agency in Lewis Carroll's photography, illustrations, and Alice texts. Louisiana State University - Scholarly Repository. Процитовано 19 березня 2023. Змінюючи свої фотографії за допомогою технік розмиття або розфарбовуючи їх, що було новим для XIX століття, Керролл проявляє свою майстерність у цьому ремеслі, буквально переписуючи текст, створений зображенням, щоб створити новий діалог про дитинство.
  82. ↑ Flodden W. Heron, «Lewis Carroll, Inventor of Postage Stamp Case» in Stamps, vol. 26, no. 12, 25 March 1939
  83. ↑ Carroll Related Stamps. The Lewis Carroll Society. 28 квітня 2005. Архів оригіналу за 21 березня 2012. Процитовано 10 березня 2011.
  84. ↑ Everson, Michael. (2011) «Alice's Adventures in Wonderland: An edition printed in the Nyctographic Square Alphabet devised by Lewis Carroll». Foreword by Alan Tannenbaum, Éire: Cathair na Mart. ISBN 978-1-904808-78-7
  85. ↑ Gardner, Martin. Word Ladders: Lewis Carroll's Doublets. Т. 80, № 487, Centenary Issue (Mar. 1996). The Mathematical Gazette. JSTOR 3620349. Архів оригіналу за 20 квітня 2021. Процитовано 22 березня 2022.
  86. ↑ Deanna Haunsperger, Stephen Kennedy (31 липня 2006). The Edge of the Universe: Celebrating Ten Years of Math Horizons. Mathematical Association of America. с. 22. ISBN 0-88385-555-0.
  87. ↑ Black, Duncan; McLean, Iain; McMillan, Alistair; Monroe, Burt L.; Dodgson, Charles Lutwidge (1996). A Mathematical Approach to Proportional Representation. Springer. ISBN 978-0-7923-9620-8. Архів оригіналу за 4 лютого 2021. Процитовано 4 жовтня 2020.
  88. ↑ Charles Dodgson, Principles of Parliamentary Representation (1884)
  89. ↑ Seneta, Eugene (1984). Lewis Carroll as a Probabilist and Mathematician (PDF). The Mathematical Scientist. 9: 79—84. Архів (PDF) оригіналу за 30 січня 2016. Процитовано 1 лютого 2015.
  90. ↑ Abeles, Francine F. (1998) Charles L. Dodgson, Mathematician". An Exhibition From the Jon A. Lindseth Collection of C.L. Dodgson and Lewis Carroll". New York: The Grolier Club, pp. 45–54.
  91. ↑ Wilson, p. 61
  92. ↑ Gardner, Martin. (1958) «Logic Machines and Diagrams». Brighton, Sussex: Harvester Press
  93. ↑ Bartley, William Warren III, ed. (1977) «Lewis Carroll's Symbolic Logic». New York: Clarkson N. Potter, 2nd ed 1986.
  94. ↑ Moktefi, Amirouche. (2008) «Lewis Carroll's Logic», pp. 457—505 in British Logic in the Nineteenth Century, Vol. 4 of Handbook of the History of Logic, Dov M. Gabbay and John Woods (eds.) Amsterdam: Elsevier.
  95. ↑ Modern Logic: The Boolean Period: Carroll – Encyclopedia.com. Архів оригіналу за 3 серпня 2020. Процитовано 22 липня 2020.
  96. ↑ Robbins, D. P.; Rumsey, H. (1986). Determinants and alternating sign matrices. Advances in Mathematics. 62 (2): 169. doi:10.1016/0001-8708(86)90099-X.
  97. ↑ Abeles, F. F. (2005). Lewis Carroll's ciphers: The literary connections. Advances in Applied Mathematics. 34 (4): 697—708. doi:10.1016/j.aam.2004.06.006.
  98. ↑ Clark, Dorothy G. (Квітень 2010). The Place of Lewis Carroll in Children's Literature (review). The Lion and the Unicorn. 34 (2): 253—258. doi:10.1353/uni.0.0495. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 21 січня 2014.
  99. ↑ Carroll, Lewis (1979). The Letters of Lewis Carroll, Volumes 1–2. Oxford University Press. с. 657. 30 грудня. Поїхав до Лондона з М. і взяв її на виставу «Аліса у Дивокраї» містера Сейвіла Кларка в театрі «Принц Вельський»... В цілому вистава здається успішною.
  100. ↑ Angelica Shirley Carpenter (2002). Lewis Carroll: Through the Looking Glass. Lerner. p. 98.ISBN 978-0822500735.
  101. ↑ Christensen, Thomas (23 квітня 1991). Dodgson's Dodges. rightreading.com. San Francisco, California. Архів оригіналу за 15 липня 2011.
  102. ↑ Chronology of Works of Lewis Carroll. www.lewiscarroll.org. Архів оригіналу за 20 лютого 2009. Процитовано 26 грудня 2025.
  103. ↑ The Colour Library Book of Great British Writers (1993), p.197, Colour Library Books Ltd, (Godalming, England) ISBN 978-0-86283-678-8
  104. ↑ St Mary’s Church - This is Our Town Guildford. This is Our Town Guildford (амер.). 30 жовтня 2013. Архів оригіналу за 4 грудня 2023. Процитовано 26 грудня 2025.
  105. ↑ All Saints' Church, Daresbury, Church booklet
  106. ↑ а б The Secret World of Lewis Carroll [HD, 1280x720].m (англ.), 11 квітня 2017, процитовано 10 лютого 2024
  107. ↑ BBC The Secret World of Lewis Carroll (англ.), 17 травня 2016, процитовано 14 січня 2024
  108. ↑ The Colour Library Book of Great British Writers (1993), p.197, Colour Library Books Ltd, (Godalming, England) ISBN 978-0-86283-678-8
  109. ↑ а б в Wakeling, Edward. Fulcher, Lindsay (ред.). Eight or nine wise words about documentary-making... Bandersnatch: The Newsletter of the Lewis Carroll Society. London: Lewis Carroll Society UK (166): 16—20.
  110. ↑ Access Restricted. www.telegraph.co.uk. Процитовано 26 грудня 2025.
  111. ↑ Curiouser and Curiouser: The Case of Lewis Carroll | History Today. www.historytoday.com. Процитовано 26 грудня 2025.
  112. ↑ а б Sanderson, David (10 лютого 2024). BBC portrayal of Lewis Carroll as abuser 'a lie'. The Times (англ.). ISSN 0140-0460. Процитовано 10 лютого 2024.
  113. ↑ а б BBC failed to tell experts that Lewis Carroll documentary would include 'paedophile' claims. The Telegraph (англ.). 14 грудня 2015. Процитовано 10 лютого 2024.
  114. ↑ From Somewhere in Time » THE SECRET WORLD OF LEWIS CARROLL. www.jabberwock.co.uk. Процитовано 10 лютого 2024.
  115. ↑ Wakeling, Edward (Серпень 2015). The photographs of Lewis Carroll: a catalogue raisonné. University of Texas Press. ISBN 978-0-292-76743-0.
  116. ↑ With dreaming eyes of Wonder (5 грудня 2021). Who REALLY was Lewis Carroll? (ARTE TV Secrets of the Manuscript, documentary, 2021). Процитовано 26 грудня 2025 — через YouTube.
  117. ↑ Cohen, p. 228
  118. ↑ Robson, Catherine (2001). Men in Wonderland: The Lost Girlhood of the Victorian Gentlemen. Princeton, New Jersey: Princeton University Press. с. 137. ISBN 978-0691004228.
  119. ↑ Down the rabbit-hole and out again: How Alice helped shape our literary world. Washington Post (амер.). 26 січня 2024. ISSN 0190-8286. Процитовано 16 вересня 2024.
  120. ↑ Brooker, Will (2004). Alice's adventures: Lewis Carroll in popular culture. New York: Continuum. ISBN 978-0-8264-1433-5.
  121. ↑ Woolf, Jenny (2010). Lewis Carroll's Shifting Reputation. Smithsonian. Процитовано 7 листопада 2023.
  122. ↑ Association for new Lewis Carroll studies. Contrariwise.wild-reality.net. Архів оригіналу за 7 лютого 2012. Процитовано 19 жовтня 2019.
  123. ↑ Sigler, Carolyn (2004). Lewis Carroll Studies, 1983-2003. Dickens Studies Annual. Penn State University Press. 34: 382—383. JSTOR 44372102.
  124. ↑ Leach, pp. 16–17
  125. ↑ Leach, p. 33
  126. ↑ Dodgson's MS diaries, volume 8, 22–24 October 1862
  127. ↑ Cohen, p. 263
  128. ↑ Wilson, pp. 103—104
  129. ↑ Leach, p. 134
  130. ↑ Dodgson's MS diaries, volume 8, see prayers scattered throughout the text
  131. ↑ Leach, pp. 48, 51
  132. ↑ Leach, pp. 48–51
  133. ↑ Leach, p. 52
  134. ↑ Wakeling, Edward (Квітень 2003). The Real Lewis Carroll – A Talk given to the Lewis Carroll Society. Архів оригіналу за 8 липня 2006. Процитовано 12 січня 2023.
  135. ↑ Leach p. 54
  136. ↑ The Dodgson Family and Their Legacy. Архів оригіналу за 14 січня 2011. Процитовано 5 січня 2011.
  137. ↑ The cut pages in diary document. Архів оригіналу за 12 січня 2023. Процитовано 12 січня 2023.
  138. ↑ Cohen, Morton N. «When love was young», Times Literary Supplement, 10 September 2004.
  139. ↑ Leach, pp. 170–2.
  140. ↑ The cut pages in diary document. Архів оригіналу за 12 січня 2023. Процитовано 12 січня 2023.
  141. ↑ Cohen, «When love was young»
  142. ↑ Wakeling, Edward (Ed.) «The Diaries of Lewis Carroll», Vol. 9, p. 52
  143. ↑ Maudie, F.W. Migraine and Lewis Carroll. The Migraine Periodical. 17.
  144. ↑ Podoll, K; Robinson, D (1999). Lewis Carroll's migraine experiences. The Lancet. 353 (9161): 1366. doi:10.1016/S0140-6736(05)74368-3. PMID 10218566. S2CID 5082284.
  145. ↑ Wakeling, Edward (Ed.) «The Diaries of Lewis Carroll», Vol. 9, p. 52
  146. ↑ Woolf, Jenny (4 лютого 2010). The Mystery of Lewis Carroll. St. Martin's Press. с. 298—299. ISBN 978-0-312-67371-0.
  147. ↑ The Lewis Carroll Society Website - Lewis Carroll Societies. lewiscarrollsociety.org.uk. Архів оригіналу за 29 березня 2016. Процитовано 26 грудня 2025.
  148. ↑ The Lewis Carroll Society Website - Lewis Carroll Societies. lewiscarrollsociety.org.uk. Архів оригіналу за 29 березня 2016. Процитовано 26 грудня 2025.
  149. ↑ LEWIS CARROLL IS HONORED ON 150TH BIRTHDAY (Published 1982) (англ.). 18 грудня 1982. Архів оригіналу за 24 серпня 2025. Процитовано 26 грудня 2025.
  150. ↑ Trust, Woodland. Lewis Carroll Centenary Wood. Woodland Trust. Процитовано 26 грудня 2025.
  151. ↑ Lewis Carroll Centre - About Us. lewiscarrollcentre.org.uk (англ.). Архів оригіналу за 11 жовтня 2025. Процитовано 26 грудня 2025.
  152. ↑ Alberge, Dalya (16 лютого 2025). Lewis Carroll collection given to his Oxford college in surprise US donation. The Guardian (брит.). ISSN 0261-3077. Процитовано 26 грудня 2025.
  153. ↑ П'ять речей, які «Аліса в країні чудес» відкриває про наш мозок [Архівовано 12 травня 2016 у Wayback Machine.]. BBC Україна. 8 липня, 2015 рік.
  154. ↑ Кривий Ріг, вул. Льюїса Керролла (Чижевського). maps.visicom.ua (укр.). Процитовано 26 грудня 2025.

Бібліографія

[ред. | ред. код]
  • (рос.)Галинская И. Л. Льюис Кэрролл и загадки его текстов. — М.: ИНИОН РАН, 1995. — 76 с.
  • Will Brooker. Alice's Adventures: Lewis Carroll in Popular Culture. — A&C Black, 2004—380 p.
  • Clark, Ann (1979). Lewis Carroll: A Biography. London: J. M. Dent. ISBN 0-460-04302-1.
  • Cohen, Morton (1996). Lewis Carroll: A Biography. Vintage Books. с. 30–35. ISBN 0-679-74562-9.
  • Collingwood, Stuart Dodgson (1898). The Life and Letters of Lewis Carroll. London: T. Fisher Unwin.
  • Leach, Karoline (1999). In the Shadow of the Dreamchild: A New Understanding of Lewis Carroll. London: Peter Owen.
  • Pizzati, Giovanni: «An Endless Procession of People in Masquerade». Figure piane in Alice in Wonderland. 1993, Cagliari.
  • Reed, Langford: The Life of Lewis Carroll (1932. London: W. and G. Foyle)
  • Taylor, Alexander L., Knight: The White Knight (1952. Edinburgh: Oliver and Boyd)
  • Taylor, Roger & Wakeling, Edward: Lewis Carroll, Photographer. 2002. Princeton University Press. ISBN 0-691-07443-7ISBN 0-691-07443-7. (Каталоги майже всіх фотографій Керролла, які, як відомо, досі існують.)
  • Thomas, Donald (1996). Lewis Carroll: A Biography. Barnes and Noble, Inc. ISBN 978-0-7607-1232-0.
  • Wilson, Robin (2008). Lewis Carroll in Numberland: His Fantastical Mathematical Logical Life. London: Allen Lane. ISBN 978-0-7139-9757-6.
  • Woolf, Jenny: The Mystery of Lewis Carroll. 2010. New York: St Martin's Press. ISBN 978-0-312-61298-6ISBN 978-0-312-61298-6

Додаткова інформація

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
  • Керролл Льюїс // Зарубіжні письменники : енциклопедичний довідник : у 2 т. / за ред. Н. Михальської та Б. Щавурського. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2005. — Т. 1 : А — К. — С. 738. — ISBN 966-692-578-8.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Льюїс_Керрол&oldid=47572457