Чорний гумор

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Чорний гумор — гумор з домішкою цинізму, комічний ефект якого полягає в глузуваннях над смертю, насильством, хворобами, фізичними каліцтвами або іншими «похмурими», макабричними темами. Чорний гумор — звичайний складник абсурдистики в літературі і в кіно (ОБЕРІУ, «Монті Пайтон», театр абсурду).

Походження терміна[ред.ред. код]

Термін «чорний гумор» (фр. humour noir) французького походження. Він зустрічається в символіста Гюїсманса в 1880-ті роки, однак у широкий ужиток його ввели адепти сюрреалізму, і передусім Андре Бретон, що склав в 1939 роки «Антологію чорного гумору».

Бретон зводив джерела «чорного гумору» до літератури Просвітництва — до творів Свіфта («Скромна пропозиція»), Вольтера («Кандид»), Стерна («Трістрам Шенді»). Не позбавлені «чорного» відтінку деякі пародії на готичний роман. Для філософського обґрунтування похмурої комедії сюрреалісти залучали навчання Геґеля та Фрейда.

У літературі[ред.ред. код]

З творів XIX століття Бретон уписав у свою антологію твори Шарля Бодлера та Льюїса Керрола. У російській літературі з чорним гумором асоціюються імена Антоші Чехонте (святочні оповідання), Саші Чорного, Данила Хармса, Олега Григор'єва та Григорія Остера («Шкідливі поради»).

У кіно[ред.ред. код]

Nuvola apps kaboodle.svg Зовнішні відеофайли
Nuvola apps kaboodle.svg Logo YouTube por Hernando.svg Відеоприклад

На висміюванні священних або недоторканних тем побудована англійська «чорна комедія» (black comedy), до вершин якої належать післявоєнні фільми Ealing Studios («Добрі серця й корони», «Замочити стареньку») і продукція «Монті Пайтона». На початку 2000-х традиції жанру продовжували Едгар Райт («Зомбі на ім'я Шон», 2004), Алан Баттерворф («Заповіт Драммонда», 2010) та інші режисери.

В інших кінематографічних традиціях також є місце для «комедії жахів» (comedy horror); її прояви дуже різноманітні — від «Бала вампірів» Р. Поланського до «Будинки» Нобухіко Обаясі, чи присвяченій загальній пародії на хорор жанр серії «Дуже страшне кіно» К. Веянса.

Чорний гумор характерний і для голлівудських режисерів — Роберта Земекіса («Смерть їй до лиця»), братів Коен («Бартон Фінк»), Квентіна Тарантіно («Скажені пси»), Тіма Бертона («Труп нареченої»).

В СРСР та пострадянських країнах[ред.ред. код]

Різновид чорного гумору, так звані «садистські вірші», були невід'ємною частиною дитячого фольку.

Література[ред.ред. код]

  • Бретон А. Антологія чорного гумору [1940] / Упор., коментарі, вступ. стаття С. Дубіна. — М.: Carte Blanche, 1999.

Посилання[ред.ред. код]