Теліга Михайло Якович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Теліга Михайло Якович
Teliha.jpeg
Народився 1900
Кубань
Помер 1942
Київ
розстріляний
Діяльність Бандурист
Партія Organization of Ukrainian Nationalists-M.svg ОУН
Родичі Яків Теліга, Олена Теліга

Миха́йло Я́кович Телі́га (21 листопада, за стар. ст. 8 листопада 1900, Охтирська — 1942, Київ) — український громадський діяч, інженер-лісівник, бандурист.

Біографія[ред.ред. код]

Кубань[ред.ред. код]

Народився в родині Якова Теліги — отамана станиці Охтирської на Кубані. Походив із давнього козацького роду.

За власним визнанням, вирішальну роль у його національному піднесенні зіграла бандура, а саме зустріч із кобзарем Дмитром Байдою-Суховієм у Катеринодарі (пізніше Краснодар) в грудні 1915 року. Тоді Михайло був учнем військово-фельдшерської школи.

Один з його однокласників грав на бандурі й познайомив Телігу з Миколою Богуславським. Той навчав Телігу не тільки грати на бандурі, але зацікавив історією України. Читаючи «Історію України» Миколи Аркаса, Теліга замислювався про власну долю та долю свого народу.

Михайло Теліга як бандурист швидко прогресував. Увесь свій вільний час він вкладав у бандуру. Він легко наздогнав свого вчителя, оскільки той сам лише недавно навчився грати на бандурі. Микола Богуславський мусив дати Михайлові іншого вчителя. Це був козак станиці Пашківської Яків Дерев'янко. Він навчив Телігу «Пісня про Морозенка», «Запорозького маршу» і ще декілька пісень.

Успіхи молодого бандуриста були приголомшуючі. Микола Богуславський не міг нахвалитись своїм юним другом. І мусив давати йому нових і нових учителів. Так Михайло Теліга пішов у науку до Конона Йоржа, потім до бандуриста Діброви зі станиці Пашківської — от тільки не відомо якого: Зота, Сави чи Федора. Пізніше Телігу вчили бандуристи Семенихин, Майстренко та Ляшко.

Влітку 1916 року, довідавшись, що в Геленджику відпочиває засновник Першої кубанської школи бандуристів Василь Ємець, Михайло із гуртом козацької молоді пройшов пішки близько 40 кілометрів через гори, щоб почути бандуру майстра.

Збереглася унікальна фотографія: на березі моря сидить із бандурою студент Московського університету Василь Ємець, а навколо нього — учнівська та студентська молодь у кашкетах та три молоді жінки в очіпках. Крайній праворуч у вишиванці сидить на піску, випрямивши спину, Михайло Теліга. Ось як згадував той щасливий день Василь Ємець: «За погідного підвечір'я й теплої чарівної місячної ночі, довго тоді дзвеніли струни моєї бандури та довго лунали козацькі пісні. Слухало їх і Чорне море, на якому гуляли колись запорозькі байдаки. Слухала їх і літниськова молодь, що вийшла на прохід понад морем. Уже вкоротці вона почала зупинятись, а далі порозсідалась на горбках і скелях. Дівчата у білих сукнях, немов великі білі цвіти, особливо відбивали на собі місячне сяйво! Більшими скупченнями, чи окремими закоханими парами, мабуть, слухали б вони бандуру й до самого ранку! Незабутня ніч…» [10].

Під час літніх вакацій 1916 року він пройшов курс навчання в Другій кубанській кобзарській школі, якою керував Олексій Обабко. Грав Михайло на діатонічній бандурі київського майстра Антонія Паплинського [11]. У лютому 1917 р. вибухнула революція. Михайло вже тоді розумів значення революції. В його уяві повставала вільна Велика Соборна Україна від Сяну аж по Кавказ. Він захоплювався вістками про революцію в Україні. Щоб стежити за подіями, разом із товаришами почав передплачувати з Києва газету «Нова Рада» та катеринославські «Просвітянські вісті» [12].

Революція наповнила життя Михайла Теліги новим сенсом.

Одного разу в Катеринодарі була якась революційна маніфестація. Військово-фельдшерська школа брала в ній участь. Михайло і його товариші вирішили продемонструвати свою національну свідомість. «Демонструвати мали українським прапором та українськими революційними піснями.

Замовили великий жовто-блакитний прапор. Крім того, всі начепили на груди маленькі прапорці. Прапор доручили нести Михайлові. Вирушили. Натовп був дуже здивований жовто-блакитними прапорами. За юнаками бігла юрба людей. Перехожі все допитувалась, що це за прапор?» Юнаки з гордістю відповідали:

— Це наш національний — український прапор.

Очевидно, їх мало хто розумів. Проте, час од часу з натовпу лунали вигуки:

— Да здравстуєт національноє самоопрєдєлєніє!

Юнаки з ентузіазмом відповідали:

— Слава!

«Незабаром утворилась Кубанська Національна Рада, — згадував Михайло Теліга. — Скільки чудових промов виголошувалось на зборах тієї Ради! Які намічались плани праці! Яке було захоплення національним питанням!

Рада оголосила збірку пожертв на Кубанський національний фонд. Видрукували відповідні книжечки й почалася збірка по цілій Кубанщині… Я також мав книжку на внесок пожертв. Збирав їх дуже енергійно. Пам'ятаю, що козак моєї станиці, батько відомого кубанського національного діяча Яким Безкровний, дав на Національний фонд сто карбованців. У той час це були великі гроші» [13].

Михайло жив змістовним життям. Був він причетний і до створення «Українського товариства середньошкільників». Завдяки цьому товариству українська ідея ширилась у масах молоді. Дуже важливо, що керівництво товариства не робило різниці між українцями — козаками й городовиками, які прийшли на Кубанщину з України пізніше і затримали за собою стару свою назву «городового козацтва».

Влітку 1917 р. в Катеринодарі відкрились курси українознавства для вчителів. Кубанська Національна Рада запросила для цих курсів викладачів з Великої України. Було ухвалено українізувати всі школи. Дещо в цьому напрямку було зроблено. Принаймні, в рідній станиці Михайла Теліги Охтирській з осені 1917 р. викладання у школах велося українською мовою. А 1918 р. в Охтирській завдяки старанням члена Законодавчої ради Кузьми Безкровного була відкрита перша на Кубані українська гімназія. Збулась давня мрія Кузьми Безкровного — щоб українські діти могли на рідній землі отримати освіту українською мовою… Тепер місцевим українцям не було вже потреби відсилати своїх дітей на навчання до Австро-Угорщини — адже саме так зробив свого часу Кузьма Безкровний: прагнучи, щоб його діти отримали освіту українською мовою, він послав їх навчатися на інший край української землі — до українського ліцею далекого Перемишля.

В Охтирській було засноване також і товариство «Просвіта». Воно придбало чимало книжок та передплачувало українські газети. Взагалі, рідна станиця Михайла Теліги була під національним поглядом найсвідомішою зі всіх кубанських станиць — і не дивно, адже тут проживали Яким та Кузьма Безкровні, великі українські патріоти Кубані, а отаманом станиці був свідомий українець Яків Теліга, батько Михайла.

Характерний такий випадок: станичне начальство Охтирської наказало зійтись народу до присяги Тимчасовому урядові. Люди зійшлися. Виставивши жовто-блакитний прапор, попередили, що присягатимуть тільки під ним. Так під жовто-блакитним прапором і присягали. «Присяга була тільки між іншим, а ті сходини були використані більш для промов, скерованих на національне освідомлення» [14].

Українське життя Кубані набирало сил: в Катеринодарі почала виходили газета «Чорноморець», відчинилась ще одна українська книгарня — під вивіскою «Слово». Національна Рада розпочала друк українських книжок, у тому числі й підручників для початкових шкіл. У великій кількості українські активісти друкували Універсали Центральної Ради і розповсюджували в народних масах. Таким чином, відновлювався втрачений зв'язок між українськими землями.

До речі, катеринодарські українці подарували Першому гайдамацькому куреню, що утворився в Одесі, ікону, копію запорозької січової ікони — Святої Покрови. Це були щасливі дні національного пробудження Кубані.

„Дуже пишно почала цвісти Кубанщина, — писав Михайло Теліга. — Та недовго. Лютий московський хижак обступив Кубанщину з усіх боків і почав натискати, що мав сили. Ворог почав правити перемогу. Багато вигинуло тоді української інтелігенції на Кубанщині. Загинув навіть редактор «Чорноморця»… вічної пам'яті В. Чепелянський — пухом земля йому… За московсько-большевицької навали національний рух майже припинився…

В часі тієї неволі цікава ширилась чутка між народом. Почали казати, що Кубанщину йдуть визволяти гайдамаки. Не розумію, яким способом народна уява малювала гайдамацтво якраз таким, яким воно й було щодо зовнішнього вигляду. Оповідали, що гайдамаки — в червоних широких штанях, з оселедцями і в шапках зі шликами“ [15].

Ці надії були небезпідставні, адже в планах Гетьмана України Павла Скоропадського була висадка військового десанту на Кубані — Запорозької дивізії Зураба Натієва, до речі, уродженця Кавказу. Формував гетьман й інші частини для висилки на Кубань, зокрема у Бердичеві Чорноморський кіш на чолі з кубанським козаком станиці Кримської полковником Костянтином Блохіним (справжнє прізвище Блоха). На жаль, плани гетьмана не були реалізовані через саботаж російських агентів у військовому відомстві Української держави.

Після більшовиків заявились на Кубань білогвардійці. І почали систематично нищити все, що було українське. Денікінці винищили багато нашого свідомого громадянства.

Михайло Теліга не міг спокійно реагувати на всі ці безчинства… Та й вік у нього був такий, що «мусив бути десь у війську». І став він думати над тим, як вибратись в Україну. Тоді було йому неповних 18 років… Юний український патріот дійшов такого висновку: «Як маю десь і за щось… покласти своє життя, так подамся я туди, де буде за що вмерти, тобто на Україну, в українське військо» [16].

Київ[ред.ред. код]

У серпні 1918 р. сімнадцятилітній юнак назавжди залишив свою Батьківщину. По дорозі на Велику Україну заїхав до Катеринодара, дістав від голови Кубанської крайової ради Луки Бича посвідчення про свою особу. З цим посвідченням Михайло Теліга покинув Кубанщину і подався туди, де, як сам собі казав, «кувалась Велика Українська Державність!..» В Україні він «знайшов те, чого шукав, — знайшов справжню кузню. Огненна (то) була кузня!..»[1] Спочатку Михайло Теліга встиг насолодитися творчою працею в Кобзарському хорі Василя Ємця. Разом із кубанським бандуристом Федором Дібровою Теліга став учасником та співтворцем Кобзарського хору і його тріумфальних виступів у Києві.

3 листопада 1918 р. у Києві в переповненому театрі Берґоньє (тепер театр ім. Лесі Українки) відбувся перший прилюдний концерт Кобзарського хору. «Козацький похід», «Про Морозенка», «Та літав орел», «Пісня про смерть козака», «Гей, на горі та женці жнуть», «Я сьогодні щось дуже сумую», «Ми — гайдамаки» та багато інших пісень проспівали в той вечір бандуристи. Публіка палко вітала колективу.

Потім були гучні виступи в Українському робітничому домі, Купецькому зібранні, Українському молодому театрі Леся Курбаса, що був по вінця набитий військовими…

Коли до влади прийшла Директорія, Кобзарський хор виступив у великій залі міністерства Народної освіти — на бенкеті Директорії, потім виступав для Українського козацтва — на Печерську, в Олексіївському парку, в Луцьких казармах, де були розташовані Січові стрільці. Полковник Василь Кучабський від імені стрілецтва вітав бандуристів. У своїй промові він ставив зіграність хору в приклад вояцтву, кажучи, що, коли вояки будуть змагатись за Україну душа в душу, нога в ногу «отак карно, як карно, струна в струну, продзвеніли бандури та пролунали голоси кобзарів — можемо бути певні, що воля України буде забезпечена»[2].

Велика заслуга у тріумфі Кобзарського хору належала й кубанцю Михайлові Телізі. Василь Ємець називав його «одним із ліпших членів… київської Капели кобзарів»[3].

Та до Києва підступала вже більшовики… Михайло Теліга залишив Київ разом із українським військом.

Еміграція[ред.ред. код]

Теліга.JPG

Телігу було інтерновано в Каліші до 1925 р.

В Каліші Теліга створив етнографічний ансамблю і викладав гру та майструваннї бандури.

З Польщі він перебрався до Подєбрад у Чехію, щоб вивчати лісівництво в Українській господарській академії, ректором якої був Іван Шовгенів, батько його майбутньої дружини, відомої української поетеси і громадської діячки Олени Теліги.

Олена разом з Михайлом брала участь у танцювальній групі Василя Авраменка в 19251927 рр. Приязнь перетворилася на любов і їх повінчав православний священик Євген Погорецький 1 серпня 1926 р. в євангелицькій церкві св. Миколи в Подєбрадах (Теліга: 208-9).

З 19231927 рр. відомий бандурист Василь Ємець був запрошений Українським Громадським Комітетом очолити школу й ансамбль бандуристів у Подєбрадах та Празі, і Теліга у цій школі викладав та грав, а також у меншому квінтеті.

У 1926 Теліга у Празі редагує і видає перший в історії збірник творів для бандури накладом 1000 примірників у видавництві Кобзар.

Після закінчення Михайлом студії в Українській господарській академії, Теліги переїхали до Польщі в 1929 р., де він згодом дістав працю землеміра в селі Желязна-Жондова. Вони зазнавали і матеріальних (брак грошей), і духовних (брак відповідного товариства) злиднів. Коли Михайло не мав праці інженера, Олена танцювала під його бандуру по ресторанах чи кабаре, щоб так заробити на життя (Клиновий: 381). У міжвоєнний період Теліга належав до Спілки інженерів і техніків українців-емігрантів у Польщі.

В 1938 р. у Варшаві записав 3 платівки для польської фірми — «Syrena Electro».

  • 1) Запорізький марш
  • 2) Гей видно село
  • 3) Ой, літа орел
  • 4) Ой, не ходи грицю
  • 5) Виклик (Ніч така Господи)
  • 6) Встає хмара
  • 7) Ой, на горі вогонь горить

В 1939 переїхав в Краків.

Повернення в Київ[ред.ред. код]

У 1941 р., Олена долучилася до похідних груп Організації Українських Націоналістів і повернулася до Києва, щоб зорганізувати літературне життя. Вона очолила Спілку письменників і стала редактором літературного тижневика «Літаври». Незабаром до неї приїхав Михайло.

У 1942 р. був розстріляний німцями разом з членами Спілки письменників.

Творча спадщина[ред.ред. код]

Залишилося перший випуск надрукований збірник нот Теліги, та відписи з приготовленої до друку другого збірника. Інструментальна композиція — «Виклик» у його опрацюванні нескладне, але звукозапис, що зберігся, виявляє хисту прекрасного виконавця й тонкого композитора.

Також залишилися грамофонні записи його гри на бандурі видання польської фірми Syrena elektro.

Теліга зробив вагомий внесок у мистецтво бандури.

Література[ред.ред. код]

  • Бачинська-Донцова М[арія]. «Теліги». У кн. Жданович, О[лег], ред. Олена Теліга. Збірник. Детройт-Нью-Йорк-Париж: Український золотий хрест у ЗСА, 1977: 215—226.
  • Жданович О[лег] (псевдонім Олега Штуля) ред. Олена Теліга. Збірник. Детройт-Нью-Йорк-Париж: Український золотий хрест у ЗСА, 1977.
  • Клиновий Юрій (псевдонім Ю. В. Стефаника). «Великий мир Олени Теліги».
  • Моїм синам, моїм приятелям. Едмонтон-Торонто: Слово, 1981: 379—396.
  • Лащенко Галина. "Перша зустріч з Оленою Телігою. У кн. Жданович, О[лег], ред. Олена Теліга. Збірник. Детройт-Нью-Йорк-Париж: Український золотий хрест у ЗСА, 1977: 284—291.
  • Литвиненко Сергій. «Зустріч з Михайлом Телігою». У кн. Жданович, О[лег], ред. Олена Теліга. Збірник. Детройт-Нью-Йорк-Париж: Український золотий хрест у ЗСА, 1977: 319—325.
  • Миронець Надія. «І злитись знову зі своїм народом». Олена Теліга. О краю мій… Твори, документи, біографічний нарис. К.: Видавництво ім. Олени Теліги, 1999: 321—447.
  • Теліга Олена. О краю мій… Твори, документи, біографічний нарис. К.: Видавництво ім. Олени Теліги, 1999.
  • Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.

Примітки[ред.ред. код]

  1. 17.
  2. 18.
  3. 19

Посилання[ред.ред. код]