Караулов Андрій Вікторович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Перевірена версія цієї сторінки, затверджена 12 лютого 2022, заснована на цій версії.
Караулов Андрій Вікторович
рос. Андрей Викторович Караулов
Народився10 вересня 1958(1958-09-10)[1] (66 років)
Калінінград, Митищинський район, Московська область, РРФСР, СРСР
Країна СРСР
 Росія
Діяльністьжурналіст, телеведучий, блогер, ютубер, редактор, письменник, актор
Alma materДержавний інститут театрального мистецтва імені Анатолія Луначарського (1981)
Науковий ступінькандидат мистецтвознавства
Знання мовросійська
Заклад«Огонёк», Q4315236?, Sovetskaya Rossiyad, Rodinad, Nezavisimaya Gazetad, Росія-1, ТНТ, НТВ, ТВ Центр і П'ятий канал
Партіянезалежний політик
Нагороди
IMDbID 7587900
Сайтkaraulovlife.ru

Андрій Вікторович Караулов (нар. 10 вересня 1958, Калінінград, Московська область) — радянський і російський журналіст, телеведучий, блогер. Найбільш відомий як автор і ведучий публіцистичних програм «Момент істини» (1992—2016)[2] і «Русский век» (1998—2006), що в різний час транслювалися російськими телеканалами. Президент ТОВ «Телевізійна корпорація „Момент істини“». Лауреат телевізійної премії «ТЕФІ» (1995)[3].

Біографія

Народився в підмосковному Калінінграді (нині місто Корольов) Московської області.

У 1976 році працював різноробочим заводу «Салют» в Москві.

У 1981 році закінчив факультет театрознавства ГІТІСу ім. А. В. Луначарського. Кандидат мистецтвознавства.

З 1982 р по 1983 р — служба в театрально-армійській команді.

З 1983 р по 1985 р — редактор журналу «Театральная жизнь».

З 1985 по 1988 — завідувач відділом гумору журналу «Огонек».

З 1988 р по 1990 р — працює в альманасі «Наша спадщина». Друкувався в газеті «Советская Россия».

З 1990 р — завідувач відділом журналу «Родина».

У 1991 р — завідувач відділом літератури та мистецтва «Независимой газеты».

З 1992 по 2016 рік — автор і ведучий програми «Момент істини».

У 1992—1997 роках «Момент істини» виходив на каналі РТР[4]. У 1997 році вступив в конфлікт з головою ВГТРК Миколою Сванідзе та його заступником Михайлом Лесіним, в результаті якого «Момент істини» зняли з ефіру.

У 1998—2006 роках — автор і ведучий програми в форматі інтерв'ю «Русский век» на телеканалі НТВ[5][6], потім на телеканалі ТВЦ[7].

Також вів програми «Крадене повітря» і «Російські люди» на телеканалі ТНТ[8][9][10][11][6], «Навколо Кремля» на каналі REN-TV[12][13] і «Національне надбання» на ТВЦ.

У 2007 році було порушено Слідчим комітетом Російської Федерації кримінальну справу про незаконне прослуховування, в тому числі Караулова[14].

12 листопада 2013 року на програмі «Спеціальний кореспондент» — «Лицедії» з Аркадієм Мамонтовим, журналістом телеканалу «Росія-1», вступив в дискусію з редактором газети «The Moscow Times» Майклом Бомом з США з приводу рівня розвитку Росії і США[15].

Автор політичних книг «Навколо Кремля» (друге видання книги вийшло в 2 томах у видавництві «Слово»). Перше видання книги «Навколо Кремля» вийшло в 1990 році і, на думку автора, мета цієї книги полягала в тому, щоб "через цикл діалогів показати, як протягом одного року жила і розвивалася суспільно-політична думка, куди і до чого йшли … "; «Русское солнце». Автор монографій «Театр, 1980-ті», «Олег Іванович Борисов», «Спрощений театр».

Автор документального 4-серійного фільму «Невідомий Путін»[16].

З квітня 2018 року робить випуски на своєму офіційному ютуб-каналі «Офіційний канал Андрія Караулова». Канал має понад 1,5 млн передплатників.[17]

Родина

Дружини:

  • Від першого шлюбу студентських років є дочка Лідія.
  • Другий шлюб — Наталія Миронова, дочка драматурга і сценариста Михайла Шатрова
    • дочка Софія.
  • Третій — Ксенія Караулова
    • син Василь.
  • Четвертий шлюб — Юлія Мареєва.[18] До шлюбу з Карауловим вчилася в РДГУ.[19] У віці 21 року Мареєва познайомилася з Карауловим, якому було тоді 53 роки. Великий портрет Мареєвої висів у програмі «Момент істини» поруч з головою Караулова. Однак після закриття програми сім'я фактично розпалася.
  • П'ятий шлюб — Варвара Прошутінська (нар. 1990), внучка відомої телеведучої Кіри Прошутінської.[20]

Бібліографія

  • 2017 г. Андрей Караулов. Геноцид русских на Украине. О чём молчит Запад. Изд. Алгоритм, 240 с., тираж 2500 экз., ISBN 978-5-4438-0993-9
  • 2012 г. Андрей Караулов. Русский ад. Изд. Зебра Е, 848 с., тираж 4000 экз., ISBN 978-5-905629-71-6
  • 2011 г. Андрей Караулов. Русский ад. На пути к преисподней. Изд. Эксмо, серия «Политические тайны XXI века», 352 с., тираж 20000 экз., ISBN 978-5-9265-0626-3
  • 2011 г. Андрей Караулов. Русский ад-2. Встреча с дьяволом. Изд. Алгоритм, серия «Политические тайны XXI века», 336 с., тираж 8000 экз., ISBN 978-5-4320-0014-9
  • 2001 г. Андрей Караулов. Русское солнце. Изд. Коллекция «Совершенно секретно», серия «Совершенно секретно», 384 с., тираж 22000 экз., ISBN 5-89048-087-1
  • 1997 г. Андрей Караулов. Частушки. «Плохой мальчик». Новый вариант известной книги. Изд. Коллекция «Совершенно секретно», 256 с., тираж 5000 экз., ISBN 5-89048-060-X
  • 1996 г. Андрей Караулов. Плохой мальчик. Изд. Совершенно секретно, 196 с., тираж 15000 экз., ISBN 5-85275-130-8
  • 1994 г. Андрей Караулов. Подробности. Упрощённый театр. Изд. Дрофа, Лирус, 320 с., тираж 10000 экз., ISBN 5-87675-038-7
  • 1993 г. Андрей Караулов. Вокруг Кремля (в 2 томах). Изд. СЛОВО/SLOVO, 912 с., тираж 5000 экз., ISBN 5-85050-352-X
  • 1992 г. Андрей Караулов. Олег Борисов. Изд. Искусство, 318 с., тираж 12000 экз., ISBN 5-210-02513-6
  • 1990 г. Андрей Караулов. Вокруг Кремля. Книга политических диалогов. Изд. Новости, 480 с., тираж 100000 экз., ISBN 5-7020-0160-5
  • 1988 г. Андрей Караулов. Театр, 1980-е … Изд. Изд-во «Правда», библиотека «Огонёк» (Вып. № 17), 46 с.
  • 1988 г. Андрей Караулов. Ася Григорова. Маскарад на властта. Изд. Прозорец, 224 с., ISBN 9547330276, ISBN 9789547330276

Примітки

  1. ↑ Бібліотека Конгресу — Library of Congress.
  2. ↑ Официальный сайт «Момента истины»
  3. ↑ ТЭФИ :: Победители :: Победители "ТЭФИ-95". web.archive.org. 25 квітня 2016. Процитовано 10 травня 2020.
  4. ↑ Сергей Канев. ЦУР: о чём Андрей Караулов пишет Владимиру Путину Архівовано вересень 15, 2017 на сайті Wayback Machine. «Открытая Россия», 07.06.2017
  5. ↑ ИТОГИ ЧЕТВЕРТОГО КАНАЛА. Старый телевизор. На этой неделе 5 лет назад. Московские новости. 2003.
  6. ↑ а б Игорь Юрский. С неба звездочку достану. — Профиль, 02.08.1999. — № 29
  7. ↑ Не из той оперы. Труд. 2 вересня 2004.
  8. ↑ А.Караулов. Творческий путь. Архівовано серпень 1, 2016 на сайті Wayback Machine. — Момент истины (moment-istini.ru)
  9. ↑ Руслан Ткаченко. Караулов Андрей Викторович — президент ТОО "Телевизионная корпорация «Момент истины». — Секретные материалы России (www.informacia.ru)
  10. ↑ Ярослав Козулин. Момент настал. — Взгляд, 04.10.2010
  11. ↑ Твое новое телевидение. — Якутия, 18.06.1998. — № 109 (28891)
  12. ↑ Николай Миловидов (16 вересня 2020). Ещё не вечер. № 24 /Фильмы и передачи/. 1997. YouTube.
  13. ↑ Караулов Андрей Викторович - президент ТОО "Телевизионная корпорация "Момент истины". Каспаров.ру.
  14. ↑ Присяжные попали под незаконную «прослушку»
  15. ↑ Ответ Андрея Караулова оскорбившему Россию журналисту из Америки. moment-istini.ru. Архів оригіналу за 5 січня 2014. Процитовано 5 січня 2014.
  16. ↑ Документальный фильм «Неизвестный Путин»
  17. ↑ Андрей Караулов - YouTube. www.youtube.com. Процитовано 14 січня 2021.
  18. ↑ В гостях у Андрея Караулова // Пока все дома. Выпуск от 24.04.2016
  19. ↑ «Моя супруга ищет убийцу из числа бандеровцев». Телеведущий Андрей Караулов написал министру внутренних дел о готовящемся на него покушении
  20. ↑ В «Пусть говорят» — история известного журналиста Андрея Караулова. Новости
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Караулов_Андрій_Вікторович&oldid=34565877