Перейти до вмісту

Fleetwood Mac

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Fleetwood Mac
Fleetwod Mac у 2009 році: Джон Мак-Ві, Стіві Нікс, Ліндсі Бекінгем, Мік Флітвуд
Fleetwod Mac у 2009 році: Джон Мак-Ві, Стіві Нікс, Ліндсі Бекінгем, Мік Флітвуд
Fleetwod Mac у 2009 році: Джон Мак-Ві, Стіві Нікс, Ліндсі Бекінгем, Мік Флітвуд
Основна інформація
Жанрпоп-рок
блюз-рок
Роки1967—1995
1997 — дотепер
КраїнаВелика Британія Велика Британія
МістоЛондон
Моваанглійська
ЛейблBlue Horizon
Reprise
Warner
Sire
CBS
LMJS Productions
СкладКрістін Мак-Ві
Джон Мак-Ві
Стіві Нікс
Ліндсі Бекінгем
Мік Флітвуд
Офіційний сайт гурту
Fleetwood Mac у Вікісховищі

Fleetwood Mac — британсько-американський рок-гурт, заснований у Лондоні 1967 року співаком і гітаристом Пітером Ґріном. Ґрін назвав гурт, поєднавши прізвища барабанщика Міка Флітвуда та басиста Джона Мак-Ві, які залишалися його учасниками протягом усієї історії колективу. Fleetwood Mac продали понад 120 мільйонів платівок у світі, що робить їх одним із найуспішніших музичних гуртів у світі.

Переважно як гурт у стилі британського блюзу на початку своєї діяльності, Fleetwood Mac здобули перше місце у британському чарті 1968 року з інструментальною композицією «Albatross» та мали інші хіти, що увійшли до першої десятки у Великій Британії, серед них «Man of the World», «Oh Well» (обидві 1969 року) та «The Green Manalishi (With the Two Prong Crown)» (1970). Ґрін залишив гурт у травні 1970 року, а дружина Мак-Ві, Крістін Мак-Ві, долучилася до складу як офіційна учасниця — вокалістка та клавішниця — через два місяці, хоча раніше вона співпрацювала з гуртом як сесійна музикантка. Серед інших важливих учасників початкового періоду були Джеремі Спенсер, Денні Кірван і Боб Велч. До кінця 1974 року всі вони покинули гурт, через що Fleetwood Mac залишилися без гітариста й чоловічого вокаліста. Під час пошуку студій у Лос-Анджелесі Флітвуд почув американський фолк-роковий дует Buckingham Nicks, до складу якого входили гітарист і співак Ліндсі Бекінгем та співачка Стіві Нікс. У грудні 1974 року він запросив Бакінгема приєднатися до Fleetwood Mac, і той погодився за умови, що разом із ним долучиться й Нікс. Прихід Бакінгема та Нікс надав гурту виразнішого поп-рокового звучання, а їхній альбом 1975 року Fleetwood Mac очолив американський чарт Billboard 200. Наступний альбом, Rumours (1977), став номером один у багатьох країнах світу та здобув премію «Греммі» за найкращий альбом 1978 року.

Склад гурту залишався стабільним упродовж трьох наступних студійних альбомів, але наприкінці 1980-х років почав розпадатися. Після того, як Бекінгем пішов у 1987 році, його замінили Біллі Бернетт та Рік Віто, хоча Віто залишив гурт у 1990 році разом із Нікс. Разовий виступ 1993 року на честь першої інавгурації президента Білла Клінтона вперше за шість років знову об'єднав класичний склад 1974—1987 років. Повне возз'єднання відбулося чотири роки потому і Fleetwood Mac випустили свій четвертий альбом, що очолив американський чарт, — The Dance (1997), концертний альбом, створений з нагоди 20-річчя Rumours та 30-річчя гурту. Крістін Мак-Ві залишила колектив у 1998 році після завершення туру The Dance Tour, але повернулася у 2014 році для їхнього туру On With the Show Tour. Fleetwood Mac випустили свій фінальний студійний альбом Say You Will у 2003 році. У 2018 році Бекінгема звільнили та замінили Майком Кемпбеллом, колишнім учасником Tom Petty and the Heartbreakers, і Нілом Фінном із Split Enz та Crowded House. Після смерті Крістін Мак-Ві у 2022 році Нікс у 2024 році підтвердила завершення діяльності гурту, зазначивши, що без Мак-Ві «це просто не могло працювати»[1].

У 1979 році Fleetwood Mac удостоїли зірки на Алеї слави в Голлівуді. У 1998 році гурт ввели до Зали слави рок-н-ролу та нагородили премією Brit Award за видатний внесок у музику. У 2018 році Fleetwood Mac отримали нагороду Персона року MusiCares від Академії звукозапису на знак визнання їхніх творчих здобутків у музичній індустрії та відданості філантропії.

Історія гурту

[ред. | ред. код]

1967—1970: Заснування та ранній період

[ред. | ред. код]

Fleetwood Mac заснували у липні 1967 року в Лондоні, Англія, коли Пітер Ґрін залишив британський блюзовий гурт John Mayall & the Bluesbreakers[2]. До цього Ґрін замінив гітариста Еріка Клептона у Bluesbreakers і здобув високу оцінку критиків за роботу над їхнім альбомом A Hard Road[3]. Ґрін раніше грав у двох гуртах разом із Міком Флітвудом — Peter B's Looners та наступному Shotgun Express, у складі якого був молодий Род Стюарт як вокаліст і запропонував кандидатуру Флітвуда як заміну барабанщику Айнслі Данбару, коли Данбар залишив Bluesbreakers, щоб приєднатися до Jeff Beck Group[4][5]. Джон Мейолл погодився і Флітвуд приєднався до Bluesbreakers.

У складі Bluesbreakers тоді були Ґрін, Флітвуд, Джон Мак-Ві та Мейолл. Мейолл дав Ґріну можливість безплатного студійного запису як подарунок і Флітвуд, Мак-Ві та Ґрін використали цей час, щоб записати п'ять композицій. П'ята композиція була інструментальною і Ґрін назвав її на честь ритм-секції — «Fleetwood Mac» («Mac» як скорочення від McVie)[6].

Невдовзі після цього Ґрін запропонував Флітвуду створити новий гурт. Обоє хотіли бачити Мак-Ві басистом і назвали гурт «Fleetwood Mac», щоб заохотити його, однак Мак-Ві віддав перевагу стабільним доходам у Мейолла, а не ризику з новим гуртом. Тим часом Ґрін і Флітвуд об'єдналися зі слайд-гітаристом Джеремі Спенсером та басистом Бобом Браннінґом. Браннінґ приєднався до гурту за умови, що він піде, якщо Мак-Ві погодиться вступити[6]. Гурт уперше виступив у неділю, 13 серпня 1967 року, на фестивалі джазу та блюзу, попереднику фестивалів Редінг і Лідс, під афішею «Peter Green's Fleetwood Mac featuring Jeremy Spencer». Браннінґ відіграв із Fleetwood Mac лише кілька концертів[7]. Через кілька тижнів після дебютного виступу Джон Мак-Ві погодився приєднатися до гурту як постійний басист[8][9].

Дебютний однойменний альбом вийшов у лютому 1968 року на лейблі Blue Horizon. Пісню «Long Grey Mare» записали раніше з Браннінґом як басистом, тоді як решту альбому записали за участю Мак-Ві[10]. Альбом мав успіх у Великій Британії та посів 4-те місце в чартах, хоча жодної композиції не видали окремим синглом. Пізніше того ж року вийшли сингли «Black Magic Woman» (згодом став великим хітом у версії гурту Santana) та «Need Your Love So Bad»; обидва увійшли до топ-40 британського чарту[11].

Другий студійний альбом гурту, Mr. Wonderful, вийшов у серпні 1968 року. Альбом записали наживо у студії з використанням мікрофонованих підсилювачів і PA-системи, а не через безпосереднє підключення до пульта[12]. Під час запису використали духову секцію, а також взяла участь подруга гурту, Крістін Перфект із Chicken Shack, яка грала на клавішних[13]. Того ж року Chicken Shack створили британський хіт із кавер-версією класичної композиції Етти Джеймс «I'd Rather Go Blind», у якій Перфект виконала провідну вокальну партію. У 1969 і 1970 роках Перфект визнали найкращою виконавицею року за версією Melody Maker[14].

Невдовзі після виходу Mr. Wonderful до гурту приєднався 18-річний гітарист Денні Кірван і Fleetwood Mac стали квінтетом із трьома гітаристами. Кірван грав у південно-лондонському блюз-тріо Boilerhouse разом із Тревором Стівенсом (бас) та Дейвом Террі (ударні)[15]. Ґрін і Флітвуд відвідали репетицію Boilerhouse у підвальному приміщенні й настільки високо оцінили гру Кірвана, що запросили тріо виступати на розігріві Fleetwood Mac. Ґрін хотів, щоб Boilerhouse стали професійним гуртом, однак Стівенс і Террі не були готові перейти на професійний рівень, тому Ґрін спробував знайти для Кірвана іншу ритм-секцію, розмістивши оголошення в Melody Maker. На нього відповіли понад 300 охочих, але під час прослуховувань, які Ґрін і Флітвуд провели у Nag's Head у Баттерсі (де працював клуб Майка Вернона Blue Horizon), вимогливий Ґрін не знайшов жодного кандидата, що відповідав би його рівню. Зрештою Флітвуд запросив Кірвана приєднатися до Fleetwood Mac як третього гітариста[5].

У листопаді 1968 року, вже з Кірваном у складі, гурт випустив свій перший сингл, який очолив європейські чарти, — «Albatross», інструментальну композицію з партіями соло-гітари від Ґріна та Кірвана[16][17]. Пізніше Ґрін зазначав, що успіх «Albatross» став можливим завдяки Кірвану: «Якби не Денні, у мене ніколи не було б хіта, що став номером один»[18]. У січні 1969 року у США вийшла збірка English Rose, а подібна компіляція, The Pious Bird of Good Omen, з'явилася у Великій Британії в серпні.

Під час гастролей у США в січні 1969 року гурт записав Fleetwood Mac in Chicago (випущений у грудні як подвійний альбом) у студії Chess Records, що невдовзі мала закритися, разом із низкою славетних чиказьких блюзових музикантів, серед яких були Віллі Діксон, Бадді Гай та Отіс Спенн[19]. Це були останні суто блюзові записи Fleetwood Mac, після яких гурт дедалі більше переходив до року. Паралельно зі зміною стилю відбувалися й зміни лейблів. На початку 1969 року гурт залишив Blue Horizon і підписав контракт з Immediate Records, випустивши сингл «Man of the World», який став черговим хітом у Великій Британії та Європі. Для сторони «Б» Спенсер виступив фронтменом Fleetwood Mac під назвою «Earl Vince and the Valiants» і записав «Somebody's Gonna Get Their Head Kicked In Tonite», що демонструвала більш гучне рок-н-рольне звучання колективу. Однак стан Immediate Records був украй складним, тому гурт почав шукати новий контракт[20]. The Beatles прагнули бачити гурт на Apple Records, але менеджер гурту Кліффорд Девіс обрав контракт із Warner Bros. Records (через Reprise Records, лейбл, заснований Френком Сінатрою), з яким гурт працює відтоді[21][22].

Під егідою Reprise у вересні 1969 року Fleetwood Mac випустили свій третій студійний альбом Then Play On[23]. Хоча перший наклад американського видання цього альбому збігався з британським, його змінили, додавши пісню «Oh Well», яка постійно звучала на концертах від моменту виходу до 1997 року і знову почала виконуватися з 2009 року. Основну частину роботи над піснями для Then Play On, у якому гурт відійшов від традиційного блюзового звучання, виконали Ґрін і Кірван. Спенсер не створив жодної композиції для альбому, проте на початку 1970 року випустив сольний альбом, у записі якого взяли участь Флітвуд, Мак-Ві та Кірван[24].

До 1969 року Ґрін уживав ЛСД. Під час європейського туру наприкінці того року він пережив тяжкий психоделічний епізод у хіпі-комунах Мюнхена. Менеджер гурту Кліффорд Девіс вважав цей випадок ключовим у погіршенні психічного стану Ґріна[25]. Він зазначав: «Правда про Пітера Ґріна і те, як він опинився в такому стані, дуже проста. Ми гастролювали Європою наприкінці 1969 року. Коли ми були в Німеччині, Пітер сказав мені, що його запросили на вечірку. Я знав, що там буде багато наркотиків і порадив йому не йти. Але він усе одно пішов, і, як він мені розповів, прийняв те, що виявилося дуже поганим, неякісним LSD. Після цього він більше не був колишнім»[26]. Німецький письменник і кінорежисер Райнер Ланґганс у своїй автобіографії зазначав, що він і його тодішня подруга, модель Уші Обермаєр, зустріли Ґріна в Мюнхені та запросили його до їхньої Highfisch-Kommune, де напої були підмішані ЛСД[27][28]. Ланґганс і Обермаєр планували організувати фестиваль «баварський Вудсток», для якого хотіли запросити Джимі Гендрікса і The Rolling Stones. Уже підтримуючи зв'язок з Гендріксом, вони сподівалися, що Ґрін допоможе їм налагодити контакт із The Rolling Stones[27].

Останнім студійним записом Ґріна з Fleetwood Mac стала пісня «The Green Manalishi (With the Two Prong Crown)» та її сторона Б «World in Harmony». Ці композиції записали у студіях Warner-Reprise у Голлівуді під час третього туру гурту США у квітні 1970 року, за кілька тижнів до того, як Ґрін залишив колектив[29]. Сингл вийшов наступного місяця та посів 10-те місце у британському чарті. Ще до студійного запису гурт виконував цю пісню наживо у Boston Tea Party у лютому 1970 року. Деякі записи трьох концертів у Boston Tea Party (5–7 лютого 1970 року) оприлюднили у 1985 році як альбом Live in Boston. Розширене тритомне видання Live in Boston вийшло у 1998 році[30]. «Green Manalishi» оприлюднили на тлі погіршення психічного стану Ґріна. Він наполягав, щоб гурт передавав усі гроші на благодійність, але інші учасники не погоджувалися[31]. У квітні 1970 року Ґрін вирішив піти з гурту після завершення європейського туру[32]. Його останній виступ із Fleetwood Mac відбувся 20 травня 1970 року.

1970—1973: Перехідна епоха

[ред. | ред. код]

Після виходу Ґріна чотири учасники, що залишилися — Флітвуд, Мак-Ві, Спенсер та Кірван — взялися до роботи над своїм наступним альбомом. У вересні 1970 року Fleetwood Mac випустили свій четвертий студійний альбом, Kiln House, який отримав переважно позитивні відгуки[33]. Пісні Кірвана на альбомі спрямували гурт у напрямку мелодійного року, тоді як внесок Спенсера був зосереджений на відтворенні «сонцеподібного звучання» (Sun Sound) кінця 1950-х років із відтінком кантрі. Крістін Перфект, яка стала Крістін Мак-Ві після одруження з Джоном Мак-Ві, пішла з музичного бізнесу після одного невдалого сольного альбому, хоча вона долучилася (без зазначення в титрах) до Kiln House, заспівавши бек-вокал та зігравши на клавішних. Вона також намалювала обкладинку альбому[34]. Після Kiln House Fleetwood Mac розвивалися та виробляли нове звучання і Крістін запросили приєднатися до гурту, щоб допомогти заповнити ритм-секцію[12]. Вперше вона зіграла наживо з гуртом у травні 1969 року, коли була запрошеною артисткою в Бристольському університеті, Англія, якраз перед тим, як залишила Chicken Shack, тоді як її перший виступ як офіційної учасниці гурту відбувся 1 серпня 1970 року в Новому Орлеані, Луїзіана[35][36]. На початку 1971 року гурт випустив сингл, що не увійшов до альбому, «Dragonfly» Денні Кірвана із «The Purple Dancer» на стороні Б у Великій Британії та деяких європейських країнах, але, незважаючи на гарні відгуки в пресі, він не мав успіху. У 1971 році CBS Records, яка на той час володіла оригінальною звукозаписною компанією Fleetwood Mac Blue Horizon (за винятком США та Канади), випустила третій альбом-компіляцію гурту, The Original Fleetwood Mac, що містив раніше невиданий матеріал 1967 та 1968 років.

Під час турне Сполученими Штатами в лютому 1971 року Джеремі Спенсер сказав, що збирається «купити журнал», але так і не повернувся. Після кількох днів шалених пошуків гурт виявив, що Спенсер приєднався до релігійної групи «Діти Божі» (Children of God)[37]. Оскільки гурт був зобов'язаний провести решту запланованих концертів, музиканти попросили Пітера Ґріна стати його заміною. Ґрін привів із собою свого друга Найджела Вотсона, який грав на конґах (через двадцять п'ять років Ґрін і Вотсон знову співпрацювали, створивши Peter Green Splinter Group), і наполягав на виконанні лише нового матеріалу, а не того, що він написав. Ґрін та Вотсон відіграли останній тиждень туру, а виступ у Сан-Бернардіно 20 лютого 1971 року був записаний. Ґрін не хотів знову приєднуватися до гурту на постійній основі і після завершення туру почалися пошуки гітариста на заміну Спенсеру[38].

Влітку 1971 року гурт проводив прослуховування для пошуку нового гітариста у своєму великому заміському будинку «Беніфолд», який вони спільно з менеджером Девісом купили за £23,000 перед турне Kiln House[39]. Знайома гурту, Джуді Вонг, порекомендувала свого шкільного друга Боба Велча, який на той час жив у Парижі (Франція). Гурт провів кілька зустрічей з Велчем і вирішив найняти його, не граючи з ним насправді, після того, як вони послухали плівку з його піснями[40].

У вересні 1971 року гурт випустив свій п'ятий студійний альбом, Future Games. Через прихід Велча та відхід Спенсера альбом відрізнявся від усього, що вони робили раніше: гурт відійшов далі від свого блюз-рокового коріння до більш мелодійного рок-стилю, а вокальні гармонії почали ставати ключовою частиною їхнього звучання. Хоча це був перший студійний альбом гурту, який не потрапив у чарти у Великій Британії, він допоміг розширити привабливість гурту у США. У Європі CBS наприкінці 1971 року випустила перший альбом-компіляцію Fleetwood Mac Greatest Hits.

У 1972 році, через шість місяців після випуску Future Games, гурт видав свій шостий студійний альбом, Bare Trees. В основному створений Кірваном, Bare Trees містив написаний Велчем сингл «Sentimental Lady», який став набагато більшим хітом для Велча п'ять років потому, коли він перезаписав його для свого сольного альбому French Kiss за підтримки Міка Флітвуда та Крістін Мак-Ві. Bare Trees також містив пісню Крістін Мак-Ві «Spare Me a Little of Your Love», яка стала основною композицією у концертних виступах гурту протягом початку – середини 1970-х років.

Хоча гурт успішно працював у студії, його гастролі почали супроводжуватися проблемами. До 1972 року в Кірвана розвинулася алкогольна залежність і він почав віддалятися від Велча та Джона Мак-Ві. У серпні 1972 року, перед концертом під час турне Сполученими Штатами, Кірван розбив свою гітару Gibson Les Paul Custom і відмовився виходити на сцену. Гурт відіграв концерт у складі квартету, після чого Кірван розкритикував їхній виступ, і згодом його звільнили з гурту[41]. Мік Флітвуд пізніше сказав, що тиск став занадто великим для Кірвана, і він пережив нервовий зрив[42].

Після виходу Кірвана гурт запросив гітариста Боба Вестона та вокаліста Дейва Вокера, останній з яких раніше грав у гуртах Savoy Brown та The Idle Race[43]. Боб Вестон був добре відомий як слайд-гітарист і знав гурт ще з часів свого турне з Long John Baldry. Fleetwood Mac також найняли тур-менеджера Savoy Brown, Джона Кураджа. Мік Флітвуд, Джон Мак-Ві, Крістін Мак-Ві, Боб Велч, Вестон і Вокер записали сьомий студійний альбом гурту, Penguin, який вийшов у січні 1973 року. Після наступного турне гурт звільнив Вокера, оскільки вони відчули, що його вокальний стиль та манера виконання не гармоніювали з рештою гурту[44].

П'ятеро учасників, що залишилися, продовжили роботу та записали восьмий студійний альбом гурту, Mystery to Me. Цей альбом містив пісню Велча «Hypnotized», яка отримала значну ротацію на радіо. Хоча Mystery to Me зрештою отримав золоту сертифікацію від RIAA, у гурті виникли особисті проблеми. Шлюб Джона та Крістін Мак-Ві перебував під великим стресом, який посилювався їхньою постійною спільною роботою та значним зловживанням алкоголем Джона[45].

У 1973 році Вестон мав роман із дружиною Флітвуда Дженні Бойд, сестрою першої дружини Джорджа Гаррісона Патті Бойд. Флітвуд дізнався про це через два тижні після початку турне США. Його потрясіння призвело до того, що гурт звільнив Вестона та скасував 26 дат туру, що залишилися[46]. Остання відіграна дата відбулася в Лінкольні, штат Небраска, 20 жовтня 1973 року[47]. На пізній нічній зустрічі після цього шоу гурт повідомив своєму звукоінженеру, що тур закінчено і Fleetwood Mac розпадається[48].

1973—1974: Суперечка щодо назви та «фейкові Fleetwood Mac»

[ред. | ред. код]

Наприкінці 1973 року, після скасування американського турне, менеджер гурту Кліффорд Девіс залишився з великими гастрольними зобов'язаннями, які потрібно було виконати, але без гурту[48]. Fleetwood Mac «тимчасово розпався» в Небрасці, а його учасники розійшлися кожен своїм шляхом[31][49]. Девіс побоювався, що невиконання туру зруйнує його репутацію серед букінг-агентів і промоутерів[31][49]. Він надіслав гурту листа, в якому заявив, що «не став би роками рабськи працювати, щоб [його] спіткали примхи безвідповідальних музикантів»[31][50]. Девіс стверджував, що йому належить назва «Fleetwood Mac» і право обирати учасників гурту[51]. Він найняв учасників гурту Legs, який нещодавно випустив один сингл під керівництвом Девіса, щоб вони гастролювали у США на початку 1974 року[52][53] під назвою «The New Fleetwood Mac»[31][54] і відіграли перенесені дати. Цей гурт, який, за словами колишнього вокаліста Дейва Вокера, був «дуже хорошим»[55], складався з Elmer Gantry (Дейв Террі, колишній учасник Velvet Opera: вокал, гітара), Кірбі Грегорі (колишній учасник Curved Air: гітара), Пола Мартінеса (колишній учасник Downliners Sect: бас), Джона Вілкінсона (також відомого як Дейв Вілкінсон:[56] клавішні) та австралійського барабанщика Крейга Коллінджа (колишній учасник Manfred Mann Chapter Three, The Librettos, Procession та Third World War)[57]. Учасникам цієї групи повідомили, що Мік Флітвуд приєднається до них у турі, щоб підтвердити використання назви[58][31]. Флітвуд пізніше заявив, що не погоджувався брати участь у турі[59].

Турне «New Fleetwood Mac» розпочалося 16 січня 1974 року в сирійській мечеті у Піттсбурзі, Пенсильванія і спочатку було успішним[60]. Один з учасників гурту сказав, що перший концерт «пройшов на ура»[61]. Спочатку промоутер сумнівався, але пізніше сказав, що натовп полюбив гурт і вони були «насправді дуже хорошими»[60]. Далі відбулися ще більш успішні виступи, але потім розійшлися чутки, що це не справжні Fleetwood Mac і аудиторія стала ворожою. Гурт не допустили до кількох концертів, а наступні шість шоу були скасовані промоутерами. Колектив продовжував боротьбу і відіграв подальші концерти, стикаючись зі зростаючою ворожістю та осудом. Було скасовано більше дат, клавішник покинув гурт і після концерту в Едмонтоні, де на сцену кидали пляшки, турне розвалилося. Гурт розпався, а решта туру була скасована[61].

Судовий позов, який розпочався з приводу того, кому належать права на назву «Fleetwood Mac», призупинив діяльність справжнього Fleetwood Mac майже на рік. Їхня звукозаписна компанія Warner Records, коли до неї звернулися, сказали, що не знають, кому належать права[61]. Суперечка була врегульована в позасудовому порядку через чотири роки, що було описано як «розумне врегулювання, не несправедливе до жодної зі сторін»[62]. Пізніше Мік Флітвуд сказав, що врешті-решт він був вдячний Девісу, оскільки судовий позов став причиною переїзду гурту до Каліфорнії[31].

Ніхто з альтернативного складу ніколи не став частиною справжнього Fleetwood Mac, хоча деякі з них пізніше грали у студійному гурті Денні Кірвана. Гентрі та Грегорі пізніше стали учасниками гурту Stretch, чий британський хіт-сингл «Why Did You Do It?» 1975 року був написаний про фіаско з турне[58]. Гентрі пізніше співпрацював з The Alan Parsons Project[63]. Мартінес продовжив грати в сайд-проекті учасників гурту Deep Purple під назвою Paice Ashton Lord, а також у бек-групі Роберта Планта[64].

1974: Повернення автентичних Fleetwood Mac

[ред. | ред. код]

Поки фальшивий Fleetwood Mac був у турне, Боб Велч залишився в Лос-Анджелесі і зв'язався з адвокатами з питань розваг. Він усвідомив, що Warner Records нехтує гуртом Fleetwood Mac і що їм потрібно буде змінити свою операційну базу з Англії на США, на що погодилися інші учасники гурту. Присутність фальшивого Fleetwood Mac також внесла плутанину. Промоутер Білл Грем написав листа до Warner Records, щоб переконати їх, що справжній Fleetwood Mac — це Мік Флітвуд, Джон Мак-Ві, Крістін Мак-Ві та Боб Велч. Це не поклало край судовій боротьбі, але гурт знову зміг записуватися як Fleetwood Mac[65]. Замість того, щоб наймати іншого менеджера, Fleetwood Mac, після свого повторного формування, став єдиним великим рок-гуртом, яким керували самі артисти[66].

У вересні 1974 року гурт Fleetwood Mac підписав новий контракт із Warner Records, але залишився на лейблі Reprise. Того ж місяця гурт випустив свій дев'ятий студійний альбом Heroes Are Hard to Find. Це був перший раз, коли у складі Fleetwood Mac був лише один гітарист. Під час гастролей вони ненадовго додали другого клавішника, Дага Грейвса, який був звукоінженером під час запису Heroes Are Hard to Find. У 1980 році Крістін Мак-Ві сказала, що Грейвс був там, щоб підтримати її, але після перших двох-трьох концертів було вирішено, що їй краще без нього: «Гурт хотів, щоб я розширила свою роль і мала трохи більше свободи, але він грав не так, як я»[67]. Клавішник Роберт («Боббі») Гант, який грав у гурті Head West з Бобом Велчем у 1970 році, замінив Грейвса на решту дат у турі, але його не запросили приєднатися до гурту на постійній основі. На момент закінчення туру (5 грудня 1974 року в Університеті штату Каліфорнія) альбом Heroes досяг вищої позиції в американських чартах, ніж будь-який із попередніх записів гурту[68].

1974—1987: Приєднання Бекінгема і Нікс та світовий успіх

[ред. | ред. код]

За словами Боба Велча, після турне Heroes are Hard to Find «ажіотаж, який почав створювати гурт Mystery to Me… зник. Я був повністю виснажений написанням пісень, співом, гастролями, переговорами, переїздами, і, відверто кажучи, так само почувалися Мік, Джон та Кріс. Ми всі були розчаровані тим, що Heroes не досяг кращих результатів. Щось має змінитися, але що? …Також була певна втома, злість і гіркота через те, що вся робота, яку ми зробили, насправді не окупилася, і ми всі просто хитали головами, кажучи: „що нам тепер робити“ …Кожен знав, що нам потрібно знайти нове креативне джерело»[69]. Сам Велч втомився від постійної боротьби за функціонування Fleetwood Mac і відкрито розглядав можливість виходу з гурту[70].

Восени 1974 року, коли Мік Флітвуд оглядав студію звукозапису Sound City Studios у Лос-Анджелесі, студійний інженер Кіт Олсен увімкнув йому пісню «Frozen Love» з альбому Buckingham Nicks (1973)[71]. Флітвуду сподобалося і його познайомили з гітаристом гурту, Ліндсі Бекінгемом, який того дня записував демо в Sound City[72][73]. Флітвуд попросив його приєднатися до Fleetwood Mac і Бекінгем погодився за умови, що до гурту увійде також його музична партнерка та дівчина Стіві Нікс. Велч розглядав можливість залишитися в цьому розширеному складі, але вирішив розпочати сольну кар'єру. Бекінгем і Нікс приєдналися до гурту на Новий рік 1974 року[74][75][69].

У 1975 році новий склад випустив свій перший спільний альбом, однойменний Fleetwood Mac, десятий студійний альбом гурту загалом. Альбом став проривом для гурту і мав шалений успіх, посівши 1 місце в США та продавши понад 7 мільйонів копій. Серед хіт-синглів з цього альбому були «Over My Head» і «Say You Love Me» Крістін Мак-Ві, «Rhiannon» Стіві Нікс, а також часто відтворюваний альбомний трек «Landslide», концертна версія якого стала хітом двадцять років потому на альбомі The Dance.

У 1976 році гурт страждав від сильного стресу. Разом з успіхом прийшов кінець шлюбу Джона та Крістін Мак-Ві, а також довготривалих романтичних стосунків Бекінгема та Нікс. Тим часом Мік Флітвуд перебував у процесі розлучення зі своєю дружиною Дженні, а також розпочав роман із Нікс[76]. Тиск на Fleetwood Mac з вимогою випустити успішний наступний альбом у поєднанні з їхнім новонабутим багатством призвів до творчої та особистої напруги, яка, як стверджується, підживлювалася високим споживанням наркотиків та алкоголю[77].

Одинадцятий студійний альбом гурту, Rumours (перший реліз гурту на основному лейблі Warner після того, як Reprise було закрито, а всі його виконавці були переведені на материнський лейбл), вийшов у лютому 1977 року. У цьому альбомі учасники гурту викрили емоційні потрясіння, які вони переживали на той час. Rumours отримав схвальні відгуки критиків та здобув премію «Греммі» 1977 року в номінації «Альбом року». Альбом породив чотири сингли, які потрапили до топ-десятки: «Go Your Own Way» Бекінгема, «Dreams» Нікс, що очолила чарти в США, а також «Don't Stop» і «You Make Loving Fun» Крістін Мак-Ві. Пісні «Second Hand News» Бекінгема, «Gold Dust Woman» Нікс та «The Chain» (єдина пісня, написана всіма п'ятьма учасниками гурту) також часто лунали на радіо. До 2003 року Rumours розійшовся накладом понад 19 мільйонів копій лише в США (отримавши діамантову сертифікацію від RIAA) і загалом 40 мільйонів копій у всьому світі, що вивело його на восьме місце у списку найбільш продаваних альбомів. Fleetwood Mac підтримав альбом прибутковим турне.

10 жовтня 1979 року гурт Fleetwood Mac було відзначено за їхній внесок у музичну індустрію зірками на Алеї слави в Голлівуді за адресою Голлівудський бульвар 6608[78][79].

Бекінгем переконав Флітвуда дозволити йому зробити роботу над наступним альбомом більш експериментальною та дозволити працювати над треками вдома, перш ніж представити їх решті гурту в студії. Результатом цього став дванадцятий студійний альбом гурту Tusk, подвійний альбом із 20 треками, випущений у 1979 році. Він містив три хіт-сингли: «Tusk» Бекінгема (№ 8 у США), у записі якої брав участь Маршовий оркестр «Троян» Університету Південної Каліфорнії; «Think About Me» Крістін Мак-Ві (№ 20 у США); та шести з половиною хвилинний опус Стіві Нікс «Sara» (№ 7 у США), скорочений до чотирьох з половиною хвилин для синглу. Оригінальний гітарист Пітер Ґрін також брав участь у сесіях Tusk, хоча його гра на треку Крістін Мак-Ві «Brown Eyes» не зазначена в альбомі[80]. В інтерв'ю 2019 року Флітвуд назвав Tusk своїм «особистим фаворитом» і сказав: «Шануймо Ліндсі… за те, що ми не зробили копію Rumours»[81].

Tusk розійшовся накладом у чотири мільйони копій у всьому світі. Флітвуд пояснив відносну відсутність комерційного успіху альбому тим, що радіомережа RKO програла весь альбом повністю до його випуску, що дозволило масово записувати його вдома[82].

Гурт вирушив в 11-місячний тур на підтримку та просування Tusk. Вони гастролювали по всьому світу, включно із такими країнами як США, Австралія, Нова Зеландія, Японія, Франція, Бельгія, Німеччина, Нідерланди та Велика Британія. У Німеччині вони ділили сцену з музикантом Бобом Марлі[83]. Під час цього світового туру гурт записав матеріал для свого першого концертного альбому, який вийшов наприкінці 1980 року[84].

Тринадцятий студійний альбом Mirage вийшов у 1982 році. Після сольних альбомів 1981 року Стіві Нікс (Bella Donna), Міка Флітвуда (The Visitor) та Ліндсі Бекінгема (Law and Order), гурт повернувся до більш традиційного підходу. Бекінгема критикували критики, колеги по гурту та музичні менеджери за менший комерційний успіх Tusk. Записаний у Château d'Hérouville у Франції та спродюсований Річардом Дешатом, Mirage був спробою відновити величезний успіх альбому Rumours. Його хіти включали пісні Крістін Мак-Ві «Hold Me» та «Love in Store» (написані у співавторстві з Роббі Паттоном та Джимом Рекором відповідно), «Gypsy» Нікс і «Oh Diane» Бекінгема, яка потрапила до топ-10 у Великій Британії. Незначним хітом стала також пісня Бекінгема «Can't Go Back».

На відміну від альбому Tusk, гурт вирушив лише в коротке турне по 18 американських містах, а шоу в Лос-Анджелесі було записано та випущено на відео. Вони також були хедлайнерами першого Фестивалю США 5 вересня 1982 року, за що гурт отримав $500 000. Mirage отримав подвійний платиновий статус у США.

Після альбому Mirage гурт взяв паузу, що дозволило учасникам зосередитися на сольних кар'єрах. Стіві Нікс випустила ще два сольні альбоми (The Wild Heart у 1983 році та Rock a Little у 1985 році). Ліндсі Бекінгем випустив Go Insane у 1984 році, того ж року Крістін Мак-Ві випустила однойменний альбом (який приніс хіт «Got a Hold on Me», що потрапив у топ-10, та хіт «Love Will Show Us How», що потрапив у топ-40). Усі троє досягли успіху у своїх сольних починаннях, причому Нікс була найпопулярнішою. У цей період Флітвуд оголосив про банкрутство, Нікс потрапила до клініки Бетті Форд через проблеми із залежністю, а Джон Мак-Ві переніс напад, пов'язаний із залежністю, — усе це було наслідком надмірного способу життя, спричиненого їхнім світовим успіхом. Поширювалися чутки, що Fleetwood Mac розпався, але Бекінгем зазначив, що він не бажає, щоб Mirage залишався останньою роботою гурту[85].

Склад із Флітвудом, подружжям Мак-Ві, Бекінгемом та Нікс записав ще один, чотирнадцятий студійний альбом Tango in the Night у 1987 році. Запис розпочинався як сольний альбом Бекінгема, перш ніж стати повноцінним проєктом гурту. Альбом став їхнім найбільш продаваним релізом з часів Rumours, особливо у Великій Британії, де він тричі посідав перше місце наступного року. Альбом був проданий накладом три мільйони копій у США та містив чотири хіти: «Little Lies» та «Everywhere» Крістін Мак-Ві («Little Lies» була написана у співавторстві з її новим чоловіком, Едді Квінтелою), «Seven Wonders» Сенді Стюарта та Нікс і «Big Love» Бекінгема. «Family Man» (Бекінгема та Річарда Дешата) і «Isn't It Midnight» (Крістін Мак-Ві) також були випущені як сингли.

1987—1995: Вихід Бекінгема і Нікс

[ред. | ред. код]

Оскільки був запланований десятитижневий тур, Бекінгем в останню хвилину відмовився, заявивши, що відчуває, ніби його творчість пригнічують. Зустріч гурту в будинку Крістін Мак-Ві 7 серпня 1987 року призвела до сум'яття. Напруга зростала. Флітвуд у своїй автобіографії розповів про фізичну сутичку між Бекінгемом та Нікс. Бекінгем покинув гурт наступного дня[76]. Після відходу Бекінгема Fleetwood Mac додали до гурту двох нових гітаристів: Біллі Бернетта та Ріка Віто, знову ж таки без прослуховувань[86].

Бернетт був сином Дорсі Бернетта та племінником Джонні Бернетта, обидва з гурту The Rock and Roll Trio. Він уже працював із Флітвудом у гурті Zoo, із Крістін Мак-Ві як частиною її сольного гурту, займався сесійною роботою із Стіві Нікс та акомпанував Ліндсі Бекінгему на Saturday Night Live. Флітвуд і Крістін Мак-Ві грали на його альбомі Try Me у 1985 році. Віто, шанувальник Пітера Ґріна, грав із багатьма артистами, від Бонні Рейтт до Джона Мейолла та Роджера Макгінна у Thunderbyrd і працював із Джоном Мак-Ві над двома альбомами Мейолла.

Тур «Shake the Cage» 1987–88 років був першим виступом цього складу. Він був достатньо успішним, щоб виправдати випуск концертного відео, також під назвою Tango in the Night, яке було знято на арені Cow Palace у Сан-Франциско в грудні 1987 року.

Використовуючи успіх альбому Tango in the Night, гурт випустив альбом Greatest Hits у 1988 році. Він містив сингли епохи 1975—1988 років та включав дві нові композиції: «No Questions Asked», написану Стіві Нікс та Келлі Джонстон, і «As Long as You Follow», написану Крістін Мак-Ві та Едді Квінтелою. «As Long as You Follow» вийшла як сингл у 1988 році, але посіла лише 43 місце у США та 66 місце у Великій Британії, хоча досягла 1-го місця в чартах US Adult Contemporary. Альбом Greatest Hits, який досяг 3-го місця у Великій Британії та 14-го місця у США (хоча з тих пір було продано понад 8 мільйонів його копій), був присвячений гуртом Ліндсі Бекінгему, з яким вони тоді помирилися.

У 1990 році Fleetwood Mac випустили свій п'ятнадцятий студійний альбом Behind the Mask. З цим альбомом гурт відійшов від стилізованого звучання, яке Ліндсі Бекінгем розвинув протягом свого перебування (що було також очевидно в його сольній роботі), і з продюсером Грегом Ладаньї розробив більш дорослий сучасний стиль. Альбом приніс лише один хіт, що потрапив у топ-40, — «Save Me» Крістін Мак-Ві. Behind the Mask отримав лише золотий статус у США, досягнувши 18-го місця в чарті альбомів Billboard, хоча увійшов до чарту альбомів Великої Британії під номером 1. Він отримав неоднозначні відгуки та був розцінений деякими музичними критиками як спад для гурту через відсутність Бекінгема (який, щоправда, виступив гостем, граючи у заголовному треку). Але журнал Rolling Stone заявив, що Віто та Бернетт були «найкращим, що коли-небудь траплялося з Fleetwood Mac»[87]. Під час наступного туру «Behind the Mask» гурт грав аншлагові концерти на стадіоні «Вемблі» у Лондоні. На останньому концерті в Лос-Анджелесі Бекінгем приєднався до гурту на сцені. Дві жінки гурту, Мак-Ві та Нікс, вирішили, що цей тур стане для них останнім (батько Мак-Ві помер під час туру), хоча обидві заявили, що все ще будуть записуватися з гуртом. Однак у 1991 році Нікс та Рік Віто остаточно покинули Fleetwood Mac.

У 1992 році Мік Флітвуд упорядкував бокс-сет із 4 CD, що охоплював найяскравіші моменти з 25-річної історії гурту, під назвою 25 Years – The Chain (також вийшов скорочений бокс-сет із 2 CD, Selections from 25 Years — The Chain). Помітним доповненням до бокс-сету стала пісня «Silver Springs», композиція Стіві Нікс, яка була записана під час сесій альбому Rumours, але була виключена з альбому та використана як бі-сайд до «Go Your Own Way». Нікс просила використати цей трек для своєї збірки найкращих пісень TimeSpace 1991 року, але Флітвуд відмовив, оскільки планував включити його до цієї збірки як раритет. Розбіжності між Нікс і Флітвудом набули розголосу в пресі і вважалося, що це стало головною причиною виходу Нікс із гурту в 1991 році[88]. Бокс-сет також містив нову композицію Нікс/Віто, «Paper Doll», яка була випущена в США як сингл і спродюсована Бекінгемом та Річардом Дешатом[89]. Були також дві нові композиції Крістін Мак-Ві: «Heart of Stone» та «Love Shines». «Love Shines» була випущена як сингл у Великій Британії та інших країнах. Бекінгем також додав нову пісню «Make Me a Mask». Флітвуд також випустив супровідну книгу в твердій палітурці, що збіглося з випуском бокс-сету, під назвою My 25 Years in Fleetwood Mac. Том містив нотатки, написані Флітвудом, у яких детально описувалася 25-річна історія гурту, а також багато рідкісних фотографій.

Класичний склад 1974—1987 років возз'єднався в 1993 році на прохання президента США Білла Клінтона для його першого інавгураційного балу. Клінтон зробив пісню Fleetwood Mac «Don't Stop» головною темою своєї передвиборчої кампанії. Його прохання виконати її на інавгураційному балу було зустрінуте гуртом із ентузіазмом, хоча цей склад не мав наміру возз'єднуватися на постійній основі[90].

Натхненні новим інтересом до гурту, Мік Флітвуд, Джон Мак-Ві, Крістін Мак-Ві та Біллі Бернетт записали ще один альбом як Fleetwood Mac, до складу якого приєдналася Бекка Брамлетт, яка роком раніше працювала з Zoo Флітвуда. Також до гурту додали сольного співака-автора пісень/гітариста та оригінального учасника гурту Traffic Дейва Мейсона, який працював із батьками Бекки Delaney & Bonnie двадцять п'ять років тому.

Хоча Крістін Мак-Ві залишалася офіційною учасницею гурту і мала взяти участь у записі наступного студійного альбому, вона вирішила взяти паузу у гастролях приблизно в цей час. Решта п'ять учасників (Мік Флітвуд, Джон Мак-Ві, Біллі Бернетт, Бекка Брамлетт та Дейв Мейсон) гастролювали у 1994 році, виступаючи на розігріві у Crosby, Stills & Nash, а у 1995 році — в рамках пакетного туру з REO Speedwagon та Пет Бенатар[91]. У цьому турі гурт виконував класичні пісні Fleetwood Mac, що охоплювали всю історію гурту до того моменту. У 1995 році на концерті в Токіо до гурту приєднався колишній учасник Джеремі Спенсер, який виконав з ними кілька пісень[6].

10 жовтня 1995 року Fleetwood Mac випустили свій шістнадцятий студійний альбом Time, який не мав успіху. Хоча він потрапив до топ-50 Великої Британії на один тиждень, альбом не мав жодного впливу у США. Він не зміг навіть потрапити до Billboard 200, що було великим відступом для гурту, який був постійним учасником цього чарту протягом більшої частини попередніх двох десятиліть. Незабаром після виходу альбому Крістін Мак-Ві повідомила гурту, що цей альбом буде для неї останнім. Згодом Брамлетт і Бернетт створили кантрі-дует Bekka & Billy[6][92].

1995—2007: Реформація, возз'єднання та вихід Крістін Мак-Ві

[ред. | ред. код]

Всього через кілька тижнів після розпаду Fleetwood Mac Мік Флітвуд знову почав працювати з Ліндсі Бекінгемом. До сесій приєднався Джон Мак-Ві, а пізніше Крістін Мак-Ві. Стіві Нікс також запросила Бекінгема спродюсувати пісню для саундтреку. У травні 1996 року Флітвуд, Джон Мак-Ві, Крістін Мак-Ві та Нікс виступили разом на приватній вечірці у Луїсвіллі, Кентуккі, напередодні Кентукського дербі, причому Стів Вінвуд замінив Бекінгема. Через тиждень вийшов саундтрек до фільму Смерч, у якому прозвучав дует Нікс–Бекінгема у пісні «Twisted», де Флітвуд грав на барабанах. Зрештою це призвело до повного возз'єднання складу Rumours, який офіційно відновив роботу в березні 1997 року[93].

Fleetwood Mac у возз'єднаному складі дали живий концерт на звуковій сцені Warner Bros. у Бербанку, Каліфорнія, 22 травня 1997 року. Ліндсі Бекінгем сказав в інтерв'ю для журналу Mojo щодо возз'єднання п'ятірки, що їхня «хімія була дуже відчутною»[94]. Концерт був записаний та знятий і за його результатами вийшов концертний альбом та відео The Dance 1997 року, який вперше за десять років повернув гурт на вершину американських альбомних чартів. Крім живих виконань їхніх найвідоміших пісень, альбом також містив нові пісні, включаючи «Bleed to Love Her» та «Temporary One»[94]. Альбом отримав сертифікацію за п'ять мільйонів проданих копій від RIAA[95]. Після прем'єри відео The Dance відбувся арена-тур, який тримав возз'єднаний Fleetwood Mac у дорозі протягом більшої частини 1997 року, коли святкувалася 20-та річниця альбому Rumours. Разом із додатковими музикантами Нілом Гейвудом на гітарі, Бреттом Тагглом на клавішних, Ленні Кастро на перкусії та Шерон Челані (яка гастролювала з гуртом наприкінці 1980-х) і Мінді Стайн на бек-вокалі, це була остання поява класичного складу, включаючи Крістін Мак-Ві, протягом 16 років.

Стіві Нікс і Ліндсі Бекінгем у турі Say You Will, 2003

У 1998 році Fleetwood Mac включили до Зали слави рок-н-ролу[96]. До складу включених учасників увійшли члени гурту 1968—1970 років — Мік Флітвуд, Джон Мак-Ві, Пітер Ґрін, Джеремі Спенсер та Денні Кірван, а також учасники епохи Rumours — Крістін Мак-Ві, Стіві Нікс та Ліндсі Бекінгем. Боб Велч не був включений, незважаючи на його ключову роль у підтримці існування гурту на початку 1970-х років. Версія гурту епохи Rumours виступила як на церемонії включення, так і під час «Греммі» того року. Пітер Ґрін відвідав церемонію включення, але не виступав зі своїми колишніми колегами по гурту, обравши замість цього виконати свою композицію «Black Magic Woman» з Santana, яких включили тієї ж ночі. Ні Джеремі Спенсер, ні Денні Кірван не були присутніми. Fleetwood Mac також отримали нагороду «Outstanding Contribution to Music» (Видатний внесок у музику) на Brit Awards того ж року[97]. Незабаром після цього Крістін Мак-Ві офіційно покинула гурт.

У 2002 році вийшла збірка The Very Best of Fleetwood Mac, видана як сингл-CD з 21 треком у Великій Британії та подвійний CD з 40 треками у США. Відхід Крістін Мак-Ві залишив Бекінгема та Нікс двома співаками-авторами пісень на сімнадцятому студійному альбомі гурту Say You Will, випущеному у 2003 році (хоча Крістін як гостя долучилася до деяких бек-вокалів та клавішних). Альбом дебютував на 3-му місці в чарті Billboard 200 (6-те місце у Великій Британії) і приніс хіти «Peacekeeper» та заголовний трек, а також успішний світовий арена-тур, який тривав до 2004 року. Тур зібрав 27 711 129 доларів і посів 21-ше місце серед 25 найкасовіших турів 2004 року.

Приблизно у 2004—2005 роках поширювалися чутки про возз'єднання раннього складу Fleetwood Mac за участю Пітера Ґріна та Джеремі Спенсера. Хоча ці двоє, очевидно, залишалися непереконаними[98], у квітні 2006 року басист Джон Мак-Ві під час сесії запитань-відповідей на фан-сайті Penguin Fleetwood Mac сказав про ідею возз'єднання:

Якщо б ми змогли переконати Пітера та Джеремі зробити це, я б, мабуть, можливо, погодився. Я знаю, що Мік погодився б миттєво. На жаль, не думаю, що є великі шанси, що Денн] зробить це. Нехай береже його Бог[99].

В інтерв'ю, які Бекінгем дав у листопаді 2006 року на підтримку свого сольного альбому Under the Skin, він заявив, що плани гурту возз'єднатися ще раз для туру 2008 року все ще обговорюються. Плани запису були відкладені на невизначене майбутнє. В інтерв'ю, яке Нікс дала британській газеті The Daily Telegraph у вересні 2007 року, вона заявила, що не бажає продовжувати роботу з гуртом, якщо Крістін Мак-Ві не повернеться[100].

2008—2013: Гастрольна діяльність

[ред. | ред. код]

У березні 2008 року з'явилася думка, що Шерил Кроу може працювати з Fleetwood Mac у 2009 році. Кроу та Стіві Нікс вже співпрацювали раніше і Кроу заявляла, що Нікс була для неї чудовим учителем і натхненням[101]. Пізніше Ліндсі Бекінгем сказав, що потенційна співпраця з Кроу «втратила свій імпульс»[102] і від цієї ідеї відмовилися.

Fleetwood Mac у Сент-Полі, Міннесота, у 2009 році

У березні 2009 року Fleetwood Mac розпочали свій тур «Unleashed», знову без Крістін Мак-Ві. Це було шоу найбільших хітів, хоча також виконувалися такі альбомні треки, як «Storms» та «I Know I'm Not Wrong». Під час свого шоу 20 червня 2009 року в Новому Орлеані, Луїзіана, Стіві Нікс вперше представила частину нової пісні, яку вона написала про ураган «Катріна»[103]. Пісня була пізніше випущена як «New Orleans» на альбомі Нікс In Your Dreams з Міком Флітвудом на барабанах. У жовтні та листопаді 2009 року гурт гастролював Європою, а потім Австралією та Новою Зеландією у грудні. У жовтні збірка The Very Best of Fleetwood Mac 2002 року була перевипущена у Великій Британії, цього разу з використанням американського трек-листа на 2 CD, увійшовши на шосте місце в UK Albums Chart. 1 листопада 2009 року на BBC One у Великій Британії транслювався годинний документальний фільм Fleetwood Mac: Don't Stop, що містив нещодавні інтерв'ю з усіма чотирма поточними учасниками гурту[104]. Під час документального фільму Нікс дала відверте резюме поточного стану її стосунків з Бекінгемом, сказавши: «Можливо, коли нам буде 75, а Fleetwood Mac стане далеким спогадом, ми зможемо бути друзями».

6 листопада 2009 року Fleetwood Mac відіграли останнє шоу європейської частини свого туру Unleashed на арені Вемблі в Лондоні. Крістін Мак-Ві була серед глядачів. Нікс віддала їй шану зі сцени під овації стоячи від аудиторії, сказавши, що думає про свою колишню колегу по гурту «щодня» і присвятила їй того вечора виконання пісні «Landslide». 19 грудня 2009 року Fleetwood Mac відіграли передостаннє шоу свого туру Unleashed при повній залі в Новій Зеландії, на заході, який планувався як одноразовий, на Бруклендсі у Нью-Плімуті. Квитки, після попереднього продажу, були розпродані протягом дванадцяти хвилин після надходження у відкритий продаж. Була додана ще одна дата, неділя, 20 грудня і також була розпродана[105]. Тур зібрав 84 900 000 доларів і посів 13-те місце серед найкасовіших світових турів 2009 року. 19 жовтня 2010 року Fleetwood Mac відіграли приватне шоу у готелі Phoenician у Скоттсдейлі, Аризона, для TPG (Texas Pacific Group).

3 травня 2011 року мережею Fox був показаний епізод серіалу Хор під назвою «Rumours», у якому прозвучало шість пісень з альбому гурту 1977 року[106]. Шоу викликало поновлений інтерес до гурту та його найуспішнішого в комерційному плані альбому і Rumours знову увійшов до чарту Billboard 200 на 11-ту позицію того ж тижня, коли сольний альбом Нікс In Your Dreams дебютував на 6-й позиції (її цитував Billboard, де вона сказала, що її новий альбом був «моїм власним маленьким Rumours».)[107]. Два записи продали близько 30 000 та 52 000 копій відповідно. На завантаження музики припав 91 відсоток продажів Rumours. Сплеск продажів Rumours становив збільшення на 1951 %. Це був найвищий вхід до чарту раніше випущеного альбому з того часу, як перевидання The Rolling Stones' Exile on Main St. знову увійшло до чарту на 2-гу позицію 5 червня 2010 року[108]. В інтерв'ю в липні 2012 року Нікс підтвердила, що гурт возз'єднається для туру у 2013 році[109].

Оригінальний басист Fleetwood Mac Боб Браннінг помер 18 жовтня 2011 року у віці 68 років[110]. Колишній гітарист і співак Боб Вестон був знайдений мертвим 3 січня 2012 року у віці 64 років[111]. Колишній співак і гітарист Боб Велч був знайдений мертвим від самогубства вогнепальною зброєю 7 червня 2012 року у віці 66 років[112]. Дон Аарон, прес-секретар на місці події, заявив: «Він помер від, очевидно, самонанесеного вогнепального поранення у груди». Була знайдена передсмертна записка. Велч мав проблеми зі здоров'ям і боровся з депресією. Його дружина знайшла його тіло[113].

Тур гурту 2013 року, що відбувся у 34 містах, розпочався 4 квітня у Колумбусі, штат Огайо. Гурт виконав дві нові пісні («Sad Angel» та «Without You»), які Бекінгем описав як одні з найбільш «Fleetwood Mac-подібних» пісень з часів Mirage. Пісня «Without You» була перезаписана з епохи Бекінгем-Нікс[114]. Гурт випустив свій перший новий студійний матеріал за десять років, Extended Play, 30 квітня 2013 року[115]. EP дебютував і досяг піку на 48-й позиції у США та містив один сингл — «Sad Angel».

25 та 27 вересня 2013 року, на другій та третій ночі виступів гурту на лондонській O2 Арені, Крістін Мак-Ві приєдналася до них на сцені для виконання «Don't Stop»[116]. «Слова [Бекінгема] до нас були: „Вона не може просто приходити і йти“, — пригадала Нікс. — Це важливо для нього, але не так важливо для мене… Як би Ліндсі не обожнював її — а він обожнює; вона єдина у Fleetwood Mac, кого він коли-небудь був готовий слухати — він не хоче, щоб рецензії першого вечора були лише про одну пісню Крістін, а не про сет, який ми репетирували два місяці. Але буде чудово, якщо вона повернеться туди — а звідти, хто знає?»[117].

27 жовтня 2013 року гурт скасував свої виступи в Новій Зеландії та Австралії після того, як у Джона Мак-Ві діагностували рак, щоб він міг пройти лікування. Вони сказали: «Нам шкода, що ми не зможемо відіграти ці дати в Австралії та Новій Зеландії. Ми сподіваємося, що наші австралійські та новозеландські фанати, а також фанати Fleetwood Mac по всьому світу приєднаються до нас, бажаючи Джону та його родині всього найкращого»[118]. Також у жовтні 2013 року Стіві Нікс з'явилася у серіалі Американська історія жаху: Шабаш з піснею Fleetwood Mac «Seven Wonders», що грала на фоні[119]. У листопаді 2013 року Крістін Мак-Ві висловила зацікавленість у поверненні до Fleetwood Mac, а також підтвердила, що прогноз Джона Мак-Ві був «справді хорошим»[120].

2014–теперішній час: Відхід Бекінгема та смерть Крістін Мак-Ві

[ред. | ред. код]
Fleetwood Mac виступають в Сакраменто, Каліфорнія, у 2014 році

11 січня 2014 року Мік Флітвуд підтвердив, що Крістін Мак-Ві повертається до Fleetwood Mac[121]. On with the Show, північноамериканський тур із 33 міст, розпочався у Міннеаполісі, Міннесота, 30 вересня 2014 року[122]. Квитки на серію виступів на аренах у Великій Британії в травні–червні 2015 року надійшли у продаж 14 листопада та були розпродані за лічені хвилини. Високий попит призвів до додавання додаткових дат у тур, включно з австралійською частиною[123].

У січні 2015 року Бекінгем припустив, що новий альбом і тур можуть стати останніми для Fleetwood Mac, і що гурт припинить свою діяльність у 2015 році або незабаром після цього. Він сказав, що робота над новим альбомом триватиме, а сольна робота матиме низький пріоритет протягом кількох років[124]. Флітвуд сказав, що новий альбом може зайняти кілька років, і що вони чекають на внесок від Нікс, яка була нерішучою щодо зобов'язань по запису нового альбому[125].

У серпні 2016 року Флітвуд сказав, що гурт записав велику кількість музики, але фактично жодна з неї не містила Нікс. Однак Бекінгем і Крістін Мак-Ві зробили значний внесок у новий проєкт[126]. Нікс пояснила своє небажання записувати ще один альбом із Fleetwood Mac, заявивши, що не хоче витрачати рік на запис альбому зі своїми колегами по гурту, які сперечаються, а потім гастролювати з ними[127].

9 червня 2017 року Бекінгем і Крістін Мак-Ві випустили новий альбом під назвою Lindsey Buckingham/Christine McVie, який містив внески від Міка Флітвуда та Джона Мак-Ві[128]. Альбому передував сингл «In My World». Тур із 38 концертів на підтримку альбому розпочався 21 червня і завершився 16 листопада[129][130]. Fleetwood Mac також планували розпочати ще один тур у 2018 році[131]. Гурт став хедлайнером другого вечора концерту Classic West 16 липня 2017 року на Доджер-Стедіум у Лос-Анджелесі, а також другого вечора концерту Classic East на Сіті Філд у Нью-Йорку 30 липня 2017 року.

У січні 2018 року Fleetwood Mac отримали нагороду MusiCares Person of the Year та возз'єдналися для виконання кількох пісень на гала-концерті, організованому премією «Греммі» на їхню честь[132]. У квітні 2018 року пісня «Dreams» знову увійшла до чарту Hot Rock Songs на 16-ту позицію після того, як її показали у вірусному мемі. Це повторне входження до чарту відбулося через 40 років після того, як пісня очолила чарт Hot 100. Загальна кількість прослуховувань пісні також трансформувалася у 7000 «еквівалентних альбомних одиниць», що є стрибком на 12 відсотків, і це допомогло альбому Rumours піднятися з 21-ї до 13-ї позиції у чарті Top Rock Albums[133].

Ніл Фінн (ліворуч) та Майк Кемпбелл (праворуч) виступають із Fleetwood Mac у 2018 році. Обидва приєдналися до гурту після того, як Ліндсі Бекінгем покинув його того ж року.

У квітні 2018 року Бекінгем удруге покинув гурт (як повідомлялося, був звільнений)[134][135]. Причиною, як стверджувалося, була розбіжність щодо характеру туру[136], і, зокрема, питання про те, чи будуть включені новіші або менш відомі матеріали, як цього хотів Бекінгем[137]. Флітвуд заявив у програмі CBS This Morning 25 квітня 2018 року, що Бекінгем не підписував згоду на тур, який гурт планував півтора року, і вони дійшли до розбіжностей. Коли його запитали, чи був Бекінгем звільнений, він сказав: «Ми не використовуємо це слово, тому що я вважаю його огидним». Він зазначив, що роботу Бекінгема у Fleetwood Mac і надалі будуть поважати[138][139].

У жовтні 2018 року Бекінгем подав позов проти Fleetwood Mac за порушення фідуціарного обов'язку, порушення усного контракту та умисне втручання в очікувані економічні переваги, серед інших претензій[140]. Пізніше він досяг мирової угоди з гуртом, але не розкрив конкретних узгоджених умов[141]. Бекінгем також надав свою версію того, що призвело до його виходу з гурту. Він сказав, що після їхнього виступу на заході MusiCares менеджер гурту, Ірвінг Азофф, повідомив йому, що, серед іншого, Нікс була незадоволена його реакцією на вступну музику для їхньої промови-подяки — пісню «Rhiannon», а також тим, як він нібито посміхався під час її промови. Бекінгем погодився з першим пунктом, заявивши, що проблема полягала не в конкретному виборі пісні, а в тому, як це зменшило вплив виходу гурту. Згодом Азофф повідомив йому, що Нікс поставила решті гурту ультиматум: або піде Бекінгем, або вона[142].

Fleetwood Mac у жовтні 2018 року

Колишній гітарист Tom Petty and the Heartbreakers Майк Кемпбелл і Ніл Фінн з Crowded House були названі заміною Бекінгему[136][135]. Окрім гастролей, гурт планував записати нову музику з Кемпбеллом і Фінном у майбутньому[143]. Тур гурту «An Evening with Fleetwood Mac» розпочався у жовтні 2018 року. Гурт розпочав тур на музичному фестивалі iHeartRadio 21 вересня 2018 року на Ті-Мобайл-арена у Лас-Вегасі[144].

8 червня 2018 року колишній гітарист Fleetwood Mac Денні Кірван помер у віці 68 років у притулку для безхатніх алкоголіків у Лондоні, захворівши на пневмонію раніше того ж року[31][145][146]. Журнал Mojo процитував Крістін Мак-Ві, яка сказала: «Ніхто інший не міг грати як він. Він був унікальним. Денні був перфекціоністом; фантастичним музикантом і фантастичним автором»[147]. Одна з пісень Кірвана, «Tell Me All the Things You Do» з альбому Kiln House, була включена до сет-листа туру «An Evening with Fleetwood Mac»[148].

28 травня 2020 року Ніл Фінн за участю Нікс і Мак-Ві, а також Кемпбелла на гітарі, випустив пісню «Find Your Way Back Home» для притулку для безхатніх Auckland City Mission в Окленді[149]. Засновник Пітер Грін помер 25 липня 2020 року у віці 73 років[150].

У жовтні 2020 року альбом Rumours знову увійшов до топ-10 чарту Billboard. За тиждень 15 жовтня альбом отримав 30,6 мільйона стримів на потокових платформах, що частково сталося завдяки вірусному відео з піснею «Dreams»[151][152].

30 листопада 2022 року Крістін Мак-Ві померла у віці 79 років[153]. У лютому 2023 року, на запитання про подальшу діяльність гурту, Флітвуд висловив переконання, що з гуртом «покінчено» і сказав, що інші живі учасники займаються іншими музичними проєктами[154]. В інтерв'ю в жовтні 2023 року Нікс заявила, що не бачить причин продовжувати існування гурту після смерті Мак-Ві[155], що вона підтвердила в інтерв'ю Mojo та Rolling Stone наступного року[156][157]. В інтерв'ю Mojo у вересні 2024 року Флітвуд заявив, що він відкритий для возз'єднання гурту[158].

Дискографія

[ред. | ред. код]
Докладніше: Дискографія Fleetwood Mac

Студійні альбоми:


Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Harrison, Scoop (17 червня 2024 року). Stevie Nicks Confirms Fleetwood Mac Are Done for Good. Consequence.net. Процитовано 13 листопада 2025 року.
  2. ↑ Fleetwood Mac Acceptance Speech at the 1998 Rock & Roll Hall of Fame Induction Ceremony. YouTube. 26 травня 2020.
  3. ↑ Barry Lazell (1989). Rock movers & shakers. Billboard Publications, Incorporated. ISBN 978-0-8230-7608-6. Архів оригіналу за 12 травня 2015. Процитовано 13 березня 2016.
  4. ↑ Rod Stewart (2012). Rod Stewart: Autobiografía. Penguin Random House Grupo Editorial España. с. 85–. ISBN 978-84-01-34665-1. Архів оригіналу за 9 грудня 2016. Процитовано 13 березня 2016.
  5. ↑ а б Brunning, Bob (1998). Fleetwood Mac: The First 30 Years (англ.). Omnibus Press. с. 18. ISBN 978-0-7119-6907-0.
  6. ↑ а б в г Evans, Mike (2011). Fleetwood Mac: The Definitive History. New York: Sterling. с. 24, 28—29, 266—267. ISBN 978-1-4027-8630-3.
  7. ↑ Summer McStravick; John Roos (2001). Blues-rock Explosion. Old Goat Publishing. ISBN 978-0-9701332-7-4. Архів оригіналу за 8 грудня 2016. Процитовано 13 березня 2016.
  8. ↑ Andrew Darlington (2001). I was Elvis Presley's Bastard Love-child & Other Stories of Rock'n'roll Excess. Critical Vision. с. 67–. ISBN 978-1-900486-17-0. Архів оригіналу за 8 грудня 2016. Процитовано 13 березня 2016.
  9. ↑ Holger Petersen (2011). Talking Music. Insomniac Press. с. 93–. ISBN 978-1-55483-058-9. Архів оригіналу за 8 грудня 2016. Процитовано 13 березня 2016.
  10. ↑ Black, Johnny (9 липня 2020). The story of Peter Green's Fleetwood Mac, as told by John Mayall, Mike Vernon and Green himself. Guitar World (англ.). Процитовано 26 жовтня 2023.
  11. ↑ Donald Brackett (2007). Fleetwood Mac: 40 Years of Creative Chaos. Greenwood Publishing Group. с. 63–. ISBN 978-0-275-99338-2. Архів оригіналу за 8 грудня 2016. Процитовано 13 березня 2016.
  12. ↑ а б Mick Fleetwood (2014). Play On: Now, Then and Fleetwood Mac. Hodder & Stoughton. с. 76–. ISBN 978-1-4447-5326-4. Архів оригіналу за 8 грудня 2016. Процитовано 13 березня 2016.
  13. ↑ Colin Larkin (2011). The Encyclopedia of Popular Music. Omnibus Press. с. 2112–. ISBN 978-0-85712-595-8. Архів оригіналу за 8 грудня 2016. Процитовано 13 березня 2016.
  14. ↑ Youngs, Ian (1 грудня 2022). Christine McVie: The songbird behind some of Fleetwood Mac's greatest hits (брит.). Процитовано 14 жовтня 2024.
  15. ↑ Rawlings, Terry (2002). Then, now and rare British Beat 1960–1969. Omnibus Press. с. 77. ISBN 0-7119-9094-8.
  16. ↑ Fleetwood Mac Biography. Rolling Stone. Архів оригіналу за 11 липня 2012. Процитовано 28 серпня 2017.
  17. ↑ Sire Europe – Hopping on Deals. 24 травня 1969. с. 4–. ISSN 0006-2510. Архів оригіналу за 8 грудня 2016. Процитовано 13 березня 2016.
  18. ↑ Celmins, Martin (1998). The Vaudeville Years (CD booklet notes). Receiver Records.
  19. ↑ Hoekstra, Dave (20 січня 2023). Chess Match: When Fleetwood Mac Spent a Day Recording with Legends of the Chicago Blues in 1969, Jeff Lowenthal Caught the Whole Thing on Film. Newcity Music (амер.). Процитовано 14 жовтня 2024.
  20. ↑ Immediate Records – Loog-ing After Number One OO.
  21. ↑ Mac Walks Out On Immediate! Apple Records now favourites to sign Mac (PDF). New Musical Express. 2 серпня 1969. с. 7. Процитовано 19 червня 2025 — через World Radio History.
  22. ↑ Immediate Records – Loog-ing After Number One.
  23. ↑ Tiller, Joe (19 вересня 2024). Then Play On: Behind Peter Green's Fleetwood Mac Swansong. Dig! (амер.). Процитовано 14 жовтня 2024.
  24. ↑ Unterberger, Richie. Jeremy Spencer (selftitled) review. AllMusic (амер.). Архів оригіналу за 6 жовтня 2019. Процитовано 6 жовтня 2019.
  25. ↑ Celmins, Martin (1995). Peter Green: Founder of Fleetwood Mac. Castle. ISBN 1-898141-13-4.
  26. ↑ Brunning, B. (1998). Fleetwood Mac – The First 30 Years. London: Omnibus Press. p. 28.
  27. ↑ а б Fellowship for Intentional Community/High-Fish Commune. Fellowship for Intentional Community. Архів оригіналу за 12 червня 2018. Процитовано 17 серпня 2018.
  28. ↑ Peter Green – The Munich LSD Party Incident. YouTube. 12 серпня 2012. Процитовано 17 вересня 2022.
  29. ↑ Celmins, Martin (1995). Peter Green: Founder of Fleetwood Mac. Castle. с. 119—120. ISBN 1-898141-13-4.
  30. ↑ Live in Boston overview. Fleetwoodmac.net. Процитовано 14 червня 2010.
  31. ↑ а б в г д е ж и Mick Fleetwood with Stephen Davis (1990). My Life and Adventures with Fleetwood Mac. Sidgewick & Jackson, London.
  32. ↑ Peter Green Biography. Fmlegacy.com. Архів оригіналу за 28 квітня 2009. Процитовано 30 грудня 2011.
  33. ↑ Kiln House – Fleetwood Mac / Songs, Reviews, Credits / AllMusic. AllMusic (англ.). Процитовано 18 травня 2021.
  34. ↑ Kiln House (CD booklet notes). Fleetwood Mac. Reprise. 1970.
  35. ↑ Colin Larkin (2011). The Encyclopedia of Popular Music. Omnibus Press. с. 2112–. ISBN 978-0-85712-595-8. Архів оригіналу за 8 грудня 2016. Процитовано 17 вересня 2022.
  36. ↑ The Warehouse Concerts List 1970—1982, www.blackstrat.net
  37. ↑ Fong-Torres, Ben (18 березня 1971). Fleetwood Mac Stolen Away:Guitarist Jeremy Spencer leaves the band mysteriously just before their American tour. Rolling Stone (англ.). Архів оригіналу за 15 лютого 2017. Процитовано 14 лютого 2017.
  38. ↑ SPL 1046 Stony Plain Records LP «White Skies» 1981 liner notes
  39. ↑ Benifold. fleetwoodmac.net (англ.). Архів оригіналу за 27 вересня 2011. Процитовано 8 серпня 2017.
  40. ↑ Brunning, B (1998): Fleetwood Mac — The First 30 Years. London: Omnibus Press p37
  41. ↑ Brunning, Bob (1990). Fleetwood Mac: Behind the Masks (англ.). London: New English Library. ISBN 0-450-53116-3. OCLC 22242160.
  42. ↑ Farber, Jim. Fleetwood Mac's Forgotten Hero. Music Aficionado (англ.). Архів оригіналу за 5 серпня 2017. Процитовано 5 грудня 2018.
  43. ↑ Saulnier, Jason (30 грудня 2011). Dave Walker Interview (англ.). Music Legends. Архів оригіналу за 6 жовтня 2013. Процитовано 6 травня 2013.
  44. ↑ Happy 45th: Fleetwood Mac, Penguin. Rhino (англ.). Архів оригіналу за 12 квітня 2019. Процитовано 12 квітня 2019.
  45. ↑ "McVie, John." Encyclopedia of Popular Music, 4th ed. Oxford Music Online (англ.). Процитовано 20 липня 2014.
  46. ↑ Brunning, B (1998): Fleetwood Mac — The First 30 Years. London: Omnibus Press pp52-54
  47. ↑ Brunning, B (1998): Fleetwood Mac — The First 30 Years. London: Omnibus Press p54
  48. ↑ а б Brunning, B (1998): Fleetwood Mac — The First 30 Years. London: Omnibus Press pp54-55
  49. ↑ а б p94
  50. ↑ p95
  51. ↑ Fleetwood Mac Flak: Manager Takes Name, Not Members, On Tour: Rolling Stone, 28 February 1974: Loraine Alterman. Rolling Stone (англ.). 28 лютого 1974. Архів оригіналу за 19 березня 2020. Процитовано 21 лютого 2020.
  52. ↑ 45cat – Legs – So Many Faces / You Bet You Have – Warner Bros. – UK – K 16317. 45cat.com (англ.). Архів оригіналу за 8 грудня 2015. Процитовано 30 січня 2015.
  53. ↑ Brunning, B (1998): Fleetwood Mac — The First 30 Years. London: Omnibus Press pp. 55–56
  54. ↑ p98
  55. ↑ Brunning, B (1998): Fleetwood Mac — The First 30 Years. London: Omnibus Press p59
  56. ↑ Brunning, B (1998): Fleetwood Mac — The First 30 Years. London: Omnibus Press
  57. ↑ Fakewood Mac: The Unreal Fleetwood Mac 1974: Fiona McQuarrie, 5 August 2019 (англ.). 5 серпня 2019. Архів оригіналу за 21 лютого 2020. Процитовано 21 лютого 2020.
  58. ↑ а б Paul Martinez Homepage (англ.). paulmartinezmusic.com. Архів оригіналу за 18 грудня 2014. Процитовано 30 січня 2015.
  59. ↑ Mick Fleetwood (2014). Play On: Now, Then and Fleetwood Mac (англ.). Hodder & Stoughton. с. 152. ISBN 978-1-4447-5326-4. Архів оригіналу за 8 грудня 2016. Процитовано 13 березня 2016.
  60. ↑ а б Mervis, Scott (31 жовтня 2018). Will the Real Fleetwood Mac Please Stand Up?. Pittsburgh Post-Gazette (англ.). Архів оригіналу за 21 лютого 2020. Процитовано 21 лютого 2020.
  61. ↑ а б в Brunning, B (1998): Fleetwood Mac — The First 30 Years. London: Omnibus Press p65
  62. ↑ Brunning, B (1998): Fleetwood Mac — The First 30 Years. London: Omnibus Press p68
  63. ↑ Ewing, Jerry (11 травня 2022). Collected works of Elmer Gantry's Velvet Opera on the way. Louder (англ.). Процитовано 18 листопада 2024.
  64. ↑ Hartland, Nick (4 березня 2024). Tributes paid to Live Aid musician Paul Martinez. Monmouthshire Beacon. Процитовано 18 листопада 2024.
  65. ↑ Here's the "Real" Fleetwood Mac Playing "Black Magic Woman" in 1974. Paste Magazine (англ.). 14 грудня 2017. Архів оригіналу за 15 травня 2019. Процитовано 15 травня 2019.
  66. ↑ Marsh, Dave (12 січня 1978). Big (Fleetwood) Mac: The 1978 Cover Story. Rolling Stone (амер.). Процитовано 12 червня 2024.
  67. ↑ Doerschuk, Bob. Contemporary Keyboard (10/1980), Christine McVie. The Blue Letter Archives (англ.). Архів оригіналу за 12 березня 2016. Процитовано 14 березня 2016.
  68. ↑ Puterbaugh, Parke (2004). Fleetwood Mac (2004 Remastered Edition) (Liner Notes) (англ.). Fleetwood Mac. Los Angeles: Reprise Records. с. 4.
  69. ↑ а б Bob Welch 1999 p3 (англ.). Архів оригіналу за 25 серпня 2007. Процитовано 1 грудня 2022.
  70. ↑ Bob Welch 1999 p4 (англ.). Архів оригіналу за 12 жовтня 2007. Процитовано 1 грудня 2022.
  71. ↑ Unterberger, Richie (2017). Fleetwood Mac: The Complete Illustrated History (англ.). Voyageur Press. ISBN 978-1627889759.
  72. ↑ Baltin, Steve (1 травня 2015) [1 травня 2015]. Fleetwood Mac's Lindsey Buckingham Speaks at USC, Confesses 'I Like Taylor Swift'. Billboard (амер.). Архів оригіналу за 19 травня 2022. Процитовано 15 жовтня 2024.
  73. ↑ Stevie Nicks shares why she moved out of San Francisco San Francisco (англ.). 21 вересня 2024. Архів оригіналу за 21 вересня 2024. Процитовано 16 жовтня 2024.
  74. ↑ Lindsey Buckingham (англ.). Fleetwoodmac.net. Архів оригіналу за 5 серпня 2012. Процитовано 7 серпня 2012.
  75. ↑ Behind the Music Remastered: Fleetwood Mac (англ.). VH1. Архів оригіналу за 10 вересня 2012. Процитовано 7 серпня 2012.
  76. ↑ а б Fleetwood, Mick; Bozza, Anthony (2014). Play On (англ.). Little, Brown. ISBN 978-0316403405.
  77. ↑ Jonze, Tim (12 грудня 2013). Fleetwood Mac's Stevie and Christine: 'We were like rock'n'roll nuns'. The Guardian (англ.). Архів оригіналу за 4 жовтня 2018. Процитовано 3 жовтня 2018.
  78. ↑ Fleetwood Mac | Hollywood Walk of Fame. www.walkoffame.com (англ.). Архів оригіналу за 12 серпня 2016. Процитовано 15 червня 2016.
  79. ↑ Fleetwood Mac. Los Angeles Times (англ.). Архів оригіналу за 3 червня 2016. Процитовано 15 червня 2016.
  80. ↑ Davis, Stephen (1991). My Life and Adventures in Fleetwood Mac (англ.). Avon Books. с. 214. ISBN 9780380716166.
  81. ↑ Fleetwood Mac: We'll Burn in Hell if We Don't Play Glastonbury One Day: Chris Harvey. Independent (англ.). 27 квітня 2019. Процитовано 30 квітня 2019.
  82. ↑ Davis, Stephen (1991). My Life and Adventures in Fleetwood Mac (англ.). Avon Books. с. 219. ISBN 9780380716166.
  83. ↑ Howe, Zoë (2015). Stevie Nicks: Visions, Dreams, & Rumours (англ.). Omnibus Press. с. 146, 154—156. ISBN 978-1-4683-1066-5.
  84. ↑ Martoccio, Angie (20 лютого 2021). Fleetwood Mac Prep Deluxe Edition of 1980 Live Album, Drop 'The Chain' Performance. Rolling Stone (амер.). Процитовано 28 січня 2024.
  85. ↑ Kordosh, J. (вересень 1987). Fleetwood Mac: Return Without Leaving. Creem (англ.). Архів оригіналу за 27 травня 2014. Процитовано 25 жовтня 2011.
  86. ↑ Ressner, Jeffrey (24 вересня 1987). Lindsey Buckingham Leaves Fleetwood Mac. Rolling Stone (англ.). Архів оригіналу за 7 квітня 2017. Процитовано 24 лютого 2017.
  87. ↑ Berger, Arion (31 травня 1990). Behind the Mask review. Rolling Stone (англ.). Архів оригіналу за 28 лютого 2012. Процитовано 23 лютого 2012.
  88. ↑ Spanos, Brittany (17 серпня 2017). 'Silver Springs': Inside Fleetwood Mac's Great Lost Breakup Anthem. Rolling Stone (англ.). Архів оригіналу за 6 січня 2020. Процитовано 3 жовтня 2018.
  89. ↑ Boehm, Mike (10 грудня 1992). Life After Mac. Los Angelis Times (англ.). Архів оригіналу за 23 квітня 2018. Процитовано 14 листопада 2016.
  90. ↑ Greene, Andy (22 січня 2013). Flashback: Fleetwood Mac Reunite for Bill Clinton's Inauguration. Rolling Stone (англ.). Архів оригіналу за 24 лютого 2017. Процитовано 23 лютого 2017.
  91. ↑ DeRiso, Nick (12 лютого 2014). Dave Mason on Traffic, Fleetwood Mac and going his own way. Something Else! (англ.). Архів оригіналу за 10 травня 2019. Процитовано 22 вересня 2018.
  92. ↑ Melbourne Herald Sun (08/10/1997), Bekka & Billy. The Blue Letter Archives (англ.). 10 серпня 1997. Архів оригіналу за 30 грудня 2015. Процитовано 22 жовтня 2023.
  93. ↑ October 2017, Dave Everley02 (2 жовтня 2017). Mick Fleetwood: 'Fleetwood Mac is the most abused franchise in the business'. Classic Rock Magazine (англ.). Архів оригіналу за 21 лютого 2020. Процитовано 21 лютого 2020.
  94. ↑ а б Tiller, Joe (19 серпня 2022). 'The Dance': Behind Fleetwood Mac's Emotional 90s Reunion. Dig! (англ.).
  95. ↑ RIAA – Gold and Platinum Searchable Database (англ.). riaa.com. Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 7 травня 2014.
  96. ↑ Fleetwood Mac Hall of Fame. rockhall.com (англ.). Архів оригіналу за 14 червня 2020. Процитовано 6 березня 2020.
  97. ↑ History. BRIT Awards (англ.). Архів оригіналу за 13 лютого 2019. Процитовано 13 лютого 2019.
  98. ↑ Wasserzieher, Bill (жовтень 2006). The Return of Jeremy Spencer. Blues Revue (англ.). Архів оригіналу за 20 лютого 2008. Процитовано 20 травня 2008.
  99. ↑ The Penguin Q&A Sessions: John McVie Q&A Session, Part 2. The Penguin (англ.). січень 2006. Архів оригіналу за 12 травня 2008. Процитовано 20 травня 2008.
  100. ↑ Brown, Mick (8 вересня 2007). Stevie Nicks: a survivor's story. The Daily Telegraph (англ.). London. Архів оригіналу за 14 серпня 2015. Процитовано 2 травня 2010.
  101. ↑ Sheryl Crow to sing with Fleetwood Mac (англ.). CNN. Associated Press. 17 березня 2008. Архів оригіналу за 23 березня 2008.
  102. ↑ Graff, Gary (23 липня 2008). Sans Crow, Fleetwood Mac To Tour In 2009. Billboard (англ.). Архів оригіналу за 13 вересня 2014. Процитовано 25 березня 2013.
  103. ↑ The Ledge – View Single Post – New Orleans Arena, NOLA – June 20, 2009 (англ.). Ledge.fleetwoodmac.net. Архів оригіналу за 25 листопада 2009. Процитовано 29 серпня 2010.
  104. ↑ Fleetwood Mac: Don't Stop – BBC One (англ.). BBC. Архів оригіналу за 25 червня 2016. Процитовано 26 травня 2016.
  105. ↑ Front Row King (англ.). Архів оригіналу за 26 лютого 2014. Процитовано 26 лютого 2014.
  106. ↑ Semigran, Aly. Fleetwood Mac Teach 'Glee' Kids A Lesson On Rumours:New Directions took on six songs from the classic album as their own internal strife mirrored the band's (англ.). MTV. Архів оригіналу за 12 серпня 2011. Процитовано 29 серпня 2011.
  107. ↑ Graff, Gary. Stevie Nicks Calls New Album ' My Own Little 'Rumours' '. Billboard (англ.). Архів оригіналу за 19 червня 2013. Процитовано 29 серпня 2011.
  108. ↑ Caulfield, Keith. Beastie Boys Score No. 2 Debut on Billboard 200, Adele Holds at No. 1. Billboard (англ.). Архів оригіналу за 22 березня 2013. Процитовано 29 серпня 2011.
  109. ↑ Fleetwood Mac to Reunite in 2013. CBS This Morning (англ.). Архів оригіналу за 12 липня 2012. Процитовано 12 липня 2012.
  110. ↑ Music Memories – Fleetwood Mac's Original Bassist Dead (англ.). Streaming Oldies. Архів оригіналу за 21 лютого 2014. Процитовано 12 лютого 2014.
  111. ↑ Official Home Site (англ.). Bob Weston. Архів оригіналу за 11 вересня 2012. Процитовано 29 лютого 2012.
  112. ↑ Sinha, Piya (31 серпня 1945). Former Fleetwood Mac guitar player Bob Welch dies – Today Entertainment (англ.). MSNBC. Архів оригіналу за 10 червня 2012. Процитовано 8 червня 2012.
  113. ↑ Bob Welch, former Fleetwood Mac member, commits suicide in Nashville. The Tennessean (англ.). Архів оригіналу за 16 червня 2014. Процитовано 17 жовтня 2014.
  114. ↑ Fleetwood Mac Tour: Band To Start 34-City Tour In April. HuffPost (англ.). 4 грудня 2012. Архів оригіналу за 5 грудня 2012. Процитовано 4 грудня 2012.
  115. ↑ Gallucci, Michael (30 квітня 2013). Fleetwood Mac, 'Extended Play' Album Review (англ.). Архів оригіналу за 11 травня 2013. Процитовано 24 травня 2013.
  116. ↑ Christine McVie Reunites with Fleetwood Mac (англ.). 26 вересня 2013. Архів оригіналу за 20 листопада 2018. Процитовано 23 листопада 2013.
  117. ↑ McNair, James (грудень 2013). The Mojo Interview. Mojo (англ.) (241): 40.
  118. ↑ Fleetwood Mac Cancels Australian/New Zealand Tour (англ.). Fleetwood Mac. 27 жовтня 2013. Архів оригіналу за 29 жовтня 2013. Процитовано 27 жовтня 2013.
  119. ↑ Ginsberg, Merle (1 березня 2014). The Modern Knockoffs of Stevie Nicks. Billboard (англ.). Т. 126, № 7. с. 18. ISSN 0006-2510.
  120. ↑ Christine McVie: I Want To Rejoin Fleetwood Mac. The Guardian (англ.). London. 22 листопада 2013. Архів оригіналу за 23 листопада 2013. Процитовано 23 листопада 2013.
  121. ↑ Mick Fleetwood Announces Christine McVie's return to Fleetwood Mac (англ.). Fleetwood Mac News. 12 січня 2014. Архів оригіналу за 13 лютого 2014. Процитовано 12 лютого 2014.
  122. ↑ Wright, Lisa (2 жовтня 2014). Fleetwood Mac play full gig with Christine McVie for first time since 1997. NME (брит.). Процитовано 29 серпня 2024.
  123. ↑ Fleetwood Mac 'On With The Show' Tour Heads To The UK. Mick Fleetwood (англ.). 27 травня 2015. Процитовано 14 жовтня 2024.
  124. ↑ Jonze, Tim (2 січня 2015). Fleetwood Mac: new album and tour will be our swansong. The Guardian (брит.). ISSN 0261-3077. Процитовано 29 серпня 2024.
  125. ↑ Fleetwood Mac album may take 'a couple of years' to finish. The Guardian (брит.). 10 березня 2015. ISSN 0261-3077. Процитовано 29 серпня 2024.
  126. ↑ DeRiso, Nick (3 серпня 2016). Fleetwood Mac's New Album Is Apparently Being Held Up by Stevie Nicks. Ultimate Classic Rock (англ.). Архів оригіналу за 6 вересня 2016. Процитовано 5 вересня 2016.
  127. ↑ Caulfield, Keith. Stevie Nicks on Crafting a Setlist for 24 Karat Gold Tour, Possible Fleetwood Mac Album & Wishing She'd Performed With Prince. Billboard (англ.). Архів оригіналу за 9 вересня 2016. Процитовано 9 вересня 2016.
  128. ↑ Yoo, Noah (13 січня 2017). Fleetwood Mac's Lindsey Buckingham and Christine McVie Announce New Duets Album. Pitchfork (англ.). Архів оригіналу за 14 січня 2017. Процитовано 13 січня 2017.
  129. ↑ Blistein, Jon (11 квітня 2017). Fleetwood Mac's Lindsey Buckingham, Christine McVie Detail New Album. Rolling Stone (англ.). Архів оригіналу за 12 квітня 2017. Процитовано 11 квітня 2017.
  130. ↑ Mick Fleetwood: Stevie Nicks Wants To Go Deep On Next Fleetwood Mac Tour. 94.7 WLS (англ.). Архів оригіналу за 31 серпня 2017. Процитовано 31 серпня 2017.
  131. ↑ Pinnock, Tom (16 березня 2017). Christine McVie: 'Fleetwood Mac's 2018 tour is supposed to be a farewell tour'. Uncut (англ.). Архів оригіналу за 16 березня 2017. Процитовано 17 березня 2017.
  132. ↑ Fleetwood Mac Honored by Lorde, Miley Cyrus, Harry Styles & More at 2018 MusiCares Person of the Year Gala. Billboard (англ.). Архів оригіналу за 12 квітня 2018. Процитовано 8 квітня 2018.
  133. ↑ Fleetwood Mac's 'Dreams' Returns to Chart Thanks to Viral Tweet. Ultimate Classic Rock (англ.). 4 квітня 2018. Архів оригіналу за 8 квітня 2018. Процитовано 8 квітня 2018.
  134. ↑ Fleetwood Mac Fires Lindsey Buckingham. Rolling Stone (англ.). 9 квітня 2018. Архів оригіналу за 12 червня 2018. Процитовано 10 червня 2018.
  135. ↑ а б Halperin, Shirley (9 квітня 2018). Lindsey Buckingham Leaves Fleetwood Mac. Variety (англ.). Архів оригіналу за 10 квітня 2018. Процитовано 9 квітня 2018.
  136. ↑ а б Greene, Andy (9 квітня 2018). Fleetwood Mac Fires Lindsey Buckingham. Rolling Stone (англ.). Архів оригіналу за 10 квітня 2018. Процитовано 9 квітня 2018.
  137. ↑ Why leaving Fleetwood Mac may be a smart move for Lindsey Buckingham (англ.). MSN. Архів оригіналу за 12 червня 2018. Процитовано 10 червня 2018.
  138. ↑ Fleetwood Mac Reveals Why Lindsey Buckingham was ousted. CBS This Morning (англ.). 25 квітня 2018. Архів оригіналу за 30 квітня 2018. Процитовано 29 квітня 2018.
  139. ↑ Uncle LarryB (25 квітня 2018), Fleetwood Mac on GMA (OOPS) CBS This Morning – April 2018 (англ.), архів оригіналу за 5 червня 2019, процитовано 3 серпня 2018
  140. ↑ Greene, Andy (11 жовтня 2018). Lindsey Buckingham Sues Fleetwood Mac Over Dismissal From Band. rollingstone.com (англ.). Архів оригіналу за 12 жовтня 2018. Процитовано 12 жовтня 2018.
  141. ↑ Kreps, Daniel (8 грудня 2018). Fleetwood Mac, Lindsey Buckingham Settle Lawsuit Over Dismissal From Band. Rolling Stone (англ.). Архів оригіналу за 13 лютого 2020. Процитовано 12 березня 2020.
  142. ↑ Fricke, David (10 жовтня 2018). Lindsey Buckingham: Life After Fleetwood Mac. rollingstone.com (англ.). Архів оригіналу за 11 жовтня 2018. Процитовано 10 жовтня 2018.
  143. ↑ Fleetwood Mac debut new lineup on Ellen: Watch. Consequence of Sound (амер.). 5 вересня 2018. Архів оригіналу за 5 вересня 2018. Процитовано 5 вересня 2018.
  144. ↑ Willman, Chris (22 вересня 2018). iHeartRadio Festival Day 1: Fleetwood Mac Self-Resurrects, Jason Aldean Remembers and Mariah Whistles. Variety (англ.). Процитовано 6 червня 2024.
  145. ↑ Danny Kirwan obituary – 1950–2018 – From rock star to a homeless shelter. Daily Express (англ.). 23 червня 2018. Архів оригіналу за 3 серпня 2018. Процитовано 4 серпня 2018.
  146. ↑ Danny Kirwan, Guitarist in Fleetwood Mac's Early Years, Dies at 68. The New York Times (англ.). 10 червня 2018. Архів оригіналу за 12 червня 2018. Процитовано 13 червня 2018.
  147. ↑ Mojo magazine, London, September 2018: «A Loner and a One-Off: Danny Kirwan 1950—2018»: Mark Blake.
  148. ↑ Reed, Ryan (8 жовтня 2018). Fleetwood Mac Set List Primer: 5 Rare Songs From New Tour. Ultimate Classic Rock (англ.). Процитовано 2 березня 2025.
  149. ↑ Shaffer, Claire (29 травня 2020). Neil Finn, Stevie Nicks, Christine McVie Share Song for the Homeless. Rolling Stone (амер.). Архів оригіналу за 16 липня 2020. Процитовано 25 липня 2020.
  150. ↑ Fleetwood Mac co-founder Peter Green dies aged 73. BBC News (брит.). 25 липня 2020. Архів оригіналу за 25 липня 2020. Процитовано 25 липня 2020.
  151. ↑ Fleetwood Mac's 'Rumours' Returns to Billboard 200 Top 10 – 42 Years Later. Billboard (англ.). Архів оригіналу за 19 жовтня 2020. Процитовано 19 жовтня 2020.
  152. ↑ Caulfield, Keith (5 жовтня 2020). Fleetwood Mac's 'Dreams' Surges to Biggest Streaming Week Ever After Viral TikTok Video. Billboard (англ.). Процитовано 2 грудня 2022.
  153. ↑ Christine McVie, Fleetwood Mac singer-songwriter, dies aged 79. BBC News (брит.). 30 листопада 2022. Процитовано 30 листопада 2022.
  154. ↑ Jones, Abby (6 лютого 2023). Mick Fleetwood Says a Fleetwood Mac Reunion is 'Unthinkable' Following Christine McVie's Death. Consequence of Sound (англ.). Процитовано 16 лютого 2023.
  155. ↑ Ivie, Devon (2 жовтня 2023). Stevie Nicks Sees 'No Reason' to Continue Fleetwood Mac. Vulture (англ.). Процитовано 2 жовтня 2023.
  156. ↑ Mehr, Bob (17 червня 2024). Stevie Nicks: "Without Christine there is no chance of putting Fleetwood Mac back together." Mojo (англ.). Процитовано 17 червня 2024.
  157. ↑ Martoccio, Angie (24 жовтня 2024). Stevie Nicks: 'I Believe in the Church of Stevie'. Rolling Stone (амер.). Процитовано 27 жовтня 2024.
  158. ↑ Mehr, Bob (7 вересня 2024). Mick Fleetwood: 'I would love to see a healing between Stevie and Lindsey...'. Mojo. Процитовано 26 жовтня 2024.

Посилання

[ред. | ред. код]
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Fleetwood Mac
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Fleetwood_Mac&oldid=46789013