Перейти до вмісту

Зала слави рок-н-ролу

Добра стаття
Перевірена версія
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Зала слави рок-н-ролу
41°30′31″ пн. ш. 81°41′44″ зх. д. / 41.508611111111° пн. ш. 81.695555555556° зх. д. / 41.508611111111; -81.695555555556G O
Країна США[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
РозташуванняДаунтаун Клівлендаd, Клівленд, США Редагувати інформацію у Вікіданих
Адреса1100 East 9th Street, Cleveland, OH 44114, USA Редагувати інформацію у Вікіданих
АрхітекторБей Юймін Редагувати інформацію у Вікіданих
Засновано1983 Редагувати інформацію у Вікіданих
Відкрито1986 (церемонія введення)
1995 (музей)
ОператорФонд Зали слави рок-н-ролуd Редагувати інформацію у Вікіданих
Відвідувачі580 000 осіб (2018)[2] Редагувати інформацію у Вікіданих
ДиректорГрег Гаррісd[3] Редагувати інформацію у Вікіданих
Сайтrockhall.com Редагувати інформацію у Вікіданих
Зала слави рок-н-ролу. Карта розташування: США
Зала слави рок-н-ролу
Зала слави рок-н-ролу (США)
Мапа
CMNS: Зала слави рок-н-ролу у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Зала слави рок-н-ролу (англ. Rock and Roll Hall of Fame) — щорічна церемонія нагородження та музей в Клівленді, штат Огайо, США, присвячені найвідомішим і найвпливовішим діячам епохи рок-н-ролу: виконавцям, продюсерам й іншим особистостям, що зробили значний внесок у розвиток музичної індустрії.

Засновником Зали слави є керівник лейблу Atlantic Records Ахмет Ертегюн. Починаючи з 1986 року до неї щорічно вводять нових членів в категоріях «виконавці», «не виконавці», «ранній вплив» та «музична майстерність», загалом понад 400 осіб та музичних гуртів. 1995 року в Клівленді відкрився музей Зали слави рок-н-ролу, а 2012 року — бібліотека та архіви.

Зала слави рок-н-ролу вважається одним з найбільших музеїв Клівленда та однією з найпрестижніших музичних установ у світі, але має суперечливий характер через суб'єктивні критерії введення, багаторічне ігнорування деяких артистів, а також вшанування представників інших жанрів, як-то хіп-хоп або попмузика.

Історія

[ред. | ред. код]

Заснування організації

[ред. | ред. код]
Перший голова правління Фонда Зали слави рок-н-ролу, засновник лейбла Atlantic Records Ахмет Ертегюн

1983 року продюсер мережі платного телебачення Black Tie Network Брюс Брендвен вирішив створити телепрограму «Зала слави рок-н-ролу». Разом з адвокатом Боба Ділана Девідом Брауном навесні 1983 року вони найняли 26-річну юристку Сюзан Еванс та призначили її виконавчим директором майбутнього телешоу. Щоб долучити до програми справжніх рок-зірок, вони звернулися за підтримкою до засновника лейблу Atlantic Records Ахмета Ертегюна. Той спочатку сумнівався, але після декількох розмов з Еванс погодився стати головою правління організації[4]. 30 квітня 1983 року було засновано Фонд Зали слави рок-н-ролу, до якого увійшли Ахмет Ертегюн, редактор журналу Rolling Stone Ян Веннер[en], керівник Sire Records Сеймур Стейн[en], Сюзан Еванс, юрист Аллен Грубман[en] та віцепрезидент Atlantic Records Норін Вудс. Під час організації перших церемоній нагородження до ради директорів долучилися керівник Electra Records Боб Краснов[en], адвокат Бен Ніделл та продюсер Джон Ландау[en]. За задумом Ертегюна, заснована організація мала бути неприбутковою, щоб здобути довіру артистів[4].

Кандидатів у члени Зали слави висував престижний номінаційний комітет, що складався з лідерів музичної індустрії, керівників звукозаписувальних компаній, музичних істориків та музикознавців. До першого складу комітету увійшли сам Ертегюн, Веннер, Стейн, Краснов, журналіст Роберт Хілберн[en], музичний критик Курт Лодер[en], колишній партнер Ертегюна по Atlantic Records Джеррі Векслер[en], продюсери Боб Портер[en] та Джон Хаммонд[en], радіоведучий Норм Найт[en], артист Найл Роджерс та брат Ертегюна Несухі. Комітет склав список з 41 номінанта, кожен з яких випустив перший комерційний запис не пізніше 1960 року. Список поширили із комітетом голосувальників, до якого увійшло близько двохсот музичних істориків, журналістів та інших діячів індустрії. За підсумками голосування до зали були обрані десять виконавців із найбільшою кількістю голосів, а також інші визначні персони, такі як власник Sun Records Сем Філліпс та радіоведучий Алан Фрід, який ввів у вжиток слово «рок-н-рол»[4]. Разом з тим, під впливом Яна Веннера загальна концепція Зали слави змінилася: якщо спочатку це мало бути одноразове телевізійне шоу, то тепер Веннер та Ертегюн вирішили започаткувати щорічну церемонію для вшанування артистів та збору грошей, а також побудувати музей, бібліотеку та архів[4].

Церемонії введення до зали

[ред. | ред. код]

Перші нагородження

[ред. | ред. код]

Перша церемонія введення до Зали слави відбулася 23 січня 1986 року в холі нью-йоркського готелю «Волдорф-Асторія». Її відвідало близько 1200 запрошених артистів, членів родин, музичних підприємців та інших гостей. На заході були присутні всі живі артисти, введені до зали — Фетс Доміно, Рей Чарльз, Чак Беррі, Джеймс Браун, Джеррі Лі Льюїс, брати Еверлі, — окрім Літтл Річарда, що відновлювався від автомобільної аварії, а також родини Елвіса Преслі, Бадді Голлі та Сема Кука. Першим артистом, введеним до Зали слави, став Чак Беррі, якого представив гітарист Кіт Річардс. Наприкінці інавгурації відбувся імпровізований джем-сейшн на орендованих музичних інструментах, в якому взяли участь Кіт Річардс, Чак Беррі, Джуліан Леннон, Джеррі Лі Льюїс, Біллі Джоел та Стів Вінвуд[en]. Після завершення організатори погодилися, що церемонія пройшла чудово, перевершивши сподівання. «Це був початок чогось грандіозного. Ніхто точно не знав, наскільки важливим був той перший вечір, але церемонія інавгурації стала щорічною подією, на яку всі чекали з нетерпінням, та найціннішим вечором року для музичної індустрії» — згадував Ертегюн[4].

На другій церемонії, що відбулася 1 січня 1987 року, до зали увійшло 22 нових члени, включаючи першу жінку — Арету Франклін. Комітет хотів встигнути обрати якомога більше виконавців 1950-х, бо наступного року їх мали б затьмарити зірки 1960-х. Як і перша церемонія, ця не транслювалася по телебаченню, бо Ертегюн хотів демонструвати особливе ставлення до членів зали. Наступного року до зали увійшли такі виконавці, як The Beatles, Боб Ділан, The Beach Boys та The Supremes, але деякі музиканти — наприклад, Пол Маккартні з The Beatles або Даяна Росс з The Supremes, — проігнорували захід через конфлікти з іншими членами колективів. Під час нагородження 1988 року було презентовано дизайн майбутнього музею Зали слави в Клівленді, хоча термін будівництва залишався невизначеним. Одними з героїв четвертої церемонії, що пройшла 1989 року, стали Rolling Stones, які попри конфлікти зібралися разом та навіть зіграли на сцені; це стало поштовхом до об'єднання гурту, і за декілька місяців вони випустили альбом Steel Wheels та вирушили у перший концертний тур з 1982 року[4]. Усталений формат вечірок тримався до 1992 року, коли Роббі Робертсон поскаржився на те, яким недбалим було шоу, а Брюс Спрінгстін сказав, що імпровізовані джем-сесії стають немузичними, після чого Ян Веннер вирішив щось змінити у форматі церемоній[5].

Зміни формату

[ред. | ред. код]
Перші церемонії введення до Зали слави відбувалися в готелі «Волдорф-Асторія», Нью-Йорк

Перші сім нагороджень відбувалися в готелі «Волдорф-Асторія» в Нью-Йорку, хоча близько половини діячів індустрії мешкали в Лос-Анджелесі, і не завжди могли відвідати захід. Через це — а також через велику кількість нових членів з Західного узбережжя, зокрема Cream, The Doors, Sly and the Family Stone та Creedence Clearwater Revival, — восьму церемонію було вирішено провести в лос-анджелеському готелі «Центурі-плаза»[en]. 1993 року вперше замість імпровізованих джем-сесій відбулися заздалегідь підготовлені виступи артистів; від виступів «всіх зірок» відмовилися ще й через велику кількість колективів, а не сольних артистів, введених до Зали слави того року. Концерт запам'ятався воз'єднанням рок-тріо Cream, яке існувало лише з 1966 по 1969 роки. Під час виступу Creedence Clearwater Revival стався неприємний інцидент, бо лідер гурту Джон Фогерті відмовився грати з бас-гітаристом Стю Куком та барабанщиком Дагом Кліффордом[en], і ті залишили церемонію ображеними[6].

Під час церемонії 1995 року Ян Веннер офіційно оголосив, що після років очікувань та обіцянок музей буде відкритим цього року. Концерт запам'ятався ще одним історичним воз'єднанням: на сцені виступили введені до Зали слави музиканти Led Zeppelin, що не грали разом близько семи років[7][8]. Окрім цього, керівники Зали слави нарешті змінили думку щодо трансляції церемоній введення. Раніше це були приватні події, які записувалися лише в архівних цілях, але тепер було погоджено, що відредагована версія церемонії транслюватиметься на музичному каналі MTV; згодом до трансляцій долучився канал VH1, а пізніше введення до Зали слави показували на телемережах HBO, ABC та Disney+. Одним з головних героїв церемонії 1996 року став гурт The Velvet Undeground, яких неодноразово номінували до цього, але жодного разу не обирали через різницю між тонким смаком номінаторів та більш популістськими поглядами голосуючих[9].

1997 року введення до Зали слави вперше відбулося в Клівленді, в готелі «Ренесанс». Очікувалося, що слідом за Cream на церемонії можна буде побачити воз'єднання гурту Buffalo Springfield[en], але Ніл Янг відмовився через телетрансляцію, бо переймався, що гурт не зможе виступити якісно[9]. 1999 року основна програма Зали слави була зосереджена на трьох суперечливих введеннях: Брюс Спрінгстін увійшов до зали сольно, без гурту E Street Band[en]; Пол Маккартні був ображений на те, що його ввели до зали на п'ять років пізніше за Джона Леннона; Біллі Джоела не дуже любили критики, вважаючи його занадто вторинним та похідним[10].

Реформа номінацій та інклюзивність

[ред. | ред. код]

На початку 2000-х склад присутніх на церемоніях введення членів Зали слави став поступово змінюватися. Вечірки відвідувало все менше представників лейблів звукозапису, які скорочували витрати, та все більше фінансистів, які могли собі дозволити витратити сотні тисяч доларів за ніч. 2001 року до зали увійшли гурти Aerosmith та Queen; останні виступили на концерті за допомогою Дейва Грола та Тейлора Гокінса з Foo Fighters. Коли 2003 року членами Зали слави стали The Clash, всі очікували їхнього тріумфального воз'єднання, але цього не відбулося через смерть лідера гурту Джо Страммера[11]. Виступ 2004 року запам'ятався гітарним соло Прінса на пісні Джорджа Гаррісона «While My Guitar Gently Weeps», яке вважають одним з найяскравіших моментів в історії Зали слави[12].

Grandmaster Flash and the Furious Five — перший хіп-хоп-виконавець, введений до Зали слави 2007 року

2005 року головою номінаційного комітету Зали слави став Джон Ландау. Він реформував систему номінацій, поділивши близько 30 членів комітету на менші групи, що спеціалізувалися на окремих піджанрах, як то хіп-хоп, альтернативна музика або хеві-метал. Ландау також запровадив більш активну ротацію, прибираючи неактивних та додаючи вмотивованих членів, залишаючи незмінними лише Ахмета Ертегюна та Джеррі Векслера. Своєю чергою, Террі Стюарт надсилав комітету імена артистів, яких найчастіше шукали та не знаходили відвідувачі музею[12].

2007 року до Зали слави вперше було обрано хіп-хоп-виконавця, гурт Grandmaster Flash and the Furious Five. Багато хто був незадоволений цим рішенням, бо попри безсумнівний вплив та значущість, їх важко було віднести до рок-н-ролу. Разом з тим, номінаційний комітет вважав доцільним бути більш інклюзивними, що позитивно впливало на фінансову підтримку організації. Окрім цього, продовжилася тенденція читати промови за допомогою телесуфлера та віддавати перші місця в залі тим глядачам, хто може за це заплатити, а не поважним артистам[13].

2009 року церемонії введення в Залу слави вперше стали публічними, що зробило їх більш енергічними внаслідок підтримки фанатів, а також збільшило доходи організації завдяки продажу квитків. Перше відкрите введення до Зали слави вирішили провести в Клівленді, щоб привабити більше відвідувачів до музею. Церемонія відбулася в старому театрі Cleveland Public Hall[en], який був краще пристосований до концертів, ніж готель «Волдорф-Асторія», де артистам доводилося переодягатися на кухні[13].

Комерціалізація та мейнстрим

[ред. | ред. код]
Церемонія введення до Зали слави 2012 року. Public Auditorium, Клівленд

2014 року до Зали слави увійшов гурт Kiss, який номінанти ігнорували багато років. Джон Ландау та багато інших членів комітету не любили Kiss через вторинність, але завдяки наполегливості гітариста Rage Agains the Machine Тома Морелло визнали, що цей колектив надихнув тисячі інших грати гітарну музику. Це рішення вплинуло на подальші номінації, і комітет все частіше почав звертати увагу на гурти із суттєвим комерційним успіхом, які до цього навіть не розглядалися[14].

В другій половині 2010-х поширилася практика введення до Зали слави більш мейнстримних виконавців із великим обсягами продажів, незалежно від їхнього жанру, включаючи не лише зірок рок-н-ролу, але й хіп-хоп- та навіть попмузикантів. 2017 року до зали увійшли такі різні артисти, як Тупак Шакур, Pearl Jam, Electric Light Orchestra, Джоан Баез, Найл Роджерс, Yes та Journey, а наступного року до неї обрали попспівачок Мадонну та Вітні Г'юстон, а також відверто комерціалізованих Bon Jovi, яких за жодних умов не ввели б до зали в минулому. Разом з тим, критерій комерційної успішності розповсюджувався лише на сучасні колективи, а не зірок минулого, таких як Grand Funk Railroad або Bachman-Turner-Overdrive[14].

2022 року номінаційний комітет очолив Рік Крім, який до цього працював в музичних видавництвах та на телебаченні. Церемонії 2020-х років стали близькими до традиційних телевізійних шоу, гарно спродюсовані, але майже позбавлені спонтанних промов, несподіваних суперечок або імпровізованих виступів, характерних для перших років існування Зали слави[15]

Музей

[ред. | ред. код]

Вибір міста

[ред. | ред. код]

Спочатку найбільш ймовірним місцем для музею керівництво Зали слави вважало Нью-Йорк, де можна було б придбати таунхауз на Мангеттені та розмістити в ньому невеличку експозицію[4]. 1985 року, під час підготовки до першої церемонії введення, Норм Найт несподівано запропонував Ертегюну побудувати музей в Клівленді, бо місцева влада була готова інвестувати 25 млн доларів. Мер міста, губернатор штату Огайо та відома конгресвумен особисто брали участь в презентації проєкту та вразили директорів Зали слави, намагаючись укласти угоду без жодної конкуренції. Проте коли в пресі анонсували церемонію введення та плани побудови музею, представники інших міст також почали надсилати свої пропозиції. Нью-Йорк виявився незацікавленим, бо місто вже мало забагато музеїв та чималий борг, але були й інші варіанти, зокрема Філадельфія, Чикаго або Мемфіс. Веннеру більше подобалася Філадельфія, де Залі слави запропонували будинок з грецькими колонами в кампусі Пенсільванського університету[4].

4 жовтня 1985 року делегація Зали слави зустрілася в Клівленді з мером Джорджем Войновичем. На пресконференції Ертегюну вручили символічні ключі від міста та петицію, підписану 750 тис. мешканців, що хотіли бачити Залу слави в Клівленді. І хоча це місто було не найбільш захоплюючим варіантом (Клівленд був найбільш знаним в США через забруднену річку Каягога та мав прізвище «Помилка на озері», англ. Mistake on the Lake), але їхня пропозиція швидко зросла з 25 млн до 35 млн, а згодом і до 100 млн доларів, і врешті решт була прийнята[4].

Проєктування, будівництво та відкриття

[ред. | ред. код]
Архітектор музею Зали слави рок-н-ролу Бей Юймін

Ахмет Ертегюн наполягав на тому, щоб музей проєктував всесвітньо відомий китайський архітектор Бей Юймін, автор нью-йоркського Джейвітс-центру[en], Піраміди Лувра та Східного крила Національної галереї мистецтв у Вашингтоні. Виявилося, що архітектор нічого не знав про рок-н-рол, тому Ертегюн з Веннером відвезли його до Мемфісу та Нового Орлеану, відвідали разом декілька концертів та показали визначні місця. В результаті Бен Юймін вирішив, що «рок-н-рол — це енергія», тому і його дизайн має втілювати енергію[4]. Наприкінці 1991 року з архітектором було підписано контракт загальною вартістю 5,3 млн доларів [16].

Згідно з концепцією Бен Юйміна, будинок музею Зали слави отримав вигляд величезної скляної піраміди із додатковими бетонними конструкціями, що знаходилася на березі озера Ері[16]. За інтер'єри музею та оформлення експозицій відповідала компанія Burdick Group[en], зробивши нижні поверхи більш насиченими та енергійними, а верхні — тихішими та затишнішими; на останньому поверсі відвідувачі мали відчувати, ніби знаходяться в церкві, оточені лише підписами членів Зали слави[17]. Незадовго до відкриття музею його директор Денніс Баррі вирішив, що естетика Бей Юйміна та Burdick Group була занадто елегантною та строгою, як для рок-н-рольного музею, тож найняв американського модного дизайнера Стівена Спрауса[en], який додав елементи панк-рокової стилістики, спроєктував унікальні манекени та навіть розробив одяг для охорони[18].

7 червня 1993 року в Клівленді пройшла урочиста церемонія початку будівництва музею. На величезній сцені у вигляді гітари перед п'ятитисячним натовпом виступили запрошені Ертегюном та Веннером артисти, серед яких Чак Беррі, Піт Таунсенд, Рут Браун[en], Біллі Джоел та Йоко Оно. «Протягом багатьох років багато людей запитували нас, чому ми обрали Клівленд місцем розташування Зали слави та Музею рок-н-ролу, і я їм відповідаю, що ми обрали Клівленд, тому що Клівленд демонструє нам якість людей, які представляли це місто. Коли вони прийшли до нас — [він] був настільки кращим за всіх інших, кого ми зустріли, що в нас не було жодних сумнівів, що саме тут ми хочемо бути. Це чудовий момент для музичної індустрії, для міста Клівленд і штату Огайо» — пояснив Ертегюн[19].

Коли до закінчення будівництва та відкриття музею залишалося менш як рік, виявилося, що дизайн Бей Юйміна хоча й був винятковим та дозволив зібрати багато коштів через його всесвітньо відоме ім'я, але мав суттєві вади. В будівлі не було грузових ліфтів, що ускладнювало переміщення важких об'єктів на верхні поверхи, а через прозорі скляні стіни проходило забагато денного світла, яке шкодило експонатам. «Бен Юймін був захоплюючим вибором, — згадував директор музею, — бо ви б не асоціювали його з рок-н-ролом. Він був справжнім джентльменом. Коли я зустрівся з ним під час будівництва, він сказав: „У вас чудова будівля з багатьма проблемами“. Це цитата»[18].

Музей відкрився на День праці, 2 вересня 1995 року. На церемонії було присутньо близько десяти тисяч відвідувачів, а півметрові ножиці, що перерізали стрічку, тримали Йоко Оно, Літтл Річард, Сем Філіпс, Ахмет Ертегюн, Ян Веннер, Сюзен Еванс та губернатор Огайо Джордж Войнович. Того ж дня в Клівленді пройшли святкування з парадом, феєрверками та конфетті. Ввечері на Клівлендському муніципальному стадіоні[en] відбувся гала-концерт за участі Чака Беррі, Боба Ділана, Брюса Спрінгстіна, The Kinks, Лу Ріда, Іггі Попа та інших артистів — загалом тридцять шість груп музикантів, кожен з яких виконав по дві-три пісні. Для концерту було створено спеціальну обертову платформу з двома сценами, які змінювали одна одну: поки на одній виступав черговий артист, на іншій готувався наступний. Шоу відвідали 57 тисяч глядачів. Офіційне відкриття музею відбулося наступного дня, а Ян Веннер підготував Ахмету Ертегюну сюрприз, назвавши головну виставкову залу на його честь[20].

Керівництво

[ред. | ред. код]

Першим головним куратором музею був професор Університету Індіани та доктор музикознавства Брюс Конфорт[en], призначений у травні 1991 року[21]. В серпні 1993 року директором музею став Денніс Баррі[en], який до цього працював в Смітсонівському музеї та Центрі сучасного мистецтва в Цинциннаті[19]. В грудні 1993 року головним куратором музею замість Конфорта став Джим Хенке, який працював з Яном Веннером в Rolling Stone та з Бобом Красновим в Electra Records, та походив з Клівленда[17]. 1996 року Баррі пішов з посади головного виконавчого директора, і протягом наступних років цю позицію обіймали три різні людини, аж доки 1999 року керівником музею не став Террі Стюарт, який до цього був президентом Marvel Entertainment[10].

Влітку 2005 року посаду виконавчого директора через особисті причини залишила Сюзен Еванс. Її змінив Джоел Пересман, який був відомий роботою з Девідом Бові, Genesis та Pink Floyd, працював в Медісон-сквер-гардені та продюсував Концерт в Нью-Йорку[en] після терористичних актів 11 вересня 2001 року[22]. В жовтні 2006 року Ахмет Ертегюн впав за кулісами концерту Rolling Stones в театрі Beacon[en] на Бродвеї, вдарився головою та впав у кому. Він пішов з життя 14 грудня 2006 року[22].

У квітні 2012 року Террі Стюарт пішов з посади президента та головного виконавчого директора музею в Клівленді[23]. Його наступником став Грег Гарріс, який входив до ради директорів Зали слави з 2008 року, а до цього працював в Національній залі слави бейсболу[13].

2020 року головним куратором музею стала Нвака Онвуса, перша чорношкіра особа в цій ролі[24]. 2023 року Онвуса залишила Залу слави, перейшовши до нью-йоркського Музею хіп-хопу; натомість головним куратором була призначена Шелбі Моррісон[25][26]. 2023 року після скандального інтерв'ю New York Times, що містило образи на адресу темношкірих музикантів та жінок-музиканток, з ради директорів звільнили співзасновника Зали слави Яна Веннера[27].

Виставки

[ред. | ред. код]

Для допомоги в створенні колекції в жовтні 1991 року був найнятий Крег Інчарді, який до цього працював з рок-музикантами, продаючи їхні пам'ятні речі на аукціонах «Сотбі»[21]. Він писав листи або телефонував виконавцям, менеджерам, представникам лейблів, щоб вмовити їх безплатно передати в музей пам'ятні речі, пов'язані з легендами рок-н-ролу[16]. До відкриття музею було сплановано постійні виставки, присвячені артистам (Елвіс Преслі, Чак Беррі, The Beatles, The Rolling Stones) або визначним містам (Лондон, Ліверпуль, Сіетл, Детройт), а також окремі експозиції на різні теми, як то цензура, фанати, або «автори одного хіта»[17].

Після відкриття музею набір експонатів постійно оновлювався, встановлювалися нові тимчасові виставки. Перша з них була присвячена тридцятій річниці «Літа кохання», що відзначалася 1997 року, та представляла всю еру психоделічного року з 1965 по 1969 роки, демонструючи вплив рок-н-ролу на моду, мистецтво, політику та літературу. Серед інших примітних тимчасових виставок  — «Неймовірна історія» (англ. Amazing Journey, 2005 рік), вперше присвячена одному музичному твору, рок-опері The Who Tommy[28]; «50 років „Роллінг Стоун“» (англ. Rolling Stone: 50 Years, 2017 рік), перша виставка, зосереджена на музичному виданні; «Найбільше шоу на газоні» (англ. The Biggest Show on Turf, 2021 рік), перша спортивна виставка, присвячена музичним шоу в перерві Супербоулу[29].

Музей Зали слави неодноразово проводив колаборації з іншими установами. Наприкінці 1990-х спільно з Інститутом костюма вони провели виставку «Рок-стиль» (англ. Rock Style), присвячену рок-н-рольній моді, за підтримки дизайнера Томмі Хілфігера та редакторки журналу Vogue Анни Вінтур[10][30]. 2015 року разом із Музеєм новин була створена виставка «Гучніше ніж слова» (англ. Louder Than Words), присвячена зв'язкам між рок-н-ролом й політикою; вона мала велику актуальність через президентські вибори 2016 року в США, на яких Дональд Трамп змагався з Гілларі Клінтон[14]. 2019 року Зала слави та Музей мистецтва Метрополітен (The Met) провели масштабну виставку «Грай це гучно» (англ. Play It Loud), яка поєднувала рок-саундтреки з інструментами, на яких ці пісні було записано; в центрі уваги знаходилися гітари Кіта Річардса, Едді Ван Галена, Джиммі Пейджа та Тома Морелло, а окрім них фортепіано, гітари, електрогітари, бас-гітари, ударні установки та нетипові для рок-музики інструменти[31].

Станом на 2026 рік[32] музей Зали слави має постійні виставки «Коріння року» (англ. Roots of Rock), «Піонери року» (англ. Pioneers of Rock) та «Сан Рекордс» (англ. Sun Records), що розміщені в Головному виставковому залі Ахмета Ертегюна (0 поверх)[33], галереєю підписів введених до зали виконавців[34] та мультимедійне шоу «Сила року» (англ. Power of Rock, 3 поверх). Починаючи з 2019 року в музеї є інтерактивний простір «Гараж» (англ. The Garage, 2 поверх), де відвідувачі можуть зіграти на музичних інструментах[35][15].

Розширення музею

[ред. | ред. код]

Створена архітектором Бей Юйміном будівля музею одразу після його відкриття стала однією з найважливіших пам'яток Клівленда. Китайський майстер вважався одним з найбільш визначних архітекторів XX століття, продовжуючи ідеї французсько-швейцарського теоретика архітектури Ле Корбюзьє. Бей Юймін запозичив концепції містобудування Ле Корбюзьє, працюючи у напрямі бруталізму та використовуючи такі матеріали, як бетон й мармур, надаючи перевагу елегантним абстрактним формам. Музей Зали слави рок-н-ролу складався із пірамідального скляного вестибюля, високої квадратної вежі позаду нього та невеликого театру у формі гучномовця зі східного боку. З західного боку знаходився ще один круглий простір грибоподібної форми, розташований на вершині бетонного стебла, з'єднаний із вежею та пірамідою двома мостами. Загальна площа музею на момент відкриття складала 125 000 квадратних футів (11 600 м2)[36].

2023 року було затвердження розширення музею, що збільшує його площу ще на 50 000 квадратних футів (4 600 м2). Для розширення та пов'язаних реконструкцій було зібрано 169 млн доларів. Автором дизайну стала нью-йоркська Практика архітектури та урбанізму[en] (англ. Practice for Architecture and Urbanism, PAU), очолювана Вішааном Чакрабарті[en]. Прибудоване до лобі музею крило матиме трикутний дах, який ніби врізається в основу піраміди Бей Юйміна, та буде покрите рослинами, що має додати будівлі екологічності[36][37]. Його будівництво розпочалося в жовтні 2023 року, а відкриття заплановано на кінець 2026 року[38].

Бібліотека та архів

[ред. | ред. код]
The Annex, філія Зали слави в Нью-Йорку з 2008 по 2010 роки

З самого початку роботи над музеєм Ертегюн та Веннер планували відкрити окреме місце для академічних досліджень, накшталт Музичної бібліотеки Лінкольн-центра. Будівництво музею мало найвищий пріоритет, бо він мав приносити дохід, але після його відкриття керівники Зали слави повернулися до ідеї створення бібліотеки та архіву. Академічний центр мав бути розташований в одному з університетів Клівленда, ймовірніше за все — в Університеті Кейс-Вестерн-Резерв. 1999 року його створення доручили Крегу Інчарді, який найняв шість консультантів, а також зустрівся в Бостоні з відомим архівістом Говардом Готлібом[en][10].

На початку 2000-х Ян Веннер, роздратований відсутністю прогресу з боку керівництва клівлендського музею, наказав Інчарді зв'язатися з Нью-Йоркським університетом щодо відкриття бібліотеки у них. З одного боку, Нью-Йорк дійсно був би більш престижною локацією; з іншого, рада директорів хотіла надавити на Террі Стюарта, щоб пришвидшити підписання договору з Кейс-Вестерн-Резерв. Задум Веннера вдався, і Нью-Йоркський університет пообіцяв два поверхи в будинку Філіпа Джонсона, а Університет Кейс-Вестерн-Резерв запропонував місце в їхньому кампусі. Врешті решт Стюарт домовився з Громадським коледжем Каягоги[en], що ті виділять під бібліотеку велику площу в новому офісі за десять хвилин від музею[11].

Бібліотеку та архіви Зали слави було відкрито 2012 року[13]. На момент відкриття колекція матеріалів, зібраних протягом минулих років, містила понад 3,5 тис. книжок, 1,4 тис. аудіо- та 270 відеозаписів; ще тисячі було додано до каталогу пізніше. Серед унікальних архівних артефактів були персональні листи Мадонни та Арети Франклін, або відеозаписи концертного туру Rolling Stones 1981 року, а також постери, альбоми, фотографії, джерела усної історії та скрепбуки[39].

The Annex

[ред. | ред. код]

2008 року Джоелу Пересману запропонували відкрити філію Зали слави в Нью-Йорку. Попри незадоволення співробітників з Клівленду, це зробило б музей більш відомим, тож Пересман погодився на цю ідею. В листопаді 2008 року на вулиці Мерсер-стріт в Сохо відкрилося нове відділення музею, що отримало назву The Annex (укр. Додаток) та містило виставки, переважно зосереджені на музичній історії Нью-Йорка. Головною гордістю The Annex стала експозиція «Леннон в Нью-Йорку», присвячена останнім десяти рокам життя відомого музиканта[13].

Згодом виявилося, що відкриття нью-йоркського відділення збіглося з фінансовою кризою. Корпоративні партнери інвестували в будівництво 10 млн доларів, очікуючи долучати до півмільйона відвідувачів щорічно, але відвідуваність виявилася недостатньою, ймовірно, через зависокі ціни на квитки або віддаленість від туристичного центру Мангеттена. В січні 2010 року, трохи більше ніж за рік після відкриття, The Annex було закрито[13][40][41].

Члени Зали слави рок-н-ролу

[ред. | ред. код]

Основні категорії

[ред. | ред. код]

Починаючи з 1986 року, до Зали слави щорічно обирають музичних виконавців та діячів музичної індустрії. Більшість членів зали належить до категорії «виконавців» (performers), яка містить артистів та колективи, що суттєво вплинули на розвиток жанру. Інноватори, чия творчість надихала рок-н-рольних легенд, обираються до категорії «музичний вплив» (musical influence), а професіонали індустрії отримують Премію Ахмета Ертегюна як «не виконавці» (non-performers). 2000 року було додано четверту категорію «сайдмени» (sidemen) для сесійних музикантів, авторів пісень та продюсерів; пізніше її назву змінили на «музична досконалість» (musical excellence). Загалом за часи існування Зали слави до неї було обрано понад 400 членів: сольних виконавців, гуртів, музикантів, диджеїв, продюсерів та керівників[42].

Кожного року номінаційний комітет, що складається з членів зали, артистів, журналістів та інших музичних діячів, складає список номінантів. До нього можуть потрапити артисти, чий перший комерційний реліз вийшов щонайменше 25 років тому. Членів зали обирають голосуванням, в якому беруть участь понад 1200 представників індустрії, з урахуванням результатів онлайн-голосування фанатів. Після цього оголошується список нових артистів, введених до зали цього року, розділений по чотирьох категоріях. Кульмінацією процесу є церемонія введення до Зали слави, на якій кожного нового члена зали вводить окремий ведучий, що виголошує промову на честь їхніх досягнень[43].

Членами Зали слави можуть стати як колективи, так і окремі персони. Коли до Зали слави потрапляє колектив, організатори вказують його найважливіших учасників, які також вважаються членами зали[44]. Хоча до Зали слави введено трохи понад 400 членів (включаючи колективи), загальна кількість людей, що увійшли до неї, перевищує 1200 осіб. Кожен виконавець може бути введеним до зали лише раз, проте близько 30 персон увійшли до неї два чи три рази — у складі різних колективів, або як члени гурту та сольно[45]. Ще близько 50 виконавців були номіновані, але так і не увійшли до зали[46].

РікВиконавціМузичний впливМузична досконалість
(сесійні музиканти)		 Премія А. Ертегюна
(не виконавці)
1986Бадді Голлі, Чак Беррі, Елвіс Преслі, The Everly Brothers, Фетс Доміно, Джеймс Браун, Джеррі Лі Льюїс, Літл Річард, Рей Чарльз, Сем КукДжиммі Роджерс, Джиммі Янсі, Роберт ДжонсонАлан Фрід, Джон Хаммонд[en], Сем Філліпс
1987Арета Франклін, Бі Бі Кінг, Біг Джо Тернер, Білл Гейлі, Бо Діддлі, Карл Перкінс, Клайд Макфаттер, The Coasters, Едді Кокран[en], Джекі Вілсон[en], Марвін Ґей, Мадді Вотерс, Рікі Нельсон, Рой Орбісон, Смокі РобінсонГенк Вільямс, Луї Джордан[en], Ті-Боун ВокерАхмет Ертегюн, Джеррі Лейбер і Майк Столлер, Джеррі Векслер[en], Леонард Чесс[en]
1988The Beach Boys, The Beatles, Боб Ділан, The Drifters, The SupremesЛедбеллі, Лес Пол, Вуді ГатріБеррі Горді[en]
1989Діон[en], Отіс Реддінг, The Rolling Stones, Стіві Вандер, The TemptationsБессі Сміт, The Ink Spots, The Soul Stirrers[en]Філ Спектор
1990Боббі Дарін, The Four Seasons, The Four Tops, Генк Баллард, The Kinks, The Platters, Simon and Garfunkel, The WhoЧарлі Крісчен[en], Луї Армстронг, Ма РейніДжеррі Гоффін[en] та Керол Кінг, Голланд — Дозьє — Голланд[en]
1991The Byrds, Айк і Тіна Тернери, The Impressions, Джиммі Рід, Джон Лі Гукер, Лаверн Бейкер, Вілсон ПікеттГаулін ВулфДейв Бартолом'ю[en], Несухі Ертегюн, Ральф Басс[en]
1992Боббі Бленд, Booker T. & the M.G.'s[en], The Isley Brothers[en], The Jimi Hendrix Experience, Джонні Кеш, Sam & Dave, The YardbirdsЕлмор Джеймс, Профессор Лонгхейр[en]Білл Грем[en], Док Помус[en], Лео Фендер
1993Cream, Creedence Clearwater Revival, The Doors, Етта Джеймс, Frankie Lymon and the Teenagers[en], Рут Браун[en], Sly & the Family Stone, Ван МоррісонДайна ВашингтонДік Кларк[en], Мілт Гейблер[en]
1994The Animals, The Band, Боб Марлі, Дуейн Едді[en], Елтон Джон, The Grateful Dead, Джон Леннон, Род СтюартВіллі ДіксонДжонні Отіс[en]
1995Ел Грін, The Allman Brothers Band, Френк Заппа, Дженіс Джоплін, Led Zeppelin, Martha and the Vandellas, Ніл ЯнгThe Orioles[en]Пол Акерман[en]
1996Девід Бові, Gladys Knight & the Pips[en], Jefferson Airplane, Літтл Віллі Джон[en], Pink Floyd, The Shirelles, The Velvet UndergroundПіт СіґерТом Донах'ю[en]
1997Bee Gees, Buffalo Springfield[en], Crosby, Stills & Nash, The Jackson 5, Джоні Мітчелл, Parliament-Funkadelic[en], The (Young) RascalsБілл Монро, Махалія ДжексонСід Нейтан[en]
1998Eagles, Fleetwood Mac, Джин Вінсент, Ллойд Прайс[en], The Mamas & the Papas, SantanaДжеллі Ролл Мортон[en]Алан Туссен[en]
1999Біллі Джоел, Брюс Спрінгстін, Кертіс Мейфілд[en], Дел Шеннон, Дасті Спрингфілд, Пол Маккартні, The Staple Singers[en]Bob Wills and his Texas Playboys[en], Чарльз Браун[en]Джордж Мартін
2000Бонні Рейтт, Earth, Wind & Fire, Ерік Клептон, Джеймс Тейлор, The Lovin' Spoonful, The Moonglows[en]Біллі Голідей, Нет Кінг КоулЕрл Палмер[en], Гел Блейн[en], Джеймс Джемерсон, Кінг Кертіс[en], Скотті МурКлайв Девіс[en]
2001Aerosmith, The Flamingos[en], Майкл Джексон, Пол Саймон, Queen, Річі Валенс, Соломон Берк, Steely DanДжеймс Бертон[en], Джонні Джонсон[en]Кріс Блеквелл[en]
2002Бренда Лі, Джин Пітні[en], Айзек Гейз, Ramones, Talking Heads, Tom Petty and the Heartbreakers[en]Чет АткінсДжим Стюарт[en]
2003AC/DC, The Clash, Elvis Costello & the Attractions, The Police, The Righteous BrothersБенні Бенджамін[en], Флойд Крамер[en], Стів Дуглас [en]Мо Остін
2004Боб Сігер, The Dells[en], Джордж Гаррісон, Джексон Браун, Прінс, Traffic, ZZ TopЯн Веннер[en]
2005Бадді Гай, The O'Jays, Персі Следж, The Pretenders, U2Френк Барсалона[en], Сеймур Стейн[en]
2006Black Sabbath, Blondie, Lynyrd Skynyrd, Майлз Девіс, Sex PistolsГерб Алперт та Джеррі Мосс[en]
2007Grandmaster Flash and the Furious Five, Патті Сміт, R.E.M., The Ronettes, Van Halen
2008The Dave Clark Five, Джон Мелленкемп, Леонард Коен, Мадонна, The VenturesЛіттл ВолтерГембл і Хафф
2009Боббі Вомак[en], Джефф Бек, Little Anthony and the Imperials[en], Metallica, Run–D.M.C.Ванда ДжексонБілл Блек, Ді Джей Фонтана[en], Спунер Олдхем[en]
2010ABBA, Genesis, The Hollies, Джиммі Кліфф[en], The StoogesДевід Геффен[en], Баррі Манн[en] та Сінтія Вайль[en], Еллі Грінвіч[en] та Джефф Баррі[en], Джессі Стоун[en], Морт Шуман, Отіс Блеквелл[en]
2011Alice Cooper, Дарлен Лав, Доктор Джон, Ніл Даймонд, Том ВейтсЛеон РасселлАрт Руп[en], Джек Хольцман[en]
2012Beastie Boys, Донован, Guns N' Roses, Лора Ніро[en], Red Hot Chili Peppers, The Small Faces, The Blue Caps[en], The Comets[en], The Crickets, The Famous Flames[en], The Midnighters[en], The Miracles[en]Фредді КінгКозімо Матасса[en], Глін Джонс[en], Том Дауд[en]Дон Кіршнер[en]
2013Альберт Кінг, Донна Саммер, Heart, Public Enemy, Ренді Ньюман, RushЛу Адлер[en], Квінсі Джонс
2014Кет Стівенс, Деріл Холл і Джон Оутс, Kiss, Лінда Ронстадт, Nirvana, Пітер ГебріелE Street Band[en]Ендрю Луг Олдем[en], Браян Епштейн
2015Білл Візерс, Green Day, Joan Jett and the Blackhearts[en], Лу Рід, The Paul Butterfield Blues Band[en], Стіві Рей Вон та Double Trouble[en]The «5» Royales[en]Рінго Старр
2016Cheap Trick[en], Chicago, Deep Purple, N.W.A:, Стів МіллерБерт Бернс[en]
2017Electric Light Orchestra, Джоан Баез, Journey, Pearl Jam, Тупак Шакур, YesНайл Роджерс
2018Bon Jovi, The Cars, Dire Straits, The Moody Blues, Ніна СімонРозетта Тарп
2019The Cure, Def Leppard, Джанет Джексон, Radiohead, Roxy Music, Стіві Нікс, The Zombies
2020Depeche Mode, The Doobie Brothers[en], Nine Inch Nails, The Notorious B.I.G., T. Rex, Вітні Г'юстонІрвінг Азофф[en], Джон Ландау
2021Керол Кінг, Foo Fighters, The Go-Go's[en], Jay-Z, Тіна Тернер, Тодд РандґренЧарлі Паттон, Ґіл Скотт-Герон, KraftwerkБіллі Престон, LL Cool J, Ренді РоадсКларенс Авант[en]
2022Карлі Саймон, Доллі Партон, Duran Duran, Емінем, Eurythmics, Лайонел Річі, Пет Бенатар[en] та Ніл Гіральдо[en]Елізабет Коттен, Гаррі БелафонтеДжиммі Джем та Террі Льюїс[en], Judas PriestАллен Грубман[en], Джиммі Айовін[en], Сільвія Робінсон[en]
2023Джордж Майкл, Кейт Буш, Міссі Елліотт, Rage Against the Machine, Шерил Кроу, The Spinners, Віллі НельсонКул Герк, Лінк РейЕл Купер[en], Берні Топін, Чака ХанДон Корнеліус[en]
2024A Tribe Called Quest, Шер, Dave Matthews Band, Foreigner, Kool & the Gang, Мері Джей Блайдж, Оззі Осборн, Пітер Фремптон[en]Алексіс Корнер[en], Біг Мама Торнтон, Джон Мейолл[en]Діонн Ворвік, Джиммі Баффет, MC5, Норман Вітфілд[en]Сюзанна де Пасс[en]
2025Bad Company, Чаббі Чекер, Сінді Лопер, Джо Кокер, Soundgarden, The White StripesSalt-N-Pepa[en], Воррен Зівон[en]Керол Кей[en], Нікі Гопкінс[en], Том Белл[en]Ленні Варонкер[en]
2026Філ Коллінз, Біллі Айдол, Iron Maiden, Joy Division / New Order, Oasis, Sade, Лютер Вендросс, Wu-Tang ClanСеліа Круз, Фела Куті[en], Квін Латіфа, MC Lyte[en], Грем Парсонс[en]Лінда Крід[en], Аріф Мардін, Джиммі Міллер[en], Рік РубінЕд Салліван

Сингли

[ред. | ред. код]

Протягом десятиліть Зала слави містила артистів та гурти, які вплинули на історію популярної музики, але не приділяла уваги виконавцям, відомим завдяки одній пісні. Це змінилося 2018 року, коли член номінаційного комітету Зали слави Стівен Ван Зандт оголосив про створення нової категорії, що мала стати «визнанням досконалості синглів, які сформували рок-н-рол, своєрідним рок-н-рольним музичним автоматом із записами артистів, яких немає в Залі слави». Перші шість синглів, введених до Зали слави, дійсно належали артистам, яких довгий час вважали несправедливо обділеними увагою, таким як Procol Harum, Steppenwolf та Лінк Рей, раніше номінованим, але не обраним до зали[47]. Проте коли 2019 року ввели наступні шість пісень, це викликало суперечки, бо серед них був хіт «Twist & Shout» братів Айслі, які вже були членами зали. Ван Зандт пояснив, що критерії введення не були жорсткими й «декілька з нас просто обрали [ці пісні]». Після 2020 року нагородження припинилися, а пісні зникли з офіційного сайту. Серед можливих причин скасування категорії, що існувала лише три роки, називали низьку зацікавленість телемережі HBO, яка транслювала церемонії нагородження, та самого музею в Клівленді. Разом з тим, деякі з вшанованих артистів пізніше увійшли до Зали слави в основних категоріях, зокрема Лінк Рей (музичний вплив, 2023) та Чаббі Чекер (виконавець, 2025)[47].

РікСингл
2018
2019
2020

Критика та суперечки

[ред. | ред. код]

Із самого початку існування Зали слави рок-н-ролу її критикували за непрозорість процедур номінації та відбору виконавців. Номінаційний комітет неодноразово засуджували через те, що вони надавали перевагу білим артистам-чоловікам, а жінки складали лише близько 10 % всіх членів зали. Також організацію критикували в ігноруванні представників окремих жанрів, зокрема, Judas Priest ввели до зали лише 2022 року, але не як виконавців, а в категорії «музична майстерність». Критиці піддавали також неоднозначність правил, згідно з якими до зали вводили членів музичних колективів; зокрема, були проігноровані Ерік Карр[en] та Брюс Кулік[en], що були в складі Kiss понад 10 років, але увійшов до зали Роберт Трухільйо, який зіграв лише на одному альбому Metallica[48]. Організацію також докоряли за включення до Зали слави рок-н-ролу виконавців інших жанрів, як-то хіп-хоп, попмузика або кантрі[49].

Провідні музичні ЗМІ регулярно створювали рейтинги тих, кого Зала слави рок-н-ролу ігнорувала роками, оновлюючи їх після чергової церемонії введення. Так, в музичному виданні Consequence 2026 року цей список містив наступних 30 виконавців[50]:

Не всі введені до Зали слави музиканти з'являлися на церемонії введення, нерідко через їхнє критичне ставлення до церемонії або через конфлікти з іншими учасниками гуртів. Так, Пол Маккартні проігнорував церемонію вшанування The Beatles 1988 року через суперечки з рештою членів гурту щодо роялті, а Роджер Вотерс не з'явився на введенні Pink Floyd 1996 року внаслідок судового позову, який він програв Девіду Гілмору та Ніку Мейсону. Коли 2006 року на церемонію не прийшли Sex Pistols, Ян Веннер ввів їх до Зали слави, процитувавши початок їхнього листа із відмовою: «У порівнянні з Sex Pistols, рок-н-рол і ця Зала слави — це просто пляма сечі». Натомість Девід Бові у 1996 році не просто не з'явився на церемонії, але і жодним чином це не прокоментував, ніби введення і не було зовсім[51].

Суперечливі події неодноразово траплялися і під час церемоній: наприклад, коли 2002 року Едді Веддер ввів до Зали слави Ramones, Джонні Рамон закінчив промову словами «Боже, благослови президента Буша», хоча Веддер був затятим критиком Буша, а на церемонії введення Blondie колишні учасники гурту Френк Інфанте та Найджел Гаррісон поскаржилися, що лідерка колективу Деббі Гаррі не дозволила їм зіграти. Ходили чутки, що 2007 року Ян Веннер прибрав гурт The Dave Clark Five, який набрав необхідну кількість голосів, щоб замість них ввести хіп-хоп-гурт Grandmaster Flash and the Furious Five. Також точилися суперечки щодо введення окремих артистів без їхніх акомпануючих гуртів, поки 2012 року до Зали слави не ввели гурти The Miracles Смокі Робінсона, The Crickets Бадді Голлі, The Famous Flames Джеймса Брауна, The Comets Білла Гейлі, The Blue Caps Джина Вінсента та The Midnighters Генка Балларда[52].

Значення

[ред. | ред. код]

Зала слави рок-н-ролу є одним з найбільших музеїв Клівленда, поряд із Клівлендським музеєм мистецтв, Музеєм сучасного мистецтва (moCa)[en], Науковим центром Великих озер[en] та Музеєм природничої історії[en][53]. Він також входить до найкращих музичних музеїв США[54][55]. Згідно зі звітом 2025 року, щороку Залу слави відвідує понад півмільйони осіб, створюючи річний регіональний економічний вплив для штату Огайо у розмірі близько 240 млн доларів[56].

Попри велику кількість пов'язаних із Залою слави рок-н-ролу суперечок, вона вважається однією з найпрестижніших установ та церемоній у музиці[57]. «Введення в Залу слави стосується не стільки жанру, стилю, віку, статі, раси чи будь-якого іншого фактора, а радше товариства, наставництва, інклюзивності, впевненості та радості — всього того, що робить рок-н-рол великим. Хай він живе довго» — писала нью-йоркська музична журналістка Еліссон Рапп[58].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ archINFORM — 1994.
  2. ↑ https://www.rockhall.com/sites/default/files/2019-12/annual_report_title_track_summer_2019v4.pdf
  3. ↑ https://www.hollywoodreporter.com/news/general-news/greg-harris-president-rock-hall-fame-397466/
  4. 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Inciardi, 2025, Chapter 2. The Sultan and His Gang.
  5. ↑ Inciardi, 2025, Chapter 5. The Last Jam Session.
  6. ↑ Inciardi, 2025, Chapter 7. Inductions Revamped.
  7. ↑ Smith, Troy (28 жовтня 2025). When Zeppelin rose again: Inside the Rock Hall's most electric night. Axios (англ.). Процитовано 21 червня 2026.
  8. ↑ Inciardi, 2025, Chapter 10. Led Zeppelin Reunites.
  9. 1 2 Inciardi, 2025, Chapter 13. Machinations, the Lizard King, and the E Street Mobster.
  10. 1 2 3 4 Inciardi, 2025, Chapter 14. Bruce, Billy, and Paul.
  11. 1 2 Inciardi, 2025, Chapter 15. Dildos, Maggots, Ritalin....
  12. 1 2 Inciardi, 2025, Chapter 16. When Prince’s Guitar Wept.
  13. 1 2 3 4 5 6 Inciardi, 2025, Chapter 18. The Twenty-Fifth at MSG, and Hip-Hop is Here.
  14. 1 2 3 Inciardi, 2025, Chapter 19. Hijinks with Keith Richards and Tom Morello, the Trojan Horse.
  15. 1 2 Inciardi, 2025, Chapter 21. Rock 'n' Roll Can Never Die.
  16. 1 2 3 Inciardi, 2025, Chapter 4. The Boiler Room.
  17. 1 2 3 Inciardi, 2025, Chapter 6. You Gotta Roll with It.
  18. 1 2 Inciardi, 2025, Chapter 9. Beat the Clock.
  19. 1 2 Inciardi, 2025, Chapter 8. Groundbreaking in Cleveland.
  20. ↑ Inciardi, 2025, Chapter 11. The Hall of Fame Opens.
  21. 1 2 Inciardi, 2025, Chapter 3. In the Basement at Sotheby’s.
  22. 1 2 Inciardi, 2025, Chapter 17. Bruce Springsteen Sends in the Goons.
  23. ↑ Wu, Annie (9 липня 2019). Former Rock Hall Curator And Music Journalist James Henke Dies. Ideastream Public Media (англ.). Процитовано 20 червня 2026.
  24. ↑ Greene, Andy (15 червня 2021). Rock & Roll Hall of Fame Chief Curator Nwaka Onwusa -- Future 25. Rolling Stone (амер.). Процитовано 20 червня 2026.
  25. ↑ Smith, Troy (12 вересня 2023). Rock Hall chief curator leaving for Hip-Hop Museum. Axios (англ.). Процитовано 20 червня 2026.
  26. ↑ Abram, Malcolm (13 вересня 2023). Veteran Rock Hall staffer Shelby Morrison takes over for Nwaka Onwusa as chief curator at museum. cleveland (англ.). Процитовано 20 червня 2026.
  27. ↑ Press, Associated (17 вересня 2023). Rolling Stone founder Jann Wenner removed from Rock and Roll Hall of Fame board. The Guardian (брит.). ISSN 0261-3077. Процитовано 20 червня 2026.
  28. ↑ Howard, Chelsea. Rock ‘n’ Roll Hall unveils exhibit honoring classic album ‘Tommy’. BG Falcon Media. Процитовано 22 червня 2026.
  29. ↑ Petkiewicz, David. Rock Hall Exhibit: The Biggest Show on Turf - cleveland.com. cleveland (англ.). Процитовано 22 червня 2026.
  30. ↑ ROCK 'N' ROLL TO BE THEME OF METROPOLITAN MUSEUM'S DECEMBER COSTUME INSTITUTE EXHIBITION - The Metropolitan Museum of Art. www.metmuseum.org (англ.). Архів оригіналу за 15 січня 2025. Процитовано 22 червня 2026.
  31. ↑ Inciardi, 2025, Chapter 20. Rocking at the Metropolitan Museum of Art.
  32. ↑ Museum | Rock & Roll Hall of Fame. rockhall.com (англ.). Процитовано 22 червня 2026.
  33. ↑ Main Exhibit Hall | Rock & Roll Hall of Fame. rockhall.com (англ.). Процитовано 22 червня 2026.
  34. ↑ The Hall of Fame | Rock & Roll Hall of Fame. rockhall.com (англ.). Процитовано 22 червня 2026.
  35. ↑ The Garage | Rock & Roll Hall of Fame. rockhall.com (англ.). Процитовано 22 червня 2026.
  36. 1 2 Litt, Steven (15 жовтня 2025). Commentary: Rock Hall expansion won’t be shy about how to improve an iconic landmark. WOSU Public Media (англ.). Процитовано 26 червня 2026.
  37. ↑ Museum Expansion | Rock & Roll Hall of Fame. rockhall.com (англ.). Процитовано 26 червня 2026.
  38. ↑ Holden, Mike (11 травня 2026). Cleveland Rocks, and so will the Rock Hall expansion project, which is in the home stretch. News 5 Cleveland WEWS (англ.). Процитовано 26 червня 2026.
  39. ↑ Rock Hall of Fame opens archives to public. MPR News (англ.). 18 січня 2012. Процитовано 20 червня 2026.
  40. ↑ Clancy, Michael (4 грудня 2009). Rock is Dead: Hall of Fame Annex to Close. NBC New York (амер.). Процитовано 20 червня 2026.
  41. ↑ Michael Heaton, The Plain Dealer (9 грудня 2009). The real reason the Rock and Roll Hall of Fame Annex in New York bombed. cleveland (англ.). Процитовано 20 червня 2026.
  42. ↑ Dailey, Hannah (9 травня 2023). Every Rock & Roll Hall of Fame Inductee: A Complete List. Billboard (амер.). Процитовано 12 червня 2026.
  43. ↑ Induction Process | Rock & Roll Hall of Fame. rockhall.com (англ.). Процитовано 12 червня 2026.
  44. ↑ Ives, Brian (21 жовтня 2022). Rock & Roll Hall Of Fame: 17 Musicians Left Out of Their Band's Induction. 93.3 WMMR (англ.). Процитовано 12 червня 2026.
  45. ↑ Lawrence, Jesse. First Rock And Roll Hall Of Fame Induction Ceremony At Barclays Center Sold Out In Minutes. Forbes (англ.). Процитовано 12 червня 2026.
  46. ↑ Wilkening, Matthew (20 травня 2026). 46 Acts That Were Nominated but Not Inducted Into the Rock and Roll Hall of Fame. Ultimate Classic Rock (англ.). Процитовано 10 червня 2026.
  47. 1 2 Shetler, Scott (16 лютого 2026). Does the Rock and Roll Hall of Fame Induct Individual Songs?. Total Music Awards (амер.). Процитовано 10 червня 2026.
  48. ↑ Wilkening, Matthew (7 січня 2024). 25 Rock Stars Who Have Criticized the Rock and Roll Hall of Fame. Ultimate Classic Rock (англ.). Процитовано 22 червня 2026.
  49. ↑ 131 Artists Not in the Rock and Roll Hall of Fame. Ultimate Classic Rock (англ.). 10 квітня 2024. Процитовано 22 червня 2026.
  50. ↑ Rock & Roll Hall Of Fame Snubs: The 30 Worst Omissions (амер.). 13 квітня 2026. Процитовано 22 червня 2026.
  51. ↑ Banas, Erica (19 червня 2025). Rock Hall No-Shows: 10 Times Artists Didn't Attend Their Induction. 102.9 WMGK (англ.). Процитовано 22 червня 2026.
  52. ↑ Reilly, Dan (9 квітня 2014). The 10 Most Controversial Rock and Roll Hall of Fame Moments. Billboard (амер.). Архів оригіналу за 22 травня 2024. Процитовано 22 червня 2026.
  53. ↑ Museums | City of Cleveland Ohio. www.clevelandohio.gov (англ.). Процитовано 22 червня 2026.
  54. ↑ Chen, Kat (15 січня 2025). The 51 Best Museums in the United States. Condé Nast Traveler (амер.). Процитовано 22 червня 2026.
  55. ↑ Parks, Andrew (9 лютого 2024). 8 Great Museums in North America for Music Fans. AFAR Media (англ.). Процитовано 22 червня 2026.
  56. ↑ Annual Reports | Rock & Roll Hall of Fame. rockhall.com (англ.). Процитовано 22 червня 2026.
  57. ↑ Reporter, Erica Banas // Rock Music (2 жовтня 2024). Rock Hall: Every Multiple Inductee in Its History. 93.3 WMMR (англ.). Процитовано 22 червня 2026.
  58. ↑ Rapp, Allison (14 березня 2025). Opinion: Why the Rock Hall Matters. Ultimate Classic Rock (англ.). Процитовано 22 червня 2026.

Література

[ред. | ред. код]
  • Craig J. Inciardi. The Rock & Roll Hall of Fame: The Outrageous, Definitive & Untold History. — Diversion Books, 2025. — 320 с. — ISBN 979-8-89515-048-1.
Ця сторінка належить до добрих статей української Вікіпедії.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Зала_слави_рок-н-ролу&oldid=48539147