Платівка стала першою роботою гурту за три роки, що минули після виходу Tiny Music у 1996 році. За цей час широкому загалу стало відомо про серйозні проблеми фронтмена Stone Temple Pilots із наркотиками та законом. Скотта Вейланда було заарештовано за зберігання наркотиків, а також відправлено на примусове лікування. Після повернення з «рехабу» гурт почав гастролювати, але частину концертів довелось скасувати, бо Вейланд знову почав вживати наркотики. В 1998 році Вейланд випустив перший сольний альбом 12 Bar Blues, але під час турне його знову заарештували: цього разу в Нью-Йорку через спробу купити героїн. Врешті решт, коли Stone Temple Pilots зуміли зібратись та записати нові пісні в студії, за декілька тижнів до виходу платівки Вейланда засудили до річного ув'язнення через порушення умов дострокового звільнення[1].
Альбом No. 4 вийшов 26 жовтня 1999 року, проте гурт не мав змоги виступати без Вейланда і платівка не отримала потрібного рівня розкрутки. З іншого боку, сингли з нової платівки охоче транслювали на радіостанціях. Першим хітом стала пісня «Down», на яку також зняли відеокліп, заснований на записах живих виступів. No. 4 дебютував в чарті Billboard 200 на 74 місці, але згодом піднявся на шосту позицію. Наступним синглом мала стати важка «Heaven & Hot Rods» або більш «попсова» «Sour Girl»[2]. Гурт обрав другу композицію, і вона мала гучний успіх, потрапила влітку 2000 року в чарт Billboard Hot 100 і стала єдиною за всю історію Stone Temple Pilots піснею в основному пісенному хіт-параді[3]. До того ж на «Sour Girl» зняли відеокліп за участі зіркової акторки Сари Мішель Геллар[4]. Врешті решт, попри обмежену рекламну кампанію, до серпня 2000 року в США було продано понад мільйон примірників No. 4, що зробило його «платиновим альбомом»[5].
В журналі Rolling Stone альбом отримав три зірки з п'яти. Лорейн Алі звернула увагу, що платівка-повернення була видана в не найкращий для колективу час, але видалась досить непоганим взірцем сучасного попроку. У Spin No. 4 отримав п'ять балів з десяти; Джошуа Кловер звинуватив музикантів у надмірному запозиченні чужих музичних ідей та відсутності власної яскравої індивідуальності. В Entertainment Weekly пісні з платівки порівняли із безликими типовими меблями з IKEA, які можна вибрати з каталогу та зібрати без зусиль, отримавши власну копію пісень Джима Моррісона або Jane's Addiction. Проте на сайті PopMatters не погодились з тим, що гурт лише копіює інші відомі колективи. На думку Стіва Ліхтенштейна, «STP мають специфічний стиль, хоча і досить загальний: вперед на повну, і давай грати безглуздий рок з тонкою попчутливістю пісенної структури куплет-приспів-куплет».
Більш пізні відгуки критиків також були досить різними. На сайті AllMusic No. 4 назвали записом, «який збирає воєдино всі найкращі риси гурту» і оцінили на чотири зірки з п'яти. З іншого боку, на сайті NME платівка отримала лише одну зірку з п'яти, і була охрещена «безнатхненним та безглуздим музичним кутом».
[6]
[7]
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
