Бабич Сергій Олексійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Сергій Бабич
Народився13 грудня 1939(1939-12-13)
Рогачів
Помер24 серпня 2016(2016-08-24) (76 років)
Житомир
ПохованняРогачів
Громадянство УРСРУкраїна Україна
Національністьукраїнець
Діяльністьреволюціонер
Відомий завдякигромадський діяч
ПартіяКУН
Нагороди
Орден «За мужність» І ступеня
Орден «За мужність» І ступеня

Сергі́й Олексі́йович Ба́бич (нар. 13 грудня 1939, Рогачів, Баранівський район, Житомирська область — 24 серпня 2016, м. Житомир) — український громадський та політичний діяч, дисидент, націоналіст, багаторічний в'язень російських концтаборів; провів у неволі 27 років і 4 місяці, з них 24 роки — в камерах. Кавалер ордена «За мужність».

Життєпис

[ред. | ред. код]
Сергій Бабич в молодості

Сергій Бабич народився 13 грудня 1939 року в селі Рогачів Баранівського району Житомирської області у селянській родині. У рідному селі закінчив 7 класів. З 1959 працював на Житомирському меблевому комбінаті, одночасно навчаючись у вечірній школі.

Після звільнення в 1989 році проживав у місті Житомир. Брав дуже активну участь у громадському житті — жодне зібрання чи мітинг національних сил не відбувалось без Сергія Бабича.

Похований 25 серпня 2016 року поруч із батьком, матір'ю, братами і сестрами у рідному селі Рогачів[1], де заздалегідь поклав каменя-валуна[2] з написом «С. О. БАБИЧ», поки що без дат.

Боротьба проти російсько-більшовицького режиму

[ред. | ред. код]

Перший арешт

[ред. | ред. код]

Вперше заарештований КГБ 13 квітня 1960 за розповсюдження антикомуністичних листівок із закликом до робітників не просити, а вимагати своїх прав, з гаслом «Геть комуністичну систему гніту і терору!». Засуджений Житомирським обласним судом 26 травня 1960 за ст. 7 ч. 1 Закону СРСР від 25.12.1958 «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» на 3 роки ув'язнення. Термін відбував у таборах Мордовії та у Владимирській тюрмі.

«В 1962 році я вже знав, що не матиму сім’ї, що не буду причетним до продовження людського роду. Я не міг народжувати рабів. Я був рабом, а раб не повинен народжувати раба – це аморально.» (Зі спогадів С. Бабича)

Другий арешт

[ред. | ред. код]

Скоро після звільнення допоміг недавньому співв'язневі Борису Бульбинському розповсюдити в Житомирі листівки з ідеями демократизації, багатопартійності, проти відродження сталінізму. Заарештований 27 вересня 1963 року. На закритому засіданні суду в Рівному не визнав себе винним, не каявся, а попросив суд записати, що він остаточно переконався у правоті українського націоналізму. Був засуджений на 10 років таборів особливого (камерного) режиму та визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

Карався в таборі № 10 у Мордовії. 14 серпня 1964 року втік із робочої зони. Командиром взводу, який через дві доби піймав Бабича, виявився його односельчанин, тому його не вбили і навіть не побили. У жовтні 1964 року засуджений ще на 10 років таборів особливого режиму, починаючи з дня суду, з них 3 роки тюремного ув'язнення.

24 грудня 1964 року на вокзалі у Владимирі, під час посадки у «воронки», Бабич кинувся поміж двох лав ошелешених конвоїрів. Поранений у ліве стегно. Його не лікували, рана гнила. В розслідуванні участі не брав. На суді 19 лютого 1965 року заявив, що комуністи термін «революціонер-професіонал» підмінили терміном «особливо небезпечний рецидивіст». Спрямований на психіатричну експертизу. Владимирський суд призначив покарання 3 роки тюремного ув'язнення.

З літа 1972 знову був у Мордовії. У 1974 році, за рік до закінчення терміну, Бабича перевели в 19-й табір суворого режиму (сел. Лісне). Брав участь у боротьбі за Статус політв'язня. Звільнений 27 січня 1975 року.

Третій арешт

[ред. | ред. код]

Після звільнення з табору проживав у рідному селі. 11 червня 1976 року був знову заарештуваний в дорозі на Волинь; відвезли в Житомирське УВС, побили, вимагаючи зізнань у викраденні зброї в шкільному військовому кабінеті. Суд не мав достатніх доказів його причетности до викрадення зброї, однак виніс максимальний вирок: 5 років тюремного ув'язнення та 10 років таборів особливого режиму за ст. 223 КК УРСР («викрадення зброї»).

Карався у Вінницькій в'язниці, в Бердичеві, Ізяславі, Луганську, Городищі, знову у Вінниці. В кінці листопада 1983 року в Бабича вилучили автобіоґрафію (писав про Владимирський централ, про Мордовські табори). 13 грудня 1983 року його кинули в «прес-хату» — камеру з карними в'язнями, які дістали завдання побити його. Після жорстокого побиття капітан сказав: «Ну що? Я ж тобі казав: не пиши».

С. Бабича, як в'язня сумління, захищала «Міжнародна амністія». Про це писала газета «Известия» у статті «Кого защищаете, господа?» (№ 200 (19570), 26.08.1980 р.)

23 травня 1989 року померла мати Сергія. Він просив звозити його на похорон. Дорогу собі й конвою — 120 км — згоден був оплатити. Відмовили. Через два тижні, 7 червня 1989 року, Бабича звільнили — за 8 місяців до закінчення терміну.

«Я опинився за воротами табору. Причин для радості не було. Адже я не втік – мене звільнили. А на волі набирає обороти "перебудова". І все ж, скажу відверто: радості і від перебудови я не відчував. Адже я не будівельник. Я – руйнівник. Імперія завалювалась без мене. Я так нічого не спалив, не підірвав і жодного разу не застосував зброю.»

Громадська та політична діяльність

[ред. | ред. код]

Після звільнення Сергій Бабич вступив в Українську Гельсінську Спілку, а з її перетворенням на партію став членом Української Республіканської партії. З леґалізацією в 1992 році ОУН(б) в Україні під назвою «Конгрес українських націоналістів» очолював її Житомирську обласну організацію. Висувався кандидатом у народні депутати в 1996 і 1998 роках.

Разом із мешканцем села Базар Народицького району Павлом Єсипчуком знайшов поховання загиблих у бою з червоними бандитами вояків Повстанської Армії — учасників Другого Зимового походу, якими командував ґенерал-хорунжий Юрко Тютюнник і впорядкував їхні могили. Разом з архітектором Олександром Борисом керував спорудженням меморіалу в Базарі.[3]

2016 року видав книжку спогадів і роздумів «Дорогою безглуздя». Це неоціненні свідчення про совєцький тоталітарний режим — по обидва боки колючого дроту, про багатьох політв'язнів.

«Я просидів 27 років та 4 місяці, з них понад 24 роки в камерах. Фактично в мене відібрали найкращі роки життя, можна сказати – відібрали життя. Але я ніколи не сприймав це як трагедію. Перший рік-другий я переживав, що відірвали від волі, що я завдав горя близьким, не можу бути опорою меншим братам, сестрам. А потім я вже дивився на все байдуже... Під час першого ув’язнення я замислився над сенсом життя і прийшов до песимістичних висновків, світ я побачив трагічно. У Достоєвського душа плаче від вседозволеності... Камю дійшов до того, що нема різниці: лікувати хворих на проказу чи топити печі крематорію; але є люди, які вибирають лікування людей. Приблизно таким був мій вибір: я почав відстоювати справедливість, ставши на бік тих, хто лікує людей… Якщо я бачив, що люди чинять якесь зло, завдають іншим болю, мене це обурювало, я не міг залишатися збоку».

Нагороди

[ред. | ред. код]

Указом Президента України В. Ющенка № 939/2009 «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня Свободи» від 18 листопада 2009 року «за визначний особистий внесок у відстоювання національної ідеї, становлення і розвиток Української незалежної держави та політичну і громадську діяльність» С. Бабич нагороджений орденом «За мужність» І ступеня[4].

Вшанування пам'яти

[ред. | ред. код]

16 вересня 2017 року встановлено пам'ятну таблицю на будинкові в Житомирі, де жив Сергій Бабич.[5]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. Пам'яті Бабича Сергія Олександровича. Архів оригіналу за 24 серпня 2017. Процитовано 24 серпня 2017.
  2. У День Незалежності помер житомирський борець за волю Сергій Бабич. Архів оригіналу за 28 серпня 2016. Процитовано 31 серпня 2016.
  3. 90 років Другому Зимовому походові. Архів оригіналу за 17 вересня 2016. Процитовано 28 серпня 2016.
  4. Указ Президента України № 939/2009 «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня Свободи». Архів оригіналу за 22 вересня 2016. Процитовано 24 серпня 2017.
  5. Біля будинку правосуддя відкрили дошку пам'яті житомирянину, який 27 років відсидів в радянських таборах. Архів оригіналу за 17 вересня 2017. Процитовано 16 вересня 2017.

Бібліоґрафія

[ред. | ред. код]
  • Бабич С. Дорогою безглуздя (З прожитого, пережитого, збагненого) [Архівовано 28 серпня 2016 у Wayback Machine.]. — Житомир : Рута. — 2016. — 292 с., фото — 24 с.
  • Вісник репресій в Україні. Закорд. предст-во Української Гельсінської групи. Ред.-упоряд. Н. Світлична. — Нью-Йорк. 1980—1985 рр. — 1981: 2; 1982: 7/8-16. 10-16; 1984: 7/8-63, 7/8-64, 10-15; 1985: 10-10, 10-19.
  • Де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку… // Шлях перемоги. — 1998. — 25 лютого.
  • Інтерв'ю Сергія Бабича [Архівовано 28 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Голос громадянина — Житомир, 1990. — № 20, № 22. — жовтень; ж. «Світло спілкування») м. Житомир), № 13, 2011. — С. 70–85.
  • Крок до незалежності // Вільне слово, № 20. Житомир. –1991. — 1 червня.
  • Овсієнко В. Бабич С.О. // Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина І. — Харків : Харківська правозахисна група; "Права людини", 2006. — Т. 1. — С. 54-57. — 1500 прим. — ISBN 966-8919-09-2.
  • Могили полеглих у Другому зимовому поході — Базар, Малі Миньки, Звіздаль // Шляхами творення української державності: За матеріалами регіональної науково-практичної конференції «Боротьба українського народу за державну незалежність в 1917—1921 роках (до 85-річчя Другого Зимового походу)». — Житомир, 2006. — C. 20–27.
  • Пам'ятаймо про мужнього борця // Слово Просвіти. — 2016. — № 36 (880) (8—14 жовт.). — С. 6.
  • Перебудова російської імперії та руйнація України // Спецвипуск ґазети «Клич» (Житомир) — 1996. — Лютий.
  • Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні. — К. : Видавництво ім. О. Теліги, 1998. — С. 97.
  • Рух опору в Україні: 1960—1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. — К. : Смолоскип, 2010. — С. 63–64; 2-е вид.: 2012 р., — С. 70–71.
  • Интервью Сергея Бабича. // Страничка узника (Москва), 1989. — № 7—8.
  • Кого защищаете, господа? // Известия, № 200 (19570).— 1980. — 26 августа.

Посилання

[ред. | ред. код]