Очікує на перевірку

Йон гідриду гелію

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Йон гідриду гелію

Простірзаповнююча модель іону гелій гідриду

Кулестержнева модель іону гелій гідриду
Систематична назва Гідридогелій(1+)[1]
Інші назви Гелоній
Гелій гідрид
Гідрид гелію
Ідентифікатори
ChEBI 33688
SMILES [HeH+]
InChI InChI=1S/HHe/h1H/q+1
Номер Гмеліна 2
Властивості
Молекулярна формула HHe
Молярна маса 5,01 г/моль
Якщо не зазначено інше, дані наведено для речовин у стандартному стані (за 25 °C, 100 кПа)
Інструкція з використання шаблону
Примітки картки

Іон гідриду гелію або йон гідридогелію(1+) або гелоній є катіоном (позитивно зарядженим іоном) з хімічною формулою HeH+. Він складається з атома гелію, зв’язаного з атомом водню з одним вилученим електроном. Його також можна розглядати як протонований гелій. Він є найлегшим гетероядерним іоном, і вважається першою сполукою, що утворилася у Всесвіті після Великого Вибуху.[2]

Уперше йон був отриманий у лабораторії в 1925 році. Він стабільний ізольовано, але надзвичайно активний, і його не можна масово виробляти, оскільки реагує з будь-якою іншою молекулою при контакті. Відзначений як найсильніша відома кислота — сильніший навіть за фторантимонову кислоту — його знаходження в міжзоряному середовищі припускали ще з 1970-х років,[3] і нарешті його було виявлено у квітні 2019 року за допомогою бортового телескопа SOFIA.[4][5]

Фізичні властивості

[ред. | ред. код]

Іон водневого гелію є ізоелектронним з молекулярним воднем (H
2).[6]

На відміну від диводневого іона H+
2, іон гідриду гелію має постійний дипольний момент, що полегшує його спектроскопічну характеристизацію.[7] Розрахований дипольний момент HeH+ дорівнює 2,26 або 2,84 D.[8] Електронна густина в іоні вища навколо ядра гелію, ніж водню, 80% заряду електрона ближчі до ядра гелію.[9]

Спектроскопічне виявлення утруднене, оскільки одна з його найпомітніших спектральних ліній, 149,14 мкм, збігається з близнюком спектральних ліній, що належать метилідиновому радикалу ⫶CH.[2]

Довжина ковалентного зв'язку в іоні 0,772 Å.[10]

Ізотопологи

[ред. | ред. код]

Іон гідриду гелію має шість відносно стабільних ізотопологів, які відрізняються ізотопами двох елементів, а отже, загальним числом атомної маси (A) і загальною кількістю нейтронів (N) у двох ядрах.

  • або (A = 4, N = 1) [11][12]
  • або (A = 5, N = 2) [11][12]
  • або (A = 6, N = 3; радіоактивний) [11][13][14]
  • або (A = 5, N = 2) [15][16][17][12][18]
  • або (A = 6, N = 3) [12][16]
  • або (A = 7, N = 4; радіоактивний) 

Усі вони мають три протони і два електрони. Перші три утворюються в результаті радіоактивного розпаду тритію в молекулах =  , = , і  =  відповідно. Останні три можна отримати шляхом іонізації відповідного ізотополога в присутності гелію-4.[6]

Наступні ізотопологи іона гелію гідриду, іона диводню  і триводневого іона  мають однакове загальне атомне масове число A:

  • (A = 4)
  • (A = 5)
  • (A = 6)
  • (A = 7)

Проте маси в кожному рядку вище не рівні, оскільки енергії зв’язку в ядрах різні.[19]

Нейтральна молекула

[ред. | ред. код]

На відміну від іона гідриду гелію, нейтральна молекула гідриду гелію HeH не стабільна в основному стані. Однак він існує в збудженому стані як ексимер (HeH*), і його спектр уперше спостерігався в середині 1980-х років.[20][21][22]

Нейтральна молекула є першим записом у базі даних Gmelin.[3]

Хімічні властивості та реакції

[ред. | ред. код]

Приготування

[ред. | ред. код]

Оскільки HeH+ не може зберігатися в будь-якій придатній для використання формі, його хімію доводиться вивчати його формуванням in situ.

Реакції з органічними речовинами, наприклад, можна вивчати, створюючи похідний тритію з потрібної органічної сполуки. Розпад тритію до 3He+ з подальшим виділенням ним атома водню дає 3HeH+ який потім оточується органічним матеріалом і, у свою чергу, вступає в реакцію.[23][24]

Кислотність

[ред. | ред. код]

HeH+ не може бути отриманий в конденсованій фазі, оскільки він віддає протон будь-якому аніону, молекулі або атому, з якими він контактує. Було показано, що він протонує O2, NH3, SO2, H2O і CO2, утворюючи O2H+, NH+
4, HSO+
2, H3O+ і HCO+
2 відповідно.[23] Інші молекули, такі як оксид азоту, діоксид азоту, закис азоту, сірководень, метан, ацетилен, етилен, етан, метанол і ацетонітрил, теж реагують, але розпадаються через велику кількість виробленої енергії.[23]

Фактично, HeH+ є найсильнішою відомою кислотою з протонною спорідненістю 177,8 кДж/моль.[25] Гіпотетичну кислотність водної рідини можна оцінити за допомогою закону Гесса:

HeH+(газ) → H+(газ) + He(газ) +178 kJ/mol  [26]
HeH+(рід) → HeH+(газ) +973 kJ/mol   (a)
H+(газ) → H+(рід) −1530 kJ/mol
He(газ) → He(рід) +19 kJ/mol   (b)
HeH+(рід) → H+(рід) + He(рід) −360 kJ/mol

(a) Оцінено так само, як і для Li+ (рід) → Li+ (газ).
(b) Оцінено на основі даних про розчинність.

Зміна вільної енергії дисоціації -360 кДж/моль еквівалентна до pKa, що дорівнює -63 при 298 К.

Інші йони гелію-водню

[ред. | ред. код]

До HeH+ можуть приєднуватися додаткові атоми гелію, утворюючи великі кластери, такі як He2H+, He3H+, He4H+, He5H+ і He6H+.[23]

Катіон гідриду дигелію, He2H+, утворюється в результаті реакції катіону дигелію з молекулярним воднем:

He+
2 + H2 → He2H+ + H

Це лінійний іон з воднем у центрі.[23]

Іон гідриду гексагелію He6H+ є особливо стабільним.[23]

Інші іони гідриду гелію відомі або вивчені теоретично. Дігідрид-іон гелію, або дигідридогелій(1+), HeH+
2, спостерігали за допомогою мікрохвильової спектроскопії.[27] Він має розраховану енергію зв’язку 25,1 кДж/моль, тоді як тригідридогелій(1+), HeH+
3, має розраховану енергію зв'язку 0,42 кДж/моль.[28]

Історія

[ред. | ред. код]

Відкриття в іонізаційних експериментах

[ред. | ред. код]

Гідридогелій(1+), зокрема, уперше був опосередковано виявлений у 1925 році Т. Р. Гоґнессом та Е. Г. Лунном. Вони вводили протони з відомою енергією в розріджену суміш водню та гелію, щоби вивчити утворення іонів водню, таких як H+
, H+
2 і H+
3. Вони помітили, що H+
3 з'явився при тій же енергії пучка (16 еВ), що й H+
2, і його концентрація збільшувалася з тиском набагато більше, ніж у двох інших іонів. Із цих даних вони зробили висновок, що іони H+
2переносили протон молекулам, з якими вони зіткнулися, включаючи гелій.[6]

У 1933 р. К. Бейнбридж використав мас-спектрометрію для порівняння мас іонів (іон гідриду гелію) і (двічі дейтерований триводневий іон) для отримання точного вимірювання атомної маси дейтерію відносно атомної маси гелію. Обидва йони мають 3 протони, 2 нейтрони і 2 електрони. Він також порівняв (іон дейтериду гелію) з  (іон тридейтерію), обидва з 3 протонами і 3 нейтронами.[19]

Ранні теоретичні дослідження

[ред. | ред. код]

Перша спроба обчислити структуру йона HeH+ (зокрема, ) за квантово-механічною теорією була зроблена Дж. Бічем у 1936 р.[29] Покращені обчислення спорадично публікувалися впродовж наступних десятиліть.[30][31]

Методи розпаду тритію в хімії

[ред. | ред. код]

Г. Шварц спостерігав у 1955 р., що розпад молекули тритію  = повинен із високою ймовірністю генерувати іон гідриду гелію .

У 1963 р. Ф. Какаче з Римського університету ла Сап'єнца розробив техніку розпаду для отримання й вивчення органічних радикалів та йонів карбенію.[32] У варіанті цієї техніки екзотичні види, такі як катіон метонію, отримують шляхом взаємодії органічних сполук з , що утворюється при розпаді , який змішують з потрібними реагентами. Більшість знань про хімію були отримані через цю техніку.[33]

Наслідки для експериментів з масою нейтрино

[ред. | ред. код]

У 1980 р В. Любимов у лабораторії ІТЕФ у Москві стверджував, що виявив доволі значну масу спокою (30 ± 16) еВ для нейтрино, шляхом аналізу енергетичного спектра β-розпаду тритію.[34] Твердження було оскаржене, і кілька інших груп вирішили перевірити його, вивчаючи розпад молекулярного тритію T
2. Було відомо, що частина енергії, що виділяється при цьому розпаді, буде спрямована на збудження продуктів розпаду, в т.ч. ; і це явище може бути значним джерелом помилки в цьому експерименті. Це спостереження спонукало до численних зусиль для точного обчислення очікуваних енергетичних станів цього йона, що б зменшило невизначеність цих вимірювань. З тих пір обчислення були багатьма покращені й існує досить добра узгодженість між обчислювальними та експериментальними властивостями; в тому числі для ізотопологів ,  і .[35][36]

Спектральні передбачення та виявлення

[ред. | ред. код]

У 1956 р. М. Кантвелл теоретично передбачив, що спектр коливань цього йона має бути спостережуваним в інфрачервоному діапазоні й спектри дейтерію та звичайних ізотопологів водню ( і  ) мають лежати ближче до видимого світла, а тому їх легше спостерігати.[37] Перше виявлення спектру зроблено Д. Толлівером та іншими в 1979 році при хвильових числах між 1700 і 1900 см −1.[38] У 1982 році П. Бернат і Т. Амано виявили дев'ять інфрачервоних ліній між 2164 і 3158 хвилями на см.[39]

Міжзоряний простір

[ред. | ред. код]

З 1970-х років вже вважалося, що HeH+ існує в міжзоряному середовищі.[40] Його перше виявлення в туманності NGC 7027 повідомляється в статті, опублікованій у журналі Nature у квітні 2019 року.[4]

Поширення в природі

[ред. | ред. код]

Від розпаду тритію

[ред. | ред. код]

Іон гідриду гелію утворюється під час розпаду тритію в молекулі HT або в молекулі тритію T2. Незважаючи на те, що молекула збуджена віддачею від бета-розпаду, вона залишається зв’язаною.[41]

Міжзоряне середовище

[ред. | ред. код]

Уважається, що це перша сполука, яка утворилася ві Всесвіті[2] і вона має фундаментальне значення для розуміння хімії раннього Всесвіту.[42] Це пов’язано з тим, що водень і гелій були майже єдиними типами атомів, утворених під час нуклеосинтезу Великого вибуху. Зірки, утворені з первісного матеріалу, повинні містити HeH+, що може вплинути на їхнє формування та подальшу еволюцію. Зокрема, його сильний дипольний момент робить його важливим для непрозорости зірок з нульовою металічністю.[2] Також вважається, що HeH+ є важливою складовою атмосфери багатих гелієм білих карликів, де він збільшує непрозорість газу і змушує зірку охолоджуватися повільніше.[43]

HeH+ може утворюватися в охолоджувальному газі за дисоціативними ударами в щільних міжзоряних хмарах, таких як поштовхи, викликані зоряними вітрами, надновими і матеріалом, що витікає з молодих зірок. Якщо швидкість поштовху перевищує приблизно 90 кілометрів за секунду (56 миля/с), можуть утворюватися достатньо великі для виявлення його кількості. При виявленні викиди HeH+ будуть корисними індикаторами удару.[44]

Було запропоновано кілька можливих місць де HeH+ може бути виявлений. Сюди входять холодні гелієві зірки,[2] зони H II [45] та щільні планетарні туманності,[45] як NGC 7027[42], де у квітні 2019 року, як повідомлялося, було виявлено HeH+.[4]

Посилання

[ред. | ред. код]
  1. ↑ hydridohelium(1+) (CHEBI:33688). Chemical Entities of Biological Interest (ChEBI). European Bioinformatics Institute. Архів оригіналу за 19 квітня 2019. Процитовано 31 січня 2022.
  2. ↑ а б в г д Engel, Elodie A.; Doss, Natasha; Harris, Gregory J.; Tennyson, Jonathan (2005). Calculated spectra for HeH+ and its effect on the opacity of cool metal-poor stars. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society. 357 (2): 471—477. arXiv:astro-ph/0411267. Bibcode:2005MNRAS.357..471E. doi:10.1111/j.1365-2966.2005.08611.x.{{cite journal}}: Обслуговування CS1: Сторінки із непозначеним DOI з безкоштовним доступом (посилання)
  3. ↑ а б Hydridohelium (CHEBI:33689). Chemical Entities of Biological Interest (ChEBI). European Bioinformatics Institute. Архів оригіналу за 31 січня 2022. Процитовано 31 січня 2022.
  4. ↑ а б в Güsten, Rolf; Wiesemeyer, Helmut; Neufeld, David; Menten, Karl M.; Graf, Urs U.; Jacobs, Karl; Klein, Bernd; Ricken, Oliver; Risacher, Christophe (April 2019). Astrophysical detection of the helium hydride ion HeH+. Nature. 568 (7752): 357—359. arXiv:1904.09581. Bibcode:2019Natur.568..357G. doi:10.1038/s41586-019-1090-x. PMID 30996316.
  5. ↑ Andrews, Bill (22 грудня 2019). Scientists Find the Universe's First Molecule. Discover. Архів оригіналу за 23 грудня 2019. Процитовано 22 грудня 2019.
  6. ↑ а б в Hogness, T. R.; Lunn, E. G. (1925). The Ionization of Hydrogen by Electron Impact as Interpreted by Positive Ray Analysis. Physical Review. 26 (1): 44—55. Bibcode:1925PhRv...26...44H. doi:10.1103/PhysRev.26.44.
  7. ↑ Coxon, J.; Hajigeorgiou, P. G. (1999). Experimental Born–Oppenheimer Potential for the X1Σ+ Ground State of HeH+: Comparison with the Ab Initio Potential. Journal of Molecular Spectroscopy. 193 (2): 306—318. Bibcode:1999JMoSp.193..306C. doi:10.1006/jmsp.1998.7740. PMID 9920707.
  8. ↑ Dias, A. M. (1999). Dipole Moment Calculation to Small Diatomic Molecules: Implementation on a Two-Electron Self-Consistent-Field ab initio Program (PDF). Rev da Univ de Alfenas. 5 (1): 77—79. Архів оригіналу (PDF) за 19 квітня 2019. Процитовано 31 січня 2022.
  9. ↑ Dey, Bijoy Kr.; Deb, B. M. (April 1999). Direct ab initio calculation of ground-state electronic energies and densities for atoms and molecules through a time-dependent single hydrodynamical equation. The Journal of Chemical Physics. 110 (13): 6229—6239. Bibcode:1999JChPh.110.6229D. doi:10.1063/1.478527.
  10. ↑ Coyne, John P.; Ball, David W. (2009). Alpha particle chemistry. On the formation of stable complexes between He2+ and other simple species: implications for atmospheric and interstellar chemistry. Journal of Molecular Modeling. 15 (1): 35—40. doi:10.1007/s00894-008-0371-3. PMID 18936986.
  11. ↑ а б в Cantwell, Murray (1956). Molecular Excitation in Beta Decay. Physical Review. 101 (6): 1747—1756. Bibcode:1956PhRv..101.1747C. doi:10.1103/PhysRev.101.1747.
  12. ↑ а б в г Tung, Wei-Cheng; Pavanello, Michele; Adamowicz, Ludwik (28 жовтня 2012). Accurate potential energy curves for HeH+ isotopologues. The Journal of Chemical Physics. AIP Publishing. 137 (16): 164305. Bibcode:2012JChPh.137p4305T. doi:10.1063/1.4759077. ISSN 0021-9606. PMID 23126708.
  13. ↑ Schwartz, H. M. (1955). Excitation of Molecules in the Beta Decay of a Constituent Atom. Journal of Chemical Physics. 23 (2): 400—401. Bibcode:1955JChPh..23R.400S. doi:10.1063/1.1741982.
  14. ↑ Snell, Arthur H.; Pleasonton, Frances; Leming, H. E. (1957). Molecular dissociation following radioactive decay: Tritium hydride. Journal of Inorganic and Nuclear Chemistry. 5 (2): 112—117. doi:10.1016/0022-1902(57)80051-7.
  15. ↑ Hogness, T. R.; Lunn, E. G. (1925). The Ionization of Hydrogen by Electron Impact as Interpreted by Positive Ray Analysis. Physical Review. 26 (1): 44—55. Bibcode:1925PhRv...26...44H. doi:10.1103/PhysRev.26.44.
  16. ↑ а б Bainbridge, Kenneth T. (1933). Comparison of the Masses of H2 and Helium. Physical Review. 44 (1): 57. Bibcode:1933PhRv...44...57B. doi:10.1103/PhysRev.44.57.
  17. ↑ Bernath, P.; Amano, T. (1982). Detection of the Infrared Fundamental Band of HeH+. Physical Review Letters. 48 (1): 20—22. Bibcode:1982PhRvL..48...20B. doi:10.1103/PhysRevLett.48.20.
  18. ↑ Pachucki, Krzysztof; Komasa, Jacek (2012). Rovibrational levels of helium hydride ion. The Journal of Chemical Physics. 137 (20): 204314. Bibcode:2012JChPh.137t4314P. doi:10.1063/1.4768169. PMID 23206010.
  19. ↑ а б Bainbridge, Kenneth T. (1933). Comparison of the Masses of H2 and Helium. Physical Review. 44 (1): 57. Bibcode:1933PhRv...44...57B. doi:10.1103/PhysRev.44.57.
  20. ↑ Möller, Thomas; Beland, Michael; Zimmerer, Georg (1985). Observation of Fluorescence of the HeH Molecule. Physical Review Letters. 55 (20): 2145—2148. Bibcode:1985PhRvL..55.2145M. doi:10.1103/PhysRevLett.55.2145. PMID 10032060. Архів оригіналу за 31 січня 2022. Процитовано 31 січня 2022.
  21. ↑ Wolfgang Ketterle: The Nobel Prize in Physics 2001. nobelprize.org. Архів оригіналу за 14 грудня 2010. Процитовано 31 січня 2022.
  22. ↑ Ketterle, W.; Figger, H.; Walther, H. (1985). Emission spectra of bound helium hydride. Physical Review Letters. 55 (27): 2941—2944. Bibcode:1985PhRvL..55.2941K. doi:10.1103/PhysRevLett.55.2941. PMID 10032281.
  23. ↑ а б в г д е Grandinetti, Felice (October 2004). Helium chemistry: a survey of the role of the ionic species. International Journal of Mass Spectrometry. 237 (2–3): 243—267. Bibcode:2004IJMSp.237..243G. doi:10.1016/j.ijms.2004.07.012.
  24. ↑ Cacace, Fulvio (1970). Gaseous Carbonium Ions from the Decay of Tritiated Molecules. Advances in Physical Organic Chemistry. Т. 8. с. 79—149. doi:10.1016/S0065-3160(08)60321-4. ISBN 9780120335084.
  25. ↑ Lias, S. G.; Liebman, J. F.; Levin, R. D. (1984). Evaluated Gas Phase Basicities and Proton Affinities of Molecules; Heats of Formation of Protonated Molecules. Journal of Physical and Chemical Reference Data. 13 (3): 695. Bibcode:1984JPCRD..13..695L. doi:10.1063/1.555719.
  26. ↑ Lias, S. G.; Liebman, J. F.; Levin, R. D. (1984). Evaluated Gas Phase Basicities and Proton Affinities of Molecules; Heats of Formation of Protonated Molecules. Journal of Physical and Chemical Reference Data. 13 (3): 695. Bibcode:1984JPCRD..13..695L. doi:10.1063/1.555719.
  27. ↑ Carrington, Alan; Gammie, David I.; Shaw, Andrew M.; Taylor, Susie M.; Hutson, Jeremy M. (1996). Observation of a microwave spectrum of the long-range He⋯H+
    2     complex. Chemical Physics Letters. 260 (3–4): 395—405. Bibcode:1996CPL...260..395C. doi:10.1016/0009-2614(96)00860-3.
  28. ↑ Pauzat, F.; Ellinger, Y. (2005). Where do noble gases hide in space?. У Markwick-Kemper, A. J. (ред.). Astrochemistry: Recent Successes and Current Challenges (PDF). Poster Book IAU Symposium No. 231. Т. 231. Bibcode:2005IAUS..231.....L. Архів оригіналу (PDF) за 2 лютого 2007.
  29. ↑ Beach, J. Y. (1936). Quantum‐Mechanical Treatment of Helium Hydride Molecule‐Ion HeH+. Journal of Chemical Physics. 4 (6): 353—357. Bibcode:1936JChPh...4..353B. doi:10.1063/1.1749857.
  30. ↑ Toh, Sôroku (1940). Quantum-Mechanical Treatment of Helium-Hydride Molecule Ion HeH+. Proceedings of the Physico-Mathematical Society of Japan. 3rd Series. 22 (2): 119—126. doi:10.11429/ppmsj1919.22.2_119.
  31. ↑ Evett, Arthur A. (1956). Ground State of the Helium‐Hydride Ion. Journal of Chemical Physics. 24 (1): 150—152. Bibcode:1956JChPh..24..150E. doi:10.1063/1.1700818.
  32. ↑ Cacace, Fulvio (1990). Nuclear Decay Techniques in Ion Chemistry. Science. 250 (4979): 392—399. Bibcode:1990Sci...250..392C. doi:10.1126/science.250.4979.392. PMID 17793014.
  33. ↑ Speranza, Maurizio (1993). Tritium for generation of carbocations. Chemical Reviews. 93 (8): 2933—2980. doi:10.1021/cr00024a010.
  34. ↑ Lubimov, V.A.; Novikov, E.G.; Nozik, V.Z.; Tretyakov, E.F.; Kosik, V.S. (1980). An estimate of the νe mass from the β-spectrum of tritium in the valine molecule. Physics Letters B. 94 (2): 266—268. Bibcode:1980PhLB...94..266L. doi:10.1016/0370-2693(80)90873-4.
  35. ↑ Pachucki, Krzysztof; Komasa, Jacek (2012). Rovibrational levels of helium hydride ion. The Journal of Chemical Physics. 137 (20): 204314. Bibcode:2012JChPh.137t4314P. doi:10.1063/1.4768169. PMID 23206010.
  36. ↑ Tung, Wei-Cheng; Pavanello, Michele; Adamowicz, Ludwik (28 жовтня 2012). Accurate potential energy curves for HeH+ isotopologues. The Journal of Chemical Physics. AIP Publishing. 137 (16): 164305. Bibcode:2012JChPh.137p4305T. doi:10.1063/1.4759077. ISSN 0021-9606. PMID 23126708.
  37. ↑ Cantwell, Murray (1956). Molecular Excitation in Beta Decay. Physical Review. 101 (6): 1747—1756. Bibcode:1956PhRv..101.1747C. doi:10.1103/PhysRev.101.1747.
  38. ↑ Tolliver, David E.; Kyrala, George A.; Wing, William H. (3 грудня 1979). Observation of the Infrared Spectrum of the Helium-Hydride Molecular Ion [4HeH]+. Physical Review Letters. American Physical Society (APS). 43 (23): 1719—1722. Bibcode:1979PhRvL..43.1719T. doi:10.1103/physrevlett.43.1719. ISSN 0031-9007.
  39. ↑ Bernath, P.; Amano, T. (1982). Detection of the Infrared Fundamental Band of HeH+. Physical Review Letters. 48 (1): 20—22. Bibcode:1982PhRvL..48...20B. doi:10.1103/PhysRevLett.48.20.
  40. ↑ Fernández, J.; Martín, F. (2007). Photoionization of the HeH+ molecular ion. Journal of Physics B. 40 (12): 2471—2480. Bibcode:2007JPhB...40.2471F. doi:10.1088/0953-4075/40/12/020.
  41. ↑ Mannone, F., ред. (1993). Safety in Tritium Handling Technology. Springer. с. 92. doi:10.1007/978-94-011-1910-8_4. ISBN 978-94-011-1910-8.
  42. ↑ а б Liu, X.-W.; Barlow, M. J.; Dalgarno, A.; Tennyson, J.; Lim, T.; Swinyard, B. M.; Cernicharo, J.; Cox, P.; Baluteau, J.-P. (1997). An ISO Long Wavelength Spectrometer detection of CH in NGC 7027 and an HeH+ upper limit. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society. 290 (4): L71—L75. Bibcode:1997MNRAS.290L..71L. doi:10.1093/mnras/290.4.l71.{{cite journal}}: Обслуговування CS1: Сторінки із непозначеним DOI з безкоштовним доступом (посилання)
  43. ↑ Harris, G. J.; Lynas-Gray, A. E.; Miller, S.; Tennyson, J. (2004). The Role of HeH+ in Cool Helium-rich White Dwarfs. The Astrophysical Journal. 617 (2): L143—L146. arXiv:astro-ph/0411331. Bibcode:2004ApJ...617L.143H. doi:10.1086/427391.
  44. ↑ Neufeld, David A.; Dalgarno, A. (1989). Fast molecular shocks. I – Reformation of molecules behind a dissociative shock. The Astrophysical Journal. 340: 869—893. Bibcode:1989ApJ...340..869N. doi:10.1086/167441.
  45. ↑ а б Roberge, W.; Delgarno, A. (1982). The formation and destruction of HeH+ in astrophysical plasmas. The Astrophysical Journal. 255: 489—496. Bibcode:1982ApJ...255..489R. doi:10.1086/159849.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Йон_гідриду_гелію&oldid=43520068