Ємінник Марк Мойсейович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ємінник Марк Мойсейович
Народився 7 грудня 1901(1901-12-07)
Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія
Помер 1954
Країна  СРСР
Alma mater ХІНГ
Галузь кримінальне право
Заклад Всеукраїнський комуністичний інститут радянського будівництва та права
Вчене звання доцент
Партія КПРС

Марк Мойсейович Ємінник, уроджений Рехтер (7 грудня 1901, Одеса — 1954) — радянський український правознавець, спеціаліст в галузі кримінального права.

Служив у РСЧА. На початку 1920-х років вступив до Комуністичної партії. З другої половини 1920-х років працював у Харківському інституті народного господарства, де деякий час очолював юридичний факультет. Після реорганізації вишу в 1930 році працював в Харківському інституті радянського будівництва і права, де в 1931—1932 роках був директором і в 1931—1934 — завідувачем кафедри кримінального права.

З 1933 року був суддею Верховного Суду Української РСР, а в 1934—1936 роках — помічником прокурора Української РСР. Був двічі репресований — у 1938 році він був засуджений на 8 років позбавлення волі та в 1949 році висланий на поселення. У 1956 році був посмертно повністю реабілітований.

Життєпис[ред. | ред. код]

Марк Рехтер народився 7 грудня 1901 року в Одесі[1]. Його батько помер, коли синові було два роки. Внаслідок цього він виховувався у свого дядька, який жив в іншому місті. Його мати продовжувала жити в Одесі, і після повернення до неї Марк екстерном склав іспити за програмами початкової та середньої школи[2]. Після цього, в 1917 році[3] він почав викладати для учнів молодших та середніх класів[2] сільської школи[3]. У революційні роки Марк Рехтер змінив прізвище на Єміннік. Прізвище Рехтер на російську мову перекладалося як «правильний», а давньоєврейською мовою це слово звучало як «ємінні»[2].

За різними даними почав службу в Червоній армії у 1919[2] або 1920 році. Під час служби вступив до більшовицької партії. Демобілізувався в 1922 році, до цього моменту служив в Харкові[3], де і залишився працювати після демобілізації. Спочатку працював у Центральному Комітеті Комуністичної партії (більшовиків) України, а потім у Головному політико-просвітницькому комітеті Народного комісаріату освіти Української РСР[2]. Одночасно з цим здобував юридичну освіту в Харківському інституті народного господарства[3].

У 1924 в рамках політиці «чистки партійних рядів» Ємінник був виключений з Комуністичної партії через участь в «троцькістській опозиції». Однак дане твердження було спростовано і вже в 1925 році він був відновлений в партії[3]. У тому ж році Марк Еміннік закінчив правовий факультет Харківського інституту народного господарства і вступив до нього ж в аспірантура. Поєднував навчання в аспірантурі з практичною роботою, був народним слідчим в окружній прокуратурі[4][1]. У 1928 році Еміннік закінчив аспірантуру і був прийнятий на посаду асистента кафедри кримінального права в цьому ж виші. Потім він був підвищений до доцента, а ще через якийсь час став деканом всього юридичного факультету[2]. Мав вчене звання доцента[5]. Академік Ю. С. Шемшученко також вказував на те, що перед тим як очолити факультет Ємінник захистив кандидатську дисертацію[1].

У липні 1930 року Харківський інститут народного господарства був реорганізований в Харківський інститут радянського будівництва і права[6] і в кінці того ж року Ємінник став заступником директора з навчальної частини в новоствореному інституті[3]. У 1931 році він став директором Харківського інституту радянського будівництва та права[6]. У тому ж році Ємінник зайняв ще одну посаду у виші — завідувача кафедри кримінального права, читав лекції з загальної частини кримінального права[7]. Залишався директором вишу до 1932 року, а до 1934 — продовжував очолювати кафедру кримінального права[8][9].

Хоча посаду директора інституту М. М. Ємінник обіймав менше одного року, проте за час навчання та роботи в інституті він залишив про себе добру пам'ять. Соратники характеризували його як людину високоерудовану, енергійну і цілеспрямовану, яка не боїться жодних труднощів.

— І. С. Ніколаєв[3]

У середині 1933 року Марк Мойсейович був включений до числа суддів Верховного Суду Української РСР, а 1934 переїхав до Київ і протягом наступних двох років очолював кримінальну колегію цієї судової інстанції. У 1936 році став помічником прокурора Української РСР[4][2][1].

У 1938 році Ємінник був заарештований за так званою «справою юристів» (також зустрічається назва-справа « правовиків»[10]), яку Ю. С. Шемшученко називав « сфальсифікованою органами НКВС». У провину Єміннику ставилося нібито створення «протроцкістської терористичної організації»[4]. Також, спираючись на те, що Ємінник поміняв своє справжнє прізвище і читав книги давньоєврейською мовою, слідство безуспішно намагалося довести його причетність до сіоністського руху[2]. Разом з ним обвинуваченими у даній справі були колишній нарком юстиції Української РСР Х. П. Радченко і суддя Верховного Суду Української РСР С. М. Прушицький[11]. Всі троє подавали скарги на те, що слідство використовує протизаконні методи, але скарги так і не були взяті до уваги. Згодом, за застосування протизаконних методів, був розстріляний слідчий, який допитував Ємінника. Коли справа розглядалася судом, то він відмовився від її розгляду через неможливість перевірки доказів, і справа була направлена до Особливої наради при НКВС СРСР[12]. В результаті Марк Ємінник був засуджений до 8 років позбавлення волі[1][4].

Ємінник відбув весь термін покарання. Після звільнення оселився в Ярославлі, де працював юрисконсультом. Проте вже через два роки після звільнення стосовно Марка Мойсейовича знову почалося кримінальне переслідування. Цього разу його звинуватили у порушенні статей 587 і 5811 Кримінального кодексу РРФСР. У матеріалах кримінальної справи не було доказів, які вказували б на вину Ємінника. Сам обвинувачений також своєї провини не визнав[13]. Проте, вже 26 січня 1949 року Особлива нарада при МДБ СРСР постановило вислати його на поселення[14][1].

У вересні 1953 року він написав листа Генеральному прокурору СРСР Роману Руденку, з яким був раніше знайомий. До того моменту, Ємінник був уже важко хворий. У цьому листі він просив Руденка «ретельно і об'єктивно оцінити матеріали розслідування» і стверджував про свою невинність[13]. Помер у 1954 році перебуваючи на поселенні. Точне місце смерті Марка Емінніка невідоме[1]. У 1956 році Київський військовий трибунал скасував обидва обвинувальні акти (1939 і 1948 років) щодо Марка Мойсейовича Ємінника[13].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в г д е ж Шемшученко, 2017, с. 198.
  2. ↑ а б в г д е ж и Шемшученко, 1993, с. 78.
  3. ↑ а б в г д е ж Николаев, 2004, с. 114.
  4. ↑ а б в г Шемшученко, 1999, с. 418—419.
  5. ↑ Тацій, Битяк, Гетьман, 2014, с. 341.
  6. ↑ а б Тацій, Битяк, Гетьман, 2014, с. 35.
  7. ↑ Тацій, Битяк, Гетьман, 2014, с. 341—342.
  8. ↑ Бажанов, Сташис, 2015, с. 27—28.
  9. ↑ Тацій, Битяк, Гетьман, 2014, с. 35, 341—342.
  10. ↑ Шемшученко, 1993, с. 76.
  11. ↑ Шемшученко, 1993, с. 76—77.
  12. ↑ Шемшученко, 1993, с. 80.
  13. ↑ а б в Шемшученко, 1993, с. 79.
  14. ↑ Шемшученко, 1999, с. 419.

Література[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Ємінник_Марк_Мойсейович&oldid=41716285