Юриспруденція

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Юриспруденція, юридична наука, правознавство (лат. Jurisprudencia — праворозсудливість, лат. juris-prudentia — правознавство, від лат. Jus — право і лат. Prudentia — передбачення, розумність, мудрість) — комплексна суспільна наука, система знань про об'єктивні закономірності (необхідності) і випадковості виникнення, розвитку і функціонування права і держави в їхній структурній єдності, їхнє місце і роль у суспільному житті. Історично як самостійна галузь суспільствознавства юриспруденція виникла в Стародавньому Римі: наприкінці IV — початку III ст. до н. е. з'явився термін «юриспруденція», а до початку I століття до н. е. відбулося її оформлення як системи володіння навичками професійно-юридичної майстерності. Наприкінці середніх віків юриспруденція розвивається вже в якості зведеної наукової дисципліни.

Юридична наука, поняття та загальні риси[ред.ред. код]

Юридична наука є однією з суспільних наук. На відміну від наук, що вивчають природні явища і процеси, таких як фізика, хімія, астрономія тощо, суспільні науки вивчають відносини, які складаються між людьми і їх утвореннями, безпосередньо служать людині. Це повною мірою стосується і юридичної науки, головним завданням якої є сприяння через державні і правові інститути розквіту особистості і подоланню перешкод на цьому шляху, ефективному використанню людського потенціалу, створенню умов для найповнішої реалізації прав і свобод людини і громадянина.

Юридична наука спрямована на здобування, узагальнення, систематизацію і використання знань про державно-правову дійсність, її особливістю є спільне дослідження права і держави в їх єдності, взаємозв'язку і взаємовпливі. Виходячи з цього, назва «правознавство» для визначення юридичної науки є і неточною, і однобічною. Нерозривний зв'язок між правом і державою свідчить про те, що юридична наука є водночас і правознавчою, і державознавчою.

Поряд з іншими суспільними науками вчення про державу і право має свій об'єкт і предмет дослідження. Ці поняття співвідносяться між собою, але повністю не збігаються. Поняття об'єкта ширше, ним охоплюються явища і процеси навколишнього світу, дійсності, на які поширюється пізнання і практичний вплив людей. Об'єкт може бути загальним для ряду наук, а предмет однієї науки не може збігатися з предметом іншої. Саме предмет визначає самостійність, своєрідність і особливості кожної науки, тобто те, чим вона відрізняється від інших наук.

Юридична наука належить до суспільних наук, і об'єктом її дослідження є творіння помислів та рук людських — вся державно-правова дійсність, яка входить до сфери відносин між особою і суспільством. Спільний об'єкт дослідження — право і держава — пов'язує в рамках єдиної юридичної науки спеціалізовані науки, що входять до її складу, кожна з яких водночас має свій власний предмет дослідження. Таким чином складається система юридичних наук, кожна з яких вивчає окремі прояви права і держави.[1]

Об'єкт та предмет юридичної науки[ред.ред. код]

«

Правознавство є знання речей божественних і людських, що справедливо і що несправедливо.

 »

Ульпіан

Оригінальний текст (лат.)

juris prudentia est divinarum atque humanarum rerum notitia, justi atque injusti scientia. — Domitius Ulpianus

Об'єктами юридичної науки є держава і право — фактично два об'єкти. Проте юриспруденція, як і кожна наука, має один предмет вивчення. Вихідним для визначення поняття юриспруденції є право, що включає у себе правове поняття держави. Держава і право пізнаються і досліджуються як складові моменти єдиного об'єкта юридичної науки. В основу їх вивчення покладено один принцип і критерій юридичності, що конкретизується в окремих сферах і напрямках юридичного пізнання держави і права. Ця конкретизація присутня в усіх окремих визначеннях і характеристиках держави і права, у системі понять юридичної науки в цілому та окремих юридичних наук.

Предмет юридичної науки — об'єктивні властивості права і держави в їх поняттєво-юридичному розумінні та вираженні, загальні та окремі закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права в їх структурній багатоманітності. Якщо предмет юридичної науки — це поняття права в усіх аспектах його теоретико-пізнавального прояву і вираження, то предмет кожної окремої юридичної науки — якийсь певний елемент юридичної дійсності.[2] Як і будь-яку науку, юриспруденцію з-поміж інших суспільних наукових дисциплін вирізняє своєрідність її предмета, тобто тих особливих закономірностей, об'єктивних законів, що нею вивчаються. Таким предметом виступають специфічні закономірності права і держави (державно-правові закономірності). Державно-правова закономірність — це об'єктивний, необхідний, суттєвий, для певних умов загальний і сталий зв'язок державно-правових явищ між собою, а також з іншими соціальними феноменами, який безпосередньо обумовлює і впроваджує якісну визначеність цих явищ, що проявляється в їхніх юридичних властивостях. Інакше кажучи, це такий зв'язок, котрий юридично опосередковує:

а) соціальну детермінованість;

б) структуру функціонування і розвиток;

в) соціальну активність, дієвість державно-правових явищ.

Наявність специфічних державно-правових закономірностей якраз і виступає об'єктивною основою для виділення юриспруденції у самостійну науку в усій системі суспільнознавства.

Види державно-правових закономірностей:

  1. за змістом, типом зв'язку — генетичні (закономірності виникнення державно-правових явищ), структурні (закономірності побудови, формування, організації державно-правових явищ, наприклад, зв'язок між елементами юридичної норми), функціональні — закономірності «життя», взаємозв'язку, взаємовпливу державно-правових явищ (наприклад, зв'язок між матеріальними і процесуальними юридичними нормами), закономірності зміни, розвитку державно-правових явищ;
  2. за дією закономірностей у соціальному просторі — внутрішні (зв'язок державно-правових явищ між собою, наприклад, зв'язки між державою і об'єктивним юридичним правом) і зовнішні (зв'язки державно-правових явищ з іншими соціальними феноменами, наприклад, взаємозалежність політики і права);
  3. за сферою дії закономірностей у державно-правовому просторі — загальні, дія котрих поширюється на всю державу в цілому і на всю її правову систему, і окремі, які діють лише на частині, на «фрагменті» державно-правової дійсності (скажімо, закономірності методу правового регулювання суб'єктів майнових відносин в умовах ринкової економіки);
  4. за історичними межами дії — всезагальні (які стосуються права і держави за будь-яких історичних умов, у будь-якому місці й за всіх відтинків часу), формаційні (які діють на право й державу лише визначеного історичного типу) і особливі (притаманні тільки конкретній державі чи певній групі держав);
  5. за способом здійснення, формою прояву — так звані динамічні (їх дія проявляється однозначно у кожному конкретному, одиничному зв'язку державно-правових явищ — наприклад, залежність юридичної сили нормативно-правового акта від місця правотворчого органу, яким його прийнято, в апараті держави) і «статистичні», дія котрих проявляється лише на значному масиві, множині державно-правових явищ як багатозначний, так званий стохастичний зв'язок останніх (наприклад, залежність рівня, динаміки правопорушень, злочинності від стану й змін тих чи інших соціальних явищ).

Методологічне значення викладеної класифікації державно-правових закономірностей полягає насамперед у тому, що вона:

  • полегшує виявлення тих сфер державно-правової дійсності, в котрих її закономірні зв'язки досліджені недостатньо;
  • відіграє суттєву роль при виборі методу дослідження;
  • виступає необхідним засобом встановлення субординації, «ієрархії» об'єктивних державно-правових законів, а тим самим і їх тлумачення, інтерпретації;
  • дозволяє конкретизувати уявлення про шляхи здійснення основних функцій юридичної науки;
  • дає об'єктивну основу для структурування всієї системи юридичних наук.[3]

Методологія юридичної науки[ред.ред. код]

Методологія юридичної науки — це: а) система підходів і методів, способів і засобів наукового дослідження, а також б) вчення (теорія) про їх використання при вивченні державно-правових явищ. До складу цієї методології, зокрема, входять:

  • філософсько-світоглядні підходи (матеріалістичний чи ідеалістичний, діалектичний чи метафізичний, визнання чи заперечення об'єктивних соціальних, у тому числі державно-правових, зако­номірностей та можливості їх пізнання, здобуття істинних знань щодо них);
  • загальнонаукові методи, тобто такі, що використовуються в усіх або у більшості наук (наприклад, структурний, функціональний методи, сходження від абстрактного до конкретного, формально-логічні процедури, скажімо, аналіз, синтез і т. ін.);
  • групові методи, тобто такі, котрі застосовуються лише у певній групі наук, наприклад, тільки у суспільствознавстві (скажімо, метод конкретно-соціологічного дослідження);
  • спеціальні методи, тобто такі, котрі прийняті для дослідження предмета лише однієї науки (наприклад, у юриспруденції — це способи уяснення (тлумачення) норм права, своєрідні прийоми узагальнення юридичної практики).

Дослідницькі методи можна також розподілити дещо умовно на емпіричні (способи виявлення, фіксування, збирання, систематизації інформації про факти та явища) і теоретичні (способи пояснення, тлумачення зібраних даних, побудови понять, концепцій, прогнозів і т. ін.).

Усі названі групи методів, безумовно, необхідні для проведення повноцінного, всебічного, завершеного державно-правового дослідження: кожна з них може знадобитись на якомусь етапі — тому навіть з цієї причини методологія має бути множинною, плюралістичною. Проте їхня роль у науковому пошуку не однозначна. Так, філософсько-світоглядні підходи визначають саму стратегію дослідження. Його загальну спрямованість, орієнтують на знаходження, відбір, накопичення цілком визначених у соціально-змістовному відношенні фактів і, нарешті (що, можливо, найголовніше), обумовлюють характер та зміст оцінювання (інтерпретації) отриманих результатів дослідження. А без такого оцінювання соціальне пізнання неможливе і непотрібне.[4]

Система юридичної науки[ред.ред. код]

Юридичні науки за певними ознаками можна поділити на декілька груп.

  • До першої групи належить і посідає там провідне місце теорія держави і права, яка є найзагальнішою юридичною наукою, а також історія держави і права та історія вчення про державу і право. Якщо теорія держави і права абстрагується від вивчення особливостей державно-правового розвитку конкретних країн і лише узагальнює їх досвід, то історичні юридичні науки — історія держави і права України, історія держави і права зарубіжних країн та історія вчення про державу і право — досить детально досліджують умови розвитку і особливості держави і права окремих країн, найзначніші вагомі етапи розвитку державно-правової думки і зміст державно-правових ідей різних шкіл і напрямків. Оскільки науки, що входять до цієї групи, формулюють загальнотеоретичні положення про державу і право і досліджують ідейні основи і хід їхнього історичного розвитку, то саме вони і стоять на чолі всієї системи юридичних наук.
  • Другу, найбільшу, групу становлять галузеві науки, які посідають центральне місце в системі юридичних наук. До них належать науки конституційного, цивільного, адміністративного, кримінального, процесуального, міжнародного та інших галузей права. Предметом дослідження кожної з цих наук є ті специфічні правові відносини, що складаються в окремих сферах суспільного життя, і ті національні правові норми і законодавчі приписи, які виникають на їх базі. Зміст кожної галузевої науки становить си­стема знань про відповідну галузь права — про шляхи її розвитку і вдосконалення, джерела, принципи, зміст і систему норм, що входять до неї, практику їх реалізації тощо. Від стану наукових досліджень галузевих наук значною мірою залежить якість зако­нодавчих робіт, проведення відповідних реформ, зокрема підготовка кодексів. Невипадково науковці становлять більшу частину робочих груп, які готують проекти найпринциповіших галузевих нормативних актів.
  • До групи галузевих наук прилягають і такі, які виникають на стикові різних галузей права і мають комплексний характер, їхній зміст пов'язаний з дослідженням тих правовідносин, які регулюються нормами різних галузей права, в їхньому взаємозв'язку і взаємодії. Саме тому їх називають міжгалузевими. До них можна, наприклад, віднести комплексну науку підприємницького права, яка виникла з потреби вивчення і вдосконалення правового регулювання ринкових відносин, що розвиваються в Україні, і вивчає дію норм різних галузей права — цивільного, адміністративного, фінансового тощо.
  • Ряд юридичних наук входить до третьої групи, так званих прикладних наук. Поміж них слід вирізнити судову медицину, судову психіатрію, криміналістику, кримінологію, правову статистику. Ці науки перебувають у тісному зв'язку з функціонуванням держави і права. Вони відіграють роль орієнтиру в діяльності посадових осіб, у реалізації вимог права. Так, наприклад, криміналістику становлять наукові знання про методику, тактику і технічні засоби, що застосовуються при розслідуванні злочинів, кримінологію — наукові знання про причини злочинності і методи усунення обставин, що сприяють її існуванню, судову психіатрію — наукові знання про шляхи встановлення певної групи обставин, що виключають юридичну відповідальність тощо. Характерним для ряду наук, що належать до цієї групи, є використання ними даних не тільки юридичних, але й інших наук — хімії, біології, балістики, мовознавства. Судова медицина, психіатрія і статистика є водночас складовими частинами як юридичної науки, так і медичної, статистичної і психологічної наук, на положення яких вони спираються.
  • Четверта група юридичних наук — це науки, що вивчають зарубіжні державу і право, передусім порівняльне правознавство і тісно з ним пов'язані наукові знання про державу і право окремих зарубіжних країн. Ці науки мають величезне значення для обміну досвідом між окремими державами у питаннях правової розбудови. Так, в Україні знання принципів діяльності і особливостей окремих інститутів конституційного права зарубіжних країн певною мірою було використаної процесі розробки проекту Конституції України, яку прийняли в 1996 році.
  • До п'ятої групи юридичних наук слід віднести ті науки, що досліджують міжнародне право. Йдеться про науку міжнародного публічного права, міжнародного приватного права. Останніми роками дедалі більшого розвитку набувають дослідження європейського права. Ці дослідження відповідають світовій тенденції посилення інтеграційних процесів і міжнародного впливу на національні правові системи.[5]

Функції юридичної науки[ред.ред. код]

Юридична наука в цілому і окремі юридичні науки виконують певні функції, які визначають головні напрямки наукових досліджень.

  • Пізнавальна функція спрямована на здобуття і розширення наукових знань про державно-правові явища, їхні характерні риси, сутність, форми, специфічні для них функції, принципи, інститути тощо, розширення знань про право, і державу. Ця функція найвиразніше проявляється на початковому етапі дослідження державно-правових явищ при описуванні і з'ясуванні їх ознак. Підручники з юридичних дисциплін насамперед відображають результати цього дослідження. Розглядувана функція має першорядне значення для освітянської діяльності.
  • Евристична функція націлена на встановлення закономірностей розвитку і функціонування держави і права. Оскільки спостерігається повторюваність тих чи інших державно-правових явищ, юридична наука повинна фіксувати наявність певних тен­денцій. Науковий висновок про постійність їх існування означає відкриття закономірності. Такий характер має, наприклад, розширення демократичних прав людини і громадянина та гарантій їх здійснення за рахунок положень, закріплених у міжнародних документах. Протягом певного часу таке відкриття було тенденцією розвитку цих прав, а зараз набуло таких масштабів, які дозволяють характеризувати цей процес як закономірність. Реалізація евристичної функції передусім є свідченням розвитку юридичної науки, гарантією від її зайвої догматизації. Саме на встановлення закономірностей розвитку і функціонування державно-правових явищ спирається юридична наука при здійсненні інших властивих їй функцій.
  • Функція наукового передбачення полягає в науковому прогнозуванні шляхів подальшого розвитку державно-правових явищ, проміжних та кінцевих результатів цього розвитку. Завдяки їй здійснюються оптимальні способи реалізації державно-правових закономірностей. Так, наприклад, дослідження зв'язку держави і права з нинішнім розвитком в Україні ринкових відносин дає підстави для прогнозування поступового збільшення об'єктів приватної власності, обмеження державного втручання в господарські відносини, збільшення питомої ваги стосунків між господарюючими суб'єктами, що засновані на договірних відносинах, скорочення в перспективі державного апарату.
  • Функція допомоги практиці пов'язана зі службовою роллю юридичної науки, інструментальна цінність якої полягає втому, що її положення та висновки повинні прямо або опосередковано використовуватися юридичною практикою. Так, практичній меті удосконалення законодавства на науковій основі служить розробка проектів нормативних актів групами фахівців-науковців, проведення наукових експертиз та консультацій стосовно визначення шляхів розвитку держави і права. Безпосередньо на забезпечення ефективності попереднього слідства, правильне вирішення питання про звільнення від юридичної відповідальності, попередження злочинів тощо спрямовані висновки прикладних юридичних наук.
  • Ідеологічна функція. Юридична наука являє собою систему поглядів на державу і право. Зміст цих поглядів з багатьох питань може бути дуже різним. Залежить він від того, на якій ідейній основі закладеній. У рамках юридичної науки в умовах демократичного суспільства існують різноманітні школи і течії, кожна з яких має свою власну ідейну спрямованість. Вимоги деідео-логізації не поширюються на державно-правові погляди. Ідеологічна різноманітність породжує наукові дискусії, які завжди були важливим засобом розвитку юридичної науки. Виходячи з конституційного принципу багатоманітності, слід визнати, що жодна ідеологія не може бути визнана загальнообов'язковою. Напрями державної ідеології і практики залежать від характеру соціальної бази держаної влади. У демократичному суспільстві погляди на державу і право мають ґрунтуватися на всесвітньо визнаних загальнолюдських принципах і цінностях, якими є свобода, рівність, гуманізм, справедливість тощо. Саме вони повинні становити основу формування загальнодержавної і загальнонаціональної ідеології.[6]

Юридична дисципліна[ред.ред. код]

Юридичні науки необхідно відрізняти від юридичних навчальних дисциплін.

Навчальна дисципліна (предмет) — це система знань, узятих з практичних наук, яка включає також вміння та навички з реалізації цих знань.

Співвідношення юридичної науки і юридичної дисципліни полягає в такому:

  • Інформаційний зміст науки ширший від змісту відповідної дисципліни, оскільки остання охоплює лише частину знань науки.
  • Зміст науки може існувати в різних точках зору вчених, зміст навчальної дисципліни — це перевірені канонічні знання.
  • Наука не має адреси, вона охоплює сукупність знань, а навчальна дисципліна орієнтується на категорію тих, хто навчається, і застосовує знання науки з урахуванням майбутньої професійної діяльності.[7]

Система дисциплін юриспруденції[ред.ред. код]

У системі юриспруденції можуть бути виділені такі групи юридичних дисциплін:

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Загальна теорія держави і права: / М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, Л. Л. Богачова та ін.; За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. — Харків: Право, 2002. — 432 с., http://radnuk.info/pidrychnuku/teoriua-prava/38-tsvik/195---s-1-----.html
  2. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с., http://politics.ellib.org.ua/pages-1535.html
  3. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави. Видання 5-те, зі змінами. Навчальний посібник.— К.: Атіка.— 2001.— 176 с., http://student-lib.net/index.php?page=0-2-86-360
  4. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави. Видання 5-те, зі змінами. Навчальний посібник.— К.: Атіка.— 2001.— 176 с., http://www.uristinfo.net/2010-12-16-20-00-40/32-pmrabinovich-osnovi-zag-teoriyi-prava-ta-derzhavi/664-tema-23-metodologija-juridichnoyi-nauki.html
  5. Загальна теорія держави і права // За редакцією проф. М. В. Цвіка, доц. В. Д. Ткаченка, проф. О. В. Петришина // Харків «Право» 2002, http://radnuk.info/pidrychnuku/teoriua-prava/38-tsvik/195---s-1-----.html
  6. Загальна теорія держави і права // За редакцією проф. М. В. Цвіка, доц. В. Д. Ткаченка, проф. О. В. Петришина // Харків «Право» 2002, http://radnuk.info/pidrychnuku/teoriua-prava/38-tsvik/195---s-1-----.html
  7. Бризгалов І. В. Юридична деонтологія: Короткий курс лекцій. — К.: МАУП, 2003. — 3-тє вид., стереотип. — 48 с., http://www.ukrreferat.com/index.php?referat=217&pg=8&lang=book

Література[ред.ред. код]

  • Загальна теорія держави і права: / М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, Л. Л. Богачова та ін.; За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. — Харків: Право, 2002. — 432 с.
  • Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.
  • Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави. Видання 5-те, зі змінами. Навчальний посібник.— К.: Атіка.— 2001.— 176 с.
  • Бризгалов І. В. Юридична деонтологія: Короткий курс лекцій. — К.: МАУП, 2003. — 3-тє вид., стереотип. — 48 с.
  • Четвернин В. А. Сладкопахнущий труп юриспруденции: интервью // полит.ру, 25 мая 2013, 15:10


Право Це незавершена стаття з права.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.