Буа-дю-Казьє

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Буа-дю-Казьє
Країна  Бельгія
Розташування Шарлеруа
50°22′50″ пн. ш. 4°26′34″ сх. д. / 50.38055600002777368° пн. ш. 4.44277800002777745° сх. д. / 50.38055600002777368; 4.44277800002777745Координати: 50°22′50″ пн. ш. 4°26′34″ сх. д. / 50.38055600002777368° пн. ш. 4.44277800002777745° сх. д. / 50.38055600002777368; 4.44277800002777745
Рік будівництва 1822
Технологічні характеристики
Тип вугільна копальняd
Запаси
Сайт leboisducazier.be(фр.)
CMNS: Буа-дю-Казьє у Вікісховищі
Буа-дю-Казьє. Карта розташування: Бельгія
Буа-дю-Казьє
Буа-дю-Казьє
Буа-дю-Казьє. Карта розташування: Земля
Буа-дю-Казьє
Буа-дю-Казьє
Мапа
Буа-дю-Казьє
Експозиція (промислові локомотиви) на території шахти
Один із залів музею промисловості

Буа-дю-Казьє (фр. Bois du Cazier) — колишня вугільна шахта в Шарлеруа (район Марсинель, до 1977 року був самостійною комуною), Бельгія. Шахта сумно відома як місце, де в 1956 році сталася найбільша катастрофа в історії гірничої справи Бельгії. Нині колишня шахта є музейно-меморіальним комплексом, присвяченим історії промисловості Валлонії і катастрофі 1956 року. У 2012 році разом із трьома іншими історичними шахтами Валлонії Буа-дю-Казьє було внесено до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.

Катастрофа 8 серпня 1956 року[ред. | ред. код]

8 серпня 1956 року на глибині 975 м у шахті виникла пожежа. Безпосередньою причиною пожежі стала людська помилка: робітник неправильно розмістив вагонетку в клітині вантажного ліфта. Коли ліфт почав рухатися, вагонетка зачепила і зламала дерев'яну балку кріплення, що, своєю чергою, привело до розриву електричних кабелів і трубопроводу, призначеного для олії гідравлічних машин, що використовувалися в шахті. Олія відразу ж спалахнула[1]. Пожежа швидко поширилася шахтою.

Із 275 гірників, що перебували під землею у момент початку пожежі, вижило всього тринадцять осіб[1].

Серед загиблих бельгійці були меншістю (95 осіб), велику ж частину складали гастарбайтери, переважно італійці (136 осіб) і представники ще десяти інших національностей[2]. Катастрофа привела до зміни структури імміграції до Бельгії. До катастрофи більшою частиною трудових мігрантів були італійці. У 1946 році Бельгія й Італія уклали договір про трудову міграцію, в результаті якого у Бельгію на тимчасове або постійне проживання приїхало приблизно півмільйона італійців, передусім для роботи в шахтах. Незабаром після катастрофи італійський уряд припинив співпрацю з Бельгією в області трудової міграції, внаслідок чого потік італійських трудових мігрантів вичерпався. Після цього Бельгія стала залучати для роботи в шахтах трудових мігрантів із Греції, Іспанії, а пізніше — Туреччини і Марокко[1].

Хоча безпосередньою причиною катастрофи була людська помилка, непрямою причиною був застарілий технічний стан шахти. На той час у гірничій промисловості Бельгії вже починалася криза (яка згодом призвела до її повного зникнення), що привело до недостатніх інвестицій і, як наслідок, до поганого технічного стану устаткування[1].

Історія шахти після закриття[ред. | ред. код]

Шахту було відновлено після катастрофи, і вона експлуатувалася ще десять років до повного закриття в грудні 1967 року[1]. У 1985 році організація італійців — колишніх шахтарів (багато хто з них не повернувся в Італію і залишився у Бельгії назавжди) — почала збір підписів за збереження комплексу шахти. Петицію, що налічувала тисячі підписів, було передано міській владі Шарлеруа. В результаті цієї ініціативи 28 травня 1990 року колишній шахті був присвоєний статус пам'ятки історії. Упродовж 1990-х років комплекс колишньої шахти був реконструйований і перетворений на музейно-меморіальний центр. Тут розміщені музей скла, музей промисловості та меморіальний музей катастрофи 1956 року[1].

У червні 2012 року в ході своєї 36-ї сесії Комітет Всесвітньої Спадщини ЮНЕСКО присвоїв статус пам'ятки Всесвітньої спадщини чотирьом колишнім шахтам Валлонії, зокрема і Буа-дю-Казьє.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е Jo Tollebeek, Geert Buelens, Gita Deneckere, Chantal Kesteloot, Sophie de Schaepdrijver (eds.). Anne Morelli. Marcinelle: de mijn // België: een parcours van herinnering. Plaatsen van tweedracht, crisis en nostalgie / Jo Tollebeek (hoofdredacteur). — Amsterdam : Uitgeverij Bert Bakker, 2008. — Т. II. — С. 251-261. — 511 с. — ISBN 978 90 351 3304 4.
  2. Bois du Cazier official site. 8th AUGUST 1956 SITE. Архів en/musees 8aout56.htm оригіналу за 23 березня 2013.