Італія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Італійська Республіка
Repubblica Italiana

Прапор Італії Герб Італії
Прапор Герб
Девіз: немає
Гімн: «Fratelli d'Italia» (Браття Італії)
Розташування Італії
Столиця
(та найбільше місто)
Рим
Офіційні мови Італійська
Державний устрій Республіка
 - Президент Джорджо Наполітано
 - Прем'єр-міністр Маттео Ренці
Об'єднання 17 березня 1861 
Площа
 - Загалом 301 340 км² (71)
 - Води (%) 2,4%
Населення
 - оцінка 2012 р. 61 261 254 (23)
 - перепис 2011 р. 59 464 644
 - Густота 201,2/км² (61)
ВВП (ПКС) 2011 р., оцінка
 - Повний 1,847 трлн.[1] (10)
 - На душу населення $30.464 (30)
ВВП (номінальний) 2011 р., оцінка
 - Повний $2.198 трлн. (8)
 - На душу населення $36,267 (24)
Валюта Євро (EUR)
Часовий пояс CET (UTC+1)
Домен інтернету .it
Телефонний код +39
Колізей у Римі — один з головних символів Італії
Італія

Іта́лія (італ. Italia), Італі́йська Респу́бліка (італ. Repubblica Italiana) — держава на півдні Європи, в Середземномор'ї. Займає Апеннінський півострів, Паданську рівнину, південні схили Альп, острови Сицилія, Сардинія тощо. На суходолі Італія межує з Францією на північному заході, зі Швейцарією й Австрією на півночі та Словенією на північному сході.

На території Італії розташовані також такі державні утворення: Сан-Марино, Ватикан, Суверенний Мальтійський орден.

Рим, столиця Італії, була протягом століть політичним та релігійним центром Західної цивілізації як столиця Римської імперії та місце Святого престолу. Після занепаду західної Римської імперії, Італія потерпала від численних нападів інших народів, від германських племен, таких як лангобарди та остготи, до візантійців та пізніше норманів. Століттями пізніше Італія стала місцем зародження Середньовічних морських республік та Ренесансу[2], надзвичайно продуктивного інтелектуального руху, який згодом став всезагальним і формував наступний хід європейської думки.

Більшу частину постримської історії Італія була поділена на численні королівства та міста-держави (такі як Сардинське королівство, Королівство обох Сицилій та Міланське герцогство), але об'єдналась в 1861 році, протягом бурхливого періоду своєї історії відомого як Рісорджименто (італ. il risorgimento — відродження). В кінці XIX-го століття, протягом Першої світової і до Другої світової війни Італія володіла колоніальною імперією, яка поширила свою владу на Лівію, Еритрею, Сомалі, Ефіопію, Албанію, Додеканес та на концесію в Тяньцзіні[3].

Італія — член ООН, НАТО, ЄС.

Державний устрій[ред.ред. код]

Згідно з республіканською Конституцією, що була урочисто прийнята 27 грудня 1947 і набула чинності 1 січня 1948, Італія є «демократична Республіка, що заснована на праці. Вища влада належить народу, який втілює її у формах і межах, визначених Конституцією». Виборний двопалатний Парламент складається з Палати Депутатів (630 членів) і Сенату Республіки (315 членів). Законодавча функція належить обом Палатам. Крім того, вони контролюють політику і діяльність виконавчої влади. Парламент на спільному засіданні обирає Президента Республіки терміном на 7 років. Обов'язком Президента Республіки є призначення Голови Ради Міністрів (Прем'єр-Міністра), а також членів Кабінету Міністрів.

Адміністративний поділ[ред.ред. код]

Італія поділяється на 20 областей — Валле д'Аоста, Ломбардія, Трентіно-Альто Адідже, Фріулі-Венеція Джулія, П'ємонт, Лігурія, Венето, Тоскана, Умбрія, Емілія Романія, Марке, Абруццо, Лаціо, Молізе, Базіліката, Кампанія, Калабрія, Апулія, Сардинія і Сицилія, (п'ять з яких — Сицилія, Сардинія, Трентіно-Альто-Адідже, Валле-д'Аоста та Фріулі-Венеція Джулія — мають особливий статус), області поділені на 110 провінцій. Провінції у свою чергу поділяються на комуни. Загальна кількість комун — 8101. Області з особливим статусом (автономії) мають власні парламенти — обласні ради та уряди — джунти — які мають спеціальні повноваження в питаннях місцевого самоврядування.

Географія[ред.ред. код]

Див. також: Географія Італії, Геологія Італії, Гідрогеологія Італії.

Географічне положення[ред.ред. код]

Італія — це країна, що розташована на півдні Європи, оточена морями басейну Середземного моря і займає:

Сухопутні кордони проходять вздовж гірського ланцюга Альп: на заході із Францією — 488 км, на півночі — зі Швейцарією — 740 км й Австрією — 430 км, на сході зі Словенією — 232 км. Крім того Італія має кордони з двома невеличкими державами — анклавами: Ватиканом — 3,2 км та Сан-Марино — 39 км.

Морські кордони проходять узбережжями морів: зі сходу — Адріатичного, з півдня — Іонічного, з південного заходу — Тірренського, а з північного заходу — Ліґурійського. Південне узбережжя острова Сицилія омивають води Сицилійського моря.

Довжина берегової лінії — 7 600 км.

Територіальні води — 12 морських миль.

Континентальний шельф — 200 морських миль.

Клімат[ред.ред. код]

Географічно Італія лежить у помірному і субтропічному кліматичних поясах. Через достатньо високу протяжність Апеннінського півострова, клімат відмінний на півночі, що належить до європейського континенту, та півднем, що оточений Середземним морем. Альпи ─ частковий бар'єр проти західних і північних вітрів. Сардинія підкорена атлантичним, а Сицилія ─ африканським вітрам. Взагалі, чотири метеорологічні ситуації домінують над італійським кліматом: середземноморський зимовий циклон з відповідним літнім антициклоном; альпійський літній циклон, що є результатом зимового антициклону; атлантичний осінній циклон; та східний сибірський антициклон. Зустріч двох останніх повітряних мас спричинює восени тяжкі, часом катастрофічні дощі.

За кліматичними особливостями Апеннінський півострів і острів Сардинія — типово середземноморські райони, тоді як Альпи і басейн По — центральноєвропейські. За винятком гірських місцевостей, де температура з висотою знижується, решта Італії насолоджується тривалим теплим літом. Зими на узбережжі м'які, з достатньою кількістю погожих сонячних днів. Однак лише південь Апеннінського півострова і Сицилію можна по праву вважати краєм апельсинів і оливок. У внутрішніх районах півострова на північ від Неаполя зимові заморозки заважають дозріванню цитрусових, а у верхньому поясі Апеннін сніг лежить до травня. У басейні По зими набагато суворіші, з частими туманами у зв'язку з тим, що тут застоюється холодне повітря, яке стікає з Альп. В Альпах з жовтня по травень бувають сильні снігопади, що змінюються тривалими періодами з ясною сонячною погодою, переважають низькі температури. Контрасти середніх температур найхолоднішого і найтеплішого місяців зменшуються з півночі на південь. У таблиці наведені середні температури липня і січня та суми опадів для ряду міст країни.

Річні опади між північними і середземноморськими районами Італії розподілені нерівномірно. Для півночі країни характерна достатня кількість опадів і їх рівномірний розподіл протягом року з максимумом зазвичай восени. У середземноморській Італії виражена літня посуха, тривалість якої зростає на південь, сягаючи максимуму в Сицилії та Апулії.

У географічному розміщенні опадів чітко простежується тенденція до їх збільшення з висотою. Наприклад, в Альпах та Апеннінах (за винятком низів долин) випадає 1000–1500 мм опадів за рік, що набагато більше від середніх показників для країни. Зазвичай опади над територією Італії утворюються за рахунок змішування повітряних мас з різними температурами і різним вмістом водяної пари під час проходження циклонів. Рідкі опади часто випадають у вигляді коротких руйнівних злив.

У Середземноморській Італії умови є несприятливими для розвитку сільського господарства не стільки через невеликі річні суми опадів, скільки через невизначеність термінів випадання опадів і їх зливовий характер. Крім того, найбільше опадів припадає на зиму, коли вегетація багатьох культурних рослин переривається. А розвиваються вони в період високих температур, коли зростає і потреба у волозі. Деревні культури можуть перехоплювати підземну вологу своїм довгим корінням, але польові культури потерпають від літньої посухи.

За винятком Альп, де зосереджені великі масиви хвойних порід — ялиці, сосни і модрини, в Італії збереглися лише невеликі залишки лісів, які в минулому вкривали майже всю територію країни. Листяні ліси з дуба, в'яза, тополі і верби в басейні По давно вирубані для розширення площ орних земель. Така ж доля спіткала засухостійкі вічнозелені дубові ліси на середземноморських прибережних рівнинах. Місцями ці ліси збереглися у вигляді чагарників, відомих під назвою маквіс, або макк'я, але на вапнякових ґрунтах вони поступилися місцем середземноморським верещатникам — гаріга. У деяких більш високих і зволожених місцевостях Апеннін вціліли древостої з дуба, каштана, бука і сосни. Багато підвищених територій використовувалося для лісовідтворення, там в основному висаджувалися європейські засухостійкі вічнозелені породи та австралійські евкаліпти.

Характеристика території[ред.ред. код]

Площа території — 301 308 км².

  • Площа суші — 294 020 км² з яких:
    • 38,7% — гори;
    • 39,7% — пагорби;
    • 21,6% — рівнини;
  • Площа рік та озер — 7 210 км².

Гори: Альпи — на півночі, Апенніни — уздовж Апеннінського півострова з північного заходу на південний схід. Підняття Альп й Апеннін проходило в Кайнозойську еру під час формування Альпійсько-Гімалайського ланцюга. Альпійська дуга містить на своєму заході найвищі гірські масиви, серед яких виділяються піки Монблан — 4810 м, Монте Роза (Дюфур) — 4634 м і Монте Червіно (Маттерхорн) — 4478 м, що вкриті вічними снігами. Західні Альпи можна поділити на Приморські, Коційські й Ґрайські. Центральні Альпи підрозділяються на Пеннінські, Лепонтинські й Ретицькі. Східні Альпи поділяються на Доломитові, Карницькі і Джулійські. Висота гір знижується із заходу на схід. Апенніни нижчі за Альпи (пік Корно Ґранде — 2912 м). Ланцюг Апеннін протягнувся на 1190 км. Ширина коливається від 30 до 150 км. До головної гірської системи Апеннін прилягають Тірренські та Адріатичні Преапенніни. Гірський рельєф Сицилії вважається продовженням Апеннінського ланцюга. Найвища точка — конус діючого вулкана Етна (3350 м). Гірські системи Сардинії разом з горами Корсики є рештками стародавнього гірського масиву Тірреніди, що здебільшого заглибився в море, а колись складав єдину гірську країну з Альпами й Апеннінами.

Рівнини: Падано-Венеціянська рівнина, розташована проміж південними схилами Альп та північними передгір'ями Апеннін, має площу 46 тис. км², що становить 71% від загальної площі рівнин Італії. Інші рівнини — це здебільшого невеликі за площею долини — розширення прибережних територій, як от: Пізанська, Маремма, Аґро-Понтіно, Кампанійська, низовина Селе уздовж Тірренських берегів; долина Тавольєре й Салентінський півострів на Адріатичному березі; низовини Сібарі та Метапонто — на Іонійському узбережжі.

Річкова система:

Озера: Біля підніжжя Альп розташовано багато озер льодовикового походження, в тому числі: Лаґо-Маджоре (212 км²), Комо (146 км², найбільш глибоке — 410 м), Ґарда (370 км²). Озера Тразімено (128 км²), Больсена (113,5 км²), Брачано (57,5 км²), лежать в Апеннінських горах.

Столиця — Рим — 2,6 млн людей, (1997 р.) з передмістями — 3,8 млн.

Великі міста — Мілан — 1,305 млн осіб, Неаполь — 1,047 млн осіб, Турин — 921 тис. осіб, Палермо — 686 тис. осіб, Ґенуя — 656 тис. осіб.

В Італії налічується 22 національних парки, що займають 5% території країни.

Історія[ред.ред. код]

Докладніше: Історія Італії

Історія Італії починається близько 500 р. до Р. Х., коли були закладені основи Римської Імперії. У 1861 р. король Сардинії Віктор Еммануеле ІІ проголосив державотворення. До 1870 р. Італія знаходилася вже практично в сучасних кордонах, а в липні 1871 р. Рим став столицею Об'єднаної Італії. У червні 1946 р. Італія була проголошена Республікою.

Економіка[ред.ред. код]

Докладніше: Економіка Італії

Італія — високорозвинена індустріально-аграрна країна, яка за обсягом промислового виробництва на межі ХХ-XXI ст. входить у число 10 найрозвиненіших країн світу. Основні галузі промисловості: машинобудівна, текстильна і швейна, залізо- і сталеливарна, хімічна, харчова, моторобудівна, туризм. Найважливіший сектор економіки Італії — обробна промисловість. Транспорт — залізничний, автомобільний, морський, повітряний. Гол. морські порти: Генуя, Трієст, Венеція, Неаполь. Повітряний транспорт є важливим засобом пересування на території Апеннінського п-ова, для зв'язку з островами. Нарівні з великими міжнародними аеропортами в Римі, Мілані і Неаполі існує багато невеликих аеропортів на материку і островах. Головна авіакомпанія Італії — «АльІталія».

У 1990 в Італії було зроблено 216,9 млрд кВт·год електроенергії. Біля 82% давали ТЕС, що працювали на рідкому паливі (в основному на нафті), 16% — ГЕС і 2% — геотермальні електростанції, АЕС (на 1987 бл. 1% обсягу електроенергії Італії) в 1988–1990 після масових протестів населення були виведені з експлуатації. На референдумі 1987 населення проголосувало проти будівництва нових атомних електростанцій.

Промисловість[ред.ред. код]

Енергетика. Італія залежить від імпорту енергоресурсів. Він досягає 4/5 її потреб, проти 1/2 у середньому в Західній Європі. Особливо велика роль належить імпортній нафті (приблизно 70 млн т на рік). Власний її видобуток — 5 млн т, природного газу — 60 млрд м3. З 220 млрд кВт год виробленої протягом року електроенергії на ГЕС припадає 1/5. Атомна енергетика не розвинена.

Нафту і природний газ видобувають на Паданській низовині. Численні невеликі ГЕС побудовані на лівих притоках річки По, які беруть свій початок в Альпах. Пунктами прийому нафти і нафтопереробки є Ґенуя і Трієст, від яких ідуть трансальпійські нафтопроводи в Німеччину, а також невеликі портові міста на Півдні. Важливою подією стало введення в експлуатацію транссередземноморського підводного газопроводу, який з'єднав алжирські газопромисли з материковою Італією через Туніс і Сицилію. Підводна його частина має довжину 160 км.

Обробна промисловість. Після Другої світової війни Італія зробила великий крок у розвитку обробної промисловості. Це не тільки провідна, а й сучасна і комплексна сфера її матеріального виробництва. Характерними рисами, порівняно з іншими головними розвиненими країнами, є низька частка високотехнологічних виробництв і висока трудоємність галузей, які виготовляють споживчі товари тривалого і короткочасного користування. Це наслідок молодості італійської промисловості, поразки Італії в другій світовій війні, наявності дешевої робочої сили.

Відповідним є і склад промислового експорту: сталь, автомобілі, судна, побутова електротехніка (морозильники, кухонні печі, пральні посудомийні і швейні машини), конторське обладнання (друкарські і лічильні машини), тканини, одяг, взуття, пластмасові вироби і меблі. Вивіз і ввіз сталі та автомобілів майже однакові, але як експортер і, відповідно, виробник побутової електротехніки, одягу і взуття Італія займає провідні позиції в Західній Європі. Одночасно італійські експортні виробництва зазнають все більшої конкуренції з боку нових індустріальних країн з більш дешевою робочою силою. Розміщення обробної промисловості має такі загальні риси. Найбільша концентрація промислового виробництва характерна для Півночі при зростанні останнім часом ролі Центру. Значну роль в розміщенні підприємств і галузей відіграв історичний чинник: попереднє ремісниче виробництво, ресурси енергії і сировини, які тепер уже вичерпані, бідність сучасної сировинної бази та імпорт необхідних ресурсів.

Італія виплавляє 25 млн т сталі і 250 тис. т алюмінію на рік. У виробництві сталі вагоме значення імпортного скрапу. Найбільшими центрами чорної металургії стали агломерації Ґенуї, Неаполя, міста Пйомбіно (Тоскана) і Таранто (Апулія). Ще не так давно в металообробці і машинобудуванні домінували Мілан, Турин і Ґенуя. Поступово ці галузі поширились на північний схід, а тепер і в Центр. Значними машинобудівними центрами стали Брешіа, Венеція, Трієст, Болонья, Флоренція і навіть Рим і Неаполь. Автомобільна промисловість Італії відома автомашинами «ФІАТ» (фабрика італійських авто Турина), гоночними машинами, моторолерами і мопедами. Головним центром автомобілебудування залишається Турин. Щорічно випускається до 2 млн автомобілів. Хімічна промисловість Італії зародилась у Ломбардії, і нині там знаходиться чимало її підприємств. Крім того, з'явилися нові центри нафтохімії на Півдні і частково в Центрі. Виробництво синтетичних волокон стало важливою галуззю. Легка і меблева промисловість, які представлені невеликими підприємствами, зосереджені в місцях виникнення, тобто на Півночі, але й для них характерне зміщення в Центр, де оплата праці нижча. Модні вироби (одяг, взуття, меблі) є невеликою, але престижною частиною італійської промисловості.

Сільське господарство[ред.ред. код]

За стандартами ЄС, сільське господарство Італії недостатньо ефективне. Середній розмір ферм — 7 га. Малі господарства малопродуктивні й малотоварні. Використовується чимало маргінальних (крайніх за своїми характеристиками) земель. До багатих і Розвинених сільськогосподарських районів можна віднести Паданську низовину та західне узбережжя між Ліворно і Неаполем. Тут зосереджена переважна частина зрошуваних земель (усього їх в Італії 3 млн га). Південь і острови надзвичайно посушливі влітку, місцеві ґрунти бідні, можливості для зрошення мінімальні. Зовнішня торгівля продуктами сільського господарства для Італії дефіцитна.

На відміну від Північно-Західної Європи, в сільському господарстві Італії домінує рослинництво. На першому місці за вартістю в ньому стоять так звані «середземноморські продукти». Природне середовище для них сприятливе саме на півострові й островах. Овочів (і ранніх, і пізніх) тут вирощують більше, ніж у Великобританії, Франції та Німеччині разом узятих. Найбільше значення має культура томатів. Італія є великим виробником і експортером (як правило, перше або одне з перших місць у світі) також фруктів, особливо груш і персиків, апельсинів, лимонів, винограду й вина. Разом з Іспанією вона утримує першість у вирощуванні оливок, але олія є продуктом внутрішнього споживання. Виробництво вина, якість якого, порівняно з французькими винами, нижча, і олії зосереджене здебільшого на фермах. Середземноморські продукти домінують у сільськогосподарському експорті. В територіальному плані вони займають прибережні частини Апеннінського півострова і острова Сицилія.

Італія є важливим виробником зерна. Вирощують пшеницю, кукурудзу, ячмінь і рис. Значні площі зайняті під цукровими буряками і картоплею. Це культури Паданської низовини. Щоправда, тверда пшениця для виготовлення макаронів (макарони з томатною пастою є найпоширенішою стравою італійців) культивується в межах Півдня. Власної пшениці не вистачає, її імпортують. Рис Італія експортує в інші країни Європи.

В міру економічного розвитку країни все більшого значення набуває тваринництво, хоча умови Середземномор'я для нього не можна вважати сприятливими. Розводять велику рогату худобу, свиней, овець, кіз, птицю. Італія є значним виробником м'яса й сиру. Частина продуктів тваринництва, включаючи вовну, а також кормове зерно, імпортується. М'ясо-молочне тваринництво зосереджене переважно на Півночі, вівчарство — в Апеннінських горах і на островах.

Щорічний вилов риби у межах 0,6 млн т, заготівля лісу становить 9 млн м3. Лісопродукти, включаючи папір, імпортуються.

Транспорт[ред.ред. код]

Транспорт Італії є розвиненим і комплексним. Найбільше значення мають автомобільний, залізничний, трубопровідний і морський. Суперавтостради Італії (вони тут почали будуватися вперше і звідси їх назва) відповідають кращим міжнародним стандартам. Використовуються 25 млн легкових і 2 млн вантажних автомобілів. Італія має великий морський флот, а її авіакомпанія «Аліталіа» — серед найбільших у світі. Головними вузлами внутрішніх і міжнародних сполучень є Рим і Мілан, морськими портами — Ґенуя, Трієст і Венеція. Специфікою транспортної системи Італії є такі її риси:

1. Найщільніша мережа транспортної інфраструктури на Півночі. 2. Італія є морською країною, але порти півострівної частини, за винятком Неаполя, невеликі, бо не мають значних хінтерландів. Будівництво нових спеціалізованих портів не змінює становища.

3. Залізниці й автостради півострова за своїми напрямками і густотою фактично повторили мережу стародавніх римських доріг, включаючи і славнозвісну Аппієву дорогу між Римом, Неаполем і Бриндізі.

Для сполучень з рештою Європи важливе значення мають узбережжя Рив'єри, тунелі під Монбланом та перевалом Фрежюсом, перевали і тунелі Сен-Бернар, Сімплон, Сен-Ґотард і Бреннер. Найдовшим є Сімплонський залізничний тунель — 19,8 км. Поромні переправи з'єднують півострів з островами Сицилія і Сардинія та з Грецією. Існує проект будівництва моста або тунелю через Мессінську протоку.

Внутрішні відмінності й міста[ред.ред. код]

Італію поділяють на 11 стандартних районів. Об'єднаємо їх у три групи: Північ, Центр і Південь.

Північ охоплює чотири стандартних райони — Північний Захід, Ломбардію, Північний Схід та Емілію-Романію. В природному відношенні це Італійські Альпи, Паданська низовина і Лігурійське узбережжя. На північ припадає 40% території, 45% населення і 56% ВНП, тобто це найбільша і найрозвинутіша частина країни.

За часів Стародавнього Риму Північ довго являла собою майже незаймані ліси і болота. її колонізували лише тільки дві тисячі років тому. Справжні вигоди географічного положення Півночі проявилися в середні віки, коли вона опинилась на шляхах із Північно-Західної Європи на Близький Схід. Саме тут зародився торговий капіталізм і раніше, ніж будь-де в Європі, з'явилися процвітаючі міста, ремесла і торгівля, виникли такі політичні об'єднання середньовіччя, як Міланське герцогство, республіки Венеція і Ґенуя. Розвитку району в наш час сприяють вигідність географічного положення, розвинена транспортна система, наявність рівнинних земель (70% від національного цілого), помірний і вологий клімат, можливості зрошення, наявність місцевих та імпортних енергоресурсів, постійний притік дешевої робочої сили з Півдня і величезний власний ринок збуту. Це головний промисловий, сільськогосподарський і транспортний район країни, на нього припадає також велика частка нематеріальної діяльності — управлінської, фінансо¬вої, наукової, культурної і туристичної.

В цілому Північ Італії має більше спільних рис із Північно-Західною Європою, ніж із Середземномор'ям, і є продовженням величезного промислового поясу ЄС, що простягнувся сюди від Центральної Англії. Основою Півночі є так званий «промисловий трикутник»: Мілан — Ґенуя — Турин, який включає практично всі галузі італійської промисловості й належить до найбільших у світі. В його структурі є металургія, металообробка, загальне і електромашинобудування, автомобіле- і суднобудування, хімічна і текстильна промисловість. Проте в процесі зменшення ролі важкої промисловості роль «промислового трикутника» зменшується на користь Північного Сходу і Центру. Північ є однією з найбільш урбанізованих частин Західної Європи. Густоту міст на одиницю території тут можна порівнювати з показниками Бельгії та Нідерландів. Характерне їхнє лінійне розташування вздовж доріг Стародавнього Риму. Всі вони виконують ті чи інші функції матеріального виробництва і багато з них залишили значний слід в історії та культурі людства. Найважливіша роль нині належить Мілану, Турину, Ґенуї, Венеції і Трієсту.

Мілан — столиця Ломбардії (4,7 млн жителів) є найбільшим містом Півночі й Італії в цілому та одним з найбільших міст Європи. Він входить до сімки євроміст «вищої ліги». В 1395–1535 рр. — це столиця середньовічного Міланського герцогства. Сьогодні Мілан виступає в ролі фінансової, торгової і промислової столиці Італії. Центральне розташування його в Північній Італії біля перевалів через Альпи і вигоди щодо зв'язків з Північно-Західною Європою незаперечні. Сама назва «Мілан» походить від римського «медіоланум» (серединний). Вже за 600 років до н. е. тут існувало кельтське поселення. В Мілані розміщені штаб-квартири корпорацій, банки, фондова і товарні біржі, страхові заклади тощо. У промисловості переважають машинобудування і металообробка, але одночасно це важливий текстильний центр (колись разом з французьким Ліоном він був лідером європейської шовкової промисловості), центр книгодрукування, фармацевтики та інших галузей.

Мілан має давні культурні традиції, особливо в музично-театральній діяльності. В місті багато театрів і концертних залів, включаючи знаменитий театр «Ла Скала». Місто насичене художніми колекціями, музеями, бібліотеками, пам'ятками архітектури. Найвідомішою спорудою є Міланський собор. Ділова частина міста забудована хмарочосами.

Турин (1,1 млн жителів) — центр П'ємонта. Розташований у і верхів'ях річки По на підходах до перевалів Західних Альп. З VI ст. і по 1865 р. шість разів був столицею різних державних утворень. Напередодні і в роки другої світової війни — осередок воєнної промисловості. В 1942–1943 рр. значна частина міста була зруйнована. Сучасний Турин — частина «промислового трикутника» Півночі, транспортний вузол, науковий і культурний центр. Провідна галузь промисловості Туріна — автомобільна. Тут знаходиться штаб-квартира й головні заводи корпорації «ФІАТ» і виготовляється 4/5 італійських автомобілів. Виробляють також літаки, залізничні; вагони, трактори, суднові двигуни, шарикопідшипники тощо. Розвинені й інші галузі промисловості.

Ґенуя — третя частина «промислового трикутника». Вона розташована на вузькій береговій смузі між Апеннінами і Лігурійським морем і є найбільшим морським портом країни. Її хінтерланд охоплює «промисловий трикутник» в Італії і навіть Швейцарію та Німеччину. Портова діяльність і зараз є головною для Ґенуї. Одночасно це банківсько-комерційний і промисловий центр. Структура промисловості Ґенуї типова для портових міст: суднобудування і ресурсні галузі (металургійна, нафтопереробна, харчова). В місті багато архітектурних та історичних пам'яток.

В XIII–XV ст. Ґенуя була центром могутньої морської держави, колонії якої були і в Північному Причорномор'ї: Кафа (сучасна Феодосія), Балаклава, Судак, Керч. Ґенуя знаходиться майже посередині італійської Рив'єри — знаменитої курортної зони Середземномор'я. Найвідомішими її центрами в Італії є Сан-Ремо і Рапалло.

Найбільшим містом Північного Сходу є Венеція. В XI–XV ст. вона була центром багатої і могутньої морської держави. Власне Венеція розташована на 118 островах у лагуні Адріатичного моря. За вулиці в місті правлять протоки (канали), їх більш як 150 і через них перекинуто понад 400 мостів. Зв'язок з материком підтримується двома мостами (залізничним і шосейним). Сучасна промисловість, у тому числі й важка, та портова діяльність зосереджені в передмістях на материку, а історичний центр існує за рахунок експлуатації свого минулого: ансамблі й окремі пам'ятки архітектури, картинні галереї, традиційні фестивалі, вироби з венеціанського скла тощо. Венеція — один з найзнаменитіших туристичних центрів світу. Трієст — прикордонне місто, яке не раз було причиною міжнародних конфліктів. Перевагою його є глибоководний порт, вузьким місцем — відсутність власного хінтерланда в межах Італії. Але протягом століть Трієст був зручним виходом до Середземномор'я і далі на схід для Австрії і Німеччини, а також для Центральної і Південно-Східної Європи. І тепер для нього головним є портова діяльність і пов'язані з нею галузі обробної промисловості, включаючи суднобудування.

Центр включає два стандартних райони — Центр і Лаціо. Його частка в території, населенні та економічному потенціалі країни однакова — 19%. За рельєфом це вже Апеннінські гори і прибережні рівнини: вузька на сході й ширша на заході. Сільське господарство району є перехідним. Більше значення вже мають південні культури — овочі (особливо томати), фрукти, виноград, оливки, в горах — вівчарство. Пересічена місцевість, обмеженість водних, енергетичних і мінеральних ресурсів не сприяли промисловому розвитку району в першій половині XX ст. Зараз становище змінилося. Зі зменшенням ролі ресурсо- і енергоємних галузей найперспективнішою промисловою зоною Італії стає смуга, що простягається від Рима до Трієста, тобто центральні і північно-східні райони країни. Незважаючи на такі перспективи, роль Центру в Італії і у світі визначається перш за все наявністю тут Рима і, меншою мірою, Флоренції.

Рим став столицею сучасної Італії в 1871 р. Це один з найзначніших історичних центрів Захід¬ного світу, виникнення якого, за легендою, від¬носять до 753 р. до н. є. Більш як тисячу років «вічне місто» було столицею Стародавнього Риму і ще тисячу — центром Папської держави. Піднесення Рима в стародавні часи пов'язане з його центральним розташуванням у межах Апеннінського півострова і в межах приморської частини, яка була найсприятливішою для людської діяльності того часу. Тепер Рим є сучасним містом з населенням у 2,8 млн чоловік. Він виконує всі столичні і чимало міжнародних функцій. У ньому міститься ФАО (Організація ООН з питань продовольства і сільського господарства). На відміну від Лондона, Парижа та Берліна, Рим не є великим осередком матеріального виробництва. Розвинені швейна, поліграфічна і харчова галузі. Дуже значні позиції його кіноіндустрії. Ще більшу роль відіграє туризм. Щороку Рим відвідують близько 10 млн туристів. Рим є одним з найважливіших у світі центрів старожитностей і мистецтв. У ньому багато театрів, музеїв і картинних галерей, палаців, фонтанів, вілл і храмів. У 1960 р. тут відбулись Літні Олімпійські ігри. Величезною є насиченість міста історичними, архітектурними і художніми пам'ятками. Найвідомішими залишками Стародавнього Риму є руїни Форуму, Колізею, терм (лазень) Каракалли і Діоклетіана, катакомби та ін.

Рим лежить на обох берегах річки Тібр за 16 км від Тірренського моря. Його аванпорт Остія малий і не відповідає потребам великого міста. У планіровці Рима виділяють його історичні елементи: Стародавній Рим, папський Рим і сучасну забудову. Стародавня частина (сім пагорбів) включає і сучасні урядові, ділові, торгові й розва¬жальні заклади. У XX ст. здійснені спроби створення спеціалізованих комплексів на околицях: залізничний вокзал, національна бібліотека і університетське містечко на сході, олімпійське містечко на півночі та великий урядовий центр на південному заході. Схвалено довгострокову програму реставрації руїн. Заборонено рух приватного автотранспорту в частині історичного центру. Флоренція на річці Арно в області Тоскана має різноманітні функції, але її важливість, ще більше ніж Рима, визначається її минулим. В XIV–XVI ст. Флоренція була столицею Тосканського герцогства і головним культурним, торговим і банківським центром Італії. Тут творили найвидатніші поети, архітектори, художники і скульптори італійського Відродження. Місто в той час звали «Афінами Заходу». Флоренція відома як місто-музєй. її картинні галереї Уффіці та Пітті — серед найвідоміших у світі. Флоренція — місто-побратим Києва.

Історична і культурна спадщина Центральної Італії приваблює мільйони відвідувачів: як прочан, так і туристів, і є тією сферою, яка приносить сталий і великий прибуток.

Південь охоплює п'ять стандартних районів: Кампанію, Абруцці-Молізе, Південь, Сицилію і Сардинію. За деяким винятком це гористі безлісі території з жарким аридним кліматом і малородючими ґрунтами. В сільському господарстві переважають вирощування «середземноморських продуктів», пшениці та вівчарство. Промисловість різноманітна, але в її структурі відсутня комплексність і мало машинобудівних галузей. Характерна вузькість місцевого виробничого і споживчого ринку.

Південь є найменш розвиненою частиною Італії і в господарському, і в соціальному, і в культурному відношеннях. Великобританія, Франція, Німеччина не мають таких бідних районів. На Південь Італії припадає 41% території, 36% населення і тільки 25% ВНП. Характерними його рисами є високе безробіття, низькі доходи, відтік населення. Південь Італії виступає як щось зовсім протилежне Півночі. Причин відсталості Півдня багато: специфічні природні умови, іноземні завоювання в середні віки, віддаленість від Півночі та її ринків збуту, невирішена аграрна проблема і доіндустріальні соціальні відносини, застарілі традиції і ціннісні орієнтації населення. Після другої світової війни уряд намагався вирішити проблему Півдня шляхом розвитку тут капіталоємних галузей промисловості (металургія, нафтопереробка, нафтохімія). Але створення окремих підприємств-гігантів, не пов'язаних з місцевим ринком («соборів у пустелі»), дало дуже обмежені результати. «Проблема Півдня» в Італії Ще чекає на своє вирішення. Найбільшим і головним містом, неофіційною столицею Півдня є Неаполь (1,2 млн жителів). Значення його виходить за межі цього району. За своїми характеристиками він ближчий до Центру і входить у ту 500-кілометрову частину західного узбережжя, яка простягнулася від Флоренції через Рим до Неаполя і охоплює три області — Тоскану, Лаціо і Кампанію. В XII–XIX ст. Неаполь неодноразово був столицею різних державних утворень.

Неаполь розташований на берегах однойменної затоки і має солідний хінтерланд, яким є родюча прибережна низовина. Різноманітна промисловість міста включає металургію, нафтопереробку і нафтохімію, машинобудування, легку і харчову. Місто є важливим портом, а також науковим і культурним центром. Його університет був заснований в 1224 р. В очах іноземців Неаполь уособлює Південь Італії і приваблює багато туристів своїм мальовничим виглядом і такими вартими уваги пам'ятками, як порт Санта-Лючія, острів Капрі, вулкан Везувій і розкопки стародавнього міста Помпеї.

Населення[ред.ред. код]

Етнічний склад[ред.ред. код]

На території Італії проживають італійці, німці (в області Трентіно-Альто-Адідже мешкає німецька община), французи (в області Валле-д'Аоста), словенці (в області Фріулі-Венеція-Джулія).

В багатьох італійців не можна знайти спільних фізичних особливостей. Це можна пояснити великим впливом людей різних національностей в минулому. Етруски в Тоскані, умбрійці та греки на півдні переважали кількістю римлян, які потім «латинізували» всю країну і зберегли єдність до V ст. Євреї прибули в Італії під час існування Римської Республіки та залишилися досі. Після зруйнування Західної Римської Імперії, Італія зазнавала чисельних вторгнень і колонізації, що неминуче впливало на етнічний склад. В той час германські племена перетинали Альпи і оселялися на півночі, в той час, як середземноморські народи, прибуваючи з моря, колонізували південь. Візантійці переважали на сході п'ять століть, збігаючись в часі з домінуванням ломбардів (германське плем'я) в Беневенто та інших частинах материку. В IX ст. сарацини, які залишилися тут до нормандського вторгнення на почату XI ст. вдерлися в Сицилію. За нормандцями острів почали заселяти арагонійці в 1282 р. В 1720 р. Сицилія потрапила під правління Австрії.

Цей змішаний етнічний спадок частково пояснює чому сицілійці світлоокі та світловолосі в оточенні темнооких і темноволосих народів. За винятком сарацинського панування, Королівство Неаполь, що займало нижчу частину півострова, має схожу ситуацію, тоді як північна частина Італії, відокремлена від сходу Папською Державою, піддавалась набагато більшому впливові австрійців. Етнічне змішування в Італії продовжується досі. Після 1970 р. до Італії почала з'їжджатися велика кількість іммігрантів із країн, що розвиваються. Переважно жіноча міграція з Філіппін і інших азійських країн порівнюється з чоловічім припливом з північної Африки. Імміграція інших африканців та латиноамериканців також дуже значна, так само як і імміграція з деяких країн східної Європи. Взагалі, більше одного мільйона іноземців проживає на італійській території.

Див. також: Українська діаспора в Італії.

Мова[ред.ред. код]

Офіційною мовою країни є італійська. Англійську і французьку розуміють майже скрізь у готелях, ресторанах, у туристичних бюро. Німецьку — у першу чергу в курортних зонах на півночі. Літературна італійська мова існує тільки з часів об'єднання Італії в 1860 р. Італійці повільно приймали літературну мову, говорячи переважно регіональними діалектами. Остаточна прийняття італійської мови завдячує в основному приходу телебачення, що з'явилося майже в кожному домі. Еміграція XIX–XX століть також зіграла вагому роль поширенню літературної мови: багато місцевих діалектів не мали письмової форми, зобов'язуючи італійців вчити італійську мову, аби мати можливість писати своїм родичам.

Досить значні мовні меншини розмовляють фріуланською, ладинською, сардською та німецькою мовами. Крім того, є компактні осередки поширення таких мов, як франко-провансальська, грецька, албанська й каталанська.

Демографія[ред.ред. код]

Чисельність населення[ред.ред. код]

  • 1990 — 57657 тис.
  • 1998 — 57600 тис.
  • 2001 — 56590 тис.
  • 2009 — 60088 тис.
  • 2011 — 60720 тис.

Незважаючи на різноманіття історичних доль населення складових частин Італії, воно етнічно однорідне. У прикордонних районах живуть невеликі групи сусідніх народів. Найбільша — австрійсько-німецька група (близько 300 тис. чоловік) у Південному Тіролі (область Трентіно-Альто-Адідже)

Італійська мова, першоосновою якої була стародавня латина, належить до романської групи індоєвропейської мовної сім'ї. Віросповідання більшості жителів — католицизм.

Демографічні показники населення Італії зараз є однотипними з показниками інших індустріально розвинених країн. Але зближення їх відбулося недавно. Швидкий ріст населення, безземелля і безробіття наприкінці XIX ст. перетворили Італію на країну постійної еміграції. За 1860–1970 рр. за кордон перемістилося 9 млн чоловік, найбільше до США, Аргентини і Бразилії. Еміграція має місце і нині.

Серед внутрішніх міграцій найбільшими є переміщення населення з аграрного Півдня до промислової Півночі і з сільської місцевості взагалі — в міста.

Густота населення[ред.ред. код]

Населення Італії дуже нерівномірно розподілене по країні, середня щільність його — 189 чоловік на 1 км². Найбільш густонаселені області Італії — рівнини Кампанії, Ломбардії і Лігурії, де на один  км² припадає понад 300 жителів. Це пояснюється сприятливими умовами для розвитку тут інтенсивного землеробства, різноманітної промисловості, портової діяльності і туризму. Особливою скупченістю населення відрізняється провінція Неаполь в Кампанії, де на 1 км² сконцентровано 2531 людина. Гірські ж райони населені набагато рідше. Тут щільність населення падає до 35 чоловік на 1 км² у посушливих і економічно слаборозвинених областях Сардінії і Базілікате щільність населенія- 60 чоловік на 1 км². Містами-мільйонерами є Рим, Мілан, Неаполь і Турін. Міста, як правило, давні, багато з них існують більше двох тисячоліть.

Урбанізація[ред.ред. код]

Міське населення становить 67%. У сільській місцевості переважають села, на Півночі — хутори.

Культура[ред.ред. код]

Внесок Італії до європейської та світової культурної спадщини є надзвичайно великим. На сьогодні у країні знаходиться найбільша у світі (сорок чотири) кількість пам'яток ЮНЕСКО.

Архітектура[ред.ред. код]

Середньовічна площа Див у місті Піза
Міланський собор, зразок стилю готики
Базиліка святого Марка у Венеції
Сієна, Катедральний собор
Флоренція, палаццо Веккьо
Флоренція, палаццо Пітті
Флоренція, палаццо Ручеллаї

Італійська архітектура виникла і в прямому і в переносному значенні на руїнах Древнього Риму.

Провідна роль в архітектурі середньовічної Італії належала церковній архітектурі. Найпоширенішим типом будівлі цієї епохи була базиліка. Найбільш передовим, не тільки в Італії, але й в усій Західній Європі було зодчество Ломбардії.

В XI ст. на базі розвинутих феодальних відносин в Італії з'являється романський стиль. Як і раніше домінує монументальна церковна архітектура, але в зв'язку з великим ростом міст розвивається будування міських стін, веж, башт, ратуш. Із будинків того періоду ми можемо назвати базиліки Сант-Амброджо у Мілані (XI ст.), Сан-Дзено у Вероні (1120–1138), собори в Модені (1099–1106).

У Венеції та на півдні Італії був значний вплив візантійських майстрів, який особливо посилився після завоювання хрестоносцями та венеціанцями Константинополя в 1204 році. У Венеції на місці церкви X століття було споруджено відомий собор Сан-Марко. Особливе місце займало мистецтво передової Токсани, де міста вже з середини XI століття домоглися повної самостійності.

В архітектурі цього часу важкий романський стиль поступово замінюється новим, динамічнішим та гнучкішим стилем готика, який придбав в Італії своєрідні риси, менш гострі форми в порівняні зі зразкам Франції чи Німеччини. Арки майже завжди мали напівкруглу форму, архітектурний образ перейнятий спокоєм.

В готичному стилі будувались собори в Сієні (XIII ст.), Орв'єто (1285), у Флоренції (почалось будування в 1296). В північній Італії будувались розкішні церкви, які нерідко відрізнялись своїми величезними розмірами: Сан-Франческо у Болоньї, Сант — Антоніо в Падуї, собор у Мілані. Готика захоплює також і громадянське будівництво — Палаццо Веккьо (1298) і лоджія деі Ланци у Флоренції, Палаццо Публико (1245) в Кремоні, та ще велика кількість палаців в Сієні, Орв'єто, Флоренції.

В ХІІІ-XIV століттях своєю творчість виділяються такі видатні архітектори, представники флорентійської школи, як Арнольфо ді Камбіо та Андреа де Понтдера, який ввійшов в історій під іменем Андреа Пізано, та Андреа ди Чоне, відомий під іменем Андреа Орканья. В скульптурних та архітектурних працях Андреа Пізано поєднував проторенесансну ясність композицій з готичною стилізацією форм. Він керував будівництвом кампаніли (дзвіниці) флорентійського собору та спорудженням соборів в Орвієто (1347–1348). Орканья також брав участь у будівництві соборів в Орв'єтота Флоренції (1359–1367).

В XV столітті італійська архітектура остаточно виходить з-під опіки церкви, пройнялася світськимм духом. Спираючись на античний та проторенесанький спадок, визначний італійський архітектор, скульптор та вчений Філіппо Брунеллескі (1377–1446) заклав основи всієї архітектурної епохи Відродження. На перевагу попередній епосі, провідним типом будівлі стає Палаццо — палац, міський маєток заможної родини. Ця світська будівля мала великий вплив і на церковне зодчество. Композиція фасадів з їх спокійними, простими, прямими лініями будувалась на основі ретельно продуманій раціоналістичної системи пропорцій. Лоджії та галереї надавали особливу легкість внутрішньому двору будівлі, і без того наповненому світлим та радісним настроєм. Споруди Бурллескі виражали нові гуманістичні ідеали, та відрізнялись гармонійністю, ясністю просторових рішень, легкістю та витонченістю. Серед праць майстра назвемо купол собору Санта-Марія делль Фьоре (1420–1436), капелу Пацци, Палаццо Пітті.

Через століття Джорджо Вазарі зробить висновок про те, що саме цей майстер прийшов у світ, щоб «надати нову форму архітектурі, яка збилася зі шляху и блукала в пітьмі такий довгий час».

Учнем Філліпо Брунеллескі був архітектор та скульптор Мікелоццо ді Бартоломео (1396 — 1472). Він продовжив традиції, закладені вчителем, розвиваючи та удосконалюючи стиль епохи Відродження. Найвидатнішою працею цього архітектора — палаццо Медічі Ріккарді у Флоренції (1444–1459). Він також побудував ряд вілл на околиці Флоренції.

Поряд з Брунеллескі та Мікелоцці, однією з найвідоміших фігур раннього відродження є Альберті Леон-Баттіста (1404–1472). Як і багато інших талановитих людей епохи Відродження, він був людиною універсального спрямування. Альберті займався філософією, етикою, правом, математикою, економікою, поезією, музикою, живописом, скульптурою, архітектурою, залишив своїм нащадкам багату кількість праць на латинській та італійській мовах. Першим в історії італійського Відродження цей дивовижний майстер став гуманістичним ідеалом «універсальної людини». Він творив у Флоренції, Феррарі, Ріміні, але на відміну від його попередників не керував будівництвом, а лише створював проекти споруд та спостерігав за ходом роботи. Споруди Альберті уособлювали собою еволюцію поглядів епохи Відродження. Так, на приклад, Палаццо Руччелаі (1446–1451) у Флоренції відрізнявся гладеньким фасадом, пишно декорованим обрамленням порталів та вікон, втративши фортечну міць і замкненість споруд попередньої доби середньовіччя.

Образотворче мистецтво[ред.ред. код]

Римська школа, Венеціанська школа, Неаполітанська школа, Болонська школа, Генуезька школа, Флорентійська школа, Брешианська школа, Феррарська школа, Сієнська школа, Умбрійська школа

Музика[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Кінематограф[ред.ред. код]

Італійські кінокартини здобули всесвітнє визнання в період після закінчення Другої світової війни, що сприяло стабільному розвитку кіноіндустрії. У той час утвердився напрямок в італійській кінематографії — неореалізм.

До числа перших зразків неореалістичних фільмів належать роботи режисерів: Роберто Росселліні «Рим — відкрите місто» (1945), «Диво» (1948); Вітторіо де Сіка «Шуша» (1946), «Викрадачі велосипедів» (1949); Діно Де Лаурентіс «Гіркий рис» (1950). Серед інших фільмів цього жанру виділяються: «Умберто» (1952); «Дах» (1956) і «Дві жінки» (1961) Вітторіо де Сіка, а також фільм Федеріко Фелліні «Дорога» (1954). Згодом італійські режисери відчули на собі вплив французького кіно нової хвилі. Тут можна згадати фільми Росселліні «Генерал делла Ровере» (1959), Фелліні «Солодке життя» (1960) і Мікеланджело Антоніоні «Пригода» (1961).

Зразком тематичного розмаїття італійських кінофільмів 1960-х років є сатирична комедія П'єтро Джермі «Розлучення по-італійськи» (1962) і реалістичний фільм П'єр Паоло Пазоліні «Євангеліє від Матфея» (1966). Фелліні все більше йде у світ фантазії в таких фільмах, як «Вісім з половиною» (1963), «Джульєтта і парфуми» (1965) і «Сатирикон» (1970). У 1970-х роках італійські майстри кіно починають виявляти більший інтерес до історичних сюжетів. Події фашистського періоду показані у фільмах «Конформіст» (1970) Бернардо Бертолуччі, «Сад Фінці-Контіні» (1971) Вітторіо де Сіка, у дуже суперечливому фільмі «Сало, або 120 днів Содому» (1976) і «Сім красунь» (1976) Ліни Вертмюллер. З видатних фільмів 1980-х-початку 1990-х років варто виділити роботи Мікеланджело Антоніоні «Ідентифікація жінки» (1982), Франко Дзефіреллі «Травіата» (1983) і «Отелло» (1984), Федеріко Фелліні «І корабель пливе» (1983) і «Джинджер і Фред» (1986), Ліни Вертмюллер «Іронія долі» (1984), Джузеппе Торнаторе «Кінорай» (1989), Джанні Амеліо «Відчинені двері» (1990), Пупі Аваті «Повість про хлопчиків і дівчаток» (1991) і Торнаторе «Прекрасний для всіх» (1991).

У Венеції щороку проводиться кінофестиваль «Міжнародна виставка кіномистецтва».

Кухня[ред.ред. код]

Докладніше: Італійська кухня

Релігія[ред.ред. код]

Християнство. Більшість віруючих належать до католицької церкви. В 1984 р. був прийнятий конкордат, який скасовував примусове релігійне навчання в школах та зменшив фінансовий внесок держави до церкви. Близько 225 000 чол. вважають себе протестантами, в тому числі лютерани, методисти та баптисти. Вони всі є членами Об'єднання Євангельських Церков у Італії (Federazione delle Chiese Evangeliche in Italia). Кількість євреїв різко зменшилася в період Другої світової війни через нацистське переслідування. В 1987 р. єврейська громада одержала спеціальні права, які дозволяли не працювати в священний день відпочинку та святкувати всі свої свята.

Державна релігія[ред.ред. код]

В Італії переважає католицька релігія на чолі з Папою: її центр — Ватиканська держава в Римі.

Спорт[ред.ред. код]

У країні розвинуті майже усі види спорту, але італійці, як нація в цілому, дуже великі вболівальники футболу. Італійське «tifosi» — в перекладі означає — вболівальник, часто це слово вживають у світі для опису відданих та палких фанів. Але італійці вболівають не тільки тоді коли грає національна збірна, чи великі команди. У кожному, навіть найменшому населеному пункті є своя футбольна команда.

Туризм[ред.ред. код]

За оцінками фахівців, Італія являє собою туристський продукт вищого ступеня досконалості: міжнародна статистика відводить їй почесне місце у п'ятірці найрозвиненіших з погляду туризму країн світу, оскільки на вказану країну припадає 6% усього туристичного «обігу» нашої планети. Всесвітньо відома історія Італії, краса її природи, твори мистецтва, культурні пам'ятники, релігійні свята, мода й італійський стиль життя, вино й гастрономія — ось ті ключові пункти, які зробили Італію важливим туристичним центром світового рівня. 12 італійського ВВП формує сектор туристичних послуг, який таким чином є однією з основних галузей національної індустрії. В Італії склалася добре організована система прийому туристів, здатна одночасно прийняти 3 623 891 гостей. Вона складається з 33 341 готелів на 1 807 275 місць, 2.355 кемпінгів і туристичних поселень — 1 317 153 місця, 24 250 приватних квартир, що здаються в оренду (на 251 997 місць), 5 965 агротуристських комплексів на 68 413 місць та інших 3 286 одиниць різних форм прийому гостей — 179 053 місця (апартаменти з декількома власниками, притулки, пансіони, релігійні установи й будинки для прочан тощо). Інші туристські об'єкти — природні парки, центри проведення конгресів, транспорт, пляжі, фунікулери, авто- і залізниці, порти й аеропорти, ресторани, дискотеки, гірські траси, мінеральні джерела тощо у загальній розгалуженій і розподіленій по всій території Італії мережі утворюють, разом з державною туристичною організацією (у національному масштабі, а також на обласному й місцевому рівнях) систему прийому та розміщення туристів у Італії. Італійські області мають у своєму розпорядженні незліченну кількість автономних спортивних споруджень і розважальних комплексів, стадіонів, гімнастичних залів, басейнів, ковзанок і велодоріжок, танцювальних залів й атракціонів, церков і монастирів, замків і фортець, цирків шапіто й цілодобових критих павільйонів, площ й обладнаних приміщень для проведення громадських видовищних заходів за всіх пір року, картами, маршрутами, прогнозами погоди, календарями виставок і подій, традицій, шопінгу, довідниками послуг.

В Італії загалом є 4 «перлини», побачити які необхідно:

1) Рим з його стародавніми руїнами й музеями Ватикану;

2) Флоренція, без якої неможливо уявити собі італійське Відродження;

3) Піза з її вічно падаючою вежею;

4) Венеція — ірреальне місто мостів і каналів, яке мріють відвідати буквально всі.

Без кожного із цих міст думка про Італію буде неповною. Отже, для першого знайомства цілком достатньо маршруту по чотирьох вищезгаданих пунктах, з невеликими зупинками, наприклад, в Ассізі або Феррарі. Заключним акордом може стати відпочинок на морі, наприклад на чудовому курорті Лі-до Ді Езоло поблизу Венеції або ще краще — на Лігурійському узбережжі.

Знайомство з Італією можна почати й з півдня. У цьому випадку класичний варіант маршруту: Сорренто — Неаполь — Рим з оглядом стародавніх Помпеї й поїздкою на Капрі. Італійське мистецтво й культура широко привертають увагу іноземців, розбурхують їхню уяву. У результаті Італію щорічно відвідують мільйони чоловік, які з наснагою знайомляться із шедеврами живопису, скульптури й архітектури в «містах-скарбницях мистецтв». Відвідування тільки цих міст покриває 50% загального потоку туристів, що прибувають в Італію, як індивідуально, так і в складі груп. Кажучи про тенденції розвитку туризму в Італії, необхідно відзначити основні мотиви прибуття в країну іноземних гостей: 45% туристів привертають культурно-історичні визначні пам'ятки, 43% — кліматичні особливості, 27% — природа, 30% — поєднання всіх відмічених чинників. Розпал туристського сезону припадає на літні місяці — липень і серпень, що створює певні проблеми як для міст, так і для прибережних курортів, а також для індустрії гостинності країни в цілому. За кількістю місць у готелях Італія займає одне з провідних місць у Європі. Крім того, в прибережних районах центральної частини країни поширені табірні містечка, а на півдні — приміщення, що здаються в оренду. Щорічно Італію відвідують близько 60 млн іноземних туристів, переважно з ФРН, Франції, Австрії, Швейцарії і Іспанії. Туристи з Німеччини займають провідні позиції не тільки за кількістю, але і за тривалістю перебування. Типові терміни перебування за турзапрошенням — до 2 тижнів (термін виїзду протягом місяця), за приватним — до 1 місяця (термін виїзду протягом 2,5 місяців), за службовим — до 1 місяця (термін виїзду протягом 2,5 місяців). Економічне зростання і спрощення валютного контролю останніми роками сприяли розвитку виїзного туризму. Жителі Італії в основному подорожують в сусідні держави.

Ця галузь має надзвичайно велике значення в житті Італії. За масштабами туризму країна стоїть на першому місці у світі (понад 50 млн іноземних туристів протягом року). Туристів приваблюють і сонячні пляжі Середземномор'я, і краєвиди, і зимові види спорту в Альпах. Італійська Рив'єра в Лігурії є одним цілим з французькою, її доповнюють пляжі Сардинії та Адріатики.

Італійські міста мають світову славу центрів туризму. Багато з них існують з часів Стародавнього Риму, були столицями середньовічних князівств і зараз є скарбницями творів мистецтва, історичних і архітектурних пам'яток. Серед них Болонья, Падуя, Парма, Піза, Равенна і багато інших. Саме італійські міста стали центрами, де в XII–XIV ст. зародилось найбільше університетів у Європі.

Італія має першокласну туристичну інфраструктуру і стабільну клієнтуру — жителів Північно-Західної Європи. Порівняно з Францією іноземний туризм в Італії є молодшим (за віком туристів), дешевим (за середніми їхніми витратами). Величезний наплив туристів має і негативні наслідки. Багато пляжів забруднено, виникла загроза збереженню творів мистецтва.

Інше[ред.ред. код]

Походження назви — вірогідно від Vıtelıu — «країна телят» мовою стародавнього народу осків, що мешкав в центральних і південних землях Апеннінського півострова.

Національне свято — 2 червня — День проголошення Республіки (1946 р.).

Інтернет домен: .it.

Державний прапор — прямокутне полотнище з трьох рівномірних вертикальних смуг зеленого, білого та червоного кольору. На сьогоднішній день не існує однозначної відповіді на запитання про значення кольорів італійського прапора. Найвірогіднішою вважається версія, за якою кольори прапора відповідають кольорам уніформи міланської поліції.

Докладніше: Прапор Італії

Герб. Італія не має національного герба, однак існує зображення, яке є національним символом Італії. Цей символ був затверджений у 1946 році. В центрі — обриси п'ятикутної червоної зірки, яка є основою великого зубчастого колеса (символ праці), обрамленого гілками оливкового дерева і дуба, що символізують мир і силу. Крім того, гілка оливи — південь Італії, дуба — північ. Знизу гілки перехрещуються і обвиті білою стрічкою з написом італійською мовою «Італійська Республіка» (Repubblica Italiana).

Докладніше: Герб Італії

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. «Italy». International Monetary Fund. Архів оригіналу за 2013-05-12. Процитовано 2012-04-18. 
  2. «Italy: Birthplace of the Renaisssance». European Rennaisance and Reformation. Township of Washington, NJ: Immaculate Heart Academy. [n.d.]. http://www.immaculateheartacademy.org/outside2/socialstudies/kuhns/1%20Italy%20Birthplace%20of%20the%20Renaissance.pdf. Процитовано 20 December 2009 . Шаблон:Verify credibility
  3. «The Italian Colonial Empire». All Empires. Архів оригіналу за 2013-05-12. Процитовано 2010-10-30. 

Посилання[ред.ред. код]