Дмитрівська церква (Харків)
|
Дмитрівська церква | ||||
|---|---|---|---|---|
 | ||||
| Дата заснування | 1808 | |||
| У складі | УАПЦ, УГКЦ | |||
| Основна юрисдикція |
 Україна | |||
| Офіційний сайт | sites.google.com/view/st-dmytri-center/ | |||
Дмитрівська церква — найбільший греко-католицький храм Харкові, розташований на вулиці Полтавський шлях, 44, і висвячена на честь Димитрія Солунського.
Дерев'яна церква на цьому місці існувала з кінця XVIII століття. В 1808 збудована кам'яна церква, яка розширялася й добудовувалася протягом XIX століття. В 1930 закрита радянською владою і віддана під клуб, потім під кінотеатр, сильно перебудована. З 1999 належала до УАПЦ, потім була кафедральним храмом Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (оновленої). В 2020, після самоліквідації єпархії, перебуває у складі УГКЦ.
Історія[ред. | ред. код]
XVII-XVIII століття[ред. | ред. код]
Дерев'яна церква в ім'я великомученика Димитрія була побудована в середині XVII століття (не раніше 1660-х років) у тодішній заміській слободі Гончарівка за Лопанню. З її священиків відомі Петро Федорович Вітінський (почав служіння не пізніше 1689 року, завершив у 1731, постригшись у ченці і провівши останні п'ять років життя в Покровському монастирі), та його син Григорій Петрович Вітінський (з 1719 року). Переписи 1724 та 1732 років свідчать про існування при приході братства з «двором братнім» на вулиці Ктіторовій.
У 1764 році ветха церква була розібрана і замість неї споруджена нова, теж дерев'яна і, мабуть, схожа на попередню. Судячи з зображення на відомому плані 1787 року, вона була виконана в традиційних формах української трикупольної архітектури з невисокою дзвіницею, розташованою окремо від церкви.
У XVIII століття при Дмитрівській церкві був цвинтар (в районі нинішнього перетину вулиць Малиновського та Благовіщенської) для трьох залопанських парафій — Дмитрівської, Благовіщенської та Різдвяної. Своє значення цвинтарної церкви храм зберігав до початку XIX століття, коли до міста було включено район Холодної гори, де й відкрито новий цвинтар з церквою Усіх Святих (на його місці зараз знаходиться недобудований у 1960-і роки стадіон).
XVII століття[ред. | ред. код]
19 листопада 1804 року церква разом із парафіяльним архівом загинула у пожежі. Невелика ікона Смоленської Божої Матері Одигітрії, яка знаходила в храмі, згідно з описом ще з часів першої церкви в 1689 року, залишилася неушкодженою і згодом вважалася місцевою святинею. Новий — кам'яний — храм, будівництво якого з благословення єпископа Христофора (Сулими) розпочалося 6 лютого 1805 року, був спроектований архітекторами Євгеном Васильєвим та Петром Ярославським у популярному на той час стилі ампір із напівкруглим куполом та високою гострою дзвіницею, прибудованою до храму. Освячена в 1808 році однопрестольна церква була невеликих розмірів, оскільки і приписана до неї парафія на той час мала невелике населення. З Основ'янської церкви привезли старий іконостас. Храм з вулиці був обгороджений частоколом, і з інших сторін тином.
Біля церкви, у будинку матері, мешкав український письменник Григорій Квітка-Основ'яненко (1778-1843), якого, ймовірно, саме тут вінчали та відспівували[1].
На початку 1840-х років виникла потреба в розширенні церкви. У 1841-42 роках до неї додано 2 приділи на честь Смоленської Одигітрії та Сергія Радонезького. Також побудовано дзвіницю в новому на той час псевдовізантійському стилі. Прибудова дала можливість розміщати в церкві 800 осіб. У 1872 році на церковній ділянці було збудовано двоповерховий кам'яний будинок для причту (двох дияконів, псаломщика та сторожів) за проектом Д. Л. Ткаченка.
У 1886-95 рр. церква перебудована за проектом архітектора Михайла Ловцова[2]. Згідно з іформацією з історичної монографії Багалія Д.І. та Міллера Д.П. у цей час у церкві мало змогу перебувати до 2000 осіб[3]. Історію церкви описав її настоятель Іоан Лукич Чижевський (1819 р.н.). настоятель Свято- Дмитрівської церкви м. Харкова[4][5][6].
Радянські часи[ред. | ред. код]
Храм було закрито у лютому 1930 року і віддано у власність клубу «Автодор», потім передано товариству ДТСААФ.
У 1935 році колишню церкву було перебудовано у стилі конструктивізму. Було знищено куполи та верхні яруси дзвіниці, перегороджено внутрішній простір, збито фасадний декор.
У 1942-43 роках під час німецької окупації Харкова в храмі ненадовго було відновлено богослужіння.
Після Німецько-радянської війни в будівлі розмістився кінотеатр «Спорт». Розбиті на два поверхи бічні приділи займали майстерні ДТСААФ, магазини, кафе «Витязь», медичний кабінет. У 1966 році фасад церкви облицювали керамічною плиткою, а також знищили храмові розписи, до того лише приховані під шаром побілки.
Незалежна Україна[ред. | ред. код]
.jpg)
У 1998 році в церкві знову стало проводитись богослужіння. Відбувається поступова передача приміщень церковній громаді, що тривала до 11 серпня 1999 року. Однак будівлі колишньої каплиці та парафіяльної школи, як і раніше, зайняті торговими точками. У 2011-2012 роках відновлюється купол храму, храмове свято 8 листопада 2012 року над ним встановлено хрест.
Храм був кафедральним собором Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (оновленої), що діяла як окрема релігійна організація. При ньому відкрито духовну семінарію («Колегія патріарха Мстислава»), дитяча недільна школа, катехизаційні курси, бібліотека, амбулаторний центр.
Після самоліквідації Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (о), релігійна громада церкви провела загальні збори й 14 червня 2020 вирішила перейти до УГКЦ[7]. Релігійна організація носить офіційну назву «Місіонерське товариство „Свято-Дмитрівський катехитично-пастирський центр“ Української Греко-Католицької Церкви»[8].
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Календар знаменних дат - Центральна бібліотека імені І.Я. Франка централізованої бібліотечної системи Новобаварського району м. Харкова. biblioteka-franka.edu.kh.ua. Процитовано 18 січня 2023.
- ↑ бібліотека, Харківська обласна універсальна наукова. «Харківщина». library.kharkov.ua (рос.). Архів оригіналу за 9 жовтня 2021. Процитовано 12 жовтня 2021.
- ↑ Багалей Д. И. История города Харькова за 250 лет его существования (1655-1905). Т. 2 : ХІХ - начало ХХ века (2004). irbis-nbuv.gov.ua. Архів оригіналу за 3 листопада 2021. Процитовано 3 листопада 2021.
- ↑ Дом протоиерея Иоанна Чижевского на Екатеринославской улице | Kharkiv today. 2day.kh.ua (рос.). Архів оригіналу за 4 листопада 2021. Процитовано 4 листопада 2021.
- ↑ Протоиерей Иоанн Лукич Чижевский (Некролог)/ДО — Викитека. ru.wikisource.org (рос.). Архів оригіналу за 4 листопада 2021. Процитовано 4 листопада 2021.
- ↑ Чижевский Иоанн Лукич. Откуда Родом (рос.). 14 вересня 2016. Архів оригіналу за 4 листопада 2021. Процитовано 4 листопада 2021.
- ↑ Свято-Дмитрівська парафія УАПЦ(о) міста Харкова переходить до УГКЦ – Харківський екзархат УГКЦ (укр.). Архів оригіналу за 23 жовтня 2021. Процитовано 12 жовтня 2021.
- ↑ Місія Свято-Дмитрівський центр. sites.google.com (укр.). Архів оригіналу за 27 жовтня 2021. Процитовано 12 жовтня 2021.
Література[ред. | ред. код]
- Харківщина: енциклопедичний словник / КП «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради; ред. рада: С. І. Чернов, В. С. Бакіров, М. І. Тітов та ін.; редкол. С. І. Посохов (голова), К. В. Астахова, С. М. Куделко та ін. — Харків: Золоті сторінки, 2014. — 439 с. — ISBN 978-966-400-319-0. URL: http://library.kharkov.ua/source/kraeznavcha/?book=607 [Архівовано 9 жовтня 2021 у Wayback Machine.]. Павлова О. Дмитрівська церква. С.111.
- Багалей Д., Миллер Д. История города Харькова за 250 лет его существования, тт. I—II, — X., типография М. Зильберберг и Сыновья, 1905, 1912. Дмитриевская церковь, том ІІ.— С.868
- Великие земляки: архитектор Е. А. Васильев. Свято-Дмитрівська церква. URL: http://www.rubanenko.biz.ua/vasilev2019.html (російською, українською).
- Лейбфрейд А., Полякова Ю. Харьков. От крепости до столицы: Заметки о старом городе. — Харьков: Фолио, 2004