Українська греко-католицька церква

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Українська греко-католицька церква
Засновники Київська митрополія див. Берестейська унія
Автокефалія/автономія визнана визнана
Перший предстоятель Михайло Рогоза
Нинішній предстоятель Святослав Шевчук
Центр Київ, Україна
Кафедральний собор Патріарший собор Воскресіння Христового, Київ
Основна юрисдикція Україна Україна
Юрисдикція для діаспори США США
Канада Канада
Польща Польща
Аргентина Аргентина
Бразилія Бразилія
Австралія Австралія
Європейський Союз Західна Європа
Літургічна мова українська, церковнослов'янська (Україна), українська, англійська, іспанська, і.т.д (діаспора)
Музична традиція Український наспів
Церковний календар Юліанський (Україна), Григоріанський і Юліанський (Діаспора)
Єпархій 29
Навчальних закладів 5
Монастирів 120[1]
Парафій 3765[1]
Священиків 2625[1]
Ченців і черниць 1169[1]
Вірних 5,3% населення України[2]
Офіційний сайт Українська Греко-Католицька Церква

Украї́нська гре́ко-католи́цька це́рква (коротко УГКЦ) — одна із двадцяти двох Східних католицьких церков свого права[3], які перебувають у сопричасті з єпископом Риму. За кількістю своїх вірних (понад 5,5 мільйонів[4]) вона є найбільшою у світі з усіх східних католицьких церков та другою після Римо-католицької церкви. З 27 березня 2011 року церкву очолює Верховний архієпископ Києво-Галицький Святослав (Шевчук).

Українська греко-католицька церква єдина з українських Церков, що має безперервну ієрархічну спадкоємність з часу заснування у Х ст. Київської митрополії. У 1596 Київський митрополит Михайло Рагоза, 5 єпископів та 3 архімандрити у церкві св. Миколи підписали Берестейську унію, в якій визнали церковну владу єпископа Рима, вийшовши тим самим з-під юрисдикції Константинопольського патріарха. У 33-х артикулах унії єрархія визначила умови, на яких згідна прийняти єдність з Римським престолом. Більша частина цих артикулів була покликана зберегти богословську, літургійну та канонічну ідентичність Унійної Руської Церкви: залишити в Символі віри «від Отця ісходить», не вносити змін у порядок здійснення тайни хрещення, збереження одруженого священства, залишити три види Літургії (св. Івана Золотоустого, св. Василія Великого, св. Григорія Двоєслова)[5]. Частина артикулів з різних внутрішніх та зовнішніх причин була порушена вже у XVII–XVIII ст. Цей процес в історії УГКЦ отримав назву латинізація[6]. У XX ст. за митрополита Андрея Шептицького розпочались поступові спроби відновити втрачену ідентичність. У 2011 УГКЦ представила свій катехизм «Христос — наша Пасха»[7], в якому віровчення Церкви подано на основі анафори Літургії св. Василія Великого.

У XIX-ХХ стт. єпископи та священики УГКЦ стали безспосередніми учасниками культурного, політичного, економічного відродження українського народу. Зокрема автором музики гімну України є священик Михайло Вербицький. У суспільному й громадському житті УГКЦ обстоює право українського народу на свою незалежну соборну державу та становлення в ній зрілого громадянського суспільства; реалізовує велику кількість благодійних та громадських проектів в Україні та поза її межами.

Назви[ред.ред. код]

  • Унійна Церква1596 року, найстаріша від часу заснування)[8];
  • Руська Унійна Церква (Ecclesia Ruthena unita; з XVII ст., в офіційних церковних документах)[8];
  • Греко-Католицька Церква1774 року; за рішенням імператриці Марії Терези, аби відрізнити її від Римо-Католицької та Вірменської Католицької Церков)[8];
  • Українська Католицька Церква1960 року, щодо церкви в діаспорі та СРСР)[8];
  • Українська Католицька Церква візантійського обряду1912, в папському статистичному річнику Annuario Pontificio)[8];
  • Київська Католицька Церква1999, затверджено на Синоді Єпископів УГКЦ, яка підкреслювала б ідентичність цієї Церкви)[8].

Основні особливості[ред.ред. код]

  • Визнання догмату філіокве (про сходження Святого Духа не тільки від Бога Отця, а й від Бога Сина)
  • Визнання верховенства Папи Римського
  • Догмат про непорочне зачаття Діви Марії
  • Широке шанування Діви Марії
  • Ноги Ісуса Христа на розп'ятті схрещені (права нога лежить поверх лівої)
  • Хресне знамення грекокатоликами твориться зверху вниз, а потім — справа наліво (так само, як і православними)

Адміністративно-територіальний поділ[ред.ред. код]

Матірна територія УГКЦ, або ж точніше кажучи Унійної Київської митрополії, впродовж XVII–XIX стт. охоплювала території сучасних держав України (Київська, Львівська, Перемиська, Володимирська, Луцька єпархії), Білорусі (Київська, Полоцька єпархії), Росії (Смоленська єпархія), Польщі (Перемиська, Холмська єпархії) та Литви (Київська єпархія). Починаючи з 1596 матірні землі Унійної Київської митрополії знаходились на території І Речі Посполитої, Російської імперії, Австро-Угорської імперії, ІІ Речі Посполитої, СРСР та України.

Від Берестейської унії до початку XVIII ст.[ред.ред. код]

По Берестейській унії 1596 року унійними стали Київська, Полоцька архиєпархії та Пінська, Луцька, Володимирська й Холмська єпархії. Унію не прийняли Львівська та Перемиська єпархії. По смерті владики Кирила Терлецького у 1607 Луцька єпархія поступово відійшла від унії, повернувшись до неї 1702 року за єпископа Діонісія Жабокрицького. У 1691 до Унійної Київської митрополії приєдналась Перемиська єпархія за владики Інокентія Винницького, а в 1700 приєдналась Львівська єпархія за єпископа Йосифа Шумлянського. Після взяття у 1616 польськими військами Смоленська, король номінував у 1625 Лева Кревзу на архієпископа Смоленського, започаткувавши тим самим унійну Смоленську архієпархію, 1646 внаслідок Ужгородської унії виникла Мукачівська греко-католицька єпархія.

Період незалежної Української держави[ред.ред. код]

Адміністративно-територіальна структура УГКЦ в межах Української держави
Вінниця, Українська греко-католицька церква

Після завершення Другої світової війни, в умовах зміни лінії кордону між Польською Народною Республікою та Українською Радянською Соціалістичною Республікою, одна з найдавніших єпархій УГКЦ — Перемиська, опинилася територіально розділеною. Це спричинило ситуацію, коли єпархіальний престол опинився де-факто поза значною частиною території своєї єпархії, що пізніше зумовило реорганізацію адміністративно-територіальної структури УГКЦ.

З легалізацією УГКЦ 1989 року, впродовж наступного періоду аж до 1992 року, греко-католики в Україні перебували в межах — Львівської (і частково Перемиської), Івано-Франківської (Станіславівської) та Мукачівської єпархій. На Синоді Єпископів УГКЦ, що відбувся у Львові 16-31 травня 1992 року, було вирішено змінити тогочасний адміністративно-територіальний устрій, відтак кількість єпархій збільшилась на чотири: Самбірсько-Дрогобицьку, Коломийсько-Чернівецьку, Тернопільську, Зборівську. Пропозиція Синоду Єпископів УГКЦ 1992 року щодо створення Чернігівсько-Вишгородської єпархії знайшла своє підтвердження з боку Апостольського Престолу вже 1995 року про створення Верховно-Архиєпископського Києво-Вишгородського екзархату, що охоплював територію поза Закарпаттям, Галичиною й Буковиною, в теперішніх межах України.

Згідно з рішенням Синоду Єпископів, що відбувався в Бучачі в серпні 2000 року, створено дві нові єпархії — Стрийську і Сокальську. Також реорганізовано Тернопільську і Зборівську: утворено Тернопільсько-Зборівську та Бучацьку Єпархії.

Від листопада 2000 року юрисдикції Верховного Архиєпископа та Синоду Єпископів УГКЦ підлягає вся територія України. У лютому 2002 року проголошено утворення Донецько-Харківського екзархату, 28 липня 2003 року проголошено утворення Одесько-Кримського екзархату, а 15 січня 2008 року — Луцького екзархату.

13 лютого 2014 року шляхом поділу Одесько-Кримського екзархату утворено Одеський та Кримський екзархати. 2 квітня 2014 року шляхом поділу Донецько-Харківського екзархату утворено Донецький та Харківський екзархати.

Правовий статус Мукачівської єпархії на сьогодні остаточно не врегульовано, оскільки вона не входить до складу Києво-Галицького Верховного Архиєпископства, а безпосередньо підлягає Апостольському Престолові, і наданий момент є частиною Русинської Католицької Церкви (Ruthenian Catholic Church), як Церкви свого права.

Ця стаття стосується теми
Українська
Греко-Католицька Церква
Структура
Верховний Архієпископ
Святослав (Шевчук)
Синод УГКЦ
Патріарший собор Воскресіння Христового
Богослов'я
Катехизм "Христос — наша Пасха"
Законодавство
Кодекс Канонів Східних Церков
Історія
Предстоятелі ·  Єпископи
Берестейська унія
УГКЦ в СРСР ·  УГКЦ у 1980-90-х
Андрей Шептицький ·  Йосиф Сліпий

Кількість парафій УГКЦ у державах світу
Частка громад Української греко-католицької церкви (на Закарпатті — окремої Мукачівської греко-католицької єпархії) станом на 01.01.2010

Сучасні адміністративно-територіальні структури[ред.ред. код]

Станом на 13 лютого 2014 існує наступний адміністративно-територіальний устрій УГКЦ:

Країни, де присутні громади вірних УГКЦ поза її структурами[ред.ред. код]

Громади вірних Української Греко-Католицької Церкви знаходяться у багатьох інших країнах світу, де є відсутніми адміністративно-територіальні структури УГКЦ. У таких випадках, Апостольський Престіл призначає відповідальних ієрархів інших Церков свого права виконувати над ними свою юрисдикцію (владу). Серед таких обставин, можна виокремити низку країн у наступний спосіб:

1) існують окремі громади у — Венесуелі, Параґваї, Португалії, Іспанії, Італії, Ірландії, Австрії, Греції, Румунії, Молдові, Литві, Латвії, Естонії, Казахстані, Російській Федерації та Ізраїлі;

2) наявність значної кількості вірних, що входять до складу адміністративно-територіяльних утворень інших Східних Церков свого права у — Чехії, Словаччині, Угорщині, Хорватії, Боснії і Герцеґовині, Сербії та Чорногорії;

3) наявність певної кількості вірних, що не об'єднані у громади, в — Уруґваї, Чилі, Білорусі та Узбекистані;.

4) перебування незначної кількості вірних у — Китаї, Японії, Індії, Шрі-Ланці, Південно-Африканській Республіці, Єгипті, Лівії, Тунісі, Мароко, Беніні, Мозамбіку, Сирії, Ливані, Грузії, Вірменії, Азербайджані, Туркменістані, Киргизстані, Таджикистані, країнах Карибського басейну і центральної Америки.

Саме перебування вірних УГКЦ на даний момент в цих країнах, зумовлене історичними, економічними та політичними подіями. Потрібно також брати до уваги, що внаслідок політичних подій, впродовж зокрема останіх XIX-ХХ століть, сотні тисяч вірних УГКЦ супроти власної волі, де-факто і де-юре стали вірними Православної та Латинської Церков.

Історія[ред.ред. код]

До 1596 року[ред.ред. код]

У 988 році святий рівноапостольний князь Володимир (у святому Хрещенні — Василій) запровадив християнство в його східній (візантійсько-слов'янській) традиції як державну релігію Київської Русі. Це сталося перед тим, як великий церковний розкол 1054 року розділив християнський Схід і Захід. Київська Митрополія була підпорядкованою Патріархові Константинопольському, проте ця Церква продовжувала підтримувати зв'язки із латинським Заходом і його Патріархом — Папою Римським.

Попри те, що між Константинополем та Римом існували суперечності, київські ієрархи намагалися зберегти християнську єдність. У 1095 році встановлено свято на честь перенесення до міста Барі в Італії чесних мощей святителя Миколая Мирлікійського Чудотворця. Посланці з Русі брали участь у соборах західної Церкви в Ліоні (1245) та Констанці (1418). Сам київський митрополит Ісидор разом з Патріархом Константинопольським Йосифом II був одним з ініціаторів Флорентійської унії (1439). В 1458 році митрополитом Київським і всієї Русі з благословення Папи Римського стає Йосиф Болгаринович, визнаний і Патріархом Константинопольським.

Від початку XIV століття північніше Києва, у Москві, сформувався та зміцнів новий церковно-державний осередок. Московська митрополія відмовилася визнати Флорентійську унію — і відокремилась від давньої митрополії в Києві, проголосивши свою автокефалію (самоврядування) у 1448 році. У 1589 році Церква у Москві здобула статус патріархату.

Як результат тривалого процесу унійних змагань Синод єпископів Київської митрополії під проводом митрополита Михайла Рогози приймає рішення відновити сопричастя з Римським престолом, забезпечивши при цьому збереження східної християнської традиції і власної церковної та етно-культурної самобутності. Таку модель церковної єдності затверджено на соборі 1596 року в Бересті, від якого й починається інституційне існування Греко-католицької церкви в Україні.

XVII–XIX століття[ред.ред. код]

24 квітня 1646 року в каплиці Ужгородського замку: з ініціативи єпископа-василіянина Василя Тарасовича (галичанина), 63 священики засвідчили єдність із Католицькою Церквою (укладена Ужгородська унія). «Ужгородська унія» стала опорою для збереження української релігійної та культурної ідентичності в умовах чужоземної окупації. 1663 рік — визначено умови, на яких Мукачівська єпархія може бути включена до Київської митрополії. Однак через спротив вдови Ференца Ракоція ІІ, Мукачівська єпархія підпорядковується угорському Ягерському єпископу.

У 1620 році, через внутрішній розкол в середовищі ієрархії та вірних Київської митрополії, єрусалимський Патріарх Теофан III висвятив на Митрополита Київського Йова Борецького та шістьох єпископів. У 30-40-х роках XVII століття спроби митрополитів Йосифа Вельяміна Рутського та Петра Могили примирення «Русі з Руссю», скликання спільного Собору та проголошення Київського Патріархату закінчилися невдачею. Невдовзі православна Київська митрополія була підпорядкована Московському патріархатові (1686) й перетворена на звичайну єпархію в процесі послідовної, жорстокої уніфікаційної та русифікаторської політики царату.

Після розділу Козацької держави Богдана Хмельницького між Річчю Посполитою та Московією — Київ відходить до Москви, а Правоборежжя до поляків.

Від 1729 до 1795 резиденцією уніатських митрополитів було місто Радомишль. 5 березня 1729 року у володіння Радомишлем вступив номінат і адміністратор Київської уніатської митрополії єпископ Анастасій Шептицький, який пізніше, цього ж року стає митрополитом.

По третьому поділу Польщі (1795 р.) унійну митрополію та її резиденцію в Радомишлі зліквідовано, а саме місто в складі правобережної України приєднано до Російської імперії.

Під владою Австро-Угорської імперії[ред.ред. код]

З Поділом Речі Посполитої 1772 року галицькі землі опинилися в складі Австро-угорської імперії, а відтак перемиська, більша частина львівської (990 парафій), частина галицької та каменецької єпархій (загалом — 3432 парафії).

1774 року імператриця Марія Терезія змінила назву Церкви з «унійної» на «греко-католицьку», що зберігається за Церквою й до сьогодні. Греко-католицьких священиків зрівняно в правах з римо-католицькими, а їхні сини отримали право бути представниками урядів на рівні зі шляхтою. Того ж року Марія Терезія заснувала «Барбареум» — першу греко-католицьку духовну семінарію, що розташовувалася у Відні, а 1783 — Генеральну греко-католицьку семінарію у Львові.

1808 році у Львові створено греко-католицьку Галицьку митрополію. З ініціативи Галицького митрополита Михайла Левицького започатковано процес відродження української церковної та народної мови. «Головна Руська Рада», створена в 1848 році у Львові й очолювана єпископом Григорієм Яхимовичем (митрополит Галицький в 1860–1863 рр.), висунула австрійському урядові вимогу про автономію для Східної Галичини.

В 1868 році греко-католицькі священики виступили засновниками культурно-освітнього товариства «Просвіта», яке ширило українську освіту й національну свідомість в Україні й на поселеннях.

Спроба об'єднання Мукачівської та Пряшівської єпархій із Галицькою митрополією[ред.ред. код]

1888 рік Папа Лев ХІІІ оприлюднив план об'єднання Мукачівської та Пряшівської єпархій із Галицькою митрополією. Угорський примас, кардинал Янош Сімор оголосив, що реалізація такого плану була б великою образою національних почувань угорців. 1898 рік У Будапешті засновано «Краєвий комітет греко-католиків-мадярів», який поставив завдання перевести богослужіння на угорську мову, викреслити з церковного календаря імена св. Параскеви, св. Бориса, св. Гліба, св. Володимира, св. Феодосія та Антонія Печерських, бо вони — не мають нічого спільного із Закарпаттям. 2 вересня 1937 року Ватикан остаточно звільнив Пряшівську та Мукачівську єпархії від підпорядкування угорському Остригомському архієпископу, надавши їм статус «sui juris». Але об'єднання та створення Української ГКЦ все ж таки було зірвано.

Отже, ні перша (1663 рік — визначено умови, на яких Мукачівська єпархія може бути включена до Київської митрополії.) ні всі інші спроби позитивно вирішити дане питання навіть тоді, коли його реалізації допомагали австрійські Габсбурги під час відновлення Галицької митрополії (1808), кандидатом на очільника якої на першому етапі не конкретно міг розглядатися мукачівський греко-католицький єпископом Андрей (Бачинський), чи папської ідеї Григорія XVI створити окремий патріархат для австрійських греко-католиків (1843–1856), або ж навіть планів понтифіка Лева ХІІІ підпорядкувати Мукачівську та Пряшівську греко-католицькі єпархії архієрейській юрисдикції Галицького митрополита (1888), завершилися крахом.

Під владою Російської імперії[ред.ред. код]

17931795 року, після другого і третього поділів Речі Посполитої, уся Правобережна Україна за винятком Галичини, опинилася в Російській імперії. Імператриця Катерина ІІ розпочала боротьбу з унійною Київською митрополією, спрямовану на її повне знищення та «поверненню» усіх вірян Російській православній церкві. 1795 року затримано під домашнім арештом митрополита Теодосія Ростоцького, звідки він, відокремлений від своєї митрополії, міг контактувати з вірними тільки дипломатичним шляхом. Наступні митрополити призначалися російськими чиновниками і не були визнані Папою Римським. 1839 на Синоді в Полоцьку Церкву примушено до об'єднання з Московським патріархатом.

Найдовше на теренах імперії греко-католицька церква проіснувала на Холмщині. Так, Холмське єпископство протрималось до 1871 року, а 1874 року Пратулинські мученики стали символом стійкості холмських українців у батьківській вірі. Не кращою була доля в Росії й для православних українців. За висловом історика Дмитра Дорошенка «До нового XIX ст. український народ перейшов позбавлений не тільки свого автономного устрою, своєї школи, але й своєї національної Церкви. Над його духовним життям залягла темна ніч».

Період піднесення[ред.ред. код]

Світлою сторінкою вписана в історію Церкви діяльність митрополита Йосифа Сембратовича (1870–1882) з морального та економічного оздоровлення ситуації в Галичині, створення братств та товариств тверезості. Основи для духовного і матеріального піднесення Галичини було закладено в його посланні «Про велику гідність людини» (1876).

На порозі XX століття греко-католицька церква в Галичині удостоїлася визначної постаті митрополита Андрея Шептицького (1901–1944). На час його пастирського служіння припадають тривожні часи двох світових війн та семиразової зміни політичних режимів. За цей період, завдяки його жертовній посвяті та талантам церковного і народного провідника, греко-католицька церква досягнула найбільших висот за увесь дотеперішній період свого історичного розвитку. Його стараннями відкрито семінарії для підготовки духовенства в Станіславові (тепер — Івано-Франківську) та Перемишлі, засновувалися українські школи, бурси для молоді, шпиталі, сиротинці, надавалася підтримка українському мистецтву та культурі і допомога обдарованим студентам.

Греко-католицька церква у цей період вкладала значні фінанси з метою становлення українського економічного життя. Митрополит Андрей вперше відвідав українських поселенців у Північній Америці та заснував для їхньої духовної опіки греко-католицьку ієрархію. Митрополит Андрей відновив автентичні форми східного чернецтва, дбав про подолання латинізаторських впливів та відновлення східнохристиянської ідентичності церковного життя. На початку минулого століття він виступив як зачинатель міжцерковного діалогу сучасних українських Церков — спадкоємниць Хрещення святого Володимира, щоб наблизити час їхнього єднання навколо престолу Митрополита Київського. Саме оновлена греко-католицька церква, на думку Митрополита, мала бути не перешкодою, а головною сполучною ланкою у відновленні сопричастя між християнським Сходом і Заходом.

Друга світова війна[ред.ред. код]

УГКЦ була однією з найсильніших інституцій Західної України, налічуючи перед початком Другої світової війни 2387 парафій і 3,6 млн вірних, 2352 єпархіальних священиків, 31 чоловічий і 121 жіночий монастирі й чернечі доми. Під опікою церкви діяли Богословська академія, три духовні семінарії, де навчалося 480 студентів.

Наступником Митрополита Андрея, по його смерті 1 листопада 1944 року, став Йосиф Сліпий (1944–1984). Він належав до найближчих сподвижників Митрополита Андрея як довголітній ректор Львівської семінарії та Богословської Академії (1928–1944 років) та єпископ із правом з наступництва (1939 р.).

У підпіллі[ред.ред. код]

На цей час припадає початок жорстоких переслідувань греко-католицької церкви як в Радянському Союзі так і в усіх інших країнах-сателітах тоталітарного режиму. 11 квітня 1945 року радянська влада заарештувала Архієпископа Йосифа Сліпого, а згодом було репресовано і всіх інших владик. У травні 1945 року була створена «Ініціативна група з возз'єднання греко-католицької церкви з православною», про роботу якої М. Хрущов особисто доповідав Й. Сталіну[9].

В березні 1946 року у Львові відбувся псевдособор, на якому проголошено ліквідацію Греко-Католицької Церкви, значну частину її майна передано Російській Православній Церкві, а вірних та духовенство насильно змушували зрікатися своєї Церкви. Патріарх Російській Православній Церкві Алексій I благословив цю подію. Свідками вірності Христові та Церкві стали мільйони мучеників-жертв новітніх переслідувань: єпископи, священики і миряни, монахи і монахині. Під час свого візиту в Україну в 2001 році Папа Римський Іван-Павло II проголосив блаженними 28 новомучеників.

28 серпня 1949 року генеральний вікарій І.Кондратович, керівник групи священиків за перехід на російське православ'я, проголосив скасування Ужгородської унії 1646 р. та «возз'єднання» Греко-католицької церкви Закарпаття з Російською православною церквою. У церемонії проголошення взяли участь архієпископ РПЦ Макарій та отці Пап і Беца. Усі греко-католицькі церкви і 283 парафії Закарпаття були передані РПЦ. Єпископ Мукачівської греко-католицької єпархій Теодор Ромжа (8 вересня 1944 — 1 листопада 1947), за категоричну відмову зрадити свою віру був жорстоко вбитий. У червні 2001 Папа Римський Іван-Павло II під час свого візиту в Україну причислив Теодора Ромжу до лику блаженних.[1]

В 1946–1989 роках Греко-Католицька Церква була змушена діяти в підпіллі. Провід Церкви продовжував здійснювати митрополит Йосиф Сліпий протягом довгих 18 років свого тюремного ув'язнення. Після його звільнення в 1963 році, завдяки старанням папи Івана XXIII, в 1964 році підпільну Церкву в Україні очолив сповідник віри митрополит Василь Величковський, а потім його наступник — митрополит Володимир Стернюк. Незважаючи на всі зусилля режиму, під проводом підпільної ієрархії продовжувалося церковне життя на Батьківщині та в місцях заслань: діяли підпільні семінарії та монастирі, зроджувалися нові покликання до священичого та монашого життя.

Завдяки твердій волі та невтомній праці митрополита Йосифа Сліпого, після його насильного вивезення за межі України, значно пожвавилося церковне життя українських поселень на Заході. Митрополит брав участь у Другому Ватиканському Соборі, на якому виступив з пропозицією про довершення церковної структури Греко-Католицької Церкви Патріаршим устроєм, будує собор Святої Софії в Римі та засновує Український католицький університет імені святого Климента.

Наступником Патріарха Йосифа став Мирослав-Іван Любачівський (1984–2000 рр.).

Відродження[ред.ред. код]

Від середини 80-х років в Україні розпочався процес відродження УГКЦ, очолюваний митрополитом Володимиром Стернюком та підпільною ієрархією. Переломними подіями були багатотисячний молитовний похід у Львові до Собору Святого Юра 17 вересня 1989 року, з вимогою легалізації УГКЦ в Радянському Союзі, і зустріч Папи Івана Павла II з главою Радянської держави Михайлом Горбачовим в грудні цього ж року. Ці події дали початок відродженню легальної структури УГКЦ, відновлення монастирського життя, процесу повернення відібраних святинь, відбудові системи духовної освіти. За короткий час відновлено діяльність єпархіальних семінарій та Львівської Богословської Академії, розгорнулася видавнича діяльність, налагоджено співпрацю зі школою та душпастирство молоді, у війську (капеланство). На жаль, початок 90-х років був позначений міжконфесійним протистоянням на тлі майнових суперечок, ускладнений розколом всередині українського православ'я.

В 1996 році єпископом-помічником Глави УГКЦ обрано єпископа Любомира Гузара, а після смерті 14 грудня 2000 року Верховного Архієпископа Мирослава Івана Кардинала Любачівського Синод єпископів УГКЦ обрав Владику Любомира його наступником.

Важливе місце в житті Церкви мали Патріарші Собори УГКЦ (1996, 1998, 2002 рр.), з метою обговорення усією церковною спільнотою найважливіших питань релігійного і суспільного життя: навчання і виховання у вірі, духовного відродження та соціального служіння.

У 2002 році Синод єпископів УГКЦ прийняв рішення про перенесення Патріаршого престолу Церкви до столиці України та будову в Києві Патріаршого собору.

Сучасність[ред.ред. код]

Храм Іоана Предтечі в Оттаві
Собор Втечі до Єгипту в Лондоні
Інтер'єр головного купола храму Св. Йосипа, Чикаго
Собор свв. апп. Петра і Павла в Мельбурні

23 березня 2011 року виборчий Синод єпископів УГКЦ обрав єпископа Святослава Шевчука Верховним архієпископом Києво-Галицьким, Главою Української греко-католицької церкви. 25 березня цей вибір затвердив Папа Римський Бенедикт XVI.[10]

Інтронізація нового Глави УГКЦ відбулася 27 березня 2011 року в Патріаршому соборі Воскресіння Христового у Києві[11].

18 серпня 2013 року Патріарший собор Воскресіння Христового було освячено і урочисто відкрито. З того часу цей собор — діючий, а Українська греко-католицька церква відновила історичну справедливість і повністю повернулася до Києва (до цього часу центром УГКЦ був Львів).

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г Див. Звіт про мережу церков і релігійних організацій в Україні станом на 01.01.2014 р.
  2. Віруючим якої церкви, конфесії Ви себе вважаєте? // Центр Разумкова. (2006.4-6). Опитування проводилося соціологічною службою Центру Разумкова з 20 квітня по 12 травня 2006 року за вибіркою, що репрезентує доросле населення України за регіоном проживання, типом поселення, віком і статтю. Вибірка побудована як багатоступенева, стохастична з квотним відбором респондентів на останньому етапі. Теоретична похибка вибірки не перевищує 1%. Усього було опитано 11 216 респондентів.
  3. Див. Кодекс канонів східних церков, кан. 27.
  4. http://ugcc.org.ua/36.0.html
  5. Головні документи Берестейської унії // Гудзяк Б. Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії. — Львів: Ін-т історії Церкви Львів. богословської академії, 2000.
  6. S. Senyk, The Ukrainian Church and Latinization. — Orientalia Christiana Periodica, 56, 1990. C. 165–187.
  7. 24 червня 2011 року у Львові УГКЦ представила новий катехизм // www.ugcc.org.ua
  8. а б в г д е Історія УГКЦ - Визначення // Українська Греко-Католицька Церква. Офіційний сайт. 2013
  9. Див., наприклад, лист від 17 грудня 1945
  10. Повідомлення Ватиканського радіо
  11. докладніше — Уведення на престол Глави УГКЦ очолили 350 священиків

Література[ред.ред. код]

Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде життя»-«НТШ»; 1954—1989, 1993—2000.

  • Боцюрків Б. Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939–1950) / переклад з англ. Н. Кочан, за ред. О. Турія.— Львів: Видавництво Українського Католицького Університету 2005;
  • Духнович А. История пряшевской Епархии, рос. переклад Кустодієва, перевидана у творах О. Духновича, т. 2. Пряшів 1967;
  • Пекар А. Нариси Історії церкви Закарпаття.— Рим, 1967;
  • Hopko V. Greko-Katoličeskaja Cerkov 1846 — 1946. Пряшів, 1946;
  • Pekar A. Historic Background of the Eparchy of Prjashev.— Pіttsburg, 1968;
  • Kubinyi J. The History of Prjašiv Eparchy.— Rome, 1970;
  • The Tragedy of Gr. Cath. Church in Czechoslovakia.— New York, 1971.

Посилання[ред.ред. код]