Українська греко-католицька церква

Українська Греко-Католицька Церква
Патріарший собор Воскресіння Христового у м. Київ
Засновники	Київська митрополія див. Берестейська унія
Автокефалія/автономія визнана	визнана
Перший предстоятель	Михайло Рогоза
Нинішній предстоятель	Святослав Шевчук
Центр	Київ, Україна
Кафедральний собор	Патріарший собор Воскресіння Христового, Київ
Основна юрисдикція	Україна
Юрисдикція для діаспори	США  Канада  Польща  Аргентина  Бразилія  Австралія Західна Європа
Літургічна мова	українська, церковнослов'янська
Музична традиція	Український наспів
Церковний календар	Юліанський (Україна), Григоріанський (Діаспора)
Єпархій	29
Навчальних закладів	5
Монастирів	115
Парафій	3646
Священиків	2424
Ченців і черниць	1296
Вірних	5,3% населення України
Офіційний сайт	Українська Греко-Католицька Церква

Украї́нська Гре́ко-Католи́цька Це́рква (коротко УГКЦ; інші назви — Ecclesia Ruthena unita, Київська Унійна Митрополія, Українська Католицька Церква візантійського обряду, Унійна Церква) — одна із двадцяти двох Східних Католицьких Церков свого права , які перебувають у сопричасті з єпископом Риму. За кількістю своїх вірних (понад 5,5 мільйонів) вона є найбільшою у світі з усіх Східних Католицьких Церков та другою після Римо-Католицької Церкви. З 27 березня 2011 року церкву очолює Верховний архієпископ Києво-Галицький Святослав Шевчук.

Українська греко-католицька церква єдина з українських Церков, що має безперервну ієрархічну спадкоємність з часу заснування у Х ст. Київської митрополії. У 1596 Київський митрополит Михайло Рагоза, 5 єпископів та 3 архімандрити підписали Берестейську унію, в якій визнали церковну владу єпископа Рима, вийшовши тим самим з-під юрисдикції Константинопольського патріарха. У 33-х артикулах унії єрархія визначила умови, на яких згідна прийняти єдність з Римським престолом. Більша частина цих артикулів була покликана зберегти богословську, літургійну та канонічну ідентичність Унійної Руської Церкви: залишити у Символі віри «від Отця ісходить», не вносити змін у порядок здійснення тайни хрещення, збереження одруженого священства, залишити три види Літургії (св. Івана Золотоустого, св. Василія Великого, св. Григорія Двоєслова). Частина артикулів з різних внутрішніх та зовнішніх причин була порушена вже у XVII—XVIII ст. Цей процес в історії УГКЦ отримав назву латинізація. У ХХ ст. за митрополита Андрея Шептицького розпочались поступові спроби відновити втрачену ідентичність. У 2011 УГКЦ представила свій катехизм «Христос — наша Пасха», в якому віровчення Церкви подано на основі анафори Літургії св. Василія Великого.

У ХІХ-ХХ стт. єпископи та священики УГКЦ стали безспосередніми учасниками культурного, політичного, економічного відродження українського народу. Зокрема автором слів гімну України є священик Михайло Вербицький. У суспільному і громадському житті УГКЦ відстоює право українського народу на свою незалежну соборну державу та становлення в ній зрілого громадянського суспільства; реалізовує велику кількість благодійних та громадських проектів в Україні та поза її межами.

Адміністративно-територіальний поділ

Матірна територія УГКЦ, або ж точніше кажучи Унійної Київської митрополії, впродовж XVII—XIX стт. охполювала території сучасних держав України (Київська, Львівська, Перемишльська, Володимирська, Луцька єпархії), Білорусії (Київська, Полоцька єпархії), Росії (Смоленська єпархія), Польщі (Перемишльська, Холмська єпархії) та Литви (Київська єпархія). Починаючи від 1596 матірні землі Унійної Київської митрополії знаходились на території наступних держав: І Речі Посполитої, Російської імперії, Австро-Угорської імперії, ІІ Речі Посполитої, СРСР та України.

Від Берестейської унії до початку ХVIII ст.

Після прийняття Берестейської унії у 1596 унійними стали Київська, Полоцька архиєпархії та Пінська, Луцька, Володимирська й Холмська єпархії. Унію не прийняли Львівська та Перемишльська єпархії. Після смерті владики Кирила Терлецького у 1607 Луцька єпархія поступово відійшла від унії, повернувшись до неї у 1702 за єпископа Діонісія Жабокрицького. У 1691 до Унійної Київської митрополії приєдналась Перемишльська єпархія за владики Інокентія Винницького, а у 1700 приєдналась Львівська єпархія за єпископа Йосифа Шумлянського. Після взяття у 1616 польськими військами Смоленська, король номінував у 1625 Лева Кревзу на архієпископа Смоленського, започаткувавши тим самим унійну Смоленську архієпархію.

Період незалежної Української держави

Адміністративно-територіальна структура УГКЦ в межах Української держави

Після завершення Другої світової війни, в умовах зміни лінії кордону між Польською Народною Республікою та Українською Радянською Соціалістичною Республікою, одна з найдавніших єпархій УГКЦ — Перемиська, опинилася територіально розділеною. Це спричинило ситуацію, коли єпархіальний престол опинився де-факто поза значною частиною території своєї єпархії, що зумовило до деякої міри пізніше проведення реорганізації адміністративно-територіальної структури УГКЦ.

Після легалізації УГКЦ в 1989 році, впродовж наступного періоду аж до 1992 року, греко-католики в Україні перебували в межах — Львівської (і частково Перемиської), Івано-Франківської (Станіславівської) та Мукачівської єпархій. На Синоді Єпископів УГКЦ, який відбувся у Львові 16-31 травня 1992 року, було вирішено змінити існуючий адміністративно-територіальний устрій, згідно з яким кількість єпархій збільшилась на чотири: Самбірсько-Дрогобицьку, Коломийсько-Чернівецьку, Тернопільську, Зборівську. Пропозиція Синоду Єпископів УГКЦ 1992 року щодо створення Чернігівсько-Вишгородської єпархії, знайшла своє підтвердження з боку Апостольського Престолу вже у 1995 році, про створення Верховно-Архиєпископського Києво-Вишгородського екзархату, що охоплював територію поза Закарпаттям, Галичиною і Буковиною, в існуючих межах України.

Згідно з рішенням Синоду Єпископів, який відбувався у Бучачі в серпні 2000 року, створено дві нові єпархії — Стрийську і Сокальську. Також реорганізовано Тернопільську і Зборівську: утворено Тернопільсько-Зборівську та Бучацьку єпархії.

Від листопада 2000 року юрисдикції Верховного Архиєпископа та Синоду Єпископів УГКЦ підлягає вся територія України. У лютому 2002 року проголошено утворення Донецько-Харківського екзархату, 28 липня 2003 року проголошено утворення Одесько-Кримського екзархату, а 15 січня 2008 року — Луцького екзархату.

Правовий статус Мукачівської єпархії на сьогодні остаточно не врегульований, оскільки вона не входить до складу Києво-Галицького Верховного Архиєпископства, а безпосередньо підлягає Апостольському Престолові, і її вважають частиною самоуправної Русинської Католицької Церкви (Ruthenian Catholic Church).

Українці (русини), як автохтони, проживаючи на своїх споконвічних історичних землях — Підкарпатської Руси і Буковини, зараз належать вже до адміністративних структур — інших самоуправних Угорської, Словацької і Румунської Католицьких Церков, оскільки УГКЦ не має своїх структур на територіях країн в яких головною мірою діють ці Церкви. Також, через міграційні процеси на терені Австро-Угорської монархії, українці, які у XVIII—XIX століттях оселилися на Балканах і тепер через таку ж відсутність адміністративних структур УГКЦ в країнах колишньої Югославії, також не належать до УГКЦ.

Ця стаття стосується теми
Українська Греко-Католицька Церква
Структура
Верховний Архієпископ – Святослав (Шевчук)
Синод УГКЦ
Патріарший собор Воскресіння Христового
Богослов'я
Катехизм "Христос — наша Пасха"
Законодавство
Кодекс Канонів Східних Церков
Історія
Предстоятелі · Єпископи
Берестейська унія
УГКЦ в СРСР · УГКЦ у 1980-90-х
Андрей Шептицький · Йосиф Сліпий

Кількість приходів УГКЦ у державах світу

Сучасні архієпархії та єпархії

Станом на 1 січня 2011 існує наступний адміністративно-територіальний устрій УГКЦ:

• Україна: Київська архієпархія, Львівська архієпархія, Тернопільсько-Зборівська архієпархія, Івано-Франківська архієпархія, Коломийсько-Чернівецька єпархія, Самбірсько-Дрогобицька єпархія, Стрийська єпархія, Сокальсько-Жовківська єпархія, Бучацька єпархія, Донецько-Харківський екзархат, Одесько-Кримський екзархат, Луцький екзархат

• Польща: Перемишльсько-Варшавська архієпархія, Вроцлавсько-Ґданська єпархія

• Франція: Апостольський екзархат у Франції

• Німеччина: Апостольський екзархат у Німеччині та Скандинавії

• Великобританія: Апостольський екзархат у Великобританії

• Канада: Вінніпезька архієпархія, Едмонтонська єпархія, Торонтська єпархія, Саскатунська єпархія, Нью-Вестмінстерська єпархія

• США: Філадельфійська архієпархія, Чиказька єпархія, Стемфордська єпархія, Пармська єпархія

• Бразилія: Куритибська єпархія

• Аргентина: Буенос-Айреська єпархія

• Австралія: Мельнбурнська єпархія

Країни, де є громади УГКЦ

Чисельні громади українців греко-католиків є у наступних країнах: Румунії (вікаріат), Литві, Латвії, Естонія, Молдові, Австрії, Параґваї, Венесуелі, Португалії, Італії, Іспанії, Греції, Швейцарії, Бельгії, Казахстані та Росії.

Історія

До 1596 року

У 988 році святий рівноапостольний князь Володимир (у святому Хрещенні — Василій) запровадив християнство в його східній (візантійсько-слов'янській) традиції як державну релігію Київської Русі. Це сталося перед тим, як великий церковний розкол 1054 року розділив християнський Схід і Захід. Київська Митрополія була підпорядкованою Патріархові Константинопольському, проте, ця Церква продовжувала підтримувати зв'язки із латинським Заходом і його Патріархом — Папою Римським.

Незважаючи на те, що між Константинополем та Римом існували суперечності, київські ієрархи намагалися зберегти християнську єдність. У 1095 році було встановлено празник на честь перенесення до міста Барі в Італії чесних мощей святителя Миколая Мирлікійського Чудотворця. Посланці з Русі брали участь у соборах західної Церкви в Ліоні (1245) та Констанці (1418). Сам київський митрополит Ісидор разом з Патріархом Константинопольським Йосифом II був одним з ініціаторів Флорентійської унії (1439). В 1458 році митрополитом Київським і всієї Русі з благословення Папи Римського стає Йосиф Болгаринович, визнаний і Патріархом Константинопольським.

Від початку XIV століття північніше Києва, у Москві, сформувався та зміцнів новий церковно-державний осередок. Московська митрополія відмовилася визнати Флорентійську унію — і відокремилась від давньої митрополії в Києві, проголосивши свою автокефалію (самоврядування) у 1448 році. У 1589 році Церква у Москві здобула статус патріархату.

Як результат тривалого процесу унійних змагань Синод єпископів Київської митрополії під проводом митрополита Михайла Рогози приймає рішення відновити сопричастя з Римським престолом, забезпечивши при цьому збереження східної християнської традиції і власної церковної та етно-культурної самобутності. Таку модель церковної єдності було утверджено на соборі 1596 року в Бересті, від якого й починається інституційне існування Греко-католицької церкви в Україні.

XVII—XIX століття

В 1646 році Мукачівська єпархія проголосила «Ужгородську унію», яка стала опорою для збереження української релігійної та культурної ідентичності в умовах чужоземної окупації.

У 1620 році, через внутрішній розкол в середовищі ієрархії та вірних Київської митрополії, єрусалимський Патріарх Теофан III висвятив на Митрополита Київського Йова Борецького та шістьох єпископів. У 30-40-х роках XVII століття спроби митрополитів Йосифа Вельяміна Рутського та Петра Могили примирення «Русі з Руссю», скликання спільного Собору та проголошення Київського Патріархату закінчилися невдачею. Невдовзі православна Київська митрополія була підпорядкована Московському патріархатові (1686) й перетворена на звичайну єпархію в процесі послідовної, жорстокої уніфікаційної та русифікаторської політики царату.

Після розділу Козацької держави Богдана Хмельницького між Річчю Посполитою та Московією — Київ відходить до Москви, а Правоборежжя до поляків.

Від 1729 до 1795 резиденцією уніатських митрополитів було місто Радомишль. 5 березня 1729 року у володіння Радомишлем вступив номінат і адміністратор Київської уніатської митрополії єпископ Анастасій Шептицький, який пізніше, цього ж року стає митрополитом.

Після третього поділу Польщі (1795 р.) уніатська митрополія та її резиденція в Радомишлі були ліквідовані, а саме місто у складі правобережної України було приєднане до Російської імперії.

Під владою Австро-Угорської імперії

Після Поділу Речі Посполитої 1772 року галицькі землі опинилися у складі Австро-угорської імперії. В цій імперії опинилася перемиська, більша частина львівської (990 парафії), частина галицької та каменецької єпархій (загалом — 3432 парафії).

1774 року імператриця Марія Терезія змінила назву Церкви з «унійної» на «греко-католицьку», яка зберігається за Церквою і до сьогодення. Греко-католицькі священики були зрівняні у правах з римо-католицькими, а їхні сини отримали право бути представниками урядів на рівні зі шляхтою. Того ж року Марія Терезія відкрила «Барбареум» — першу греко-католицьку духовну семінарію, що розташовувалася у Відні, а 1783 — Генеральну греко-католицьку семінарію у Львові.

У 1808 році у Львові була створена греко-католицька Галицька митрополія. З ініціативи Галицького митрополита Михайла Левицького започатковано процес відродження української церковної та народної мови. «Головна Руська Рада», створена в 1848 році у Львові й очолена єпископом Григорієм Яхимовичем (митрополит Галицький в 1860—1863 рр.), висунула перед австрійським урядом вимогу про автономію для Східної Галичини.

В 1868 році греко-католицькі священики виступили засновниками культурно-освітнього товариства «Просвіта», яке ширило українську освіту й національну свідомість в Україні й на поселеннях.

Під владою Російської імперії

1793—1795 року, після другого і третього поділів Речі Посполитої, уся Правобережна Україна за винятком Галичини, опинилася в Російській імперії. Імператриця Катерина ІІ розпочала боротьбу проти унійної Київської митрополії, спрямовану на її повне знищення та «поверненню» усіх вірян Російській православній церкві. 1795 року був затриманий під домашнім арештом митрополит Теодосій Ростоцький, звідки він, відокремлений від своєї митрополії, міг контактувати з вірними тільки дипломатичним шляхом. Наступні митрополити призначалися російськими чиновниками і не були визнані Папою Римським. 1839 на Синоді у Полоцьку Церква було примушено до об'єднання з Московським патріархатом.

Найдовше на теренах імперії греко-католицька церква проіснувала на Холмщині. Так, Холмське єпископство протрималось до 1871 року, а 1874 року Пратулинські мученики стали символом стійкості холмських українців у батьківській вірі. Не кращою була доля в Росії й для православних українців. За висловом історика Дмитра Дорошенка «До нового ХІХ ст. український народ перейшов позбавлений не тільки свого автономного устрою, своєї школи, але й своєї національної Церкви. Над його духовним життям залягла темна ніч».

Період піднесення

Світлою сторінкою вписана в історію Церкви діяльність митрополита Йосифа Сембратовича (1870—1882) з морального та економічного оздоровлення ситуації в Галичині, створення братств та товариств тверезості. Основи для духовного і матеріального піднесення Галичини було закладено в його посланні «Про велику гідність людини» (1876).

На порозі ХХ століття греко-католицька церква в Галичині удостоїлася визначної постаті митрополита Андрея Шептицького (1901—1944). На час його пастирського служіння припадають тривожні часи двох світових війн та семиразової зміни політичних режимів. За цей період, завдяки його жертовній посвяті та талантам церковного і народного провідника, греко-католицька церква досягнула найбільших висот за увесь дотеперішній період свого історичного розвитку. Його стараннями відкрито семінарії для підготовки духовенства в Станіславові (тепер — Івано-Франківську) та Перемишлі, засновувалися українські школи, бурси для молоді, шпиталі, сиротинці, надавалася підтримка українському мистецтву та культурі і допомога обдарованим студентам.

Греко-католицька церква у цей період вкладала значні фінанси з метою становлення українського економічного життя. Митрополит Андрей вперше відвідав українських поселенців у Північній Америці та заснував для їхньої духовної опіки греко-католицьку ієрархію. Митрополит Андрей відновив автентичні форми східного чернецтва, дбав про подолання латинізаторських впливів та відновлення східнохристиянської ідентичності церковного життя. На початку минулого століття він виступив як зачинатель міжцерковного діалогу сучасних українських Церков — спадкоємниць Хрещення святого Володимира, щоб наблизити час їхнього єднання навколо престолу Митрополита Київського. Саме оновлена греко-католицька церква, на думку Митрополита, мала бути не перешкодою, а головною сполучною ланкою у відновленні сопричастя між християнським Сходом і Заходом.

Друга світова війна

Див. також: Українська греко-католицька церква в 1939-1941 роках

УГКЦ була однією із найсильніших інституцій Західної України, налічуючи перед початком Другої світової війни 2387 парафійі і 3,6 млн. вірних, 2352 єпархіальних священників, 31 чоловічий і 121 жіночий монастирі й чернечі доми. Під опікою церкви діяли Богословська академія, три духовні семінарії, де навчалося 480 студентів.

Наступником Митрополита Андрея, після його смерті 1 листопада 1944 року, став Йосиф Сліпий (1944—1984). Він належав до найближчих сподвижників Митрополита Андрея як довголітній ректор Львівської семінарії та Богословської Академії (1928—1944 років) та єпископ з правом з наступництва (1939 р.).

У підпіллі

Див. також: Українська греко-католицька церква в СРСР

На цей час припадає початок жорстоких переслідувань греко-католицької церкви як в Радянському Союзі так і в усіх інших країнах-сателітах тоталітарного режиму. 11 квітня 1945 року радянська влада заарештувала Архієпископа Йосифа Сліпого, а згодом було репресовано і всіх інших владик. У травні 1945 року була створена «Ініціативна група з возз'єднання греко-католицької церкви з православною», про роботу якої М. Хрущов особисто доповідав Й. Сталіну.

В березні 1946 року у Львові відбувся псевдособор, на якому проголошено ліквідацію Греко-Католицької Церкви, значну частину її майна передано Російській Православній Церкві, а вірних та духовенство насильно змушували зрікатися своєї Церкви. Патріарх Російській Православній Церкві Алексій I благословив цю подію. Свідками вірності Христові та Церкві стали мільйони мучеників-жертв новітніх переслідувань: єпископи, священики і миряни, монахи і монахині. Під час свого візиту в Україну в 2001 році Папа Римський Іван Павло II проголосив блаженними 28 новомучеників.

В 1946—1989 роках Греко-Католицька Церква була змушена діяти в підпіллі. Провід Церкви продовжував здійснювати митрополит Йосиф Сліпий протягом довгих 18 років свого тюремного ув'язнення. Після його звільнення в 1963 році, завдяки старанням папи Івана XXIII, в 1964 році підпільну Церкву в Україні очолив сповідник віри митрополит Василь Величковський, а потім його наступник — митрополит Володимир Стернюк. Незважаючи на всі зусилля режиму, під проводом підпільної ієрархії продовжувалося церковне життя на Батьківщині та в місцях заслань: діяли підпільні семінарії та монастирі, зроджувалися нові покликання до священичого та монашого життя.

Завдячуючи твердій волі та невтомній праці митрополита Йосифа Сліпого, після його насильного вивезення за межі України, значно пожвавилося церковне життя українських поселень на Заході. Митрополит брав участь у Другому Ватиканському Соборі, на якому виступив з пропозицією про довершення церковної структури Греко-Католицької Церкви Патріаршим устроєм, будує собор Святої Софії в Римі та засновує Український Католицький Університет.

Наступником Патріарха Йосифа став Мирослав-Іван Любачівський (1984—2000 рр.).

Відродження

Собор св. Юра, Львів

Від середини 80-х років в Україні розпочався процес відродження УГКЦ, очолюваний митрополитом Володимиром Стернюком та підпільною ієрархією. Переломними подіями були багатотисячний молитовний похід у Львові до Собору Святого Юра 17 вересня 1989 року з вимогою легалізації УГКЦ в Радянському Союзі і зустріч Папи Івана Павла II з главою Радянської держави Михайлом Горбачовим в грудні цього ж року. Ці події дали початок відродженню легальної структури УГКЦ, відновлення монастирського життя, процесу повернення відібраних святинь, відбудові системи духовної освіти. За короткий час відновлено діяльність єпархіальних семінарій та Львівської Богословської Академії, розгорнулася видавнича діяльність, налагоджено співпрацю зі школою та душпастирство молоді, у війську (капеланство). На жаль, початок 90-х років був позначений міжконфесійним протистоянням на тлі майнових суперечок, ускладнений розколом всередині українського православ'я.

В 1996 році єпископом-помічником Глави УГКЦ обрано єпископа Любомира Гузара, а після смерті 14 грудня 2000 року Верховного Архієпископа Мирослава Івана Кардинала Любачівського Синод Єпископів УГКЦ обрав Владику Любомира його наступником.

Важливе місце в житті Церкви мали Патріарші Собори УГКЦ (1996, 1998, 2002 рр.), з метою обговорення усією церковною спільнотою найважливіших питань релігійного і суспільного життя: навчання і виховання у вірі, духовного відродження та соціального служіння.

У 2002 році Синод Єпископів УГКЦ прийняв рішення про перенесення Патріаршого престолу Церкви до столиці України та будову в Києві Патріаршого собору.

Сучасність

Храм Іоана Предтечі в Оттаві

Собор Втечі до Єгипту у Лондоні

Інтер'єр головного купола храму Св. Йосипа, Чикаго

Cобор Покрови Пресвятої Богородиці у Буенос-Айресі

Собор свв. апп. Петра і Павла у Мельбурні

23 березня 2011 року виборчий Синод єпископів УГКЦ обрав єпископа Святослава Шевчука Верховним архієпископом Києво-Галицьким, Главою Української греко-католицької церкви. 25 березня цей вибір затвердив Папа Римський Бенедикт XVI.

Інтронізація нового Глави УГКЦ відбулася 27 березня у Патріаршому соборі Воскресіння Христового у Києві.

Див. також

• Українська греко-католицька церква в 1939-1941 роках
• Українська греко-католицька церква в СРСР
• Предстоятелі Української греко-католицької церкви
• Єпископи УГКЦ
• Митрополити Київські
• Вибори Верховного Архієпископа Києво-Галицького 2011
• Галицька митрополія

Література

Енциклопедія українознавства. У 10-х т. / Гол. ред. Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989.

• Борцюків Б. Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939—1950) / переклад з англ. Н. Кочан, за ред. О. Турія. Львів: Видавництво Українського Католицького Університету 2005;
• Духнович А. История пряшевской Епархии, рос. переклад Кустодіева, перевидана у творах О. Духновича, т. 2. пряшів 1967;
• Пекар А. Нариси Історії церкви Закарпаття. Рим 1967;
• Hopko V. Greko-Katoličeskaja Cerkov 1846 — 1946. Пряшів 1946;
• Pekar A. Historic Background of the Eparchy of Prjashev. Пітсбурґ 1968;
• Kubinyi J. The History of Prjašiv Eparchy. Рим 1970;
• The Tragedy of Gr. Cath. Church in Czechoslovakia. Нью-Йорк 1971.

Посилання

• Українська Греко-Католицька Церква
• Київська архієпархія УГКЦ
• Ukrainische Griechisch-katholische Kirchengemeinde St. Wolodymyr
• Українська Греко-Католицька Церква в Німеччині
• Історія Української Греко-Католицької Церкви
• Загальна характеристика Української греко-католицької церкви
• Радомишль – резиденція уніатський митрополитів (1729-1795)
• Псевдо-Собор 1946 року та ліквідація УГКЦ
• Право на повернення
• Традиціоналізм УГКЦ