Кострікова Євгенія Сергіївна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Кострікова Євгенія Сергіївна
Народилася 1921
Владикавказ, Горська АРСР, РСФРР
Померла 1975
Москва, СРСР
Поховання Ваганьковське кладовище
Країна  СРСР
Alma mater Казанське вище військове командне училищеd
Учасник німецько-радянська війна
Партія КПРС
Нагороди
орден Червоного Прапора орден Вітчизняної війни I ступеня орден Вітчизняної війни II ступеня орден Червоної Зірки медаль «За відвагу» медаль «За оборону Сталінграда» медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»

Євгенія Сергіївна Кострікова (нар. 1921, Владикавказ, Росія — 1975, Москва, Росія) — радянський офіцер, учасниця Великої Вітчизняної війни, гвардії капітан. Дочка радянського державного і політичного діяча С. М. Кірова (1886—1934, справжнє прізвище — Костріков).

У роки II світової війни  — військовий фельдшер 79-го окремого (54-го гвардійського) танкового полку (11-ї гвардійської механізованої бригади, 5-го гвардійського механізованого корпусу), потім командир танка, танкового взводу, танкової роти.

Біографія[ред. | ред. код]

Ранні роки[ред. | ред. код]

Народилася в 1921 році у Владикавказі. Дочка С. М. Кірова (1886—1934, справжнє прізвище — Костріков), радянського державного і політичного діяча, в той час — члена Реввійськради 11-ї армії РСЧА, яка навесні 1920 року увійшла в Баку для встановлення радянської влади. Тут, тоді ще Костріков, познайомився з жінкою, яка стала його першою дружиною. Але незабаром вона захворіла і померла. У 1926 році Кіров (партійний псевдонім Сергія Мироновича) був обраний першим секретарем Ленінградського губкому (обкому) і міськкому партії, він постійно зайнятий державними і партійними справами. Друга дружина — Марія Львівна Маркус (1885—1945) — не прийняла маленьку Женю в сім'ю, і її визначили в дитячий будинок-інтернат[1].

Після вбивства С. М. Кірова в 1934 році, Євгенія залишилася зовсім одна. Закінчила середню школу-інтернат при одному з дитячих будинків «спеціального призначення», заснованих радянським урядом для «дітей війни» з Іспанії. У 1938 році вступила в Московське вище технічне училище імені Баумана[1].

Серед її близьких друзів з дітей партійної еліти були брати Мікоян і Тимур Фрунзе (які в цей час навчалися на льотчиків), іспанець Рубен Ібаррурі (навчався в Московському піхотному училищі імені Верховної Ради РРФСР). Євгенія Кострікова, як і багато її однолітків, також мріяла про військові подвиги. Але 1 квітня 1939 року громадянська війна в Іспанії закінчилася, а 13 березня 1940 закінчилася і радянсько-фінська війна[1].

Медсестра[ред. | ред. код]

У 1941 році з початком Великої Вітчизняної війни, маючи незакінчену вищу освіту, закінчила тримісячні курси медичних сестер і добровольцем пішла на фронт. Медсестра Е. С. Кострікова була направлена в медико-санітарний взвод окремого танкового батальйону, у складі якого брала участь в боях на Західному фронті в ході Московської битви[1].

У жовтні 1942 року частина особового складу батальйону, в тому числі і майже весь медичний персонал, була спрямована на укомплектування 79-го окремого танкового полку. Е. С. Кострікова стала воєнфельдшером цього полку[1].

У грудні 1942 року 79-й танковий полк у складі Південного фронту брав участь в Сталінградській битві. У січні 1943 року він був перейменований в 54-й гвардійський танковий полк (11-ї гвардійської механізованої бригади, 5-го гвардійського механізованого корпусу, 2-ї гвардійської армії). У складі Воронезького і Степового фронтів полк брав участь в Курській битві[1].

На Курській дузі гвардії військовий фельдшер Е. С. Кострікова врятувала життя 27-ми танкістам полку і була нагороджена орденом Червоної Зірки. Після поранення, в грудні 1943 року, гвардії старший лейтенант Кострікова була направлена в оперативний відділ 5-го гвардійського механізованого корпусу, де пробула недовго. За підтримки начальника оперативного відділу корпусу полковника А. П. Рязанського була спрямована на навчання в Казанське танкове училище[1].

Командир танкової роти[ред. | ред. код]

У 1944 році з відзнакою закінчила прискорений курс Казанського танкового училища і повернулася в свій 5-й гвардійський механізований корпус на посаду командира танка Т-34[1]. За деякими відомостями, брала участь у визволенні Кіровограда в січні 1944 року[2][3].

За роки Великої Вітчизняної війни танкістками стали близько двох десятків жінок. Таких, що закінчили ж танкові училища жінок було всього три. Колишня санінструктор І. Н. Левченко — в 1943 році закінчила прискорений курс Сталінградського танкового училища і служила офіцером зв'язку 41-ї гвардійської танкової бригади, командувала групою легких танків Т-60. Молодший технік-лейтенант О. Л. Бойко (Морішева) — в 1943 році закінчила Челябінське танкове училище і воювала на важкому танку ІС-2. І тільки Е. С. Кострікова після закінчення Казанського танкового училища командувала танковим взводом, а в кінці війни — танковою ротою[1].

Танки Кострікової в складі 5-го гвардійського механізованого корпусу форсували Одер, Нейсе і до 30 квітня 1945 року вийшли до південно-східної околиці Берліна. 5 травня її бойові машини були виведені з участі в Берлінській операції та спрямовані на звільнення Праги. Бойовий шлях 24-річна Євгенія Кострікова завершила в Чехословаччині[1].

Повоєнні роки[ред. | ред. код]

Після війни гвардії капітан Е. С. Кострікова демобілізувалася з армії, стала домогосподаркою. Жила в Москві[1].

Померла в 1975 році. Похована на Ваганьковському кладовищі в Москві[1].

Нагороди[ред. | ред. код]

Радянські державні нагороди[1]:

Сім'я, особисте життя[ред. | ред. код]

Особисте життя в Е. С. Кострікової не склалося. Під час війни вона вийшла заміж за одного полковника, штабного офіцера. Скориставшись її зв'язками у вищих колах влади (Євгенія Сергіївна допомагала своєму танковому полку з постачанням), він незабаром отримав звання генерала, а після війни виявилося, що у нього вже була сім'я. Євгенія Сергіївна більше не виходила заміж, дітей у неї не було. Померла в самоті. З однополчан-танкістів її ховала лише одна найближча військова подруга — Антоніна Олексіївна Кузьміна, колишня військова лікарк [4][5].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж и к л м н п Евгений Панов (23.02.2012). Танкист-девица из Казани. Республика Татарстан № 35-36 (27192-27193). Архів оригіналу за 14 вересня 2014. Процитовано 13 вересня 2014.
  2. Дочь Кирова освобождает город имени своего отца. // Красная звезда. — М., май 1989.
  3. Александр Рашковский (1 сентября 2012). Дочь Сергея Мироновича Кирова. Вятский наблюдатель. Архів оригіналу за 14 вересня 2014. Процитовано 14 вересня 2014.
  4. Дудко, 2010, с. 226-227.
  5. Файн В. Я., Вершинин С. В. Киров (Костриков) Сергей Миронович // {{{Заголовок}}}. — Триумф, 2013. — С. 148. — ISBN 5893925688.

Література[ред. | ред. код]

  • Дудко А. Ф.  // Славянин. — Харьков : ООО «Институт восточно-славянской цивилизации», 2010. — Т. 2. — С. 167-227. — ISBN 966-8768-48-4. Архівовано з джерела 14 вересня 2014.
  • Margaret Bourke-White.  // Soviet Russia Тoday. — New York : Friends of the Soviet Union, 1945. — С. 21,33. Архівовано з джерела 14 вересня 2014.
  • Дочка Кірова звільняє місто імені свого батька. // Червона зірка. — М. травень 1989.

Посилання[ред. | ред. код]