Плахотнюк Микола Григорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Микола Григорович Плахотнюк
Народився 8 травня 1936(1936-05-08) (78 років)
с. Фосфорит Курської області РРФСР
Громадянство Україна Україна
Нагороди
Орден Свободи — 2009
Орден «За заслуги» ІІ ступеня
Орден «За заслуги» ІІІ ступеня

Микола Григорович Плахотнюк (*8 травня 1936, с. Фосфорит Курської області РРФСР) — лікар, член Клубу творчої молоді (у 1960-х). Колишній політичний в'язень, жертва каральної психіатрії радянських часів. Голова громадської організації «Музей шістдесятництва» у м. Києві.

Біографія[ред.ред. код]

Народився в сім'ї розкуркулених селян, яка рятувалася від голоду 1932-33 в Курській обл. Під час війни сім'я повернулася в Київську область. Виховувався й навчався в україномовному середовищі. 1955 закінчив школу. Того ж року захворів на туберкульоз, лікувався 2 роки.

Закінчивши Київське медичне училище у 1959, працював фельдшером у селі. 1960 вступив до Київського медінституту на лікувальний факультет. Був комсоргом групи і відповідальним за сектор культури в факультетському профбюро.

У 1963 включився в роботу Клубу творчої молоді (КТМ) «Сучасник».

Улітку 1963 написав листа до Міністерства вищої освіти УРСР, у якому запропонував, щоб викладання велося українською мовою, бо в інституті навчаються переважно українці або ті, хто вивчав українську мову в школі.

23 березня 1963 організував вечір у клубі медінституту з участю В.Симоненка, М.Вінграновського, В.Коротича та ін.

14 грудня 1963 взяв участь у похороні В.Симоненка, а 22 грудня організував в медінституті вечір його пам'яти (9 днів по смерти). Вечір намагалися заборонити; Плахотнюка викликали в партійні й комсомольські інстанції, але обмежилися доганою.

У серпні 1965 був заарештований студент Київського медінституту Я.Геврич, організатор інститутської капели бандуристів, який жив в одному з Плахотнюком гуртожитку. Подзвонивши родичам Геврича, Плахотнюк відніс йому передачу в тюрму, знайшов йому адвоката, домігся, щоб свідчити в суді. Але зайшовши до зали суду над Гевричем у березні 1966 і побачивши тільки суддю, засідателів, прокурора, адвоката, підсудного і солдатів охорони, Плахотнюк відмовився давати покази в незаконно закритому суді і звернувся тільки зі словами підтримки до підсудного. Згодом саме це заступництво за Геврича в Дніпропетровській спецпсихлікарні (СПБ) було витрактуване як початок хвороби.

1966 — закінчив медінститут.

22 травня 1967, у чергову річницю перепоховання Т.Шевченка, біля його пам'ятника в Києв зібралося кількасот людей — покладали квіти, читали вірші. Після 21 години з'явилися машини з міліціонерами, які схопили 4-5 осіб з натовпу. Люди оточили міліціонерів, скандували «Ганьба!», проте ті від'їхали, забравши затриманих. Плахотнюк, який був тут, запропонував піти до ЦК і вимагати звільнення заарештованих. 200–300 осіб вирушили до ЦК, йшли щільною колоною — не співали, не кричали, щоб не дати приводу для звинувачень у порушенні громадського порядку. Дорогою їх обливали водою пожежні машини. О пів на другу ночі прибув міністр охорони громадського порядку І.Головченко з «почетом», в якому був і заступник голови КДБ України Калаш, і запропонував демонстрантам викласти свої претензії. З натовпу вийшла О. Мешко і висловила вимогу звільнення заарештованих. Міністр пообіцяв, що до ранку їх відпустять, просив уранці прислати до ЦК делеґацію демонстрантів, а зараз розійтися. Більшість послухалась, а осіб із 40 залишилися чекати звільнення заарештованих. Годині о 3-й ночі їх привезли і випустили на виду очікуючих. Через декілька днів після демонстрації Плахотнюк був звільнений з роботи.

У червні 1969 був заарештований поет І.Сокульський, з яким Плахотнюк познайомився в листопаді 1968. Плахотнюка допитували у справі заарештованого, але йому нічого було сказати. Після допиту Плахотнюку запропонували звільнитися з кафедри «за власним бажанням» (він почав працювати на кафедрі невропатології Київського медінституту з 01.09.69.) і після відмови звільнили «за скороченням штатів».

13 січня 1970 в Дніпропетровську відбувся суд над Сокульським. Плахотнюк надіслав у дніпропетровські ґазети відкритого листа на його захист. Надіслав він цього листа і матері в'язня, що пізніше було розцінене як «розповсюдження» матеріалів антирадянського змісту.

12 січня 1972 був заарештований за ст. 62 КК УРСР. У вересні експертиза Інституту ім. Сербського в Москві поставила Плахотнюку діагноз «шизофренія з манією переслідування, періодично неосудний». Київський обласний суд постановив направити його на примусове лікування в спецпсихлікарню.

З 24 листопада 1972  — в Дніпропетровській, з вересня 1976 — в Казанській СПЛ. Неодноразові висновки медичних комісій про припинення примусового лікування (1974, 1976, 1977) відхиляються Київським обласним судом. Нарешті, в лютому 1978 на чергове клопотання медичної комісії він переводить Плахотнюка в лікарню загального типу. В серпні 1978 прибув до Черкаської ПЛ (м. Сміла). У 1979 медична комісія представила Плахотнюка на виписку з лікарні, але Київський обласний суд знову відмовив. У листопаді 1980 привезли в інститут ім. Сербского, де сказали, що йому давно пора бути вдома. Члени комісії запевнили Плахотнюка, що будуть клопотатися перед судом, щоб його виписали. 5 березня 1981 був виписаний із Черкаської лікарні.

Унаслідок побиття 8 квітня 1981 в Києві біля місяця провів у лікарні (йому зламали ребра і поперечні відростки тазових хребців).

Плахотнюк не зміг улаштуватися на роботу в Києві чи області. Зрештою його направили на курси підвищення кваліфікації в стаціонар обласного протитуберкульозного диспансера в Черкасах. Оселився в гуртожитку на околиці міста.

6 вересня 1981 був заарештований за сфабрикованим звинуваченням. 30 вересня 1981 його доставили в Черкаську ПЛ. Психіатрична експертиза визнала його осудним. 30 грудня 1981 Плахотнюка привезли в Москву в інститут ім. Сербського, де його також визнали осудним. У квітні 1982 він був засуджений на 4 роки позбавлення волі. Відбував покарання у Ворошиловградській обл. З квітня 1984 Плахотнюк — на так званій «хімії», працював бетонувальником, мулярем і стропальщиком на будівництві лікарні в м. Ворошиловграді. У червні 1984 звільнений умовно-достроково, 2 роки працював у Ворошиловградському тубдиспансері фтизіатром.

З травня 1989 працює в Києві лікарем міської туберкульозної лікарні.

З 1991 — член Українського комітету «Гельсінки-90», член Проводу Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих.

Періодично виступає на сторінках журналу «Українська культура» і в ґазеті «Час» зі спогадами і розповідями про шістдесятників.

Голова громадської організації «Музей шістдесятництва» у м. Києві.

Нагороди[ред.ред. код]

  • Орден Свободи (18 листопада 2009)[1] — за визначний особистий внесок у відстоювання національної ідеї, становлення і розвиток Української незалежної держави та активну політичну і громадську діяльність.
  • Орден «За заслуги» II ст. (26 листопада 2005)[2] — за вагомий особистий внесок у національне та державне відродження України, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і незалежності, активну громадську діяльність.
  • Орден «За заслуги» III ст. (26 листопада 2001)[3] — за особистий внесок у вшанування пам'яті жертв політичних репресій, утвердження принципів демократичного розвитку Української держави.
  • Лауреат Премії імені Василя Стуса 2013 року[4].

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]