Російська допоміжна поліція

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Російський колабораціонізм
Друга світова війна
Основні поняття

Колабораціонізм у Другій світовій війні • Російський визвольний рух

Ідеологія

Непримиримість • Антикомунізм • Пораженство

Історія

Громадянська війна в Росії • Біла еміграція • Колективізація в СРСР • Червоний терор • Сталінські репресії • Друга світова війна • Операція «Барбаросса» • Смоленська декларація • Празький маніфест • Комітет визволення народів Росії • «Квітневий вітер» • Празьке повстання • (Символіка антирадянських російських національних формувань Другої світової війни • Репатріація (Видача козаків у Лієнці • Операція «Кілгол»)

Персоналії

А.Власов • В.Малишкін • К.Воскобойник • Б.Камінський • П.Краснов • А.Шкуро • К.Кроміаді • С.Буняченко • Г.Звєрєв • М.Шаповалов • В. Мальцев • Б.Штейфон • А.Туркул • Т.Доманов • Ф.Трухін • М.Меандров • В.Штрик-Штрікфельдт • С.Клич Ґерай • В.Гіль • С.Павлов • В.Баєрський • М. Козін

Збройні формування

РОА • 29-та гренадерська дивізія СС «РОНА» (1-ша російська) • Козачий Стан • Окремий козачий корпус • Російська допоміжна поліція • ВПС КОНР • 15-й козачий кавалерійський корпус СС • 30-та гренадерська дивізія СС (2-га російська) • 30-та гренадерська дивізія СС (1-ша білоруська) • Дивізія «Руссланд» • Російський корпус • Гіві • Бойовий союз російських націоналістів • 1-ша російська національна бригада СС «Дружина» • Російська національна народна армія • Російський Добровольчий Полк «Варяг» • Російський загін 9-ї армії вермахту • Організація «Цепелін» • Російські військові загони Маньчжурської імператорської армії • Загін Миколи Козина Політичний Центр боротьби з більшовизмом

Колабораційні утворення

Локотська республіка • Республіка Зуєва

Організації

Національно-трудовий союз • Всеросійська національна партія • Всеросійська фашистська організація • Російська Трудова Народна Партія • Російська фашистська партія • Російська загально-військова спілка • Народна соціалістична партія Росії • Національна Організація Російської Молоді • Народно-трудовий союз російських солідаристів • Союз російської молоді • Союз боротьби проти більшовизму • Комітет визволення народів Росії

Російська допоміжна поліція — допоміжна поліція (рос. Русская вспомогательная полиция, нім. Hilfspolizei) — органи виконавчої влади, створені німецькою окупаційною адміністрацією з російських військовополонених і росіян — представників місцевого населення, на окупованих територіях СРСР і РРФСР у роки Другої світової війни. Подібні поліцейські організації існували у всіх окупованих країнах. Мали різне найменування (поліцаї, шуцмани, самозахист, синя поліція і ін.) І різні форми організації.

У ряді батальйонів «шуму», сформованих як українські та білоруські частини, виявилися росіяни, які, бажаючи полегшити своє становище, видавали себе за українців і білорусів. Аналогічна ситуація склалася і в Прибалтиці, де росіяни в масовому порядку надходили на службу в так звані «Латгальськая батальйони» (з російського населення були створені 314-й і 315-й батальйони).

Перший допоміжний поліцейський батальйон був сформований 10 липня 1941 в Білостоці як «український». На ділі в нього записалося і значне число російських військовополонених. У серпні батальйон прибув до Мінська, де був розділений на 41-й і 42-й батальйони «шуму». 41-м батальйоном командував колишній лейтенант РККА Олександр Яловий, 42-м батальйоном — колишній льотчик лейтенант РККА Крючков. Кожен з батальйонів налічував близько 1086 осіб. Формально українськими, а по суті — росіянами, були сформовані в Ростові-на-Дону 166-й, 167-й, 168-й і 169-й батальйони «шуму». Очевидно, російськими по складу були білоруські батальйони «шуму» № 60, 64 і 65, які згодом були включені до складу 30-ї гренадерської дивізії військ СС (2-ї російської), а в кінці війни — передані на формування 600-ї російської дивізії Вермахту.

У Новгороді кримінальну поліцію очолював Борис Андрійович Філістінській, в минулому — вчений-сходознавець і письменник. Філістінській особисто брав участь у викритті і знищенні комуністів і євреїв. Наприкінці війни він став офіцером одного з розвідувально-диверсійних підрозділів VI управління РСХА. Згодом він зумів уникнути розплати, після війни натуралізувався в США під ім'ям Філіппов, де повернувся до літературної праці. Взагалі дуже багато російських співробітників кримінальних відділів допоміжної поліції згодом було прийнято на службу в СД з присвоєнням звань CC.

Отже, об'єктами репресій і знищення в першу чергу ставали євреї. Верховне командування вермахту вже 13 серпня 1941 наказало у всіх тилових районах на захоплених землях створити гетто для єврейського населення.[1]

Батальйон Муравйова[ред. | ред. код]

Батальйон Муравйова — з лютого 1942 101-й шуцманшафт батальйон, (101-й батальйон допоміжної поліції ньому. 101 Batalion Schutzmannschaft / SchutzmannschaftsBtl 101), з червня-липня 1944 перетворений в 23-й батальйон СД (нім. 23 Schutzmannschafts-Bataillon der SD), з 12 вересня 1944 добровольчий батальйон Муравйова (нім. Freiwillige-Einsatz-Bataillon «Murawjew») [2].

У певний момент 30-та гренадерська дивізія СС 1-го формування була охоплена заколотом і масовим дезертирством (в результаті якого повністю дезертирували 2 батальйону). У зв'язку з чим, були зроблені чистки особового складу та зміни в структурі дивізії. 12 вересня 1944 відбулася реорганізація дивізії, в результаті якої був сформований Добровольчий батальйон Муравйова (нім. Freiwillige-Einsatz-Bataillon «Murawjew»).[2]

У складі угруповання СС «Südwest» батальйон діяв в масиві Веркор.

У листопаді батальйон був відкликаний в Рейх, і в січні 1945 року включений до складу 77 гренадерського полку СС новоствореної 30-й гренадерської дивізії СС 2-го формування.

Значний відсоток особового складу представляли вихідці з Білорусі. Незважаючи на це, офіційною мовою для документації було обрано російську [3]. Моральний дух підрозділу був невисоким. Пияцтво і бешкети довелося забороняти окремим наказом.[2]

Пізніше всіх білорусів, які служили в цьому з'єднанні, відправили на формування 1-й дивізії Російської визвольної армії.

Російська народна допоміжна поліція в Криму[ред. | ред. код]

Російська громадянська допоміжна поліція — «російська громадянська допоміжна поліція» була створена в Севастополі відразу після окупації міста — у липні 1941 року. Очолив її поліцмейстер Б. В. Кормчінов-Некрасов, формально підпорядковувався бургомістру Н. Мадатову. Коли в місто прибув підрозділ поліції безпеки і СД на чолі з обер-штурмбаннфюрером Фріком, з допоміжної поліції була виділена слідчо-розшукова частина, або кримінальна поліція (вона іменувалася також «Російська допоміжна поліція безпеки»). Вона була підпорядкована Фріку і активно залучалася до знищення єврейського населення, а також до репресій проти партійно-радянського активу. У 1942 році в її складі служили 120 чоловік, в 1944 році — близько 300. В окупованому Криму до листопада 1942 було створено 8 батальйонів «шума»:

  • № 147 и № 154 — в Сімферополі,
  • № 148 — в Карасубазаре,
  • № 149 — в Бахчисараї,
  • № 150 — в Ялті,
  • № 151 — в Алушті,
  • № 152 — у Джанкої,
  • № 153 — у Феодосії.

Хоча більша частина особового складу цих підрозділів була набрана з кримських татар, в деяких з батальйонів служили і росіяни. За формування кримських підрозділів відповідали, зокрема, місцеві росіяни «колабораціоністи»[3], зокрема майбутній командувач військово-повітряними силами РОА В. І. Мальцев.[4]

Голокост у Білорусі[ред. | ред. код]

У знищенні євреїв у східній Білорусі брали участь російські колабораціоністи з так званої Російської національної народної армії. Штаб РННА в березні 1942 року перебував у селищі Осінторф, Дубровенского району. У містечку Ляди, Дубровенского району, 2 квітня 1942 члени цього формування чисельністю близько 100—150 чоловік брали участь у вбивстві близько 2000 євреїв[5].

На початку 1942 року, під керівництвом начальника російської кримінальної поліції Андрія Лазаренка і начальника поліції Андрія Семенова, була проведена акція зі знищення євреїв у селі Полинковічі (Могильовська область).[6]

За твердженням історика М. Ботвинника, з 20 по 22 жовтня 1941 року, при знищенні Борисівського гетто, поліція розстріляла 7 тисяч осіб. Серед тих, хто вбивав євреїв, був Костянтин Пінін, ленінградець, що відрізнявся неймовірною жорстокістю. Всього в очищенні гетто брало участь 200 поліцейських, деяку частину з них складали росіяни — Архип Орлов, Петро Артемов, Геннадій Васильєв, Леонід Глазов, Володимир Горбунов, Володимир Карасьов, Михайло Добровольський, Григорій Кононов та ін.[7]

Російська допоміжна поліція в боротьбі з підпіллям і партизанами[ред. | ред. код]

За виявлення учасників підпілля були відповідальні в першу чергу співробітники розшукових (кримінальних) підрозділів допоміжної поліції, діяльність яких спрямовувалась, в основному, органами СД. Іноді з цих співробітників формувалися спеціальні загони. Наприклад, такий підрозділ було створено співробітниками СД з айнзатцкоманди-3 в Пскові. Тут була відкрита розвідшколі, де, крім навчання диверсантів, велася підготовка кадрів для міського поліцейського управління. При школі розташовувалося підрозділ поліції, особовий склад якого охороняв концтабір СД в селі Могліно і займався ізоляцією «неблагонадійних осіб».[8]

На північному заході РРФСР, поряд з нацистськими органами розвідки і контррозвідки, в Гдові, Новоржеве, Острові, Печора, Плюсс, Струга Червоних, Старій Руссі функціонували естонські і латвійські відділення поліції безпеки, в яких також служили російські поліцейські.[9]

Німецька влада доручали начальникам поліцейських ділянок підбирати осіб, здатних проникнути в підпілля. До цієї діяльності рекомендувалося залучати близьких родичів і знайомих. Однак підпільники через своїх агентів, які працювали в окупаційній адміністрації, нерідко заздалегідь знали, кого окупанти збираються до них впровадити. З метою виявлення громадян, які підтримували зв'язок з народними месниками, поліція систематично проводила обшуки й облави. У тих районах, де члени підпілля діяли найбільш активно, подібні заходи проводилися часто. У Пскові, наприклад, влітку 1943 року облави проводилися по 10-12 разів на день.[10]

У звіті від 10 листопада 1942 про проведення операції по очищенню від партизан району станції Пригір'я Смоленської області, якою керував начальник поліції Рославля колишній полковник РСЧА Волков, повідомлялося: "Всього перевірка проведена в 60 населених пунктах … З числа затриманих … 96 осіб були передані в руки СД, яка винесла їм вирок. Серед переданих знаходилися 3 партизана, які були послані в села зв'язковими, 15 членів партії, 7 комсомольців ".[11]

Взаємодія німецьких військових і есесівських органів з російської допоміжної поліцією призвело до того, що вже на першому етапі окупації була ліквідована велика частина підпільних груп та їх керівників. Так, у захопленій Смоленської області загинули секретарі Кардимовского підпільного райкому партії Є. І. Биков, А. Е. Гребньов і Т. Ф. Гуреєв, секретар Ярцевского підпільного райкому партії Ф. В. Кузнєцов, Глинського — Ф. Ф. Зімонін, член Смоленського підпільного комітету AM Коля. У Калінінської області були схоплені і розстріляні перші секретарі райкомів В. Є. Єлісєєв, К. Т. Ломтев, С. М. Мазур, І. М. Басов, М. І. Шейко та багато інших.[12]

У Ленінградській області начальник Волотовської районної поліції (агент ГФП) П. І. Мановських і його товариші по службі розгромили місцеву підпільну організацію на чолі з комуністом П. А. Васькін.[13] Пустошкінского району поліція схопила організаторів підпільного і партизанського руху Г. Сидорова і В. Степашкіна, після чого вони були передані ГФП міста Себежа і там розстріляні.[14] Краєзнавець І. І. Цинман з жалем відзначає успішні дії поліції селища Первомайський (Шумяцький район Смоленської області) по знищенню підпільників і євреїв.[15] У Суражі (Орловська область) восени 1942 року, за доносом місцевого начальника поліції Якова Снитко, були проведені поголовні арешти найбільш патріотично налаштованих мешканців міста. Було заарештовано понад 70 осіб, у тому числі і підпільники, відправлені в концтабір Гомеля.[16] У Почепської районі. Орловської області, завдяки активним діям начальника поліції Супрягінской волості Н. В. Конохова, були арештовані і розстріляні кілька активних радянських працівників, у тому числі секретар РК ВКП (б) Василь Сашенко.[17]

Основні російські колабораціоністські формування[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Мюллер Н. Вермахт и оккупация. М., 1974. С. 146.
  2. ↑ а б Беларускі легіён СС: міфы і рэчаіснасць. Архів оригіналу за 18 березня 2012. Процитовано 30 червня 2015.
  3. ↑ «Коллаборационист» — не слишком удачный термин советской официальной пропаганды. В Русском Зарубежье употребляют слово «коллаборант». Тяга к многословию (и многобуквию) — наследие советского времени («Председатель горисполкома» — вместо «головы» или «мэра» etc.)
  4. ↑ СС и Русская вспомогательная полиция (Часть 9) [недоступне посилання з квітня 2019]
  5. ↑ Винница Г. Р. Глава 4. Политика оккупационных властей в отношении еврейского населения Восточной Беларуси // Холокост на оккупированной территории Восточной Беларуси в 1941-1944 годах. — Мн. : Ковчег, 2011. — С. 184-185. — 362 с. — 150 екз. — ISBN 978-985-6950-96-7.
  6. ↑ Ботвинник М. Памятники геноцида евреев Беларуси. Минск, 2000. С. 34; Дин М. Пособники Холокоста. Преступления местной полиции Белоруссии и Украины, 1941—1944. СПб., 2008. С. 278
  7. ↑ Ботвинник М. Памятники геноцида евреев Беларуси. Минск, 2000. С. 34; Дин М. Пособники Холокоста. Преступления местной полиции Белоруссии и Украины, 1941—1944. СПб., 2008. С. 75
  8. ↑ Псков в годы Великой Отечественной войны. Л., 1981. С. 41.
  9. ↑ Патенко А. Н. Северо-Запад России в планах прибалтийских коллаборационистов / Правоохранительная деятельность в Псковской области: история и современность. Псков, 2006. С. 85.
  10. ↑ Ковалев Б. Н. Нацистская оккупация и коллаборационизм в России. С. 127, 130.
  11. ↑ Пережогин В. А. Вопросы коллаборационизма / Антипартизанская война в 1941—1945 гг. Москва-Минск, 2005. С. 124.
  12. ↑ Логунова Т. А. Указ. соч. С. 95.
  13. ↑ Михеев В. П. Оперативно-розыскные и следственные мероприятия по привлечению к ответственности государственных преступников / Контрразведка: вчера и сегодня… С. 35.
  14. ↑ Марго В.К Указ. соч. С. 50-51.
  15. ↑ Цынман И. И. Бабьи Яры Смоленщины. Появление, жизнь и катастрофа Смоленского еврейства. Смоленск, 2001. С. 209.
  16. ↑ Лежнев М. Р. Указ. соч. С. 148.
  17. ↑ Звягинцев В. Е. Указ. соч. С. 626, 654.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Російська_допоміжна_поліція&oldid=41442929