Шарлотта Максеке

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Шарлотта Максеке
Шарлотта Максеке в Огайо у 1890-х
Ім'я при народженні англ. Charlotte Makhomo Manye
Народилася 7 квітня 1871(1871-04-07)[2][1]
Форт-Бофортd, Amathole District Municipalityd, Східна Капська провінція, ПАР[3] або Polokwane Local Municipalityd, Capricorn District Municipalityd, Лімпопо, ПАР[2]
Померла 16 жовтня 1939(1939-10-16)[1] (68 років)
Країна  ПАР[3]
Діяльність політична діячка, громадська активістка, місіонерка
Alma mater Вільберфорський університетd[4]
Знання мов англійська, нідерландська[5], Коса[5], північна сото[5] і африкаанс[5]

Шарлотта Макґомо Максеке (до шлюбу Мання; 7 квітня 1871[6] — 16 жовтня 1939) — південноафриканська релігійна лідерка, політична та соціальна активістка, феміністка, місіонерка. Перша темношкіра жінка, що закінчила університет[7].

Ранні роки[ред. | ред. код]

Шарлотта Макґомо Мання народилася 7 квітня 1871 року у Ґа-Рамокґопа у провінції Лімпопо і зростала у Форт-Бофорті в Східній Капській провінції. Було дочкою Джона Кґопе Мання, сина вождя народу батлоква Модідіма Мання, та Анни Мансі з народу коса[8]. Батько Шарлотти був дорожним бригадиром і пресвітеріанським мирянським проповідником, а мати — вчителькою[9]. Дідусь Шарлотти був головним радником верховного вождя Басутоленду[7]. Незабаром після її народження сім'я переїхала до Форт-Бофорта, де батько влаштувався на роботу у компанії з будівництва доріг[8]. Деталі про її суродженців незрозумілі, проте вона мала сестру Кеті (Katie), що народилася у Форт-Бофорті[10]. Дата народження Шарлотти також точно не відома, є версії, що вона народилася у 1871, 1872 або 1874 роках. Міністр внутрішніх справ ПАР Наледі Пандор досліджував це питання, проте жодних документів не виявив. Дата 1871 року часто вживається, оскільки вона не суперечить даті народження молодшої сестри Шарлотти, яка народилася у 1873 році[6].

У віці 8 років Шарлотта почала здобувати початкову освіту у місіонерській школі, навчаючись в Ісаака Ваучопе в Ейтенхахе. Шарлотта мала добрі знання з нідерландської та англійської мов, математики та музики. Вона проводила багато часу, навчаючи своїх однокласників, часто успішно. Місіонер Ваучопе приписував Шарлотті Мання значні учительські здобутки, особливо стосовно мов. Музичні уміння Мання були помітні ще в ранньому віці. Описуючи її спів, Генрі Рід Нґкаїя, міністр Об'єднаної Церкви та друг родини, писав: «Вона мала голос ангела на небі»[11].

З Ейтенхахе Шарлотта Мання переїхала до Форт-Елізабет, щоб навчатися в Меморіальній школі Едварда під керівництвом Пола Ксініве. Вона закінчила здобуття середньої освіти за рекордний час, досягнувши найвищих можливих результатів. 1885 року Мання переїхала з батьками до Кімберлі після того, як там виявили алмази[11][12].

Гастролі та освіта[ред. | ред. код]

Шарлотта Мання в юному віці

Після прибуття до Кімберлі у 1885 році Шарлотта Мання почала викладати основи мов корінних народів для іммігрантів та англійську для африканців. Шарлотта та її сестра Кеті долучилися до Африканського ювілейного хору у 1891 році. Її талант привернув увагу містера К. В. Бама — місцевого хормейстра, який організовував тур Африканського хору по Європі. Її успіх на її першому сольному виступі у Міському залі Кімберлі дозволив їй приєднатися до європейського туру, керівництво якого перебрав на себе європеєць. Група покинула Кімберлі на початку 1896 року і співала перед європейською авдиторією в багатьох містах континенту. Одним з таких виступів був виступ у лондонському Альберт-голі з нагоди діамантового ювілею королеви Вікторії. Згодом хор гастролював у Північній Америці, зокрема, США та Канаді[13][14].

Під час перебування хору у США його керівництво покинуло його у Клівленді. Єпископ Африканської методистської церкви (АМЕ) в Огайо Деніел А. Пейн, що раніше працював у Капській провінції, згуртував вірян, щоб забезпечити подальше перебування хору в місті. Хоча хористи бажали відвідувати заняття в Говардському університеті, їм запропонували лише церковну стипендію у Вільберфорському університеті — церковному університеті АМЕ в Огайо. Мання прийняла пропозицію. В університеті навчалася у панафриканіста Вільяма Дюбойса[14]. Здобувши ступінь бакалавра у Вільберфорському університеті в 1903 році, Шарлотта Мання стала першою темношкірою жінкою з Південної Африки, яка отримала університетський ступінь[15].

Навчаючись у Вільберфорському університеті, познайомилася з доктором Маршаллом Максеке, що також походив із народу коса (нар. 1 листопада 1874 року в Міддлріфті у Східнокапській провінції[14]). Одружилася 1903 року, ще до весілля переживши викидень[16]. Після цього дітей не мала.

Політичний активізм[ред. | ред. код]

Шарлотта Максеке стала політично активною, почавши співпрацювати з Африканською методистською єпископальною церквою. Вона брала участь у поширенні діяльності церкви в Південній Африці. Максеке брала активну участь у проповідуванні Євангелія та пропагуванні освіти серед південноафриканців[17]. Згодом обрана головою Жіночого місіонерського товариства — структурного підрозділу церкви.

Незабаром після повернення до Південної Африки у 1902 році Шарлотта Максеке стала пропагувати антиколоніальну політику. Разом із двома іншими людбми з Трансваалю вона відвідала одне з перших засідань Конгресу корінних народів Південної Африки, де була однією з небагатьох присутніх там жінок[18]. Шарлотта Максеке була першою південноафриканською соціальною працівницею, призначеною спеціалісткою із соціального забезпечення в магістратському суді Йоганнесбурга і залученою до роботи із неповнолітніми[19]. Максеке була присутня на відкритті Національного конгресу Південної Африки у Блумфонтейні в 1912 році. Під час протестів 1913 року проти «пропускних законів» (закони, які сегрегували темношкіре і корінне населення Південної Африки від решти суспільства, вводячи внутрішню паспортну систему та перепустки) Максеке стала однією з тих, хто підштовхнули жінок до протесту[20].

Максеке багато займалася соціальними та церковними питаннями. Вона писала про політичні та соціальні проблеми жінок. Максеке видавала газету «Umteteli wa Banti», яка розповідала про ці аспекти суспільного життя жінок[21].

Завдяки активній участі у протестах проти «пропускних законів» Максеке створила Жіночу лігу народів банту (BWL), яка згодом стала Жіночою лігою Африканського національного конгресу[22]. BWL під керівництвом Максеке займалася скаргами переважно бідних жінок та селянок[18]. Також організація домагалася покращення умов праці для жінок на фермах, проте ці вимоги влада ігнорувала. Максеке очолювала делегацію до тодішнього прем'єр-міністра Південної Африки Луїса Боти, яка мала обговорити питання перепусток для жінок. Результатом цих дискусій став жіночий протест проти перепусток наступного року. Максеке та ще близько 700 жінок вирушили до міської ради Блумфонтейна і привселюдно спалили свої перепустки[23]. Вона співпрацювала із суфражистською організацією «Жіночий клуб реформ» у Преторії, а потім увійшла до ради європейських жінок та жінок банту. Максеке брала участь у протестах проти низької заробітної плати у Вітватерсранді і в 1920 році приєдналася до спілки промислових та комерційних робітників. Лідерські здібності Максеке призвели до того, що її викликали до Міністерства освіти Південної Африки, щоб дати свідчення для кількох урядових установ та комісій Йоганнесбурга з питань освіти, зокрема, освіти для обох статей[13]. Максеке брала участь у багатьох інших міжрасових групах, які боролися проти апартеїду та за права жінок.

Чоловік Максеке помер у 1928 році. Того ж року вона створила агентство для працевлаштування африканців у Йоганнесбурзі та розпочала роботу офіцера з умовно-дострокового звільнення неповнолітніх[8][10]. Максеке була політично активною до кінця життя, будучи лідеркою Африканського національного конгресу у 1930-х роках[18]. Також вона зіграла важливу роль у створенні Національної ради африканських жінок[18][24].

Шарлотта Максеке померла у Йоганнесбурзі 16 жовтня 1939 року[14].

Спадщина[ред. | ред. код]

На честь Шарлотти Максеке названо:

Африканський національний конгрес щороку проводить відкриту лекцію про Шарлотту Максеке[27].

У Саду Пам'яті в Преторії стоїть пам'ятник Шарлотті Максеке[17].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в свідоцтво про смерть
  2. а б https://www.sahistory.org.za/people/charlotte-nee-manye-maxeke
  3. а б Dictionary of African Biography / E. K. Akyeampong, Henry Louis Gates, Jr.NYC: OUP, 2012. — ISBN 978-0-19-538207-5
  4. https://wilberforcepayne.libguides.com/c.php?g=763792&p=5478039
  5. а б в г https://commons.wikimedia.org/wiki/File:Christian_herald_and_signs_of_our_times_(1891)_(14774387811).jpg
  6. а б Heralded heroine: Why is Charlotte Maxeke’s life such a blurry memory for SA?. mg.co.za (en-ZA) . Процитовано 21 березня 2023.
  7. а б Gerber, David A. (1973). «The First African Woman Graduate of an American University». Negro History Bulletin. 36 (4): 84–85. ISSN 0028-2529. JSTOR 44175530.
  8. а б в The Life and Legacy of Charlotte Mannya-Maxeke (PDF). web.archive.org. 21 березня 2023. Архів оригіналу (PDF) за 21 березня 2023. Процитовано 21 березня 2023.
  9. Charlotte Maxeke. web.archive.org. 28 грудня 2021. Архів оригіналу за 28 грудня 2021. Процитовано 21 березня 2023.
  10. а б Charlotte (née Manye) Maxeke | South African History Online. web.archive.org. 31 серпня 2011. Архів оригіналу за 31 серпня 2011. Процитовано 21 березня 2023.
  11. а б Charlotte Maxeke Tribute – The Reporter (амер.). Процитовано 21 березня 2023.
  12. Charlotte Maxeke | South African History Online. www.sahistory.org.za. Процитовано 21 березня 2023.
  13. а б Charlotte Maxeke » African Feminist Forum. web.archive.org. 8 березня 2022. Архів оригіналу за 8 березня 2022. Процитовано 21 березня 2023.
  14. а б в г A tribute: Dr. Charlotte Manye Maxeke 7 April 1874 - 16 October 1939 | South African History Online. web.archive.org. 25 травня 2016. Архів оригіналу за 25 травня 2016. Процитовано 21 березня 2023.
  15. Inspirational African Women: Charlotte Mannya Maxeke. web.archive.org. 18 грудня 2021. Архів оригіналу за 18 грудня 2021. Процитовано 21 березня 2023.
  16. Charlotte Maxeke still inspires today. News24 (амер.). Процитовано 21 березня 2023.
  17. а б The remarkable life of Charlotte Maxeke | The Heritage Portal. www.theheritageportal.co.za. Процитовано 21 березня 2023.
  18. а б в г WOMEN AND THE AFRICAN NATIONAL CONGRESS, 1912-1943 (PDF).
  19. Charlotte Manye: 'What an educated African girl can do' (with forward by WEB Du Bois) (PDF). web.archive.org. 12 лютого 2022. Архів оригіналу (PDF) за 12 лютого 2022. Процитовано 21 березня 2023.
  20. Wells, Julia C. (1983). Why Women Rebel: A Comparative Study of South African Women's Resistance in Bloemfontein (1913) and Johannesburg (1958). Journal of Southern African Studies. Т. 10, № 1. с. 55—70. ISSN 0305-7070. Процитовано 21 березня 2023.
  21. Umteteli wa Bantu: The Mouthpiece of the Native People, Vol. 1, No. 50, April 9, 1921 | Alexander Street, part of Clarivate. search.alexanderstreet.com. Процитовано 21 березня 2023.
  22. Why is ANCWL still backing Zuma?.
  23. Watson, Warren. LibGuides: History of Wilberforce University: Charlotte Maxeke. wilberforcepayne.libguides.com (англ.). Процитовано 21 березня 2023.
  24. Healy-Clancy, Meghan (2014). The Daughters of Africa and Transatlantic Racial Kinship: Cecilia Lilian Tshabalala and the Women's Club Movement, 1912-1943. Amerikastudien / American Studies. Т. 59, № 4. с. 481—499. ISSN 0340-2827. Процитовано 21 березня 2023.
  25. M Lekota: Welcoming of SAS Charlotte Maxeke | South African Government. www.gov.za. Процитовано 21 березня 2023.
  26. ANCWL praises Maxeke for helping to empower woman. mg.co.za (en-ZA) . Процитовано 21 березня 2023.
  27. A legacy for SA women. SowetanLIVE (en-ZA) . Процитовано 21 березня 2023.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Songs of Zion: The African Methodist Episcopal Church in the United States and South Africa, James T. Campbell, 1995, Oxford: Oxford University Press.
  • Beauty of the Heart: The Life and Times of Charlotte Mannya Maxeke, Zubeida Jaffer, 2016, Bloemfontein: Sun Press.
  • Ana Stevenson and Claire Cooke, «Recovering the Transnational Life of Charlotte Maxeke: An Interview with Zubeida Jaffer.» Safundi: The Journal of South African and American Studies 19, no. 1 (2018): 9-15.