Університет

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Засідання докторів Паризького унівеститету

Університе́т (лат. universitas — «сукупність») — автономний вищий навчальний заклад, тип якого виробився в Європі за середньовіччя. В університеті об'єднується низка факультетів для підготовки фахівців високої кваліфікації з точних, природничих і гуманітарних наук.

Крім освітньої функції університети є науковими установами, в яких викладачі спільно зі студентами виконують наукові дослідження. Провідні університети мають свої видавництва, де друкують навчальну та наукову літературу. Традиційно університети мають привілей надавати своїм студентам та аспірантам наукові ступені бакалаврів, магістрів та докторів.

Генеза університетів[ред.ред. код]

На початку своєї історії практично всі університети мали релігійне спрямування. У Західній Європі засновниками їх були чернечі ордени. Університети тоді зосереджувалися в монастирях, де навчання поєднувалося з молитвою.

Університети Середньовіччя[ред.ред. код]

В XI столітті — XII столітті були засновані Болонський університет (1088), Оксфорд, Тулуза. У всіх цих навчальних закладах вивчали богослов'я, право та медицину.

Середньовічні університети розвивалися під прямим впливом Церкви, яка шукала нові філософські джерела для розуміння Божого слова.

Університети епохи Відродження[ред.ред. код]

У період Відродження більшої уваги надається гуманітарним наукам, із Просвітництвом прийшло зацікавлення природничими та практичними науками.

У XIX — XX ст. захоплення можливостями розуму та техніки відділяють релігійну складову освіти, секуляризують університети, що з часом призвело до цілковитого розділення науки і релігії в освіті.

Освітній процес[ред.ред. код]

Основним методом університетського викладання були лекції професорів. На лекціях викладач читав і коментував книги: праці Аристотеля — на філософському факультеті, трактати Гіппократа — на медичному. Крім лекцій, поширеною формою наукового спілкування були також диспути або прилюдні дискусії, що періодично влаштовувались на богословсько-філософські теми. Диспути могли тривати 15-20 годин. Головний диспутант мусив заздалегідь оприлюднити тези теми, яка давалась для обговорення. На диспуті висловлювались докази за і проти висловленої думки. Вони черпались з книг. Перемагав той, хто міг навести більше цитат, витримок з творів визнаних авторів, підкріплюючи ними свою думку. В одному з диспутів оксфордський магістр Дунс Скотт (1266–1309) вислухав і запам'ятав 200 тез і тут же послідовно їх заперечив. Крім цього, всього учні виконували ще й письмові вправи — писали трактати.

Якщо студент виконував усе передбачене навчальною програмою, то одержував титул бакалавра, далі — магістра, доктора. Але надзвичайна складність навчання приводила до того, що титул бакалавра одержувала лише третина студентів, а магістра — тільки кожний шістнадцятий.

Перші університети мали своє самоврядування і користувались певною автономією щодо церкви, феодалів і міських магістратів. Учні називались студентами, що з латинської означає старанно вчитися. Вони об'єднувались у провінції і нації. Викладачі об'єднувались в особливі організації — факультети — за вмінням викладати той чи інший навчальний предмет. Викладачі вибирали голову факультету — декана. Ректором називали голову університету, якого також вибирали. Шляхом виборів призначались й інші посадові особи.

Але з моменту виникнення університетів церква, користуючись монополією на навчання, намагалася поширити на них свій вплив. Для цього церква надавала університетам різні привілеї та матеріальні допомоги, наповнювала їх своїми викладачами і навіть засновувала свої університети (наприклад, так було з Паризьким університетом). Поступово церква досягла своєї мети, а богословський факультет став найголовнішим.

Викладання велось латиною — міжнародною мовою тогочасної науки. Отож юнаки з різних країн могли вчитися в будь-якому університеті Європи. Лише в XIV ст. з'явилися школи з викладанням національними мовами. Навчання було усним. Письмових завдань не давали. Щоб полегшити студентам запам'ятовування, використовували спеціальні прийоми. Наприклад, граматичним правилам надавали віршованої форми. У XII ст. склався тип мандрівного студента — ваганта. До кінця XII ст. в університетах було, як правило, чотири факультети, очолювані деканами: підготовчий, або артистичний (від латинського «ars» (множина «artes») — мистецтво), де вивчали протягом 5—7 років «сім вільних мистецтв» — наук, відомих уже в пізньоантичні часи — так зв. trivium становили граматика, риторика, логіка, або філософія, і quadrivium — математика, астрономія, геометрія і музика; юридичний; медичний і богословський (термін навчання 5—6 років). Особи, які навчалися на підготовчому (артистичному) факультеті, складали іспит і діставали ступінь «бакалавра мистецтв» (з лат. baccalaureatus — увінчаний лавром). Вони могли продовжувати навчання далі і, склавши магістерський іспит і витримавши диспут, отримували від університетського канцлера licentiam docendi, тобто право викладати. Далі вони могли здобути титул «магістра вільних мистецтв»(magister artium liberalium). Однак це означало значні витрати на подарунки й пригощання, а також накладало обов'язок принаймні два наступні роки викладати в університеті, тому більшість студентів задовольнялися отриманням licentiam docendi. Магістри, а часто вже й бакалаври, могли записатися на якийсь з вищих факультетів, і після закінчення повного курсу навчання в університеті (11—13 років) випускники одержували звання «доктора наук».


Див. також: Науковий ступінь.

Класифікація[ред.ред. код]

Університети в Україні[ред.ред. код]

Першим університетом на землях України вважають Слов'яно-греко-латинську академію в місті Острог (нині Рівненська область). Назва академія — розповсюджена назва навчального закладу, що дорівнював університету. Латиною всі університети називались академіями (або колегіями), бо латина була мовою науки і освіти тих часів, також і міжнародною мовою спілкування в Західній Європі. (Латиною — Collegium maius називали університет у Кракові, Accademia dei Lincei — назва університету в Римі, заснованого у 1603 році маркізом Федеріко Чезі, він дав і назву.).

Точних відомостей про день і рік фундації навчального закладу університетського типу в Острозі не збережено. За документами зафіксована наявність академії з 1576 року. Цей рік і вважають роком заснування, хоча воно відбулося раніше. Ініціатива йшла від князя Острозького, Костянтина Костянтиновича, православного віросповідування. Першим ректором Острозької академії був поет Герасим Смотрицький (…? — 1594).

Академія і її уряд стояли на позиціях просвітництва православної молоді, що викликало опір з боку католицьких громад і єпископів. Агітація за католицизм була проведена з нащадками князя, і ті перейшли в католицтво. Відтоді існування академії визнано небажаним і заклад зачинили у 1636 році. Академія в Острозі відновлена лише за часів незалежності України і отримання нею своєї державності.

Києво-Могилянська академія (1659)[ред.ред. код]

Києво-Могилянську академію вважають другою за часом фундації на землях України. Гроші на заснування школи і навіть землю для її розташування надала Галшка Гулевичівна, що походила з західних земель України. Бо там добре знали про існування академій. Найближчі до Острога і Львова академії вже існували в Кракові, Замосці, Відні, Празі. Школа при монастирі — звичний початок багатьох академій чи колегій.

Києво-Могилянська академія, створена 1659 р. на Подолі на базі Києво-Братської колегії, що виникла у 1632 внаслідок злиття Київської Братської та Лаврської шкіл, зібрала найбільшу кількість освічених, найкращих на той час діячів науки та культури: це і Петро Могила (опікун академії), Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Лазар Баранович та інші. Усі вони зробили певний внесок у розвиток педагогічної думки, розглядали загальні питання виховання і навчання молоді, розробляли методичні рекомендації. Одні з них присвячували окремі праці проблемам освіти, створювали підручники та навчальні посібники, інші — порушували освітні питання в полемічних працях, виступах, промовах. У заснуванні Києво-Могилянської академії почесне місце належить Єлизаветі Гулевичівні, дружині київського воєводи, поборниці українського освітництва, яка подарувала свою садибу із землями для створення цього культурно-освітнього комплексу.

Курс навчання в академії тривав 12 років і поділявся на 8 класів: фару (підготовчий клас), інфиму (молодший клас), граматику, синтаксиму і вищі — поетику, риторику, філософію й богослов'я. Студенти набували філологічної підготовки, обов'язковим було знання мов: слов'янської, української літературної, церковнослов'янської, грецької, латинської, польської, оволодівали поетичним і риторичним мистецтвом, вивчали класичну грецьку та римську й частково середньовічну літератури, історію, географію, філософію й богослов´я. З часом було введено курс російської, французької, німецької та староєврейської мов, чисту й мішану математику (тригонометрію, фізику, астрономію, архітектуру), а в останні роки існування академії — класи домашньої й сільської економіки й медицини. Значне місце відводилося художній і музичній освіті. Києво-Могилянська академія була визначним науковим осередком, де формувався один з центрів філософської думки слов'янського світу загалом, відбувалося становлення української літературної мови, склалася літературна й поетична школа. Щороку в академії навчалося від 500 до 2000 студентів, вікових обмежень не було. У 1817 р. академію закрили, й замість неї в тому ж році було створено Київську духовну семінарію, перейменовану у 1819 р. в Духовну академію, яка припинила своє існування у 1918 р. У 1992 р. академію було відроджено як Національний університет «Києво-Могилянська академія».

Києво-Могилянська академія почалася зі школи при монастирі 15 жовтня 1615 року на Подолі. Незабаром стала академією. До зміцнення академії доклали розум, руки і гроші гетьман Петро Конашевич Сагайдачний і митрополит Могила. Згодом до назви Києво додали Могилянська і утворилася сучасна назва. Скорочено Київську академію часто називають просто Могилянка.

Львівський університет[ред.ред. код]

Львівський університет (тобто колегіум католицького зразка) засновано у місті Львів 20 січня 1661 року єзуїтами. Це три перші університети України.


Університети в УРСР[ред.ред. код]

На відміну від західних радянські університети автономії не мали. Відмінна була й структура радянських університетів від західних, зокрема відсутністю богословських й медичних факультетів. Останні після 1917 відокремлено від університетів і перетворено на самостійні інститути. У Донецьку створено університет у 1965 р., Сімферопольський відновлено у 1972 р., наслідком чого чисельність університетів в УРСР зросла з 7 до 9. Усі вони перейшли з республіканського до загально-союзного підпорядкування Міністерству вищої освіти СРСР. Число студентів на кінець 1970-их pp. — становило близько 110 000. Загальний стан українських університетів видно з таблиці:

Дата заснування Місто Кількість факультетів Кількість викладачів Кількість студентів
1661 Львів 13 (1978) Понад 700 (1973) Бл. 12000 (1973)
1805 Харків 12 (1978) Понад 900 (1977) Бл. 12000 (1977)
1834 Київ 17 (1979) Пон. 1500 (1979) Бл. 18 700 (1979)
1865 Одеса 9 (1978) 2 400 (1974) 11500 (1974)
1875 Чернівці 9 (1978) Понад 500 (1977) Бл. 10000 (1977)
1918 Дніпропетровськ 10 (1978) Понад 800 (1978) Понад 12700 (1978)
1918 Сімферополь 8 (1978) Понад 300 (1975) 5700 (1975)
1945 Ужгород 11 (1978) 570 (1976) Понад 9400 (1979)
1965 Донецьк 10 (1978) Бл. 700 (1978) 10200 (1978)

Назагал кількість університетів в Україні пропорційно до кількості населення значно менше, ніж на Заході, але також менше й порівняно з іншими країнами радянського блоку: 1 на 5,4 млн (на 1975 — 76), тоді як по всьому СРСР це співвідношення було — 1 на 4,4, у Румунії — на 3,5, у Польщі — на 3,4, у Болгарії — на 2,9, у Східній Німеччині — на 2,7, в Угорщині — на 2,6, у Чехо-Словаччині — на 2,4.

На відміну від західних університетів в СРСРУРСР) практикується вечірнє й заочне навчання («без відриву від виробництва»), особливо поширене з ініціативи М. Хрущова від 1958 р. Воно зросло в УРСР з 44,2% від загального числа студентів 1958—59 до 61,3% 196566. Після падіння Хрущова, ця кількість почала спадати і на 1977—78 знизилося знову до попередніх 44,2%.

До університету приймають осіб віком до 35 років на основі (як і до інших високих шкіл) конкурсного іспиту. Перевага надається особам, що по закінченні середньої школи мають 2-річний стаж праці на виробництві (до якої прирівнюється перебування на військовій службі). Особливими привілеями користуються співробітники КДБ й міліції, яких приймають без іспитів, якщо вони мають бодай початок вищої освіти з свого фаху, або за наявності тільки середньої — за полегшеним іспитом поза конкурсом.

Навчання, залежно від факультету, триває 4-6 років, на вечірніх і заочних відділах — 5-6, на так званих загально-технічних факультетах (в Ужгороді й Чернівцях) — 3 pp. До 1967 університети мали «загально-наукові» факультети з скороченою програмою до 2-3 pp.; деякі з них були філіями поза осередком університету (у Горлівці при Донецькому, у Рівному при Київському університеті). Після ліквідації цих факультетів філії в Горлівці й Рівному існували ще до кінця 1960-их pp. під назвою заочних відділів, 1968 відкрито (як заочний факультет, а потім відділ загально-технічного факултету) філію Ужгородського університету у Виноградові, ліквідовано 1978.

З самого початку встановлення Радянської влади в Україні система університетської освіти пережила не найкращі часи. Зокрема, примусова трасформація університетів на ІНО значно позначилися і на рівні виховної і наукової діяльності вищої школи в Україні.

ІНО — вищі педагогічні навчальні заклади, створені в УРСР, починаючи з Харківського (1920 року), на базі університетів і педагогічних закладів. Вони були покликані готували працівників освіти для загальноосвітніх і професійних шкіл усіх типів і виховних закладів.

В реальності ж, ІНО було створено фактично на руїнах усіх українських університетів, коли, замість цілої низки факультетів, в кожному українському університеті було утворено два-три факультети-покручі: соціального виховання (три-чотирирічні), професійної освіти (чотирирічні), інколи — робітничий факультет (трирічний).

Аж за 10 років, коли у 1930–1933 роках тепер уже на базі ІНО для підготовки професійних кадрів було створено інститути соціального виховання та інститути професійної освіти за принципом фахової орієнтації, університети поступово відродилися.

Радянська політика в ділянці університетської освіти виявляла виразне спрямування на національну дискримінацію й русифікацію. Поряд з існуючою відсотковою нормою, понад яку неможна було приймати до університетів євреїв, так само всілякими засобами обмежується й кількість українських студентів, супроти яких перевага надається росіянам, навіть приїжджим з РРФСР, супроти місцевих українців. Наслідком чого в університетах УРСР на 1965 було тільки 61% студентів-українців. А за даними «Українського Вісника» (ч. 7-8, весна 1974), існує інструкція, за якою до високих шкіл західних областей України заборонено приймати понад 25% місцевої молоді. Адміністративно-викладацький персонал українських університетів також великою мірою російський, навіть в університетах, найменше зросійщених, наприклад, у Львівському на 1950 українців було менше половини, в Ужгородському на 1959 — тільки 61%.

Особливо від кінця другої світової війни університети в УРСР перетворилися на вогнища посиленої русифікації. Замість обов'язкових вступних іспитів з української й російської мов, від 1954 українську поступово усунено й обов'язковою лишилася тільки російська мова. Планомірне усування української мови з викладання набуло прискорення з 1959 (на основі хрущовського закону «Про зміцнення зв'язку школи з життям»), так що на 1970-ті pp. українська мова тільки частково збереглася на українських відділах філологічних факультетів. Через те, що вчені звання централізовано надає Всесоюзна атестаційна комісія (ВАК) у Москві, кандидатські й докторські дисертації українські вчені зобов'язані писати російською мовою, навіть з української літератури й мовознавства. В університетських виданнях переважають, за малими винятками, російськомовні.

Університети незалежної України[ред.ред. код]

Університети української еміграції[ред.ред. код]

На еміграції, крім Українського Вільного Університету, який існує з 1921 (тепер у Мюнхені), заходами Верховного Архієпископа Й. Сліпого створено 1963 Український Католичний Університет ім. св. Климента в Римі (з кількома філіями). УВУ має право надавати наукові ступені.

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Освіта Це незавершена стаття про освіту.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.