Георгакіс Олімпіос

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Георгакіс Олімпіос
Olympios giorgakis.jpg
Народився березень 1772[1]
Livadid, Elassona Municipalityd, Регіон Фессалія, Греція
Помер 23 вересня 1821(1821-09-23)[1] (49 років)
Нямц, Румунська Молдова
Країна Greek Independence 1821.svg Греція
Діяльність військовослужбовець
Знання мов Новогрецька
Учасник Грецька революція
Членство Філікі Етерія
Посада член Філікі Етерія[d]
Військове звання генерал
У шлюбі з Чучук Стана
Нагороди
орден Святої Анни 4 ступеня

Георгакіс Ніколау Олімпіос, грец. Γεωργάκης Νικολάου Ολύμπιος, рум. Iordache Olimpiotul, серб. Kapetan Jorgać; 1772(1772) — 1821) — грецький воєначальник, клефт гори Олімп, учасник сербської революції і російсько-османської війни 1806—1812 років, один з керівників грецького таємного товариства Філікі Етерія у Валахії і Молдови (сьогоднішня Румунія).[2]

Біографія[ред. | ред. код]

Георгакіс Олімпіос

Георгакіс народився у селі Ліваді в номі Лариса в березні 1772 року.

Його батько, Ніколаос Лазос, походив з відомого роду клефтів і арматолів Лазос, багато членів якої загинули в боях або були вбиті османами. Мати Георгакіса померла через кілька років після його народження і він виріс з батьком і бабусею. У Ліваді Георгакіс закінчив школу[3].

Георгакіс у 20-річному віці приєднався до загону свого родича Ексархоса Лазоса, а потім до загону свого дядька Толіоса Лазоса, де пробув 5 років. У 1798 році в бою біля монастиря Петра Толіос Лазос загинув. Георгакіс, згідно з клефтською традицією, був обраний капітаном і, оскільки він успадкував арматолікі (воєводство) Олімпу від своїх родичів, за ним закріпився епітет Олімпіос. Сам Георгакіс зазвичай підписувався як Георгакіс Ніколау Олімпіос[4].

Олімп з 1798 року стало ареною жорстоких боїв після того як Алі-паша Тепеленський вирішив включити цей регіон у свої володіння.

На останньому етапі Мухтар-паша син Алі очолив каральні операції і повів 20 тисяч турко-албанців проти клефтів Олімпу. Після декількох боїв деякі командири з сім'ями перебралися на острови Скопелос і Скіатос. Олімпіос залишився і продовжив партизанську війну.

Перше сербське повстання[ред. | ред. код]

У 1804 році під керівництвом Карагеоргія повстала Сербія. Олімпіос разом з командирами Нікоцарасом і Каратасосом прийняв рішення пробитися до Сербії на допомогу сербським повстанцям. Сербське повстання, після перших успіхів, пішло на спад. Керівництво перейшло до Милоша Обреновича, а Карагеоргій знайшов притулок у Бессарабії.

У Сербії Олімпіос побратався з сербським воєначальником Велко Петровичем, вдова якого Стана, після смерті останнього стала дружиною Олімпіоса. Зі Станою в Олімпіоса було троє дітей: Мілан, Олександр і Єфросинія, яка народилася вже після його смерті.

Російсько-осмнська війна (1806—1812)[ред. | ред. код]

Після Сербії Олімпіос перебрався в дунайські князівства (Валахія і Молдавія), де від імені султана правили греки, що мали при собі гарнізони арнаутів (греків або еллінізірованних православних албанців). З початком війни в 1806 році Олімпіос на чолі 1300 бійців приєднався до корпусу Івана Ісаєва і, відзначившись у боях, взявши в полон 3200 османів. 3 грудня 1807 року отримав звання полковника.

З відновленням військових дій Олімпіос відзначився 9 жовтня 1811 року на правому березі Дунаю, біля Відіна, в атаці на османську кавалерію. За це отримав орден Святої Анни 4-го ступеня[4].

Грецька революція[ред. | ред. код]

Докладніше: Грецька революція

У лютому 1820 року Олександр Іпсіланті, який очолив «Філікі Етерія», в ході засідання в своєму будинку в Києві, призначив Олімпіоса командувачем революційних сил в князівствах. У будинку Левентіса Олімпіос склав присягу і приступив до організації своїх сил.

16 лютого 1821 року в засіданні, в будинку сестри Іпсіланті в Кишиневі, було прийнято рішення почати військові дії і 22 лютого Іпсіланті з групою соратників перейшов Прут і прибув в Ясси [5].

16 березня Олімпіос і Янніс Фармакіс вступили в Бухарест, розформували владу міста, підняли прапор революції і призначили комендантами міста Савваса Камінаріса і Тудор Владимиреску, який 19 березня підійшов до грецького монастиря Котроченах[ro] недалеко від міста [6] .

До цього часу російський імператор Олександр I відмежувався від руху Іпсіланті. Майже відразу ж, 23 березня, константинопольський патріарх Григорій V піддав анафемі Грецьку революцію і Іпсіланті [7].

1 травня османські війська увійшли в князівства. Комендант Бухареста Савва Камінаріс перейшов до османів. Владимиреску, за допомогою австрійського консула Удрицького, почав таємні переговори з османами. Він хотів стати господарем Валахії, обіцяючи османам нейтралізувати Іпсіланті [8] [7].

21 травня Олімпіос, дізнавшись з листа сербського воєначальника Хаджи-Продана про невдоволення в таборі Владимиреску, на чолі 230 бійців, прибув у Голешті, де стояли 3 тисячі волоських пандурів. Олімпіос звинуватив публічно свого колишнього друга в зраді і, заручившись підтримкою пандурів (за деякими відомостями, підкупив командирів загонів), відправив Владимиреску в табір Іпсіланті в Тирговіште під трибунал [9].

Трибунал у Тирговіште засудив Владимиреску до смерті[10]. Перед смертю Владимиреску за наказом Іпсіланті катували, а потім убили. Тіло розрубали на частини і кинули в колодязь.

У першому великому бої з османськими силами 7 червня 1821 року під Драгашані повстанці зазнали поразки.

Після Драгашан повстанці втратили надію на успішний результат своєї кампанії в князівствах. Іпсіланті в супроводі загону Олімпіоса попрямував до австрійського кордону, в надії через Трієст дістатися до повсталої до цього часу Греції.

Провівши Іпсіланті до австрійського кордону і попрощавшись з сім'єю, Олімпіос і Фармакіс на чолі 350 бійців зробили спробу через Молдавію пробратися в Бессарабію, а звідти до Греції. Оточені великими османськими силами, повстанці дали багатоденний бій, обороняючись у монастирі Секку.

23 вересня 1821 року Фармакіс і більшість захисників монастиря здалися, але були вбиті османами. Георгакіс Олімпіос і ще 11 бійців забарикадувалися на дзвіниці монастиря і після короткого бою підірвали себе і османів.

Примітки[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Δημήτριος Φωτιάδης. Η Επανάσταση του 21. — ΜΕΛΙΣΣΑ, 1971.
  • Λεβέντης. Απομνημονέυματα (Βουρνάς, Φιλική Εταιρία). — Αθήνα, 1959.
  • Ιωάννης Φιλήμων. Δοκίμιον Ιστορικόν περί της Ελληνικής Επαναστάσεως. — 1859-1861.