Григорович-Барський Павло Павлович
| Павло Павлович Григорович-Барський | |
|---|---|
| Народження |
8 серпня 1887 Київ |
| Смерть | невідомо |
| Країна |
.svg){kind=small} УНР |
| Приналежність |
 Армія УНР |
| Освіта | Юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка |
| Звання |
 Підполковник |
| Командування | помічник коменданта комендатури штабу Армії УНР |
| Війни / битви |
Перша світова війна Радянсько-українська війна |
| Нагороди |
 |
Григорович-Барський Павло Павлович (8 серпня 1887, м. Київ - 1943, с. Воля-Угруська) - підполковник Армії УНР. Син київського купця Павла Миколайовича Григоровича-Барського, нащадок архітектора Івана Григоровича Григоровича-Барського[1].
Біографія[ред. | ред. код]
Закінчив Ананьєвську гімназію, юридичний факультет Київського університету. У 1911 р. вступив на військову службу однорічником 2-го розряду до 1-го піхотного Нєвського полку (Смоленськ), у 1912 р. витримав іспит на звання прапорщика запасу та повернувся на цивільну службу. У липні 1914 р. мобілізований до 250-го піхотного Балтинського полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. У листопаді 1914 р. поранений[2]. У лютому 1915 р. потрапив до німецького полону. Останнє звання у російській армії — поручник.
У 1916 р. став одним з засновників гуртка офіцерів-українців у таборах для військовополонених російської армії у Німеччині. У 1917 р. був одним з організаторів Українського полку ім. Т. Г. Шевченка, з військовополонених-українців, а у січні 1918 р. — 1-ї Української (Синьожупанної) дивізії. У січні-квітні 1918 р. обіймав посади командира куреня та помічника командира 2-го Українського (Синьожупанного) полку військ Центральної Ради. По розформуванні німцями 1-ї Української (Синьожупанної) дивізії у квітні 1918 р. працював завідувачем юридичним відділом Всеукраїнської спілки земств, головою якої деякий час був С. В. Петлюра. У листопаді 1918 р. — уповноважений Національного союзу з організації повстання проти П. П. Скоропадського у Літинському повіті. З грудня 1918 р. — голова липовецького повітового суду. З червня 1919 р. — командир кінної сотні у загоні повстанського отамана Я. Шепеля, який згодом влився до складу Дієвої армії УНР. З жовтня 1919 р. начальник Охорони Головного Отамана, з 1 серпня 1920 р. — помічник коменданта комендатури штабу Армії УНР. У 1920-30-х рр мешкав на еміграції у Польщі. До другої Світової війни проживав з сім'єю в місті Хелм та селі Воля Угруська. У с. Терятин разом із дружиною Єлизаветою Євгенівною організували аматорський гурток при Народній Українській школі 7 ім. М. Грушевського.
Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]
28 травня 2011 року у мікрорайоні Оболонь було відкрито пам’ятник «Старшинам Армії УНР – уродженцям Києва». Пам’ятник являє собою збільшену копію ордена «Хрест Симона Петлюри». Більш ніж двометровий «Хрест Симона Петлюри» встановлений на постаменті, на якому з чотирьох сторін світу закріплені меморіальні дошки з іменами 34 старшин Армії УНР та Української Держави, які були уродженцями Києва (імена яких вдалося встановити історикам). Серед іншого вигравіруване й ім'я Павла Григоровича-Барського.
Джерела[ред. | ред. код]
- Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга II. — К. : Темпора, 2011. — 355 с. — ISBN 978-617-569-041-3.
- ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 67. — С. 196–197.
- ↑ Севрук, Ольга. Родословное древо. Библиотека "Голубинский" (рос.). Платонов А. А. Процитовано 12.02.2022.
{{cite web}}:|archive-date=вимагає|archive-url=(довідка) - ↑ Инкулец, Ф. К. (1921). История 250-го пехотного Балтинского полка (рос.). Кишинев. с. 14.