Гук Лідія Ларіонівна

Гук Лідія Ларіонівна
Народилася	28 жовтня 1938(1938-10-28) Лохвицький район, Полтавська область, Українська РСР, СРСР
Померла	14 липня 2011(2011-07-14) (72 роки)
Alma mater	Національний медичний університет імені О.О. Богомольця

Гук Лідія Ларіонівна (28 жовтня 1938, Сенча, Лохвицький район, Полтавська область — 14 липня 2011, Скадовськ) — лікарка, еколог, громадська діячка, одна з когорти репресованих шістдесятників.

Життєпис

Народилася у селянській родині. Мати Анастасія Чуб, працювала на свинофермі. Батько, Ларіон Півень, помер 1948 р., коли 10-річна Лідія пішла до школи.

Після закінчення у 1957 р. десяти­річки, пішла за комсомольською путівкою в колгосп, працювала на птахофермі. За її спогадами, мріяла покращити життя селян. У 1959 р. вступила в КПРС, була секретарем комсомоль­ської організації, членом бюро райкому комсомолу. Згодом дійшла до висновку, що від неї на селі нічого не залежить.

У 1960 р. вступила на санітарно-гігієнічний факультет Київського медичного інститу­ту. Жила в гуртожитку. Познайомилася зі студентами медінституту Миколою Плахотнюком, Олесем Сергієнком, Ярославом Гевричем. Увійшла до неформального гуртка студентської молоді, яка виступала за українське національне відродження. Вимагала від керівництва інституту, щоб ви­конувалася постанова міністра про викладання українською мовою.

У 1966 р. підписалася під вимогою відкритого суду над Ярославом Гевричем, якого було заарештовано у 1965 р. Брала участь у зборі грошей на пам'ятник Василеві Симоненку. Щороку брала участь у вшануванні пам'яті Т. Г. Шевченка 22 травня.

У Клубі творчої мо­лоді познайомилася з Аллою Горською, Надією Світличною, Окса­ною Мешко, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук, Олесем Шев­ченком. Читала і розповсюджувала літературу самвидаву.

У 1967 р. була направлена на роботу санітарним лікарем санепідстанції у м. Скадовськ Херсонської області. Розповсюджувала літературу самвидаву, у неї вдома проводилися вечори, де читали твори Тараса Шевченка, Івана Драча, Василя Симоненка, Ліни Костенко.

З початком арештів української інтелігенції, 16-17 лютого 1972 р. працівники КГБ провели вдома у Гук обшук. Була вилучена література, зокрема самвидав, зошити з її віршами, записники, вирізки з газеті. Гук та її знайомих викликали на допити. Дехто з її знайомих дали свідчення, що Гук «захищала бандерівців», говорила русифікацію, голод 1933 р., відсутність свободи слова, окупацію Чехословаччини. У двох її віршах слідство вбачили «наклепи на дружбу народів СРСР».

Гук опротестувала обшук Прокуророві УРСР. 28 березня 1972 р. вона направила листа до ЦК КПУ про незаконні вилу­чення, зазначивши в ньому, що в Україні слід провести українізацію, зупинену у 30-х роках. 19 квітня 1972 р. подала заяву до райкому КПУ на захист заарештованих представників української інтелігенції.

3 серпня 1972 р. були проведені обшуки вдома і на робочому місці Гук, у неї взяли підписку про невиїзд. 9 грудня 1972 р. Гук заарештували і звинуватили у «зведенні наклепів на радянський державний і суспільний лад» (ст. 187-1 Кримінального кодексу УРСР). Утримувалася у слідчому ізоляторі Херсона, відкидала всі звинувачення. На судовому засіданні більшість свідків відмовилися від об­винувальних показів. 9 лютого 1973 року засуджена Херсонським обласним судом у закритому засіданні на 1 рік таборів загального режиму.

Термін відбувала в Дніпродзержинську. Працювала на швейному підприємстві, де прасувала білизну. Була звільнена за 2,5 місяці до кінця строку, у вересні 1973 р. Після звільнення Гук ніде не брали на роботу, зрештою прийняли лікарем-методистом районної лікарні. У 1974 р. Гук взяли на роботу в санепідемстанцію лікарем з комунальної гігієни, де вона працювала до 2001 р.

Увійшла до складу Української гельсінської групи та очолила її осередок у Скадовську.

У 1977 р. Гук встановила, що вирощування рису з застосуванням от­рутохімікатів поблизу курортної зони в Джарилгацькій затоці призвело до забруднення морської води, її опріснення, зникнення бичків, креветок, камба­ли. Публікація її замітки про це в газеті збурила гро­мадську думку, призвела до численних зборів та мітингів. У 1988 р. разом з однодумцями створила екологічне товариство «Джарилгач». Внаслідок наукових досліджень та матеріалів у ЗМІ у кінці 1980-х років було заборонене вирощуван­ня рису в Скадовській зоні за цією технологією, а у 1998 р. Кабінет міністрів надав Скадовській медичній зоні статус оздоровчої державного зна­чення.

11 серпня 1989 р. Херсонський обласний суд скасував свій вирок та постанову Верховного суду, Гук була реабілітована.

З лютого 1989 р. брала участь у створенні Народного Руху Ук­раїни, була делегатом Установчого з'їзду. До 2001 р. очолювала районну організацію НРУ. Була активним діячем «Союзу українок».

Створила і очолювала низку організацій та проєктів, які опікувались пенсіонерами, дітьми-сиротами, дітьми Чорнобиля, вела екологічну роботу.

У 1994 р. висувалася кандидатом у депутати Верховної Ради, та не пройшла.

Домоглася будівництва храму Української автокефальної православної церкви  в Скадовську (храм було споруджено після її смерті).

Родина

У 1962 р. одружилася з сином репресованого Василем Гуком (помер 1971 р.). У 1966 р. народився син Ярослав (закінчив факультет електроніки Київсь­кого політехнічного інституту, університет у Бостоні (США), пра­цює в Канаді.

Донька Ярослава, 1978 р.н., закінчила Херсонський педагогічний університет, історик-правознавець, психолог.

Джерела

• Свобода (газета), 29 липня 2011 р. С. 22.
• В. В. Овсієнко. Гук Лідія Ларіонівна. Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2023. — ISBN 966-02-2074-X.. Архів оригіналу за 30 листопада 2018. Процитовано 29.11.2018.
• Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина І. — Харків : Харківська правозахисна група; "Права людини", 2006. — Т. 1. — С. 195-199. — 1500 прим. — ISBN 966-8919-09-2.