Лохвицький район
| Лохвицький район | |||||
|---|---|---|---|---|---|
| |||||
| |||||
| Район на карті області | |||||
| Основні дані | |||||
| Країна: |  Україна
| ||||
| Область/АРК: | Полтавська область | ||||
| Код КОАТУУ: | 5322600000 | ||||
| Утворений: | 1923 | ||||
| Населення: | ▼ 43 088 (на 1.02.2016) | ||||
| Площа: | 1300 км² | ||||
| Густота: | 34.6 осіб/км² | ||||
| Тел. код: | +380-5356 | ||||
| Поштові індекси: | 37200—37265 | ||||
| Населені пункти та ради | |||||
| Районний центр: | Лохвиця | ||||
| Міські ради: | 2 | ||||
| Сільські ради: | 19 | ||||
| Міста: | 2 | ||||
| Села: | 79 | ||||
| |||||
| Мапа району | |||||
| Районна влада | |||||
| Адреса: | 37200, Полтавська обл., Лохвицький р-н, м. Лохвиця, вул. Перемоги, 1, 3-40-12 | ||||
| Вебсторінка: | Лохвицька РДА Лохвицька районна рада | ||||
| Голова РДА: | Рязанов Володимир Володимирович | ||||
| Голова ради: | Храпаль Анатолій Олександрович | ||||
| Мапа | |||||
|
| |||||
|
| |||||
Ло́хвицький райо́н — район Полтавської області в Україні з центром у місті Лохвиці.
Зміст
Історія[ред. | ред. код]
Територія Лохвицького району була заселена ще на почтаку нашої ери. Свідчення тому — ранньослов'янський могильник Черняхівської культури. В X—XI ст. ця місцевість була одним із укріплень оборонної лінії Посулля та входила до складу Переяславського князівства.
В 1320 році адміністративний центр району — місто Лохвиця. Невелике поселення вперше офіційно згадується в історичних документах в зв'язку з належністю його до Великого князівства Литовського[1]. В 15 столітті поселення було вотчиною князів Глинських.[2] В 1500 році Московія захопила частину північно-східних земель і утворила Путивльське воєводство, до складу якого увійшла і Лохвиця. На рубежі 17 століття, в результаті військового конфлікту між польсько-литовською державою Річ Посполита і Московією, Лохвиця відійшла до Речі Посполитої[3] і з навколишніми територіями перебувала у володінні князів Вишневецьких[4].
В «Книге большого чертежа» (1618) Лохвиця зазначена як «городок», що мав фортифікаційні укріплення. Місто також відображене на карті книги «Опис України» французького інженера Гійома Левассера де-Боплана, виданій у Руані в 1651 році. У 1644 р. місто одержало магдебурзьке право[5] і герб, що зображував міські ворота з баштами на них.
В 1648—1658 роках Лохвиця — сотенне місто Миргородського, пізніше Лубенського (1658—1781 р.р.)полків. Під час Визвольної війни[6] проти польської шляхти лохвицька козача сотня у складі війська Богдана Хмельницького брала участь у битвах під Пилявцями (1648), Зборовом (1649), Берестечком (1651), Батогом (1652), Жванцем (1653). Під час Північної війни між Росією[7] і Швецією Лохвицький сотник П.Мартос підтримував гетьмана Івана Мазепу. В місті знаходилася гетьманська казна.
Після ліквідації автономії Лівобережної України[8] Лохвицький повіт увійшов до складу Чернігівського намісництва (1781—1796), а згодом — до Малоросійської (1796—1802) та Полтавської губерній[9] (1802—1923). Межі Лохвицького повіту у різні часи були неоднаковими. До його складу входили десятки менших чи більших сіл, хуторів та поселень сучасної Чорнухівщини, Сумщини та Чернігівщини.
На початку ХХ століття Лохвицький повіт був в основному сільськогосподарським. Разом з тим на його території працювало кілька невеликих промислових підприємств та кустарних майстерень. В повіті, зокрема, працювало 7 цегельних заводів, завод по обробці шкір тварин, два винокуренних заводи, механічна слюсарна майстерня, скотобійня, два ковбасні цехи, воскобійня, фабрика масляних фарб, пізніше стала до ладу тютюнова фабрика Дунаєвського.[10]
В 1905—1907 роках у Лохвицькому повіті відбулися перші масові заворушення проти самодержавної політики, в яких активну участь брав письменник з с. Харківці Архип Тесленко.
Переписом 1910 року у Лохвиці зафіксовано 1689 господарств (козацьких — 691, селянських — 216, єврейських —406) і 9531 жителя. Станом на 1917 рік у місті діяли 6 православних церков і синагога, жіноча гімназія, реальне, міське та комерційне училища, учбові ремісничі майстерні, електростанція, аптека, земська лікарня, кінотеатр, Народний будинок (театр), Товариство сільських господарств, два товариства взаємного кредиту, три друкарні, цегельний і шкіряний заводи, тютюнова фабрика.
Напередодні революційних подій 1917 року Лохвицький повіт включав 260 населених пунктів, об'єднаних у 15 волостей — Андріяшівську, Білоусівську, Білоцерківську, Вороньківську, Гнідинську, Іваницьку, Лохвицьку, Луганську, Макіївську, Озерянську, Пісківську, Свиридівську, Сенчанську, Чорнухинську, Юсківську). У повіті діяло 158 шкіл, де навчалося 9996 учнів, на 15 лікарняних дільницях працювало 16 лікарів і 27 фельдшерів.
10 березня 1917 року обрано першу Лохвицьку Раду робітничих і селянських депутатів. Радянську владу на Лохвиччині було проголошено 22 січня 1918 року на першому повітовому З'їзді Рад Лохвиччини, а 7 березня 1923 року був утворений Лохвицький район як окрема адміністративно-територіальна одиниця у складі 6 волостей. В квітні 1923 року було створено Роменську округу, яка складалася з Роменського, Гадяцького, Лохвицького повітів, двох волостей з Прилуцького та Лебединського повітів. У 1927 році Роменська округа складалася вже з 13 повітів, найбільшим з яких був Лохвицький. Згодом Лохвицький район увійшов до складу Лубенського округу, а з вересня 1930 року — наш район перебував у складі Харківської області. І тільки у вересні 1937 року став районним центром Полтавської області.
Не обійшло Лохвицький район лихо голодомору 1932—1933 років[11] та процес примусової колективізації. Використовуючи репресивні органи, більшовики провели примусове об'єднання селян спочатку в комнезами, комуни та товариства по спільному обробітку землі, а згодом — у колгоспи. Станом на 1 жовтня 1932 року Лохвицький повіт був майже повністю колективізований, тобто колгосп чи артіль діяли у кожному населеному пункті. На початку 30-х років колгоспи Лохвицького району вирощували цукрові буряки, які везли на переробку до Лохвицького цукрового заводу, що став до роботи у жовтні 1929 року. У 1934 році почав працювати Лохвицький спиртзавод. На фоні ж здобутків від соцбудівництва та колективізації у районі, як і в цілому по Україні, лютував страшний голод. У списку голодуючих 25 районів Харківської області, до якої тоді належав наш район, було вказано, що в Лохвицькому районі вражено голодом 13 сіл, а відпущено продовольчої допомоги тільки 550 центнерів.
Складним випробуванням для жителів району стала Друга світова війна[12]. Вже 12 вересня 1941 року Лохвиця була захоплена фашистами. Намагаючись затримати рух фашистів у вересні в районі урочища Шумейково[13] потрапили в оточення 800 наших бійців на чолі з командуванням Південно-Західного фронту. 22 вересня майже всі вони полягли смертю хоробрих у нерівному бою з фашистами. У вересні 1976 року в урочищі Шумейково був урочисто відкритий Меморіальний комплекс. Загалом же, 15540 жителів Лохвицького краю билися в боях, 7757 лохвичан загинули в тій боротьбі. Більше 8 тисяч жителів за подвиги перед Батьківщиною були нагороджені орденами і медалями, 14 із них було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. За роки окупації району (1941—1943 рр.) фашисти вивезли на каторгу до Німеччини 3745 хлопців і дівчат з Лохвицького краю, 668 лохвичан загинули в гестапо. 12 травня 1942 року на околиці міста фашистами були розстріляно 287 жителів міста єврейської національності.
Активну боротьбу з німецькими окупантами проводили партизани та підпільники, що діяли на території району. Було організовано 13 підпільних груп, що об'єднували понад 300 чоловік. Найбільшим партизанським об'єднанням був загін «Сокіл» під командуванням Є. Х. Соколовського та А. С. Ярового. Цей загін діяв на території кількох районів Полтавської та Чернігівської областей.
13 вересня 1943 року війська 309 стрілецької дивізії звільнили Лохвицький край від фашистів. Під час Другої світової війни 14 мешканців Лохвицького району стали Героями Радянського Союзу — С. Ф. Севастьянов, В. О. Бондаренко, М. Д. Дронов, П. І. Єрмак, І. К. Лета, М. Ю. Матвієнко, О. О. Мироненко, І. Г. Романенко, Г. М. Сердюк, Д. П. Шингирій, В. П. Шульга, Є. І. Усенко. Лохвицьке коріння мав і відважний герой-підводник Олександр Маринеско, якого сам Адольф Гітлер називав «ворогом № 1».
Внаслідок воєнних дій район поніс значні матеріальні втрати, які обчислювалися у більше як 700 млн тодішніх карбованців. Лише у 1950 році наполегливою і невтомною працею жителів району всі посівні площі було освоєно, відновлено поголів'я худоби і птиці. Золотими літерами в історію нашого краю вписані імена Героїв Соціалістичної праці: Вівчаренка М. І., Головка С. С., Іващенка Г. М., Тарасенка О. Т., Труша В. І., Юрченка М. Т., Кавалера орденів Трудової Слави Овраменка І. М.
Від 1966 року після відокремлення Чорнухинського району Лохвицький район існує в нинішніх межах. Його загальна територія складає 1,3 тисячі квадратних кілометрів.
1 грудня 1991 року на Всенародному референдумі лохвичани виявили бажання жити в своїй незалежній державі — Україні.
Талановиті земляки, що в різні часи прославили Лохвицький край у світі, це, перш за все, філософ і поет Г. С. Сковорода, кобзар І. Г. Кравченко-Круковський, біолог Я. К. Кайданов, юрист, академік АН УРСР М. В. Гордон, скульптори Г. Л. Пивоваров, В. Ф. Молодченко, композитори І. Й. Дунаєвський та З. Й. Дунаєвський, художник П. В. Симонов, письменники А. Ю. Тесленко, О. Ф. Коломієць та багато-багато інших.
Географія[ред. | ред. код]
Розташований в північно-західній частині Полтавської області. Лохвицький район межує із Чорнухинським, Лубенським, Миргородським, Гадяцьким районами, Чернігівською та Сумською областями, займає площу у 1,3 тис. км², що становить 4,6 % від території області.
| Чернігівська область (Варвинський район) |
Сумська область (Роменський район) |
Сумська область (Липоводолинський район) |
| Чорнухинський район | 
|
Гадяцький район |
| Лубенський район | Миргородський район |
Відстань від м. Лохвиці до м. Полтава шосейними дорогами 180 км. Чисельність місцевого населення налічує 46 тис. осіб, у тому числі: міського — 20,7 тис. чол. (45 %), сільського — 25,3 тис. чол. (55 %).
Адміністративний поділ[ред. | ред. код]
Економіка[ред. | ред. код]
Основні галузі промисловості: нафтовидобувна, газовидобувна, харчова.
У галузях економіки району працює 9 тис. чол. Із них у сфері матеріального виробництва — 52,7 % (у тому числі майже половина — у сільському господарстві). Рівень безробіття становить 3,1 %.
АПК району налічує 23 сільськогосподарські підприємства та 68 фермерських господарств. Площа сільгоспугідь (по всіх товаровиробниках, включаючи підсобні господарства) становить 100,3 тис. га. У структурі сільськогосподарського виробництва обсяги рослинництва становлять 77,7 %, тваринництва — 22,3 %. Основні галузі рослинництва: зернова, технічна. Основні галузі тваринництва: вирощування ВРХ, свинарство.
У промисловості району працює 7 підприємств — юридичних осіб. Основні види промислової діяльності: виробництво цукру, хліба та хлібобулочних виробів, термометрів побутових, термометрів технічних, лабораторного посуду, комбікормів, цегли, компонентів моторного палива альтернативного (КМПА).
Транспорт[ред. | ред. код]
Транспортна мережа загального користування налічує 40 км залізничних колій та 419 км доріг.
Населення[ред. | ред. код]
Розподіл населення за віком та статтю (2001)[14]:
| Стать | Всього | До 15 років | 15-24 | 25-44 | 45-64 | 65-85 | Понад 85 | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Чоловіки | 23 198 | 4321 | 2938 | 6846 | 5892 | 3054 | 147 | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| Жінки | 28 240 | 4008 | 3199 | 6802 | 7099 | 6396 | 736 | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Національний склад населення за даними перепису 2001 року[15]:
| Національність | Кількість осіб | Відсоток |
|---|---|---|
| українці | 49556 | 96,23 % |
| росіяни | 1498 | 2,91 % |
| білоруси | 132 | 0,26 % |
| вірмени | 107 | 0,21 % |
| молдовани | 60 | 0,12 % |
| інші | 142 | 0,28 % |
Мовний склад населення за даними перепису 2001 року[15]:
| Мова | Кількість осіб | Відсоток |
|---|---|---|
| українська | 49880 | 96,86 % |
| російська | 1409 | 2,74 % |
| вірменська | 63 | 0,12 % |
| білоруська | 55 | 0,11 % |
| молдовська | 43 | 0,08 % |
| інші | 45 | 0,09 % |
Політика[ред. | ред. код]
25 травня 2014 року відбулися Президентські вибори України. У межах Лохвицького району було створено 55 виборчих дільниць. Явка на виборах складала — 67,83 % (проголосували 23 763 із 35 034 виборців). Найбільшу кількість голосів отримав Петро Порошенко — 50,93 % (12 102 виборців); Юлія Тимошенко — 20,73 % (4 926 виборців), Олег Ляшко — 12,19 % (2 897 виборців), Анатолій Гриценко — 5,55 % (1 318 виборців), Сергій Тігіпко — 2,46 % (585 виборців). Решта кандидатів набрали меншу кількість голосів. Кількість недійсних або зіпсованих бюлетенів — 0,83 %.[16]
Соціальна сфера[ред. | ред. код]
Освіта[ред. | ред. код]
Серед закладів освіти 2 навчальні заклади І-ІІ рівня акредитації (технікуми, училища, коледжі), 2 професійно-технічні навчальні заклади, 33 загальноосвітніх та 18 дошкільних закладів.
Медицина[ред. | ред. код]
У сфері охорони здоров'я задіяні 49 лікарських медичних закладів, у тому числі: 8 лікарняних закладів, 7 лікарських амбулаторно-поліклінічних закладів, 34 ФАПи.
Культура[ред. | ред. код]
До районної мережі закладів культури входять 47 клубів, будинків культури, 36 бібліотек, 224 пам'ятники історії і культури, 2 музеї.
Див. також[ред. | ред. код]
- Пам'ятки монументального мистецтва Лохвицького району
- Пам'ятки історії Лохвицького району
- Сова Микола Максимович
- Лохвицький спиртзавод
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО ЛИТОВСЬКЕ. resource.history.org.ua. Процитовано 2020-01-09.
- ↑ Вікіпедія. Глинські — княжий рід Великого князівства Литовського і Московського Великого князівства. history.sumy.ua (uk-ua). Процитовано 2020-01-09.
- ↑ Люблінська унія. Утворення Речі Посполитої. edera.gitbook.io. Процитовано 2020-01-09.
- ↑ Родинне гніздо князів Вишневецьких - Україна Incognita. incognita.day.kyiv.ua. Процитовано 2020-01-09.
- ↑ Магдебурзьке право в історії української державності – Офіційний сайт Теплодарської міської ради. trada.gov.ua. Процитовано 2020-01-09.
- ↑ Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст.. archives.gov.ua. Процитовано 2020-01-09.
- ↑ Росія — окупант і агресор. Урядовий Кур’єр. 2019-01-19. Процитовано 2020-01-09.
- ↑ Лівобережна Україна у першій половині XVIII ст. Pidruchniki. Процитовано 2020-01-09.
- ↑ Артюх, В'ячеслав. Карта Полтавської губернії [1900 р.]. history.sumy.ua (uk-ua). Процитовано 2020-01-09.
- ↑ Краєзнавчий матеріал - Районний методичний кабінет відділу освіти Лохвицької РДА. sites.google.com. Процитовано 2020-01-09.
- ↑ http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/13335/14-Yermak.pdf?sequence=1
- ↑ Велика Вітчизняна війна 1941-1945 | Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського. www.nbuv.gov.ua. Процитовано 2020-01-09.
- ↑ Урочище Шумейкове. lokhvitsya (ru). Процитовано 2020-01-09.
- ↑ Розподіл населення за статтю та віком, середній вік населення, Полтавська область (осіб) - Регіон, 5 рiчнi вiковi групи, Рік, Категорія населення , Стать [Населення за статтю та віком...2001].
- ↑ а б Розподіл населення за національністю та рідною мовою, Полтавська область (осіб) - Регіон, Національність, Рік , Вказали у якості рідної мову. Процитовано 2017-04-12.
- ↑ ПроКом, ТОВ НВП. Центральна виборча комісія - ІАС "Вибори Президента України". www.cvk.gov.ua. Процитовано 2016-03-30.
Посилання[ред. | ред. код]
| ||||||||
|
