Овсієнко Василь Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Василь Овсієнко
Vasyl Ovsiyenko.jpg
Василь Овсієнко у 2014
Народився 8 квітня 1949(1949-04-08) (65 років)
Леніне (Ставки), Житомирська область, Україна
Громадянство Україна Україна
Національність українець
Проживання Київ
Ім'я при народженні Василь Васильович Овсієнко
Діяльність філолог, дисидент, публіцист
Нагороди
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден «За заслуги» ІІІ ступеня
Орден «За мужність» І ступеня

Васи́ль Васи́льович Овсіє́нко (*8 квітня 1949, село Леніне (Ставки) Радомишльського району Житомирської області) — український громадський діяч, розповсюджувач самвидаву, член Української Гельсінської Групи, політв'язень, публіцист, історик дисидентського руху, співробітник Харківської правозахисної групи.

Після закінчення в 1966 р. школи працював у колгоспі, в 1967 р. — літературним працівником районної газети в сел. Народичі Житомирської обл. У 1967–1972 рр. навчався на філологічному факультеті Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.

Правозахисна діяльність

Весною 1968 р. виготовив декілька фотовідбитків трактату Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», інтенсивно розповсюджував самвидав у середовищі студентів. 1972 допомагав Василеві Лісовому та Євгенові Пронюку видати VI («київський») випуск журналу «Український вісник», і «Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України» Лісового.

З серпня 1972 р. працював учителем української мови та літератури в с. Ташань Переяслав-Хмельницького р-ну Київської обл., де написав статтю «Добош і опришки, або Кінець шістдесятників», робив записи літературного характеру, які пізніше були використані слідством для шантажу психіатричною експертизою.

Заарештований 5 березня 1973 р. за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ст. 62 ч. I КК УРСР) у формі розповсюдження літератури самвидаву. 6 грудня 1973 р. разом із Пронюком і Лісовим засуджений Київським обласним судом до 4 років позбавлення волі в таборах суворого режиму.

У мордовських таборах ЖХ-385/19 (сел. Лісне Теньгушевського р-ну Мордовської АРСР) і 17-А (сел. Озерне Зубово-Полянського р-ну) брав участь в акціях протесту. 20 серпня 1976 р. під час «профілактики» в Київському КДБ відмовився від визнання вини.

Звільнившись 5 березня 1977 р., жив під адміністративним наглядом у рідному селі і працював у колгоспі художником-оформлювачем. Підтримував широкі листовні зв'язки з політв'язнями та їхніми родинами. Його інформація про події в мордовських таборах була опублікована в «Хронике текущих событий» і використана УГГ.

У вересні 1977 р. попереджений про кримінальну відповідальність на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 25 грудня 1972 р. Подав 7 січня 1978 р. заяву до ВВіРу з клопотанням про виїзд із СРСР, не брав участі у виборах. Написав для УГГ матеріали про становище засланців і піднаглядних та перший варіант спогадів «Світло людей».

18 листопада 1978 р. був затриманий міліцією у зв'язку з приїздом до нього члена УГГ Оксани Мешко та Ольги Бабич-Орлової. Пояснення давати відмовився, за що міліціонер вульгарно вилаяв його і виштовхнув із сільради. Подав на міліціонерів і кагебіста в суд, унаслідок чого проти нього самого 1 грудня 1978 р. було порушено кримінальну справу за звинуваченням у вчиненні насильницького опору — ніби відірвав міліціонерові два ґудзики.

7-8 лютого 1979 р. засуджений Радомишльським районним народним судом до 3 років позбавлення волі за ст. 188-1 ч. II. Заарештований у залі суду. Його текст «Замість останнього слова» став відомим на Заході. Карався в зонах № 55 (м. Вільнянськ Запорізької обл.) і № 71 (м. Коростень Житомирської обл.). Під час ув'язнення відмовився свідчити у справах Левка Лук'яненка, Миколи Матусевича, Гелія Снєгірьова, Василя Стуса, Дмитра Мазура, на захист останнього подав заяву в КДБ.

9 червня 1981 р. майор КДБ Чайковський оголосив Овсієнкові про порушення проти нього справи за ч. II ст. 62 і запропонував написати «покаянну» статтю в газету з осудом діяльності УГГ, членом якої він був оголошений з дня зустрічі з Оксани Мешко. Слідчий обіцяв звільнення ще до кінця кримінального терміну, або — 10 років таборів особливого режиму, 5 років заслання. Засуджений Житомирським обласним судом 23-26 серпня 1981 р.

Карався в таборі особливого режиму ВС-389/36 в сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., з 08 грудня 1987 р. — у зоні № 35 на ст. Всехсвятська. Брав участь в акціях протесту. Без клопотання помилуваний указом Верховної Ради СРСР від 12 серпня 1988 р. Менше як за добу, літаком, спецконвоєм допроваджений у Житомир і звільнений 21 серпня. Працював у рідному селі художником-оформлювачем, бо до роботи вчителем не допустили.

Громадсько-політична діяльність

У вересні 1988 р. увійшов до Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінської Спілки. 16 липня 1989 р. обраний головою Житомирської філії УГС. У листопаді 1989 р. — учасник експедиції з перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина. 30 квітня 1990 р. призначений секретарем УРП з видавничих справ. З 1 травня 1997 до 29 квітня 2001 — заступник голови Республіканської Християнської партії.

З червня 1998 р. — координатор програми Харківської правозахисної групи, поповнює електронний архів ХПГ біоґрафічними довідками та інтерв'ю колишніх політв'язнів.

Співголова Українського комітету “Гельсінкі-90”. З 1999 р. організовує експедиції на Соловецькі острови та в урочище Сандармох — на місце загибелі тисяч бранців т.зв. "Соловецького етапу", зокрема, Леся Курбаса, Миколи Зерова тощо.

Нагороди

  • Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (7 квітня 2009) — за визначні заслуги перед Українською державою у відстоюванні прав і свобод людини, активну правозахисну, гуманістичну і громадську діяльність та з нагоди 60-річчя від дня народження[1]
  • Орден «За заслуги» III ст. (26 листопада 2005) — за вагомий особистий внесок у національне та державне відродження України, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і незалежності, активну громадську діяльність[2]
  • Орден «За мужність» I ст. (8 листопада 2006) — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод[3]

Бібліоґрафія

Книги

  • Оксана Мешко, козацька матір. До 90-ліття з дня народження. Спогади. Упорядкував В.Овсієнко. — К.: УРП, 1995.
  • Світло людей. Спогади-нариси про Василя Стуса, Юрія Литвина, Оксану Мешко. Бібліотека журналу УРП «Республіка». Серія: політичні портрети, № 4. К., 1996.[4]
  • Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. (Передмова) / Харківська правозахисна група; Упорядники Є. Ю. Захаров та В. В. Овсієнко; Худож.-оформлювач Б. Ф. Бублик. — Харків: Фоліо, 2001.
  • Добром нагріте серце. До 90-річчя І. Б. Бровка (Упорядкування) / Харківська правозахисна група; Ред. В. О. Овсієнко, Худож.-оформлювач Борис Захаров. — Харків: Фоліо, 2005.
  • Оксана Мешко. Не відступлюся! До 100-річчя з дня народження / Харківська правозахисна група; Упорядкували В. В. Овсієнко та О. Ф. Сергієнко. Художник-оформлювач Б.Захаров. — Харків: Фоліо, 2005.
  • Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б. Є. Захаров. — Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005.
  • Василь Стус у віддзеркаленнях. Спогади Василя Овсієнка про Василя Стуса. — Полтава, 2007.

Статті та есе

  • Інкриміновано: антирадянська, наклепницька… // Донбас.— 1991.— № 1.
  • Базар-1921. Базар-1990 // Вільне слово (Житомир).— 1991.— № 44.— 23 листопада.
  • Любов. Добро. Свобода // Україна.— 1991.— № 24.
  • Покіс // Самостійна Україна.— 1992.— № 2(23).
  • Про Стуса // Літопис Голгофи України. Т. 1. — Львів: Меморіал, 1993.
  • Таємно похований під № 9 // Не відлюбив свою тривогу ранню… Василь Стус — поет і людина. — К.: Український письменник, 1993.
  • «Де все людською мукою взялось…» // Українська культура, 1996, № 2.
  • Рух українських правозахисників призвів до краху російської радянської імперії та проголошення української демократичної держави // Самостійна Україна, 1996 р, № 21-22.
  • Репресії проти Української Гельсінкської Групи в 1977 році // Український альманах. Варшава: Об'єднання українців у Польщі, 1997.
  • Ми просто йшли… Десятиліття Українського Культурологічного клубу // Народна газета, 1997, № 50(331).
  • Исторические, правовые и этические основы Украинской общественной группы содействия выполнению Хельсинкских соглашений (9 ноября 1976 года — 7 июля 1988 года // Права человека в России: прошлое и настоящее. Сборник докладов и материалов научно-практической конференции. Пермь. 21 — 23 июня 1999 г. — Пермь. 1999.
  • «Нас порівняли мури, як статут» // Газ. «Час» (НРУ), 1999. — 26 березня.
  • Меморіяльний музей у Кучино — совість Росії. Інформбюлетень ХПГ «Права людини», № 14(167), 1999. — 1-15 липня.
  • Ці моторошні слова: Соловки, Сандармох… Інформбюлетень ХПГ «Права людини», № 17(172), 1999. — 15-31 серпня.
  • Мистецтво переписувати історію, або Дещо про діяльність 5-го відділу КГБ // Ґаз. «Независимость», № 286 (15105) — 287(15106), 1999. — 29 вересня.
  • Юнаки з огненної печі. (Передмова) // Харківська правозахисна група; Упорядник В. В. Овсієнко; Харків: Фоліо, 2001.
  • Три повстання Січків: У двох томах. (Передмова). Спогади, інтерв'ю, листи, документи. / Харківська правозахисна група; Редактор-упорядник В. В. Овсієнко; ─ Харків: Фоліо, 2003.
  • Ігор Кручик. Дисидент. Український тиждень. № 36 (149), вересень 2010. — С. 46-48.

Примітки

Див. також