Перейти до вмісту

Дублінський регламент

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Держави, що застосовують дублінські правила та документи
   Дублінський регламент
   Угода ЄС — Данія
   Держави поза ЄС з угодою про застосування положень документів

Дублінський регламент (англ. Dublin Regulation), регламент № 604/2013 (англ. Regulation No. 604/2013; раніше Регламент Дубліна II або Дублінська конвенція) — регламент Європейського Союзу, що визначає, яка з держав-членів ЄС є відповідальною за розгляд клопотань шукачів притулку, які шукають міжнародного притулку відповідно до Женевської конвенції та директиви ЄС про процес вибору[en] (англ. EU Qualification Directive).

Дублінський регламент є ключовою частиною Загальноєвропейської системи надання притулку[en] (CEAS). Разом із Регламентом Eurodac[en], який створює загальноєвропейську базу даних відбитків пальців для несанкціонованих осіб, які в’їжджають до ЄС, Дублінський регламент утворює Дублінську систему. Дублінський регламент спрямований на «швидке визначення держави-члена, відповідальної [за заяву про надання притулку]»[1] і передбачає передачу шукача притулку цій державі-члену.

Одна з головних цілей Дублінського регламенту полягає в тому, щоб запобігти тому, щоб заявник подавав заявки в кількох державах-членах. Інша мета полягає в тому, щоб зменшити кількість «орбітальних» шукачів притулку, яких курсують із держави-члена в державу-член.[2] Держава, у якій шукач притулку вперше подає заяву про надання притулку, несе відповідальність за прийняття або відхилення заяви, і шукач не може перезапускати процес в іншій державі.[3]

У рамках третього етапу CEAS Дублінський регламент має бути замінений Регламентом про надання притулку та міграції (AMMR) у 2024 році.

Історія

[ред. | ред. код]

Дублінська система бере початок з прийняття Дублінської конвенції, затвердженої 1 червня 1990 в Дубліні. Однак конвенція набрала чинності тільки 1 вересня 1997 року в Бельгії, Данії, Франції, Німеччині, Греції, Ірландії, Італії, Люксембурзі, Нідерландах, Португалії, Іспанії та Великій Британії. 1 жовтня 1997 року вона набрала чинності в Австрії та Швеції, а 1 січня 1998 року — у Фінляндії[4]. Конвенція пізніше набула юридичної сили для двох держав, що не є членами ЄС (Ісландія, Норвегія)[5].

Інкорпорація Дублінської угоди до законодавства ЄС

[ред. | ред. код]

Дублінський регламент II було прийнято 2003 року, замінивши Дублінську конвенцію в усіх державах-членах ЄС, крім Данії, яка відмовилася приймати документ.[6] У 2006 році Данія все-таки підписала Дублін II, і документ набув чинності для країни.[7] Окремим протоколом Данія підписала угоду про застосування Дубліна II з Норвегією та Ісландією в 2006 році.[8] Положення Дубліна II також були подовжені за угодою з державами-нечленами Швейцарією 1 березня 2008 року та Ліхтенштейном.

Другий етап Загальноєвропейської системи надання притулку

[ред. | ред. код]

3 грудня 2008 року Європейська комісія запропонувала внести поправки в Дублінський регламент, створивши нагоду для реформування Дублінської системи. Дублінський регламент III (№ 604/2013) було затверджено в червні 2013 року, замінивши Дублінський регламент II. Він поширюється на всі держави-члени, крім Данії, та базується на тому ж принципі, що й у два попередні, коли перша держава-член, у якої зберігаються відбитки пальців чи в якій подана заява про надання притулку, є відповідальною за прохання особи про надання притулку.[9] Однією з головних цілей Дублінського регламенту є запобігання подачі шукачем заяв у декількох державах-членах. Інша ціль полягає в скороченні кількості шукачів притулку, відповідальність за яких одна держава-член передає на якусь іншу державу-член. Країна, у якій шукач притулку вперше подає клопотання про надання притулку, є відповідальною за схвалення чи відхилення прохання, а подати прохання на надання притулку повторно в цій чи будь-якій іншій державі-члені шукач не може.

У липні 2017 року Суд Справедливости підтримав Дублінський регламент, заявивши, що вона все ще діє, незважаючи на високий приплив у 2015 році, надаючи державам-членам ЄС право передавати мігрантів до першої країни в’їзду до ЄС.[10]

Вихід Сполученого Королівства з Європейського Союзу набув чинности в кінці перехідного періоду Brexit 31 грудня 2020 року, після чого Регламент перестав застосовуватися до Сполученого Королівства.[11]

Пакт про надання притулку та міграцію

[ред. | ред. код]
Докладніше: Пакт про надання притулку та міграцію

Дублінський регламент має бути замінений Регламентом про управління притулком та міграцією (AMMR) в рамках третього етапу розвитку Загальноєвропейської системи притулку. Рада з питань юстиції та внутрішніх справ досягла домовленості щодо переговорної позиції по відношенню до Європейського парламенту 8 червня 2023 року. Пакт був прийнятий Європейською Радою 14 травня 2024 року і набуде чинности через два роки, з 2026 року. Переглянутий Регламент застосовується до всіх держав-членів ЄС, за винятком тих, які відмовилися від участі в політиці AFSJ: Данії та Ірландії. Згодом, 11 червня 2024 року,[12] Данія повідомила ЄС про те, що вона застосовуватиме зміни, тоді як запит Ірландії на приєднання до змін був офіційно схвалений Комісією в липні 2024 року.[13]

Ключовим моментом Регламенту про надання притулку та управління міграцією є створення нового механізму солідарності між державами-членами. Солідарність може проявлятися у формі переселення мігрантів, фінансових внесків, розгортання персоналу або заходів, спрямованих на розбудову потенціалу. Солідарність буде обов'язковою для держав-членів, але форма солідарності залишається на розсуд самих держав-членів. Натомість за кожне переселення держави-члени можуть зробити фінансовий внесок у розмірі €20,000.[14] Оновлені правила солідарності поєднують обов'язкову солідарність для допомоги державам-членам, які стикаються зі значним напливом мігрантів, з адаптованими варіантами внесків. Ці внески держав-членів можуть включати переселення осіб, фінансову підтримку або, за погодженням з державою-реципієнтом, альтернативні заходи солідарності (наприклад, надання прикордонного персоналу або допомога у створенні центрів прийому).[15]

Критика

[ред. | ред. код]

За даними Європейської ради з питань біженців (ECRE) та Управління Верховного комісара ООН у справах біженців нинішня система не забезпечує справедливий та ефективний захист. У 2008 році біженці, переміщені за Дубліном II, не завжди мали доступ до процедури надання притулку.[16]

Усупереч положенням Дубліна III, у шукача притулку нема зобов'язань клопотати про надання притулку в першій країні ЄС, у яку він в'їхав. Уряди країн не зобов'язані направляти шукачів притулку в першу країну в'їзду; у положеннях прямо зазначається, що будь-який член ЄС може взяти на себе відповідальність за розгляд прохання про надання притулку. Наприклад, 24 серпня 2015 року Німеччина вирішила використати «положення про суверенітет», добровільно взявши на себе відповідальність за опрацювання прохань про надання притулку громадян Сирії, при цьому не маючи жодних зобов'язань для цього відповідно до критеріїв Регламенту (у випадках коли громадяни Сирії вперше в'їхали не в Німеччину, але просять притулку в Німеччині). 2 вересня 2015 року у Чехії також дозволили опрацювання прохань сирійських біженців, які вже подали прохання про надання притулку в інших країнах ЄС та які перебувають у Чехії.

Такі держави, як Угорщина, Словаччина та Польща, також офіційно заявили про своє неприйняття будь-якого можливого перегляду або розширення Дублінського регламенту, особливо посилаючись на можливе запровадження нових обов’язкових або постійних квот для заходів солідарности.[17]

У квітні 2018 року на відкритому засіданні Комітету внутрішніх справ німецького Бундестагу експерт-свідок Кей Хайлброннер запитала про майбутню європейську систему надання притулку та описала поточний стан Дублінського регламенту як нефункціональний. Гайлброннер підсумував, що після досягнення ЄС поїздка до бажаного пункту призначення, де є найкращі шанси отримати повний статус біженця та очікуються кращі умови життя, є звичайною практикою. Санкцій за такі поїздки практично не було. Навіть якщо вже депортований, можна організувати повернення до бажаної країни.[18]

У 2019 році країни-члени Європейського Союзу (ЄС) надіслали 142 494 вихідних запити на передачу відповідальності за розгляд заяви про надання притулку та ефективно реалізували 23 737 вихідних передач іншим державам-членам.[19] Найбільшу кількість вихідних запитів за Дублінською процедурою надіслали Німеччина (48 844), Франція (48 321), кожна з яких становить близько третини загальної кількості вихідних запитів, зареєстрованих у 2019 році. За ними йдуть Бельгія (11 882) і Нідерланди (9 267). Ці чотири держави-члени разом надіслали понад чотири п’ятих (83%) усіх вихідних запитів у 2019 році.[19]

У вересні 2024 року, коли приблизно 242 000 мігрантів були змушені покинути країну, уряд Німеччини оголосив про відновлення прикордонного контролю з європейськими сусідами, намагаючись повернути нових прибулих. У цьому контексті Натан Гіверзев описав постанову «Дублін III» як «нефункціональну» — мігрантів, які прибувають до Європи, зазвичай не реєструють у тій країні, до якої вони прибули першою, а їх просто махають рукою до Німеччини. І без попередньої реєстрації вони не підлягають поверненню. [20] Зі 128 000 мігрантів, спійманих німецькою поліцією біля кордонів у 2023 році, лише 7,9% були зареєстровані раніше в іншому європейському окрузі, а відбитки пальців решти не вдалося знайти в базі даних Eurodac.[21]

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ COUNCIL REGULATION (EC) No. 343/2003 of 18 February 2003 establishing the criteria and mechanisms for determining the Member State responsible for examining an asylum application lodged in one of the Member States by a third-country national. Official Journal of the European Union. L. 25 лютого 2003. Процитовано 2 березня 2021.. repealed on 18 July 2013
  2. ↑ Sabbati, Giulio; Poptcheva, Eva-Maria; Saliba, Susan (March 2015). Asylum in the EU: Facts and Figures (PDF). European Parliament.
  3. ↑ European Commission staff working document accompanying the communication from the Commission to the European Parliament, the Council, the European Economic and Social Committee and the Committee of Regions - Policy plan on asylum : an integrated approach to protection across the EU - Impact Assessment
  4. ↑ Convention determining the State responsible for examining applications for asylum lodged in one of the Member States of the European Communities (Deposited with the Government of Ireland). Council of the European Union. Архів оригіналу за 15 січня 2015. Процитовано 8 листопада 2014.
  5. ↑ Agreement between the European Community and the Republic of Iceland and the Kingdom of Norway concerning the criteria and mechanisms for establishing the State responsible for examining a request for asylum lodged in a Member State or in Iceland or Norway. Council of the European Union. Архів оригіналу за 15 січня 2015. Процитовано 8 листопада 2014.
  6. ↑ COUNCIL REGULATION (EC) No. 343/2003 of 18 February 2003 establishing the criteria and mechanisms for determining the Member State responsible for examining an asylum application lodged in one of the Member States by a third-country national // Official Journal of the European Union : newspaper. — 2003. — Vol. L, (2). Архівовано з джерела 17 лютого 2015. Процитовано 2014-11-08.
  7. ↑ Agreement between the European Community and the Kingdom of Denmark on the criteria and mechanisms for establishing the state responsible for examining a request for asylum lodged in Denmark or any other Member State of the European Union and "Eurodac" for the comparison of fingerprints for the effective application of the Dublin Convention. Council of the European Union. Архів оригіналу за 15 січня 2015. Процитовано 8 листопада 2014.
  8. ↑ Protocol to the Agreement between the European Community, the Republic of Iceland and the Kingdom of Norway, concerning the criteria and mechanisms for establishing the State responsible for examining a request for asylum lodged in a Member State or in Iceland or Norway. Council of the European Union. Архів оригіналу за 5 квітня 2015. Процитовано 23 квітня 2015.
  9. ↑ REGULATION (EU) No. 604/2013 OF THE EUROPEAN PARLIAMENT AND OF THE COUNCIL of 26 June 2013 establishing the criteria and mechanisms for determining the Member State responsible for examining an application for international protection lodged in one of the Member States by a third-country national or a stateless person (recast). Official Journal of the European Union. L (180/31). 29 червня 2013. Процитовано 2 березня 2021.
  10. ↑ EU court rejects 'open-door' policy and upholds right of member states to deport refugees. The Daily Telegraph. 26 липня 2017.
  11. ↑ Gower, Melanie (21 грудня 2020). Brexit: the end of the Dublin III Regulation in the UK (Research Briefing). House of Commons Library. Parliament of the United Kingdom.
  12. ↑ Regulation (EU) of the European Parliament and of the Council on asylum and migration management, amending Regulations (EU) 2021/1147 and (EU) 2021/1060 and repealing Regulation (EU) No 604/2013 Regulation (EU) of the European Parliament and of the Council on the establishment of 'Eurodac' for the comparison of biometric data in order to effectively apply Regulations (EU) …/… and (EU) …/… of the European Parliament and of the Council and Council Directive 2001/55/EC and to identify illegally staying third-country nationals and stateless persons and on requests for the comparison with Eurodac data by Member States' law enforcement authorities and Europol for law enforcement purposes, amending Regulations (EU) 2018/1240 and (EU) 2019/818 of the European Parliament and of the Council and repealing Regulation (EU) No 603/2013 of the European Parliament and of the Council Regulation (EU) of the European Parliament and of the Council addressing situations of crisis and force majeure in the field of migration and asylum and amending Regulation (EU) 2021/1147 notification from Denmark. Council of the European Union. 13 червня 2024. Процитовано 23 липня 2024.
  13. ↑ COMMISSION DECISION (EU) 2024/2088 of 31 July 2024 confirming the participation of Ireland in Regulation (EU) 2024/1351 of the European Parliament and the Council on asylum and migration management, amending Regulations (EU) 2021/1147 and (EU) 2021/1060. Official Journal of the European Union. L. 2 серпня 2024. Процитовано 28 вересня 2024.
  14. ↑ https://www.consilium.europa.eu/en/press/press-releases/2023/06/08/migration-policy-council-reaches-agreement-on-key-asylum-and-migration-laws/ [голе посилання]
  15. ↑ https://www.consilium.europa.eu/en/press/press-releases/2024/05/14/the-council-adopts-the-eu-s-pact-on-migration-and-asylum/ [голе посилання]
  16. ↑ Sharing Responsibility for Refugee Protection in Europe: Dublin Reconsidered. ECRE. Архів оригіналу за 22 березня 2012. Процитовано 31 березня 2008.
  17. ↑ Refugee and Migrant crisis: Hungary refugees and migrants start walk to border – BBC News. BBC News. 4 вересня 2015. Процитовано 5 вересня 2015.
  18. ↑ Stellungnahme Zur Neuordnung des Gemeinsamen Europäischen Asylsystems (GEAS) (PDF) (нім.). bundestag.de. Процитовано 20 квітня 2018.
  19. ↑ а б Key figures on functioning of Dublin system in 2019, Eurostat
  20. ↑ Nathan Giwerzew:"Nancy Faeser führt Kontrollen an allen deutschen Grenzen ein – wird das reichen?" NZZ.ch, 9 September 2024, retrieved 9 September 2024
  21. ↑ "Zurückweisungen in großem Stil" SZ, 6 September 2024, retrieved 9 September 2024.

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Дублінський_регламент&oldid=44363753