Йоганн Генріх Песталоцці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Йоганн Генріх Песталоцці
нім. Johann Heinrich Pestalozzi
Johann Heinrich Pestalozzi (Real Academia de Bellas Artes de San Fernando, Madrid).jpg
Народився 12 січня 1746(1746-01-12)[1][2][…]
Цюрих[4]
Помер 17 лютого 1827(1827-02-17)[1][2][…] (81 рік)
Бруггd[4]
·злоякісна пухлина
Поховання
Birrd : 
зображення місця поховання
Країна Civil Ensign of Switzerland.svg Швейцарія
Діяльність педагог, філантроп, філософ, політик, письменник, фермер, педагог
Галузь педагогіка
Alma mater Цюрихський університет
Вчителі Johann Rudolf Tschiffelid
Відомі учні Аллан Кардек, Фребель Фрідрих Вільгельм і Louis-Vincent Tardentd
Знання мов французька і німецька[1]
Заклад Цюрихський університет
Членство Ілюмінати, Баварська академія наук і Helvetic Societyd
Посада професор
У шлюбі з Anna Pestalozzi-Schulthessd
Blason famille ch Johann Heinrich Pestalozzi.svg

Йо́ганн Ге́нріх Пестало́цці (нім. Johann Heinrich Pestalozzi; 12 січня 1746, Цюрих — 17 лютого 1827) — видатний швейцарський педагог-новатор.

Біографія[ред. | ред. код]

Ранні роки[ред. | ред. код]

Народився в Цюриху в родині лікаря. Вищу освіту здобув у Каролінському колегіумі. Протягом третини століття керував навчально-виховними закладами, де на основі дослідної роботи здійснював і розвивав свої педагогічні ідеї. Спочатку організував у своїй садибі «Нойгоф» «Установу для бідних» (1774—1780 рр.) — один з перших в історії дослідний навчально-виховний заклад. З 1798 по 1799 рр. створив і утримував притулок для сиріт у місті Штансі. Упродовж 1800—1804 років Песталоцці керував інститутом у Бургдорфі, який являв собою комплекс середніх шкіл — базу для підготовки вчителів. Цей інститут у 1804 р. було переведено до міста Івердон і там він керував ним до 1825 р. Роботу свого закладу поставив на високому рівні, чим здобув світову славу.

Твори[ред. | ред. код]

Свій педагогічний досвід Песталоцці теоретично узагальнив у творах «Лінгард і Гертруда» (1781—1787), «Як Гертруда вчить своїх дітей» (1801), «Лебедина пісня» (1826) тощо.

Погляд на освіту, школу, виховання[ред. | ред. код]

Освіту та виховання Песталоцці розглядав як основний засіб перебудови суспільства на розумних і справедливих началах. Він одним із перших[джерело?] серед педагогів звернувся до питання всенародної загальної освіти, оскільки головну причину бідувань простих людей вбачав у їх неуцтві та невмінні раціонально вести господарство. Спрямувавши свої зусилля на покращання життя селян, Песталоцці вважав, що виховання їх дітей повинно полягати в розвитку всебічної здатності до праці та «діяльної любові один до одного».

Народну школу Песталоцці бачив, передусім, як трудову. Підготовку дітей до праці він мислив собі в тісному поєднанні з їх фізичним, моральним і розумовим розвитком. Песталоцці висунув ідею поєднання навчання дітей з їх продуктивною працею, яку реалізував у «Нойгофі». Проте це поєднання в нього носило механічний характер.

Головним методологічним положенням у поглядах Песталоцці виступає його твердження, що моральні, розумові та фізичні сили людської природи (за його термінологією сили серця, розуму і руки) мають властивість до саморозвитку, до діяльності. Виховання ж покликане допомогти саморозвитку і спрямувати його у потрібному напрямку.

Основним у вихованні Песталоцці називає принцип природовідповідності. Властиві кожній дитині від народження задатки сил і здібностей треба розвивати, вправляючи їх у тій послідовності, яка відповідає природному порядку та законам розвитку дитини, тобто починати з найпростішого і поступово підніматися до дедалі складнішого.

Теорія «елементарної освіти» та метод Песталоцці[ред. | ред. код]

У пошуках загального методу виховання Песталоцці розробив теорію «елементарної освіти», яка складає так званий метод Песталоцці. Спираючись на принцип природовідповідності, він виділив три найпростіші елементи, з яких повинно починатися будь-яке навчання: число (одиниця), форма (пряма лінія), слово (звук). Елементарне навчання в нього зводиться, передусім, до вміння вимірювати, рахувати і володіти мовою. Свій елементарний метод Песталоцці поширює на всі сторони виховання дитини.

Інтелектуальне виховання Песталоцці ґрунтується на ідеї розвиваючих цілей і завдань навчання. Він був першим[джерело?] з педагогів, хто диференціював змістову і розвиваючу сторони навчального процесу та розвинув ідею розвиваючого шкільного навчання. Надаючи велике значення оволодінню знаннями він вважає, що воно повинно підкорятися головнішому — розвитку здібностей дитини.

Песталоцці намагався здійснити навчання через розроблену ним систему спеціальних вправ. Процес навчання повинен будуватися на принципі послідовного і повного переходу від частини до цілого, від простого і легкого до більш складного і важчого. Оволодіння знаннями необхідно поєднувати з розвитком у дітей уміння користуватися ними.

Прагнучи психологізувати навчання, Песталоцці розробив теорію «природного шляху пізнання». Він вважав, що в дитини процес пізнання починається з чуттєвих сприймань, які після цього переробляються свідомістю. Отже, всяке навчання повинно спиратися на спостереження і дослідження. Тому найважливішою основою навчання Песталоцці вважав наочність, через яку дитина шляхом спостереження отримує правильні уявлення про світ, розвиває мислення і мову. Він розкрив роль наочності у розвитку логічного мислення дитини під час навчання і, спираючись на свою теорію пізнання, дав цьому психологічне пояснення.

Виходячи із своїх загальнодидактичних положень, Песталоцці заснував методику початкового навчання. Він відкинув книжне початкове навчання, яке ґрунтується на запам'ятовуванні і переповіданні, і вимагав, щоб дитина з ранніх років сама вела спостереження і розвивала свої здібності. Песталоцці відстоював звуковий метод навчання.

Вшанування[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. а б Encyclopædia Britannica
  3. а б SNAC — 2010.
  4. а б Песталоцци Иоганн Генрих // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохорова — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
  5. Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union. Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York : Springer-Verlag, 2003. — 992 с. — ISBN 3-540-00238-3.