Класичний республіканізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Класичний республіканізм (англ. Classical republicanism), також відомий як громадянський республіканізм[1] або громадянський гуманізм[2], — це форма республіканізму, яка набула розвитку в епоху Відродження, натхненна правничими формами та творами класичної античності, особливо таких класичних письменників, як Аристотель, Полібій і Цицерон. Класичний республіканізм побудований навколо таких понять, як громадянське суспільство, громадянські чесноти та змішане правління.

Розвиток[ред. | ред. код]

У класичний період самого терміну республіканізм не існувало, але використовувався латинський термін res publica, який буквально перекладається як «суспільна справа» або «публічна справа». Була низка теоретиків, які писали про політичну філософію в той період, таких як Аристотель, Полібій і Цицерон[3], і їхні ідеї стали основним ядром класичного республіканізму. Ідеологія республіканізму розквітла в епоху італійського Відродження, особливо у Флоренції, коли ряд авторів поверталися до класичного періоду та використовували його приклади для формулювання ідей про ідеальне управління. Кажуть, що одним із перших, хто відновив класичний республіканізм, був Нікколо Макіавеллі (1469—1527) у своїх пізніших роздумах.[4]

Стверджується, що Макіавеллі не був класичним республіканцем, оскільки він описував переважно середньовічні політичні відносини.[5] Дійсно, нововведення Макіавеллі, доповнення або трансформація класичного республіканізму, швидше за все, знаменує поворотний момент і світанок сучасного республіканізму ; Конкретний вид республіканізму Макіавеллі група вчених назвала «ненажерливим республіканізмом».[6] У будь-якому випадку, те, що класичний республіканізм насправді відноситься до філософії, розробленої в основному в ранній сучасний період, багато вчених визнають заплутаним; тому деякі зараз використовують термін ранньомодерний республіканізм для охоплення цієї галузі політичної думки. Звичайно, концептуальні, історичні та філософські дебати тривають.

Один із варіантів класичного республіканізму відомий як «громадянський гуманізм», термін, який вперше використав німецький вчений пізнього середньовіччя та ранньомодерної історії Італії Ганс Барон .[7] І хоча в деяких випадках і в деяких вчених існує тонка різниця між цими двома, вони для всіх намірів і цілей взаємозамінні. Громадянський гуманізм є трохи ширшим за обсягом і підкреслює центральну роль громадянської чесноти у збереженні класичного римського/флорентійського ідеалу політичної свободи. Провідними представниками цієї подвійної концепції є Ханна Арендт, Дж. Г. А. Покок, Квентін Скіннер і Філіп Петті .[8]

Проте Томас Пенґл (учень Лео Штрауса) критикував неточність «громадянської гуманістичної» реконструкції, вважаючи її спотворенням класичного республіканізму, з одного боку, та політичної науки Макіавеллі, з іншого боку. Пенґл пише: «і Покок, і Арендт (остання більш самосвідомо) приховують імперіалізм, жорстокість, воюючу ієрархію та льодовиковий раціоналізм, які справді характеризують Макіавеллі; вони накидають на ці елементи завісу пом'якшеного, рівноправного, „громадянського“. гуманізм».[9]

За словами Барона, експерта з розвитку класичного республіканізму, ідеологія була продуктом тривалого конфлікту між Флоренцією та Міланом[10]. Флоренцією керувала комерційна еліта, тоді як Мілан був монархією, контрольованою земельною аристократією . Флорентійці стверджували, що їхня форма правління була кращою на тій підставі, що вона більше нагадувала грецьку та Римську республіку. Більше того, Леонардо Бруні (1370—1444) стверджував, спираючись на заяви Тацита у вступі до " Історії ", що республіканський уряд робить людей кращими, тоді як монархія є ворожою до людських чеснот. Флорентійський ідеал розвинувся в ідеологію громадянського гуманізму, за Бароном.[11]

Починаючи з Томаса Гоббса, в основі республіканізму лежить концепція суспільного договору . Хоча сучасний республіканізм відкидав монархію (незалежно від того, спадкову чи автократичну) на користь правління народу, класичний республіканізм розглядав монархію як одну з інших форм правління. Класичний республіканізм був скоріше спрямований проти будь-якої форми тиранії, будь то монархічної, аристократичної чи демократичної (тиранія більшості). Уявлення про те, що являло собою ідеальну республіку для самих класичних республіканців, залежали від особистого погляду. Проте найідеальніша республіка мала форму змішаного правління й ґрунтувалася на прагненні до цивілізованості .

Найбільш суперечливим є класичний республіканський погляд на свободу і те, чим (і чи) цей погляд відрізнявся від того, який пізніше розвинув лібералізм . Раніше багато вчених прийняли позицію Ісайї Берліна про те, що республіканізм більше схилявся до позитивної свободи, а не до негативної свободи, яка характеризує лібералізм.[12] Останніми роками ця теза була піддана сумніву, і Філіп Петтіт стверджує, що республіканська свобода ґрунтується на «недомінуванні», тоді як ліберальна свобода ґрунтується на «невтручанні». Інша точка зору полягає в тому, що лібералізм розглядає свободу як досоціальну, тоді як класичні республіканці бачили справжню свободу як продукт суспільства. Оскільки свобода була важливою частиною республіканської думки, багато республіканських мислителів були присвоєні теорією класичного лібералізму .

Класичний республіканізм став надзвичайно популярним у класицизмі та в епоху Просвітництва, відіграючи центральну роль у думці політичної філософії від Гоббса, через Джона Локка, Джамбаттіста Віко, Монтеск'є, Руссо, аж до Канта . Деякі історики бачать, що класичні республіканські ідеї вплинули на ранню американську політичну думку.[13]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ civic republicanism (social and political science) — Britannica.com
  2. ↑ Moulakis, Athanasios, «Civic Humanism», The Stanford Encyclopedia of Philosophy (Winter 2011 Edition), Edward N. Zalta (ed.).
  3. ↑ The scholar James Hankins would oblige us to include Sallust, Livy, and Virgil, and adds «above all» for Cicero. See "The 'Baron Thesis' after Forty Years and some Recent Studies of Leonardo Bruni, " Journal of the History of Ideas 56, no. 2 (April 1995), 309—332, at 330.
  4. ↑ This would, of course, be the Machiavelli of the Discourses on Livy, not of The Prince, but for some scholars, they are simply two sides of the same coin. See J.G.A. Pocock, The Machiavellian Moment: Florentine Political Thought and the Atlantic Republican Tradition (Princeton: 1975); and Gisela Bock, Quentin Skinner, Maurizio Viroli, eds. Machiavelli and Republicanism (Cambridge: 1990).
  5. ↑ Paul A. Rahe, «In the Shadow of Lucretius: The Epicurean Foundations of Machiavelli's Political Thought», History of Political Thought, Vol. XXVIII, #1, Spring, 2007.
  6. ↑ See the collection of essays in Ed. Paul Rahe, Machiavelli's Liberal Republican Legacy (Cambridge University Press, 2006).
  7. ↑ in his native German, "Bürger Humanismus, " the coinage occurred in his Leonardo Bruni Arentino. Humanistisch-philosophische (Leipzig;Berlin: B.G. Teubner, 1928). Baron believed Bruni to be «the embodiment of civic humanism.» see Hankins, «'Baron Thesis,'» p. 312.
  8. ↑ Hannah Arendt, The Human Condition (Chicago: 1958); J.G.A. Pocock, "Civic Humanism and its Role in Anglo-American Thought, " in Politics, Language, and Time: Essays on Political Thought and History (Chicago: 1989;1971); Quentin Skinner, Liberty before Liberalism (Cambridge: 1998); Philip Pettit, Republicanism: A Theory of Freedom and Government (Oxford: 2000 ed.); Jean-Fabien Spitz, la liberte politique, Paris: Presses Universitaires de France, 1995.
  9. ↑ Thomas L. Pangle, The Spirit of Modern Republicanism (Chicago: University of Chicago Press, 1990), 52. Pangle's discussion can be seen as consistent with Rahe's critique, as cited above.
  10. ↑ The Crisis of the Early Italian Renaissance: Civic Humanism and Republican Liberty in an Age of Classicism and Tyranny (Princeton: 1966; 1955); In Search of Florentine Civic Humanism: Essays on the Transition from Medieval to Modern Thought, 2 vols. (Princeton: 1988).
  11. ↑ Leonardo Bruni Arentino; also Hankins, «'Baron Thesis,'» 318—330; Pocock, Machiavellian Moment, 86-91.
  12. ↑ For this distinction definitively expounded, see Sir Isaiah Berlin, "Two Concepts of Liberty, " in Four Essays on Liberty (New York: Oxford Univ. Press, 1970).
  13. ↑ John G.A. Pocock, The Machiavellian Moment: Florentine Political Thought and the Atlantic Republican Tradition (1975); Bernard Bailyn, The Ideological Origins of the American Revolution. Harvard University Press, 1967; Gordon S. Wood, The Radicalism of the American Revolution: How a Revolution Transformed a Monarchical Society into a Democratic One Unlike Any That Had Ever Existed, (1992); Gordon S. Wood, The Creation of the American Republic 1776—1787, (1969); Lance Banning, The Jeffersonian Persuasion: Evolution of a Party Ideology, (1978); Drew R. McCoy, The Elusive Republic: Political Economy in Jeffersonian America,(1980); Joyce Appleby, Capitalism and a New Social Order: The Republican Vision of the 1790s, 1984; Joyce Appleby, ed., "Republicanism in the History and Historiography of the United States, " special issue of American Quarterly, Vol. 37, No. 4, (1985); Joyce Appleby, Liberalism and Republicanism in the Historical Imagination, (1992); Isaac Kramnick, Republicanism and Bourgeois Radicalism: Political Ideology in Late Eighteenth-Century England and America, (1990); Robert E. Shalhope, "Toward a Republican Synthesis: The Emergence of an Understanding of Republicanism in American Historiography, " William and Mary Quarterly, 29 (Jan. 1972), 49–80; Robert E. Shalhope, "Republicanism and Early American Historiography, " William and Mary Quarterly, 39 (Apr. 1982), 334—356.

Список літератури[ред. | ред. код]

  • Brugger, Bill (1999). Republican Theory in Political Thought: Virtuous or Virtual?. Basingstoke: St. Martin's Press.
  • Coutant, Arnaud (2007). Une Critique republicaine de la democratie liberale. Mare et Martin
  • Fink, Zera (1962). The Classical Republicans: an Essay in the Recovery of a Pattern of Thought in Seventeenth-Century England. Evanston: Northwestern Univ. Press.
  • Hörnqvist, Michael. «Civic Humanism: The Florentine Legacy». Uppsala University, Department of the History of Science and Ideas. Archived from the original on 26 July 2016. Retrieved 20 July 2016.
  • Hörnqvist, Michael (2004). Machiavelli and Empire. New York: Cambridge University Press. OCLC 54279841.
  • Kuznicki, Jason (2008). «Republicanism, Classical». In Hamowy, Ronald (ed.). The Encyclopedia of Libertarianism. Thousand Oaks, CA: SAGE Publications, Cato Institute. pp. 423–25. doi:10.4135/9781412965811.n260. ISBN 978-1-4129-6580-4. LCCN 2008009151. OCLC 750831024.
  • Moulakis, Athanasios (2011). «Civic Humanism». In Zalta, Edward N. (ed.). Stanford Encyclopedia of Philosophy.
  • Pocock, J. G. A. (1975). The Machiavellian Moment: Florentine Political Thought And The Atlantic Republican Tradition. Princeton, N.J.: Princeton University Press. OCLC 969433. Second edition, 2003, OCLC 436045770.
  • Spitz, J-F, la liberte politique, Paris, PUF, leviathan

Посилання[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Класичний_республіканізм&oldid=42492267