Перейти до вмісту

Нікколо Макіавеллі

Редагувати посилання
Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Нікколо Макіавеллі
італ. Niccolò di Bernardo dei Machiavelli Редагувати інформацію у Вікіданих
Народження3 травня 1469[1][2][3] Редагувати інформацію у Вікіданих
Флоренція, Флорентійська республіка[1][2] Редагувати інформацію у Вікіданих
Смерть21 червня 1527[1][3][2] (58 років) Редагувати інформацію у Вікіданих
Sant'Andrea in Percussinad, Флорентійська республіка[1][2] Редагувати інформацію у Вікіданих
перитоніт Редагувати інформацію у Вікіданих
ПохованняСанта-Кроче і Tomb of Niccolò Machiavellid Редагувати інформацію у Вікіданих
Громадянство (підданство) Флорентійська республіка Редагувати інформацію у Вікіданих
Знання мов
  • італійська[4] і Тосканська мова Редагувати інформацію у Вікіданих
    • Діяльність
  • письменник, політик, історик, політичний теоретик, військовий теоретик, перекладач, поет, дипломат, драматург Редагувати інформацію у Вікіданих
    • Alma materФлорентійський університет Редагувати інформацію у Вікіданих
    Літературний напрямВисоке Відродження Редагувати інформацію у Вікіданих
    Визначний твір
  • Державець, Роздуми про першу декаду Тіта Лівія і Capitolid Редагувати інформацію у Вікіданих
    • Конфесіякатолицтво Редагувати інформацію у Вікіданих
    БатькоBernardo di Niccolò Machiavellid Редагувати інформацію у Вікіданих
    МатиBartolomea di Stefano Nellid[5] Редагувати інформацію у Вікіданих
    РодичіNiccolò Machiavelli[d] Редагувати інформацію у Вікіданих
    Брати, сестриTotto di Bernardo Machiavellid Редагувати інформацію у Вікіданих
    У шлюбі зMarietta Corsinid Редагувати інформацію у Вікіданих
    Діти (6[6] Редагувати інформацію у Вікіданих)
  • Piero Macchiavellid, Bartolomea Machiavellid, Bernardo Macciavellid, Ludovico Macciavellid і Guido Machiavellid Редагувати інформацію у Вікіданих
    • Автограф
    CMNS: Нікколо Макіавеллі у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих
    Q: Висловлювання у Вікіцитатах
    S: Роботи у Вікіджерелах

    Нікколо́ ді Берна́рдо дей Макіаве́ллі (також Мак'яве́ллі, італ. Niccolò di Bernardo dei Machiavelli; 3 травня 1469(14690503), Флоренція — 21 червня 1527, Флоренція) — державний секретар Флоренції, політичний діяч, мислитель, гуманіст, поет і драматург епохи Відродження[7][8][9]. Він найбільш відомий своїм політичним трактатом «Державець» (Il Principe), написаним біля 1513 року, але опублікованим лише в 1532 році.[10] Його часто називають батьком сучасної політичної філософії[11][12] та політології[13].

    Протягом багатьох років він обіймав державні посади у Флорентійській республіці, відповідаючи за дипломатичні та військові справи. Писав комедії, карнавальні пісні, вірші. Він працював секретарем Другої канцелярії Флорентійської республіки з 1498 по 1512 рік, коли Медічі були позбавлені влади.

    Після смерті Макіавеллі його ім’я і пізніший термін макіавеллізм часто використовують для характеристики безпринципної політики на зразок тої, що Макіавеллі рекомендував у своїй найвідомішій праці «Державець»[14]. Макіавеллі описав аморальну поведінку: нечесність й вбивство невинних, як нормальну й ефективну в політиці[15]. Він навіть закликав до таких дій у багатьох ситуаціях[16][17]. Сумнозвісна знаменитість книги витікає з твердження, що вона дає «злі поради тиранам, щоб допомогти їм утримати владу»[18][19]. Ця книга посіла позицію під номером 31 у Рейтингу 100 найкращих книг усіх часів за версією журналу «Ньюсвік»[20].

    Хоча термін макіавеллізм асоціюється з політичними махінаціями, підступом і реальною політикою, його твори мали великий вплив на авторів епохи Просвітництва і відродили інтерес до класичного республіканізму. Зокрема, такі мислителі як Барух Спіноза, Жан-Жак Руссо та Дені Дідро, стверджували, що Макіавеллі був радше республіканцем навіть тоді, коли писав «Державця», і його твори дали натхнення демократичній політичній філософії епохи Просвітлення[21][22][23]. Менш відома праця «Міркування про першу декаду Тіта Лівія» (написана біля 1517 року), як вважається, проклала дорогу сучасному республіканізму[24]. Політичний реалізм Макіавеллі продовжував впливати на покоління вчених і політиків, включаючи Ганну Арендт і Отто фон Бісмарка.[25][26]

    Біографія

    [ред. | ред. код]

    Макіавеллі народився у Флоренції у сім'ї Бернардо ді Нікколо Макіавеллі (1426—1500), адвоката, і Бартоломії ді Стефано Нелі (1441—1496). У нього було дві старші сестри — Прімавера (1465), Маргарита (1468), та молодший брат Тотто (1475)[27]. Отримав добру освіту, відмінно знав латинську та італійську класику. Був знайомий з працями Тита Лівія, Йосипа Флавія, Цицерона, Макробія. Макіавеллі не вивчав давньогрецької, але читав латинські переклади Фукідіда, Полібія і Плутарха, з яких черпав натхнення для своїх історичних трактатів[28].

    Після 1494 року за республіканського режиму не міг обиратись на політичні посади, роботу на оплачуваній посаді в канцелярії отримав завдяки своєму досвідові, на основі якого створив свій славетний новий політичний метод.

    Життя Макіавеллі можна розділити на три основні періоди:

    Портрет Джуліо де Медичі, папи римського Климента VII
    • 1498–1512 роки: активна політична діяльність на чолі другої канцелярії, а після 1502 року — зближення з новим постійним главою держави П'єтро Содерині; упродовж цього періоду Макіавеллі також був секретарем військового магістрату Десятьох, секретарем нового органу ополчення Дев'ятьох, до створення якого 1506 року він доклав великих зусиль, а також урядовим посланником — він брав участь у близько 35 дипломатичних місіях, включаючи 4 місії до Франції (1500–1511) та Сієни (1501–1510), дві до Чезаре Борджіа (1502), до папського двору (1503 та 1506), а також одну до німецького імператора (1507–1508);
    • 1512–1527 роки: втрата посади й нетривале ув'язнення після відновлення правління Медічі, початок літературної кар'єри; «…оскільки доля вирішила, що я не здатний говорити ні про шовк, ані про вовну, ні про прибутки, ані про втрати, я мушу говорити про політику (lo stato)». У 1503—1506 роках був відповідальним за флорентійську міліцію, включаючи захист міста. Він не довіряв найманцям (позиція, роз'яснена детально в «Міркуваннях про першу декаду Тіта Лівія» і в трактаті «Державець») і віддавав перевагу ополченню, сформованому з громадян. У серпні 1512 після низки заплутаних битв, угод і союзів Медічі за допомогою Папи римського Юлія II відновили свою владу у Флоренції і республіка була скасована. Макіавеллі, що грав істотну роль в уряді республіки, потрапив у опалу, 1513 його звинуватили у змові й арештували. Незважаючи ні на що, він відкидав свою причетність і був врешті-решт звільнений. Він віддалився в свій маєток в Сант'Андреа в Перкуссіні[en] біля Флоренції й почав писати трактати, які забезпечили йому місце в історії політичної філософії. Макіавеллі помер 1527 в Сан-Кашано, за кілька кілометрів від Флоренції. Розташування його могили невідоме; проте кенотаф на його честь перебуває в Церкві Санта-Кроче у Флоренції.

    За допомогою трактату «Державець» Макіавеллі досяг прихильності Медічі. 1520 року кардинал Джуліо де Медичі замовив йому написати історію Флоренції, а також «Роздуми» — проект промови уряду Флоренції з нагоди смерті Лоренцо, герцога Урбіно.

    Після виконання низки незначних доручень за межами Флоренції у травні 1526 року, за рік до падіння режиму Медічі у Флоренції, його призначили керівником наглядачів за укріпленнями.

    Макіавеллі помер 21 червня 1527 року, через 11 діб після невдалої спроби повернутись на свою стару посаду в канцелярії після відновлення республіканського правління.

    Кенотаф (порожня почесна могила) Макіавеллі в церкві Санта Кроче, Флоренція

    Сім'я та нащадки

    [ред. | ред. код]

    У шлюбі Макіавеллі мав багато дітей. Зараз в Італії живуть його прямі нащадки, серед них — акторка Ніколетта Макіавеллі, а також її сестра, модель Лудовіка Раньйоні Макіавеллі, відома тим, що її викрали у 1985 р., але відпустили після суспільного розголосу.

    Ідейна спадщина

    [ред. | ред. код]

    Макіавеллі відомий двома своїми трактатами: написаною 1513 року працею «Державець» з посвятою Лоренцо де Медічі в 1515–1516 роках й опублікованою 1531 року, а також працею «Роздуми з приводу перших 10 книг Тита Лівія», створеною приблизно в 1513–1517 роках з посвятою двом республіканцям — Занобі Буондельмонті та Козимо Ручеллаі — вона була опублікована в 1531 році.

    До політичної спадщини Макіавеллі також належить створена приблизно 1520 року й опублікована 1521 року праця «Arte della guerra» («Мистецтво війни») і різноманітні твори на політичні теми, включаючи «Роздуми» («Discursus», 1520), звіти про виконання дипломатичних місій, листи, «Флорентійські хроніки» («Istorie Fiorentine») тощо.

    Усі твори Макіавеллі перебували у папському каталозі з 1557 по 1850 рік[джерело?].

    Макіавеллі зажив слави політичного теоретика насамперед завдяки новому «науковому методу», про який Девід Юм писав у своєму начерку: «Цю політику можна звести до науки» як «одну з тих вічних політичних істин, що їх не змінюють ні час, ні випадок»[джерело?]; по-друге, завдяки доктрині моральної стійкості та цілеспрямованості, що спричинилася до появи дієслова «макіавеллізувати», що означає «практикувати макіавеллізм, або ж здійснювати хитру витончену політику»[джерело?]; по-третє, завдяки теорії політичного республіканізму, яка справила значний вплив на англійську й американську політичну думку XVII та XVIII століть[джерело?]

    У середині XX століття з'явилося понад 20 основних концепцій політичної творчості Макіавеллі, а бібліографія налічує понад 3000 праць[29].

    Хоча Макіавеллі й був обмежений гуманістичною вірою в циклічність історії, він розгорнув складніший економічний та соціальний аналіз проблеми конфлікту в своїй праці пізнього періоду «Istorie Fiorentine». Нарівні з цим аналізом і природним детермінізмом Макіавеллі стоїть його теорія держави як органічної системи, що керується власними законами розвитку і задовольняється самовиправданням з огляду на свій розквіт. Це спонукало німецького ліберального історика ідей Фрідріха Майнеке в 1924 році назвати його «першою людиною, яка відкрила справжній raison d'etat (державний інтерес)». Як послідовно доводив Гайнц Пост, концепції суспільної необхідності та ratio publicae utilitatis (суспільної корисності) були добре відомі в пізньому Середньовіччі, але на відміну від свого сучасника Гвічардіні (1483–1540) Макіавеллі не вживав вислову ragione de stato (державний інтерес) і не стверджував, що мета виправдовує засоби; скоріше він твердив, що успіх правителя підтверджується вердиктом народу, і йому пробачать ужиття певних заходів, якщо це призведе до успіху, бо в політиці, «де не існує морального суду, судять за результатами». У всякому разі, якщо й не настільки своєрідне, як про це твердив Майнеке, проте часте вживання Макіавеллі слова stato (держава) та наголос на необхідності розмежування успішної політичної діяльності і традиційної моралі свідчать про його завбачливість в усвідомленні проблем, що виникали під тиском зростання влади світської держави…

    Потреба в гнучкості заважала Макіавеллі дати однозначний розв'язок проблеми державного устрою. Самодержці потрібні для заснування й реформування держави, республіканський уряд краще підходить для підтримання встановленого порядку («Роздуми», І, 58). Однак попри труднощі, що привертали стільки уваги, з узгодженням прореспубліканських «Роздумів» із «Державцем», учення Макіавеллі, як показали Покок і Скіннер, є послідовно республіканським як на практичному, так і на ідеологічному рівнях. Республіки не тільки здатні краще пристосовуватись до швидкозмінних обставин завдяки своєму різнорідному громадянству, а й надають людським істотам можливість брати участь у політичних справах і військових кампаніях, що краще забезпечує повноту їх самореалізації («Роздуми», II, 2; про міське ополчення, важливу тему політичної теорії Макіавеллі, див. «Державець», гл. 12, «Роздуми», І, 4 та «Arte della guerra»)…

    Моделлю для Макіавеллі слугувала Римська республіка, і хоч у ті часи та згодом його звинувачували в некритичному захопленні Римом і бракові реалізму, створене ним 1506 року міське ополчення та його проект державного устрою Флоренції 1520 року показали практичну значущість його ідей. У руках Макіавеллі і його сучасників класичний республіканізм також слугував засобом виправдання зростання державної могутності; 1520 року Макіавеллі написав у «Роздумах»: «Я переконаний в тому, що найвищий подвиг, який можна звершити і який є наймилішим для Бога, — це те, що ти зробив для власної країни». Нещодавно Галлюїнґ доводив, що республіканець Макіавеллі пропонує жорстку теорію силової політики, яка цілковито збігається з політичною аргументацією, висунутою в «Державці». Важливу роль у сучасних дослідженнях відіграє концептуальний аналіз, за допомогою якого Скіннеру нещодавно вдалося розв'язати проблему республіканізму Макіавеллі: «Державець» і «Роздуми…» потребують різного підходу як складові двох різних літературних традицій з відмінними призначеннями. Аналіз способів уживання Макіавеллі таких понять, як gloria, virtu, fortuna (слава, чеснота, доля) тощо, допоміг прояснити його політичний лексикон, тоді як з огляду на соціальний і «гендерний» підходи його політичну думку намагаються інтерпретувати в ширшому контексті.

    Основні твори

    [ред. | ред. код]

    Принц (Il Principe)

    [ред. | ред. код]

    Найвідоміша книга Макіавеллі, «Принц» (Il Principe), містить низку ключових положень щодо політики. Замість традиційної цільової аудиторії — спадкового правителя — вона зосереджена на можливості «нового принца».

    Макіавеллі зазначає, що спадковий правитель не повинен докладати багато зусиль для збереження своєї позиції, оскільки лише «надмірна сила» може позбавити його влади. Натомість, новий принц має складніше завдання: він повинен спочатку стабілізувати свою новознайдену владу, щоб побудувати міцну політичну структуру.

    Макіавеллі вважає, що чесноти, які зазвичай рекомендують правителям, насправді можуть перешкоджати їхній здатності керувати. Відтак, принц мусить навчитися діяти всупереч цим чеснотам, аби зберегти свій режим.

    Правитель повинен піклуватися не лише про репутацію, але й бути безумовно готовим діяти нерозсудливо у слушний час.

    Макіавеллі був переконаний, що для правителя краще, щоб його широко боялися, аніж сильно любили. Люблений правитель зберігає владу через зобов’язання, тоді як правитель, якого бояться, керує страхом перед покаранням. Як політичний теоретик, Макіавеллі наголошував на «необхідності» методичного застосування грубої сили або обману, включно зі знищенням цілих знатних родів, щоб унеможливити будь-який виклик владі принца.

    Учені часто зауважують, що Макіавеллі глорифікує інструментальність у державотворенні — підхід, утілений у вислові, який часто помилково приписують мислителю: «Мета виправдовує засоби». Макіавеллі вважав, що шахрайство та обман є необхідними інструментами, які має використовувати принц. Насильство може бути потрібним для успішної стабілізації влади та запровадження нових політичних інституцій. Сила може бути застосована для усунення політичних суперників, знищення населення, що чинить опір, та очищення громади від інших сильних особистостей, які неминуче спробують замінити правителя.

    В одному з уривків Макіавеллі відкидає пораду Цицерона уникати лицемірства та насильства, заявляючи, що принц має «бути лисом, щоб уникнути пасток, і левом, щоб здолати вовків». Це стало однією з найвідоміших максим Макіавеллі. Погляди Макіавеллі на те, що здобуття та утримання держави вимагає застосування «злих» засобів, відзначаються як головна тема його трактату. Саме завдяки такій політичній пораді Макіавеллі здобув сумнозвісну славу, забезпечивши собі місце в історії через прикметник «макіавеллівський».

    Через суперечливий аналіз політики, у 1559 році Католицька Церква заборонила «Принца», включивши його до «Індексу заборонених книг» (Index Librorum Prohibitorum). Гуманісти, включно з Еразмом, також негативно сприйняли книгу. Головним інтелектуальним внеском трактату в історію політичної думки є фундаментальний розрив між політичним реалізмом та політичним ідеалізмом, оскільки книга є посібником зі здобуття та утримання політичної влади. На відміну від Платона та Аристотеля і в опозиції до них, Макіавеллі наполягав на тому, що «уявні республіки та принципати», тобто реалізація найкращого політичного режиму, неможливі. Тому принц повинен прагнути до «дієвої істини» (verita effetuale).

    Щодо відмінностей і подібності в порадах Макіавеллі безжальним і тиранічним принцам у «Принці» та його більш республіканських закликах у «Міркуваннях про першу декаду Тита Лівія», деякі коментатори стверджують, що «Принц», хоча й написаний як порада монархічному правителю, містить аргументи на користь переваги республіканських режимів, подібні до тих, що містяться в «Міркуваннях». У XVIII столітті цю роботу навіть називали сатирою, наприклад, Жан-Жак Руссо. Однак ця інтерпретація часто спростовується сучасними вченими.

    Такі дослідники, як Лео Штраус і Гарві Мансфілд, зазначали, що розділи «Принца» та інших його праць містять навмисно езотеричні (приховані) твердження. Однак Мансфілд стверджує, що це є результатом того, що Макіавеллі бачив у серйозних речах гумор, оскільки вони «піддаються маніпуляціям людей», і водночас бачив у них серйозність, оскільки вони «відповідають людським потребам».

    Марксистський теоретик Антоніо Грамші стверджував, що аудиторією Макіавеллі був простий народ, на відміну від правлячого класу, який завдяки своїй освіті вже був обізнаний із описаними методами.

    Міркування про першу декаду Тита Лівія (Discourses on Livy)

    [ред. | ред. код]

    «Міркування про першу декаду Тита Лівія», написані приблизно в 1517 році та опубліковані в 1531 році (часто згадуються просто як «Міркування» або «Discorsi»), номінально є обговоренням класичної історії раннього Стародавнього Риму. Однак праця значно відхиляється від цієї теми та використовує сучасні політичні приклади для ілюстрації своїх ідей. Макіавеллі подає її як серію уроків про те, як слід започатковувати та структурувати республіку.

    Це більша за обсягом праця, ніж «Принц», і, хоча вона більш відкрито пояснює переваги республік, вона також містить багато схожих тем з інших його робіт. Наприклад, Макіавеллі зазначав, що для порятунку республіки від корупції необхідно повернути її до «королівського стану», застосовуючи насильницькі засоби. Він виправдовує Ромула за вбивство його брата Рема та співправителя Тіта Тація задля здобуття абсолютної влади для себе тим, що він встановив «громадянський спосіб життя», або королівство із законами, придатними для республіки.

    Коментатори розходяться в думках щодо того, наскільки дві праці (Принц та Міркування) узгоджуються між собою, оскільки Макіавеллі часто називає лідерів республік «принцами». Інші вчені також вказували на загарбницькі та імперіалістичні риси республіки Макіавеллі. «Міркування» стали одним із центральних текстів сучасного республіканізму, і, як стверджував Покок, є більш всеосяжною працею, ніж «Принц».

    Флорентійські історії (Florentine Histories)

    [ред. | ред. код]

    Макіавеллі дотримувався традиції гуманістичних істориків, структурувавши свою роботу як «історії», організувавши її в книги зі вступними розділами та продуманими промовами, поданими як автентичні записи. Однак його розповідь розгортається в ширших, майже філософських рамках, будучи боротьбою між чеснотою (virtue) та долею (fortune). Центральною темою «Флорентійських історій» є руйнівний фракціоналізмФлоренції, який, на відміну від продуктивних конфліктів стародавнього Риму, залишив місто роздробленим та морально занепалим.

    Як і його «Міркування про першу декаду Тита Лівія», робота містить тонкі критичні зауваження щодо Церкви та яскраві характеристики персонажів, особливо родини Медічі. Розповідь обертається навколо повернення Козімо де Медічі з вигнання у 1434 році. Праця також містить помітно драматичну промову, приписану Мікеле ді Ландо, лідеру повстання Чомпі 1378 року, яке ненадовго встановило найбільш демократичний уряд Флоренції. Він також детально розповідає про змову Пацці проти Медічі та засоби її придушення. Хоча Макіавеллі не є сучасним істориком, він демонструє прихильність до фактологічного аналізу, зосереджуючись на «різноманітних наслідках», поєднуючи історичні деталі зі своїм фірмовим політичним розумінням.

    Мистецтво війни (Art of War)

    [ред. | ред. код]

    «Мистецтво війни» поділено на передмову (proemio) та сім книг (розділів), які мають форму серії діалогів, що відбуваються в садах Орті Орічелларі. Діалог ведеться між Козімо Ручеллаї та «лордом Фабріціо Колонна» з іншими патриціями та капітанами нещодавньої Флорентійської республіки. Колонна часто вважається замаскованим зображенням самого Макіавеллі, хоча цей погляд оскаржується вченими.

    Праця присвячена Лоренцо ді Філіппо Строцці, patrizio fiorentino, у передмові, яка помітно проголошує авторство Макіавеллі. Фабріціо захоплений Римськими легіонами ранньої та середньої Римської Республіки та рішуче виступає за їх адаптацію до сучасної ситуації Флоренції епохи Відродження. Фабріціо домінує в обговореннях завдяки своїм знанням, мудрості та проникливості. Діалоги часто перетворюються на монологи, де Фабріціо детально описує, як слід збирати, навчати, організовувати, розгортати та застосовувати армію.

    Інші твори:

    Переклади українською

    [ред. | ред. код]

    Вперше українською «Державця» переклав Михайло Островерха, який переклав назву книги як «Володар». Цей переклад з'явився друком у 1934 році у книгозбірні львівського часопису «Літературно-науковий вісник» з ініціативи тодішнього редактора — Дмитра Донцова. Ось як про це згадує сам Михайло Островерха:

    «Було це під весну 1934. На Академічній, у Львові, припадково, стрінув я д-ра Дмитра Донцова, редактора „Вістника“. Привіталися. Він поспитав — як довго зупинюся я у Львові, коли вертаюся до Риму й зараз же поставив справу: чи не схотів би я перекласти на українське „Іль Прінчіпе“ Макіавеллія, а він це видасть. Припускаю, що, на це предложення, очі в мене блиснули радістю: знову Донцов сягає глибше й дальше поза наше ґетто? Очевидно, я вхітно погодився на це».

    Виправлений та доповнений переклад Островерхи знову вийшов у 1976 року в нью-йоркському видавництві G.A Press з обкладинкою роботи Едварда Козака.

    Вдруге твір Макіавелі переклав з італійської Анатолій Перепадя, який переклав назву книги як «Державець». Цей переклад з'явився друком у 1998 році в київському видавництві «Основи». У 2007 та 2013 роках харківське видавництво «Фоліо» перевидало переклад Перепаді.[30]

    Втретє твір Макіавелі переклала з італійської Валентина Балог, яка переклала назву книги як «Державотворець». Цей переклад з'явився друком у 2015 році в київському видавництві «Арій».

    Список видань

    [ред. | ред. код]
    У Вікіджерелах є
    • Микола Макявель. Володар. Переклад з італійської: Михайло Островерх. Львів: Книгозбірня Вістника, 1934. 117 стор.
      • WS: (передрук) Ніккольо Макіявеллі. Володар. Переклад з італійської: Михайло Островерх. Нью-Йорк: G. A. Press, 1976. 162 стор.
    • Нікколо Макіавеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад з італійської: Анатоль Перепадя. Київ: Основи, 1998. 492 стор. — ISBN 966-500-101-9
      • (передрук) Нікколо Макіавеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад з італійської: Анатоль Перепадя; передмова: Ада Бичко. Харків: Фоліо, 2007. 511 стор. — ISBN 978-966-03-3847-0
      • (передрук) Нікколо Макіавеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад з італійської: Анатоль Перепадя; передмова: Ада Бичко. Харків: Фоліо, 2013. 511 стор. — ISBN 978-966-03-3849-4
      • (передрук) Нікколо Макіавеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад з італійської: Анатоль Перепадя. Харків: Будинок друку, 2013. 470 стор. — ISBN 978-966-97238-5-7
    • Нікколо Макіавеллі. Державотворець. Переклад з італійської: Валентина Балог. Київ: Арій, 2015. 223 стор. (Антологія мудрості) — ISBN 978-966-498-396-6

    Див. також

    [ред. | ред. код]

    Примітки

    [ред. | ред. код]
    1. ↑ а б в г Mansfield H. Encyclopædia Britannica
    2. ↑ а б в г Inglese G. Dizionario Biografico degli Italiani — 2006. — Vol. 67.
    3. ↑ а б в г BeWeB
    4. ↑ CONOR.Sl
    5. ↑ Pas L. v. Genealogics — 2003.
    6. ↑ https://www.notablebiographies.com/Lo-Ma/Machiavelli-Niccol.html
    7. ↑ Niccolo Machiavelli - Italian statesman and writer. Архів оригіналу за 29 червня 2016. Процитовано 11 серпня 2019.
    8. ↑ Niccolò Machiavelli. Архів оригіналу за 24 вересня 2018. Процитовано 11 серпня 2019.
    9. ↑ Niccolò Machiavelli. Internet Encyclopedia of Philosophy. Архів оригіналу за 1 травня 2021. Процитовано 1 листопада 2018.
    10. ↑ Niccolo Machiavelli | Beliefs, Books, The Prince, Philosophy, Accomplishments, & Facts | Britannica. www.britannica.com (англ.). Процитовано 13 березня 2023.
    11. ↑ Smith, Gregory B. (2008). Between Eternities: On the Tradition of Political Philosophy, Past, Present, and Future (англ.). Lexington Books. с. 65. ISBN 9780739120774.
    12. ↑ Whelan, Frederick G. (2004). Hume and Machiavelli: Political Realism and Liberal Thought (англ.). Lexington Books. с. 29. ISBN 9780739106310.
    13. ↑ Strauss is most notable for this description. (15 жовтня 1988). What is Political Philosophy? And Other Studies (англ.). University of Chicago Press. с. 41. ISBN 9780226777139.
    14. ↑ Niccolo Machiavelli | Biography, Books, Philosophy, & Facts. Encyclopedia Britannica (англ.). Архів оригіналу за 29 червня 2016. Процитовано 8 серпня 2019.
    15. ↑ Cassirer, Ernst (1946). The Myth of the State (англ.). Yale University Press. с. 141—145. ISBN 9780300000368.
    16. ↑ Strauss, Leo; Cropsey, Joseph (15 червня 2012). History of Political Philosophy (англ.). University of Chicago Press. с. 297. ISBN 9780226924717.
    17. ↑ Mansfield, Harvey C. (25 лютого 1998). Machiavelli's Virtue (англ.). University of Chicago Press. с. 178. ISBN 9780226503721. Архів оригіналу за 13 липня 2021. Процитовано 20 березня 2022.
    18. ↑ Giovanni Giorgini, «Five Hundred Years of Italian Scholarship on Machiavelli's Prince», Review of Politics (2013) 75#4 pp. 625–40.
    19. ↑ Giorgini, Giovanni (2013). Five Hundred Years of Italian Scholarship on Machiavelli's Prince. Review of Politics. 75 (4): 625—40. doi:10.1017/S0034670513000624. ISSN 0034-6705.
    20. ↑ Inside NEWSWEEK's Top 100 Books: The Meta-List [Архівовано 25 серпня 2019 у Wayback Machine.] // «Newsweek», 28.06.2009 (англ.)
    21. ↑ B. Spinoza, Tractatus theologico-politicus, V, 7
    22. ↑ Diderot, Denis (1778). Machivellianism. Encyclopedie.
    23. ↑ J.-J. Rousseau, Contrat sociale, III, 6
    24. ↑ Harvey Mansfield and Nathan Tarcov, «Introduction to the Discourses». In their translation of the Discourses on Livy
    25. ↑ Pflanze, Otto (1958). Bismarck's "Realpolitik". The Review of Politics. Т. 20, № 4. с. 492—514. ISSN 0034-6705. Процитовано 13 березня 2023.
    26. ↑ Arendt, Hannah (1988). The Human Condition (English) . Chicago: Chicago University Press. с. 77.
    27. ↑ Dal Villani, nella sua Cronica
    28. ↑ La sua trascrizione del De rerum natura è nel manoscritto Vaticano Rossiano 884
    29. ↑ Макіавеллі — Енциклопедія політичної думки. Slovnyk.me (укр.). Процитовано 25 лютого 2025.
    30. ↑ Нікколо Макіавеллі. Флорентійські хроніки. Державець. [Архівовано 7 березня 2017 у Wayback Machine.] Переклад з італійської: Анатоль Перепадя; передмова: Ада Бичко. Харків: Фоліо, 2007. 511 стор. ISBN 978-966-03-3847-0

    Джерела

    [ред. | ред. код]

    Література

    [ред. | ред. код]

    Посилання

    [ред. | ред. код]
    Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Нікколо_Макіавеллі&oldid=46708568