Нікколо Макіавеллі
Нікколо́ ді Берна́рдо дей Макіаве́ллі (також Мак'яве́ллі, італ. Niccolò di Bernardo dei Machiavelli; 3 травня 1469, Флоренція — 21 червня 1527, Флоренція) — державний секретар Флоренції, політичний діяч, мислитель, гуманіст, поет і драматург епохи Відродження[7][8][9]. Він найбільш відомий своїм політичним трактатом «Державець» (Il Principe), написаним біля 1513 року, але опублікованим лише в 1532 році.[10] Його часто називають батьком сучасної політичної філософії[11][12] та політології[13].
Протягом багатьох років він обіймав державні посади у Флорентійській республіці, відповідаючи за дипломатичні та військові справи. Писав комедії, карнавальні пісні, вірші. Він працював секретарем Другої канцелярії Флорентійської республіки з 1498 по 1512 рік, коли Медічі були позбавлені влади.
Після смерті Макіавеллі його ім’я і з'явившийся пізніше термін макіавеллізм часто вживається для характеристики безпринципної політики на зразок тої, що Макіавеллі рекомендував у своїй найвідомішій праці «Державець»[14]. Макіавеллі описав аморальну поведінку: нечесність й вбивство невинних, як нормальну й ефективну в політиці[15]. Він навіть закликав до таких дій у багатьох ситуаціях[16][17]. Сумнозвісна знаменитість книги витікає з твердження, що вона дає «злі поради тиранам, щоб допомогти їм утримати владу»[18][19]. Ця книга посіла позицію під номером 31 у Рейтингу 100 найкращих книг усіх часів за версією журналу «Ньюсвік»[20].
Хоча термін макіавеллізм асоціюється з політичними махінаціями, підступом і реальною політикою, його твори мали великий вплив на авторів епохи Просвітництва і відродили інтерес до класичного республіканізму. Зокрема, такі мислителі як Барух Спіноза, Жан-Жак Руссо та Дені Дідро, стверджували, що Макіавеллі був радше республіканцем навіть тоді, коли писав «Державця», і його твори дали натхнення демократичній політичній філософії епохи Просвітлення[21][22][23]. Менш відома праця «Міркування про першу декаду Тіта Лівія» (написана біля 1517 року), як вважається, проклала дорогу сучасному республіканізму[24]. Політичний реалізм Макіавеллі продовжував впливати на покоління вчених і політиків, включаючи Ганну Арендт і Отто фон Бісмарка.[25][26]
Макіавеллі народився у Флоренції у сім'ї Бернардо ді Нікколо Макіавеллі (1426—1500), адвоката, і Бартоломії ді Стефано Нелі (1441—1496). У нього було дві старші сестри — Прімавера (1465), Маргарита (1468), та молодший брат Тотто (1475)[27]. Отримав добру освіту, відмінно знав латинську та італійську класику. Був знайомий з працями Тита Лівія, Йосипа Флавія, Цицерона, Макробія. Макіавеллі не вивчав давньогрецької, але читав латинські переклади Фукідіда, Полібія і Плутарха, з яких черпав натхнення для своїх історичних трактатів[28].
Після 1494 року за республіканського режиму не міг обиратись на політичні посади, роботу на оплачуваній посаді в канцелярії отримав завдяки своєму досвідові, на основі якого створив свій славетний новий політичний метод.
Життя Макіавеллі можна розділити на три основні періоди:
- 1469–1498 роки: дитинство і юність у Флоренції за часів правління Лоренцо де Медичі, а після вигнання його сина П'єро де Медичі в 1494 році 4 бурхливі роки республіканського правління під проводом монаха-домініканця Джироламо Савонароли;
- 1498–1512 роки: активна політична діяльність на чолі другої канцелярії, а після 1502 року — зближення з новим постійним главою держави П'єтро Содерині; упродовж цього періоду Макіавеллі також був секретарем військового магістрату Десятьох, секретарем нового органу ополчення Дев'ятьох, до створення якого 1506 року він доклав великих зусиль, а також урядовим посланником — він брав участь у близько 35 дипломатичних місіях, включаючи 4 місії до Франції (1500–1511) та Сієни (1501–1510), дві до Чезаре Борджіа (1502), до папського двору (1503 та 1506), а також одну до німецького імператора (1507–1508);
- 1512–1527 роки: втрата посади й нетривале ув'язнення після відновлення правління Медічі, початок літературної кар'єри; «…оскільки доля вирішила, що я не здатний говорити ні про шовк, ані про вовну, ні про прибутки, ані про втрати, я мушу говорити про політику (lo stato)». У 1503—1506 роках був відповідальним за флорентійську міліцію, включаючи захист міста. Він не довіряв найманцям (позиція, роз'яснена детально в «Міркуваннях про першу декаду Тіта Лівія» і в трактаті «Державець») і віддавав перевагу ополченню, сформованому з громадян. У серпні 1512 після низки заплутаних битв, угод і союзів Медічі за допомогою Папи римського Юлія II відновили свою владу у Флоренції і республіка була скасована. Макіавеллі, що грав істотну роль в уряді республіки, потрапив у опалу, 1513 його звинуватили у змові й арештували. Незважаючи ні на що, він відкидав свою причетність і був врешті-решт звільнений. Він віддалився в свій маєток в Сант'Андреа в Перкуссіні[en] біля Флоренції й почав писати трактати, які забезпечили йому місце в історії політичної філософії. Макіавеллі помер 1527 в Сан-Кашано, за кілька кілометрів від Флоренції. Розташування його могили невідоме; проте кенотаф на його честь перебуває в Церкві Санта-Кроче у Флоренції.
За допомогою трактату «Державець» Макіавеллі досяг прихильності Медічі. 1520 року кардинал Джуліо де Медичі замовив йому написати історію Флоренції, а також «Роздуми» — проект промови уряду Флоренції з нагоди смерті Лоренцо, герцога Урбіно.
Після виконання низки незначних доручень за межами Флоренції у травні 1526 року, за рік до падіння режиму Медічі у Флоренції, його призначили керівником наглядачів за укріпленнями.
Макіавеллі помер 21 червня 1527 року, через 11 діб після невдалої спроби повернутись на свою стару посаду в канцелярії після відновлення республіканського правління.
У шлюбі Макіавеллі мав багато дітей. Зараз в Італії живуть його прямі нащадки, серед них — актриса Ніколетта Макіавеллі, а також її сестра, модель Лудовіка Раньйоні Макіавеллі, відома тим, що її викрали у 1985 р., але відпустили після суспільного розголосу.
Макіавеллі відомий двома своїми трактатами: написаною 1513 року працею «Державець» з посвятою Лоренцо де Медічі в 1515–1516 роках й опублікованою 1531 року, а також працею «Роздуми з приводу перших 10 книг Тита Лівія», створеною приблизно в 1513–1517 роках з посвятою двом республіканцям — Занобі Буондельмонті та Козимо Ручеллаі — вона була опублікована в 1531 році.
До політичної спадщини Макіавеллі також належить створена приблизно 1520 року й опублікована 1521 року праця «Arte della guerra» («Мистецтво війни») і різноманітні твори на політичні теми, включаючи «Роздуми» («Discursus», 1520), звіти про виконання дипломатичних місій, листи, «Флорентійські хроніки» («Istorie Fiorentine») тощо.
Усі твори Макіавеллі перебували у папському каталозі з 1557 по 1850 рік[джерело?].
Макіавеллі зажив слави політичного теоретика насамперед завдяки новому «науковому методу», про який Девід Юм писав у своєму начерку: «Цю політику можна звести до науки» як «одну з тих вічних політичних істин, що їх не змінюють ні час, ні випадок»[джерело?]; по-друге, завдяки доктрині моральної стійкості та цілеспрямованості, що спричинилася до появи дієслова «макіавеллізувати», що означає «практикувати макіавеллізм, або ж здійснювати хитру витончену політику»[джерело?]; по-третє, завдяки теорії політичного республіканізму, яка справила значний вплив на англійську й американську політичну думку XVII та XVIII століть[джерело?]
У середині XX століття з'явилося понад 20 основних концепцій політичної творчості Макіавеллі, а бібліографія налічує понад 3000 праць[джерело?].
Хоча Макіавеллі й був обмежений гуманістичною вірою в циклічність історії, він розгорнув складніший економічний та соціальний аналіз проблеми конфлікту в своїй праці пізнього періоду «Istorie Fiorentine». Нарівні з цим аналізом і природним детермінізмом Макіавеллі стоїть його теорія держави як органічної системи, що керується власними законами розвитку і задовольняється самовиправданням з огляду на свій розквіт. Це спонукало німецького ліберального історика ідей Фрідріха Майнеке в 1924 році назвати його «першою людиною, яка відкрила справжній raison d'etat (державний інтерес)». Як послідовно доводив Гайнц Пост, концепції суспільної необхідності та ratio publicae utilitatis (суспільної корисності) були добре відомі в пізньому Середньовіччі, але на відміну від свого сучасника Гвічардіні (1483–1540) Макіавеллі не вживав вислову ragione de stato (державний інтерес) і не стверджував, що мета виправдовує засоби; скоріше він твердив, що успіх правителя підтверджується вердиктом народу, і йому пробачать ужиття певних заходів, якщо це призведе до успіху, бо в політиці, «де не існує морального суду, судять за результатами». У всякому разі, якщо й не настільки своєрідне, як про це твердив Майнеке, проте часте вживання Макіавеллі слова stato (держава) та наголос на необхідності розмежування успішної політичної діяльності і традиційної моралі свідчать про його завбачливість в усвідомленні проблем, що виникали під тиском зростання влади світської держави…
Потреба в гнучкості заважала Макіавеллі дати однозначний розв'язок проблеми державного устрою. Самодержці потрібні для заснування й реформування держави, республіканський уряд краще підходить для підтримання встановленого порядку («Роздуми», І, 58). Однак попри труднощі, що привертали стільки уваги, з узгодженням прореспубліканських «Роздумів» із «Державцем», учення Макіавеллі, як показали Покок і Скіннер, є послідовно республіканським як на практичному, так і на ідеологічному рівнях. Республіки не тільки здатні краще пристосовуватись до швидкозмінних обставин завдяки своєму різнорідному громадянству, а й надають людським істотам можливість брати участь у політичних справах і військових кампаніях, що краще забезпечує повноту їх самореалізації («Роздуми», II, 2; про міське ополчення, важливу тему політичної теорії Макіавеллі, див. «Державець», гл. 12, «Роздуми», І, 4 та «Arte della guerra»)…
Моделлю для Макіавеллі слугувала Римська республіка, і хоч у ті часи та згодом його звинувачували в некритичному захопленні Римом і бракові реалізму, створене ним 1506 року міське ополчення та його проект державного устрою Флоренції 1520 року показали практичну значущість його ідей. У руках Макіавеллі і його сучасників класичний республіканізм також слугував засобом виправдання зростання державної могутності; 1520 року Макіавеллі написав у «Роздумах»: «Я переконаний в тому, що найвищий подвиг, який можна звершити і який є наймилішим для Бога, — це те, що ти зробив для власної країни». Нещодавно Галлюїнґ доводив, що республіканець Макіавеллі пропонує жорстку теорію силової політики, яка цілковито збігається з політичною аргументацією, висунутою в «Державці». Важливу роль у сучасних дослідженнях відіграє концептуальний аналіз, за допомогою якого Скіннеру нещодавно вдалося розв'язати проблему республіканізму Макіавеллі: «Державець» і «Роздуми…» потребують різного підходу як складові двох різних літературних традицій з відмінними призначеннями. Аналіз способів уживання Макіавеллі таких понять, як gloria, virtu, fortuna (слава, чеснота, доля) тощо, допоміг прояснити його політичний лексикон, тоді як з огляду на соціальний і «гендерний» підходи його політичну думку намагаються інтерпретувати в ширшому контексті.
- Володар (італ. Il Principe, 1513).
- Роздуми щодо першої декади Тіта Лівія (італ. Discorsi sopra la prima deca di Tito Livio, 1513—1519).
- Про військове мистецтво (італ. Dell'arte della guerra, 1519—1520).
- Флорентійські хроніки (італ. Istorie fiorentine, 1520—1525).
- Життя Каструччіо Кастракані (італ. Vita di Castruccio Castracani da Lucca, 1520)
Вперше українською «Державця» переклав Михайло Островерха, який переклав назву книги як «Володар». Цей переклад з'явився друком у 1934 році у книгозбірні львівського часопису «Літературно-науковий вісник» з ініціативи тодішнього редактора — Дмитра Донцова. Ось як про це згадує сам Михайло Островерха:
«Було це під весну 1934. На Академічній, у Львові, припадково, стрінув я д-ра Дмитра Донцова, редактора „Вістника“. Привіталися. Він поспитав — як довго зупинюся я у Львові, коли вертаюся до Риму й зараз же поставив справу: чи не схотів би я перекласти на українське „Іль Прінчіпе“ Макіавеллія, а він це видасть. Припускаю, що, на це предложення, очі в мене блиснули радістю: знову Донцов сягає глибше й дальше поза наше ґетто? Очевидно, я вхітно погодився на це».
Виправлений та доповнений переклад Островерхи знову вийшов у 1976 року в нью-йоркському видавництві G.A Press з обкладинкою роботи Едварда Козака.
Вдруге твір Макіавелі переклав з італійської Анатолій Перепадя, який переклав назву книги як «Державець». Цей переклад з'явився друком у 1998 році в київському видавництві «Основи». У 2007 та 2013 роках харківське видавництво «Фоліо» перевидало переклад Перепаді.[29]
Втретє твір Макіавелі переклала з італійської Валентина Балог, яка переклала назву книги як «Державотворець». Цей переклад з'явився друком у 2015 році в київському видавництві «Арій».
- Микола Макявель. Володар. Переклад з італійської: Михайло Островерх. Львів: Книгозбірня Вістника, 1934. 117 стор.
- (передрук) Ніккольо Макіявеллі. Володар. Переклад з італійської: Михайло Островерх. Нью-Йорк: G. A. Press, 1976. 162 стор.
- Нікколо Макіавеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад з італійської: Анатоль Перепадя. Київ: Основи, 1998. 492 стор. — ISBN 966-500-101-9
- (передрук) Нікколо Макіавеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад з італійської: Анатоль Перепадя; передмова: Ада Бичко. Харків: Фоліо, 2007. 511 стор. — ISBN 978-966-03-3847-0
- (передрук) Нікколо Макіавеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад з італійської: Анатоль Перепадя; передмова: Ада Бичко. Харків: Фоліо, 2013. 511 стор. — ISBN 978-966-03-3849-4
- (передрук) Нікколо Макіавеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад з італійської: Анатоль Перепадя. Харків: Будинок друку, 2013. 470 стор. — ISBN 978-966-97238-5-7
- Нікколо Макіавеллі. Державотворець. Переклад з італійської: Валентина Балог. Київ: Арій, 2015. 223 стор. (Антологія мудрості) — ISBN 978-966-498-396-6
- ↑ а б в г Mansfield H. Encyclopædia Britannica
- ↑ а б в г Inglese G. Dizionario Biografico degli Italiani — 2006. — Vol. 67.
- ↑ а б в г BeWeB
- ↑ CONOR.Sl
- ↑ Pas L. v. Genealogics — 2003.
- ↑ https://www.notablebiographies.com/Lo-Ma/Machiavelli-Niccol.html
- ↑ Niccolo Machiavelli - Italian statesman and writer. Архів оригіналу за 29 червня 2016. Процитовано 11 серпня 2019.
- ↑ Niccolò Machiavelli. Архів оригіналу за 24 вересня 2018. Процитовано 11 серпня 2019.
- ↑ Niccolò Machiavelli. Internet Encyclopedia of Philosophy. Архів оригіналу за 1 травня 2021. Процитовано 1 листопада 2018.
- ↑ Niccolo Machiavelli | Beliefs, Books, The Prince, Philosophy, Accomplishments, & Facts | Britannica. www.britannica.com (англ.). Процитовано 13 березня 2023.
- ↑ Smith, Gregory B. (2008). Between Eternities: On the Tradition of Political Philosophy, Past, Present, and Future (англ.). Lexington Books. с. 65. ISBN 9780739120774.
- ↑ Whelan, Frederick G. (2004). Hume and Machiavelli: Political Realism and Liberal Thought (англ.). Lexington Books. с. 29. ISBN 9780739106310.
- ↑ Strauss is most notable for this description. (15 жовтня 1988). What is Political Philosophy? And Other Studies (англ.). University of Chicago Press. с. 41. ISBN 9780226777139.
- ↑ Niccolo Machiavelli | Biography, Books, Philosophy, & Facts. Encyclopedia Britannica (англ.). Архів оригіналу за 29 червня 2016. Процитовано 8 серпня 2019.
- ↑ Cassirer, Ernst (1946). The Myth of the State (англ.). Yale University Press. с. 141—145. ISBN 9780300000368.
- ↑ Strauss, Leo; Cropsey, Joseph (15 червня 2012). History of Political Philosophy (англ.). University of Chicago Press. с. 297. ISBN 9780226924717.
- ↑ Mansfield, Harvey C. (25 лютого 1998). Machiavelli's Virtue (англ.). University of Chicago Press. с. 178. ISBN 9780226503721. Архів оригіналу за 13 липня 2021. Процитовано 20 березня 2022.
- ↑ Giovanni Giorgini, «Five Hundred Years of Italian Scholarship on Machiavelli's Prince», Review of Politics (2013) 75#4 pp. 625–40.
- ↑ Giorgini, Giovanni (2013). Five Hundred Years of Italian Scholarship on Machiavelli's Prince. Review of Politics. 75 (4): 625—40. doi:10.1017/S0034670513000624. ISSN 0034-6705.
- ↑ Inside NEWSWEEK's Top 100 Books: The Meta-List [Архівовано 25 серпня 2019 у Wayback Machine.] // «Newsweek», 28.06.2009 (англ.)
- ↑ B. Spinoza, Tractatus theologico-politicus, V, 7
- ↑ Diderot, Denis (1778). Machivellianism. Encyclopedie.
- ↑ J.-J. Rousseau, Contrat sociale, III, 6
- ↑ Harvey Mansfield and Nathan Tarcov, «Introduction to the Discourses». In their translation of the Discourses on Livy
- ↑ Pflanze, Otto (1958). Bismarck's "Realpolitik". The Review of Politics. Т. 20, № 4. с. 492—514. ISSN 0034-6705. Процитовано 13 березня 2023.
- ↑ Arendt, Hannah (1988). The Human Condition (English) . Chicago: Chicago University Press. с. 77.
- ↑ Dal Villani, nella sua Cronica
- ↑ La sua trascrizione del De rerum natura è nel manoscritto Vaticano Rossiano 884
- ↑ Нікколо Макіавеллі. Флорентійські хроніки. Державець. [Архівовано 7 березня 2017 у Wayback Machine.] Переклад з італійської: Анатоль Перепадя; передмова: Ада Бичко. Харків: Фоліо, 2007. 511 стор. ISBN 978-966-03-3847-0
- Макіавеллі Нікколо [Архівовано 26 жовтня 2020 у Wayback Machine.] Тофтул М. Г. Сучасний словник з етики. — Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2014. — 416 с. ISBN 978-966-485-156-2
- Pasquale Villari. Niccolò Machiavelli and His Times. Firenze: Le Monnier, 1877. 684 p. (італ.) (переглянути на archive.org)
- Михаил Андреев. Никколо Макьявелли в культуре Возрождения. — Москва: Изд. дом ГУ ВШЭ, 2008. [Архівовано 22 січня 2021 у Wayback Machine.](рос.)
- Антоніо Ґрамші. Сучасний Державець (1931—1932) [Архівовано 11 березня 2016 у Wayback Machine.]
- Лев Каменев. Предисловие к «Сочинениям» Никколо Макиавелли (1934) [Архівовано 25 лютого 2016 у Wayback Machine.](рос.)
- Іван Мегела. Нікколо Макіавеллі. Цинічний порадник володарів чи шукач політичної істини?
- Пол Стретерн. Макиавелли за 90 минут (1998) [Архівовано 1 квітня 2017 у Wayback Machine.](рос.)
- Fabrizio Franceschini. «Machiavelli, Niccolò», in Enciclopedia dell'Italiano, Istituto dell'Enciclopedia Italiana, Roma 2011. [Архівовано 10 листопада 2021 у Wayback Machine.](італ.)
- М. С. Дорошко. Макіавеллі Нікколо // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812 с. — ISBN 966-316-045-4
- Макіавеллі, Нікколо // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін. — Київ : Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України : Абрис, 2002. — С. 356. — 742 с. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.
- А. Пахарєв. Макіавеллі Нікколо ді Бернардо // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — С.418. — ISBN 978-966-611-818-2
- Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. Частина третя. Теорія національної держави. 18. Макіавеллі // Історія політичної думки / Пер. з англ. — К. : Основи, 1997. — С. 304-322. — ISBN 966-500-110-8.
- Макіавеллі [Архівовано 16 січня 2017 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2001. — Т. 3 : К — М. — С. 556. — ISBN 966-7492-03-6.
- Мак'явеллі Нікколо // Зарубіжні письменники : енциклопедичний довідник : у 2 т. / за ред. Н. Михальської та Б. Щавурського. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2006. — Т. 2 : Л — Я. — С. 99. — ISBN 966-692-744-6.
- Кудрявцев О. Ф. Макиавелли (Machiavelli) Никколо [Архівовано 30 жовтня 2021 у Wayback Machine.] // Большая российская энциклопедия (электронная версия)
- Юсим М. А. Макиавелли (Machiavelli) Никколо [Архівовано 11 вересня 2021 у Wayback Machine.] // «Православная Энциклопедия», (электронная версия)
- Микола Мак'явель. «Володар» (аудіокнига) — Львів, 1934. 117 c.
- Микола Макявель. Володар. — Львів, 1934 [Архівовано 21 березня 2016 у Wayback Machine.] на сайті е-бібліотеки «Чтиво»
- Ніккольо Макіявеллі. Володар. — Нью-Йорк, 1976 [Архівовано 13 березня 2017 у Wayback Machine.] на сайті е-бібліотеки «Діаспоріана»
- Нікколо Макіавеллі. Флорентійські хроніки. Державець. — Київ, 1998 [Архівовано 12 червня 2016 у Wayback Machine.] на сайті е-бібліотеки «Чтиво»
- Антоніо Ґрамші. Сучасний Державець (1931—1932) [Архівовано 11 березня 2016 у Wayback Machine.]
- Іван Мегела. Нікколо Макіявеллі. Цинічний порадник володарів чи шукач політичної істини?
- Князь. Il Principe. Никколо Макиавелли, переведен с итальянского С. М. Роговиной, отпечатан изданием Н. Н. Клочкова в г. Москва, 1910, 128 с. (рос)
- Коли мета виправдовує засоби: Як Нікколо Макіавеллі став наставником тиранів і «батьком» політології
- Народились 3 травня
- Народились 1469
- Уродженці Флоренції
- Померли 21 червня
- Померли 1527
- Померли у Флоренції
- Випускники Флорентійського університету
- Політики Флорентійської Республіки
- Політичні філософи
- Італійські філософи
- Військові теоретики
- Письменники епохи Відродження
- Люди, на честь яких названо астероїд
- Нікколо Макіавеллі