Полібій

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Полібій
дав.-гр. Πολύβιος
Народився не пізніше 199 до н. е.
Мегалополіс, Аркадія, Пелопоннес, Греція
Помер не раніше 133 до н. е.
Греція
·падіння з коняd
Країна Ахейський союз
Діяльність історик, військовослужбовець, письменник
Знання мов давньогрецька[1]
Magnum opus Загальна історія
Батько Лікортd

Полі́бій (грец. Рολιβιος, лат. Polybius, близько 200 до н. е., Мегалополіс, Аркадія — близько 118 до н. е.)[2] — давньогрецький історик, державний і військовий діяч, автор «Загальної історії» («Історії») в 40 томах, що охоплюють події у Римі, Греції, Македонії, Малій Азії та в інших регіонах з 220 до н. е. по 146 до н. е. З книг «Історії» повністю збереглись тільки перші 5, інші дійшли в більш-менш детальних переказах. Всі інші праці Полібія не збереглись. Керуючись вченням стоїків про передбачення, він прийшов до метафізики історії, яка розглядала останню як боротьбу народів і окремих особистостей проти влади долі.

Біографія[ред. | ред. код]

Народився в місті Мегалополіс в Аркадії, його батько Лікорт був одним з вождів Ахейського союзу, а сам Полібій у 170—169 р.р. до н. е. служив гіппархом (начальником кінноти) при римському полководці Луції Емілії Павлі, що стояв на чолі союзних римсько-грецьких військ, які воювали з македонським царем Персеєм.[3] Після поразки Персея при Підні в 168 р. до н. е. Полібій у числі 1000 знатних ахейців був відправлений до Риму за обвинуваченням у недостатньо активній підтримці римлян.

У той час як інших заручників розподілили по різних містах, Полібія залишили в Римі — на прохання Емілія Павла, який зробив його наставником своїх синів. Так майбутній історик одержав можливість зав'язати дружні стосунки з багатьма знатними римлянами, особливо з молодшим сином Емілія, Публієм Сципіоном Еміліаном (майбутнім Сципіоном Африканським Молодшим).

У 151 р. до н. е. Полібію вдалося використати свій вплив на Сципіона, щоб домогтися звільнення тих ахейців, що були ще живі.[3] Полібій повернувся до Греції, однак через кілька років, у 147 р. до н. е., під час облоги Карфагена Сципіон викликав його до себе як радника. Полібій досліджував атлантичне узбережжя Африки і став свідком пожежі і руйнування Карфагена в 146 р. до н. е., після чого в тому ж році повернувся до Греції.

Тут він намагався сприяти досягненню компромісу між повсталими ахейцями і римлянами і, хоча не зміг запобігти руйнуванню Коринфа Луцієм Муммієм, все-таки врятував деякі художні цінності. Після відходу римлян на Полібія було покладено завдання налагодити управління уцілілими містами. Співгромадяни-греки бачили в Полібії свого благодійника і звели на його честь багато статуй. Помер Полібій від травм, отриманих внаслідок падіння з коня.

Основні праці[ред. | ред. код]

Видатна праця Полібія — його «Історія»[4] мета якої пояснити: «яким чином весь цивілізований світ менше ніж за 53 роки (тобто з 220 р. до н. е. до поразки Персея в 168 р. до н. е.) опинився під владою римлян». Згодом Полібій розширив і рамки свого твору, довівши його до руйнування Карфагена в 146 р. до н. е.

Найважливішим серед його творів є «Загальна» або «Світова історія» у 40 книгах, з яких дійшли до нас тільки перші п'ять; від інших збереглися уривки, за виключенням книг 17, 19 і 40-ї. Предметом «Історії» служить завоювання світу римлянами і його об'єднання під римським пануванням.[5]

Завдання та питання вирішення в загальній історії:

  • яким чином, силою яких установ і попередньо розрахованих планів Рим став світовою державою
  • якими засобами він зберігав своє панування над завойованим світом
  • які сили мав на початку своїх завойовницьких дій
  • до якого опору були здатні народи, які воювали з ним, і владики.

Успіхи Риму автор не вважає випадковим дарунком долі, чимось незаконним, здобутим несправедливо; навпроти, могутність римлян цілком заслужена їх перевагою над іншими народами і для цих народів є добродійним; «підкорення світу римляни задумали і здійснили за допомогою вірно розрахованих засобів». У досконалості державних установ римлян полягає розгадка їх військових успіхів, тому автор присвячує одну з книг своєї історії (6-ту) опису римського державного ладу, військової справи і дисципліни; римська республіка, на думку Полібія, — найдовершеніша форма людської спільноти, недоступна псуванню.

Створюючи «Загальну історію», Полібій висував наступні вимоги: історія повинна мати загальний характер, тобто охоплювати у своєму викладі події, які одночасно відбуваються як на заході, так і на сході. Завдання історії — навчити, яким чином слід діяти в тих або інших обставинах у майбутньому, аналогічних або подібних до тих, які відбулися в минулому.

«Загальна історія» (Ἰστορίαι) — твір Полібія на койне в 40 книгах (включаючи одну книгу покажчиків), основне джерело з історії Середземномор'я в епоху пунічних воєн, з 220 по 146 роки до н. е. Повністю збереглися лише книги з першої по п'яту, опубліковані не пізніше 150 року до н. е. Решта книги відомі в більш-менш докладних переказах візантійських енциклопедистів X століття.

Полібій першим у стародавньому світі сформулював цілісну історіографічну концепцію. Рушійною силою історії він вважав Фортуну, або Тюхе, яка благоволить римлянам за їх чесноти і доблесть. Рука Фортуни може проявлятися як у випадковому везіння, так і в мудрому передбаченні найкращого розвитку подій [1][джерело?]. У той же час дійовими особами історії він вважав людей.

Соціально-політичні ідеї Полібія[ред. | ред. код]

Як політичний мислитель Полібій зазнав впливу помітних вчень Платона, Арістотеля і їх послідовників про державу і право. Крім того, у його поглядах відчувається деякий вплив концепцій стоїцизму. Однак, будучи особистістю самобутньою, глибокою, такою, що гостро відчуває сучасність, він своєрідно інтерпретував досвід попередніх когнітивних структур,[4] запропонувавши власне розуміння явищ державної сфери. Усю державно-правову проблематику Полібій, наслідуючи Платона й Аристотеля, аналізує та систематизує, залишаючись при цьому на власних позиціях. Так, він багато уваги приділив традиційній для античної політичної науки темі аналізу форм держави, їх ознак, розходжень і т. ін.

Полібій, так само як і Аристотель, вважав форму держави уособленням верховної влади в суспільстві[6]. У залежності від кількості представників панівної верхівки він розрізняв так звані «правильні» форми (царство, аристократія, демократія), внутрішній стан яких характеризується спокоєм, гармонією відносин між тими, хто керує, і керованими, пануванням «добрих» законів і звичаїв. Їх в історичному розвитку супроводжують «перекручені» форми, у яких при збереженні однієї ознаки (кількості правлячих) змінюються на протилежні інші характеристики: цар перетворюється на тирана, місце деяких обраних займають кілька багатіїв, демократія як правління більшості поступається місцем пануванню простонароддю, очолюваному честолюбцями.[7]

Загальним для цього ряду форм є стан — беззаконня, соціальна напруженість та ін. Таким чином, категорія «форма держави» має у Полібія такі ознаки, як число правлячих і спосіб здійснення ними своєї влади, стан законності і т. д. Слідом за Арістотелем Полібій вважав кращим політичним устроєм змішану форму держави[8]. Він також проводив розходження між панами і керованими, царем і тираном, найкращими людьми і простонароддям (масою).

Поряд з певною спільністю поглядів Полібія і його попередників існують особливості, що відрізняють його погляди від інших політико-правових теорій. Наприклад, якщо Аристотель, досліджуючи явище державно-правової природи, розчленовує його як складне поняття на прості, які неможливо надалі розділити на частини, то Полібій застосовує трохи інший спосіб аналізу досліджуваного об'єкта, прагнучи виявити часові (хронологічні), причинні й інші зв'язки між подіями політичної історії[9].

Історичний рух, за Полібієм, не відбувається хаотично. Він обумовлений дією відповідних причин і упорядкований рамками кола. Полібій по-своєму обґрунтував висхідне до попередніх мислителів (і насамперед до Платона) вчення про цикли розвитку державності, яка починається з післяпотопної дикості людей, проходить певні етапи і знову повертається до первісного стану соціального хаосу.

Ним детально простежені всі стадії цього руху, охарактеризовані їх стани, за допомогою порівнянь і зіставлень виявлені характерні моменти, що відокремлюють їх одну від одної, причому аналіз проводиться з позицій історико-порівняльного підходу, який також є відмітною рисою концепції Полібія. Ще один характерний момент — її принципова органістичність: згідно з поглядами історика, все у світі політичних явищ відбувається в силу загальної природної закономірності.

Формування поглядів Полібія[ред. | ред. код]

Його світогляд характеризується наступними рисами:

  • ясним відчуттям сучасності як нового, більш високого етапу історії;
  • державницьким поглядом на причини того, що відбувається;
  • історизмом і соціальністю історичної концепції, її спрямованістю в майбутнє.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. CONOR.Sl
  2. ENCYCLOPÆDIA BRITANNICA
  3. а б Самохина, 2007, с. 3.
  4. а б Самохина, 2007, с. 4.
  5. Самохина, 2007, с. 5.
  6. Самохина, 2007, с. 6.
  7. Самохина, 2007, с. 10.
  8. тронський історія античної літератури ст.45
  9. Самохина, 2007, с. 8.
  10. Lutz D. Schmadel. Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin, Heidelberg : Springer-Verlag, 2003. — 992 (XVI) с. — ISBN 3-540-00238-3.

Література[ред. | ред. код]