Полібій

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Полібій

Полі́бій (грец. Рολιβιος, лат. Polybius, близько 201 до н. е., Мегалополь, Аркадія — близько 120 до н. е.) — давньогрецький історик, державний і військовий діяч, автор «Загальної історії» («Історії») в 40 томах, що охоплюють події у Римі, Греції, Македонії, Малій Азії та в інших регіонах з 220 до н. е. по 146 до н. е. З книг «Історії» повністю збереглись тільки перші 5, інші дійшли в більш-менш детальних переказах. Всі інші праці Полібія не збереглись. Керуючись вченням стоїків про передбачення, він прийшов до метафізики історії, яка розглядала останню як боротьбу народів і окремих особистостей проти влади долі.

Біографія[ред.ред. код]

Полібій (бл. 200 р. - після 118 р. до н.е.) - грецький історик. Народився в місті Мегалополь в Аркадії, його батько Ликорт був одним з вождів Ахейського союзу, а сам Полібій у 170-169 рр. до н.е. служив гіппархом при римському полководці Луції Емілії Павлі, що стояв на чолі союзних римсько-грецьких військ, які воювали з македонським царем Персеєм.[1] Після поразки Персея при Підні в 168 р. до н.е. Полібій у числі 1000 знатних ахійців був відправлений до Італії за обвинуваченням у недостатньо активній підтримці римлян. У той час, як інших заручників розподілили по різних містах, Полібія залишили в Римі – на прохання Емілія Павла, який зробив його наставником своїх синів. Так майбутній історик одержав можливість зав'язати дружні стосунки з багатьма знатними римлянами, особливо з молодшим сином Емілія, Публієм Сципіоном Еміліаном (майбутнім Сципіоном Африканським Молодшим). У 151 р. до н.е. Полібію вдалося використовувати свій вплив на Сципіона, щоб домогтися звільнення тих ахійців, що були ще живі.[2] Полібій повернувся до Греції, однак через кілька років, у 147 р. до н.е., під час облоги Карфагена Сципіон викликав його до себе як радника. Полібій досліджував атлантичне узбережжя Африки і став свідком пожежі і руйнування Карфагена в 146 р. до н.е., після чого в тому ж році повернувся до Греції. Тут він намагався сприяти досягненню компромісу між повсталими ахійцями і римлянами і, хоча не зміг запобігти руйнуванню Коринфа Луцієм Муммієм, все-таки зміг врятувати деякі художні цінності. Після відходу римлян на Полібія було покладене завдання налагодити управління уцілілими містами. Співгромадяни-греки бачили в Полібії свого благодійника і звели на його честь багато статуй. Помер Полібій від ран, отриманих у результаті падіння з коня.


Основні праці[ред.ред. код]

Видатна праця Полібія – його «Історія»[3] мета якої пояснити:«яким чином весь цивілізований світ менше ніж за 53 роки (тобто з 220 р. до н.е. до поразки Персея в 168 р. до н.е.) опинився у владі римлян». Згодом Полібій розширив і рамки свого твору, довівши його до руйнування Карфагена в 146 р. до н.е. Найважливішим серед його творів є "Загальна" або "Світова історія" у 40 книгах, з яких дійшли до нас тільки перші п'ять; від інших збереглися уривки, за виключенням книг 17, 19 і 40-ї. Предметом "Історії" служить завоювання світу римлянами і його об’єднання під римським пануванням. [4]

Завдання та питання вирішення в загальній історії:

  • яким чином, силою яких установ і попередньо розрахованих планів Рим став у світовою державою,
  • якими засобами він зберігав своє панування над завойованим світом,
  • які сили мав на початку своїх завойовницьких дій
  • до якого опору були здатні народи, які воювали з ним, і владики

Успіхи Риму автор не вважає випадковим дарунком долі, чимось незаконним, добутим несправедливо; навпроти, могутність римлян цілком заслужена їх перевагою над іншими народами і для цих народів є добродійним; "підкорення світу римляни задумали і здійснили за допомогою вірно розрахованих засобів". У досконалості державних установ римлян полягає розгадка їх військових успіхів, тому автор присвячує одну з книг своєї історії (6-ту) опису римського державного ладу, військової справи і дисципліни; римська республіка, на думку Полібія, - найдовершеніша форма людського гуртожитку, недоступна псуванню. Створюючи в «Загальній історії», Полібій висував наступні вимоги: історія повинна носити, загальний характер, тобто охоплювати у своєму викладі події, які одночасно відбуваються як на заході, так і на сході. Завдання історії - навчити, яким чином слід діяти в тих або інших обставинах у майбутньому, аналогічних або подібних до тих, які відбулися в минулому. «Загальна історія» (Ἰστορίαι) - твір Полібія на койне в 40 книгах (включаючи одну книгу покажчиків), основне джерело з історії Середземномор'я в епоху пунічних воєн, з 220 по 146 роки до н. е. Повністю збереглися лише книги з першої по п'яту, опубліковані не пізніше 150 року до н. е. Решта книги відомі в більш-менш докладних переказах візантійських енциклопедистів X століття. Полібій першим в стародавньому світі сформулював цілісну історіографічну концепцію [1]. Рушійною силою історії він вважав Фортуну, або Тюхе, яка благоволить римлянам за їх чесноти і доблесть. Рука Фортуни може проявлятися як у випадковому везіння, так і в мудрому передбаченні найкращого розвитку подій [1]. У той же час дійовими особами історії він вважав людей

Соціально-політичні ідеї Полібія[ред.ред. код]

Як політичний мислитель Полібій зазнав впливу помітних вчень Платона, Аристотеля і їх послідовників про державу і право. Крім того, у його поглядах відчувається деякий вплив концепцій стоїцизму. Однак, будучи особистістю самобутньою, глибокою, такою, що гостро відчуває сучасність, він своєрідно інтерпретував досвід попередніх когнітивних структур,[5] запропонувавши власне розуміння явищ державної сфери. Усю державно-правову проблематику Полібій, наслідуючи Платона й Аристотеля, піддає аналізу і систематизації, залишаючись при цьому на власних позиціях. Так, він багато уваги приділив традиційній для античної політичної науки темі аналізу форм держави, їх ознак, розходжень і т.п. Полібій, так само як і Аристотель, вважав форму держави уособленням верховної влади в суспільстві.[6] У залежності від кількості представників правлячої верхівки він розрізняв так звані «правильні» форми (царство, аристократія, демократія), внутрішній стан яких характеризується спокоєм, гармонією відносин між тими, хто керує, і керованими, пануванням «добрих» законів і звичаїв. Їх в історичному розвитку супроводжують «перекручені» форми, у яких при збереженні однієї ознаки (кількості правлячих) змінюються на протилежні інші характеристики: цар перетворюється на тирана, місце деяких обраних займають кілька багатіїв, демократія як правління більшості поступається місцем пануванню простонароддю, очолюваному честолюбцями.[7] Загальним для цього ряду форм є стан - беззаконня, соціальна напруженість та ін. Таким чином, категорія «форма держави» має у Полібія такі ознаки, як число правлячих і спосіб здійснення ними своєї влади, стан законності і т.д. Слідом за Аристотелем Полібій вважав кращим політичним устроєм змішану форму держави[8]. Він також проводить розходження між правлячими і керованими, царем і тираном, найкращими людьми і простонароддям (масою). Поряд з певною спільністю поглядів Полібія і його попередників існують особливості, що відрізняють його погляди від інших політико-правових теорій. Наприклад, якщо Аристотель, досліджуючи явище державно-правової природи, розчленовує його як складне поняття на прості, які не піддаються подальшому розподілу на частини, то Полібій застосовує трохи інший спосіб аналізу досліджуваного об'єкта, прагнучи виявити тимчасові (хронологічні), причинні й інші зв'язки між подіями політичної історії. [9] Історичний рух, за Полібієм, не відбувається хаотично. Він обумовлений дією відповідних причин і упорядкований рамками кола. Полібій по-своєму обґрунтував висхідне до попередніх мислителів (і насамперед до Платона) вчення про цикли розвитку державності, яка починається з післяпотопної дикості людей, проходить певні етапи і знову повертається до первісного стану соціального хаосу. Ним детально простежені всі стадії цього руху, охарактеризовані їх стани, за допомогою порівнянь і зіставлень виявлені характерні моменти, що відокремлюють їх одну від одної, причому аналіз проводиться з позицій історико-порівняльного підходу, який також є відмітною рисою концепції Полібія. Ще один характерний момент - її принципова органістичність: згідно з поглядами історика, все у світі політичних явищ відбувається в силу загальної природної закономірності.

Формування поглядів Полібія[ред.ред. код]

Його світогляд характеризується наступними рисами:

  • ясним відчуттям сучасності як нового, більш високого етапу історії;
  • державницьким поглядом на причини того, що відбувається;
  • історизмом і соціальністю історичної концепції, її спрямованістю в майбутнє.



Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Самохина. Полибий: судьба греческого политика и историка в условиях римской экспансии cт.3
  2. Самохина. Полибий: судьба греческого политика и историка в условиях римской экспансии cт.3
  3. Самохина. Полибий: судьба греческого политика и историка в условиях римской экспансии ст.4
  4. Самохина. Полибий: судьба греческого политика и историка в условиях римской экспансии ст.5
  5. Самохина. Полибий: судьба греческого политика и историка в условиях римской экспансии ст.4
  6. Самохина. Полибий: судьба греческого политика и историка в условиях римской экспансии ст.6
  7. Самохина. Полибий: судьба греческого политика и историка в условиях римской экспансии ст.10
  8. тронський історія античної літератури ст.45
  9. Самохина. Полибий: судьба греческого политика и историка в условиях римской экспансии ст.8
  10. Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York : Springer-Verlag, 2003. — 992 с. — ISBN 3-540-00238-3.

Посилання[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Бузескул В. П. — Введение в историю Греции 1915. С. 180;
  • Тронский И. М. — История античной литературы 1983. Т. 226;
  • Ковалев С. И.— История Рима 1986. С. 176;
  • Пассек М. Е.— Полибий // История греческой литературы. М., 1960. Т. III. С. 157;
  • Бузольт Г. — Очерк государственных и правовых греческих древностей.
  • Пельман Р. — Очерк греческой истории и источниковедения.