Кісябіка Байрясова
| Кісябіка Байрясова | |
|---|---|
| тат. Киcәнбикә Байрасова башк. Киҫәнбикә Байрасова | |
| Народилася |
1679 Сибірська даругаd |
| Померла |
30 квітня 1739 Єкатеринбург ·спалення |
| Країна |
 Російська імперія |
| Конфесія | іслам |
Кісябіка (Кісякбіка) Байрясова (1679—1739) — насильно охрещена мусульманка, засуджена до спалення московитами за три втечі та повернення до ісламу.
Захоплення Московською державою Уралу[ред. | ред. код]
Кісябіка Байрясова народилася в 1679 році у Дуванській волості[1] Сибірської дороги. Була видана заміж до Катайської волості тієї ж дороги. На початку XVIII століття на Уралі була створена так звана «гірська влада» на чолі з відомим державним діячем, головним командиром Уральського гірничого управління, засновником Єкатеринбурга, автором «Історії Російської» Василем Татищевим. Почалося активне освоєння нових родовищ, будувалися нові заводи й рудники. Місцеве населення побоювалося втратити вотчинні права на землі, отримані за умов приєднання до Московського царства, і прагнуло захистити свої культурно-релігійні та побутові традиції. Незадоволення викликало повстання. На бунт «гірська влада» відповіла каральними походами. Жителів повстанських сіл вбивали, продавали в кріпаки та насильно хрестили.
Полон[ред. | ред. код]
Башкирка з Катайської волості Кісябіка Байрясова була полонена каральною владою та привезена до Єкатеринбургу. Її віддали у кріпаки письменникові й перекладачеві Киріаку Кондратовичу. Хрестила її дружина місцевого протопопа, а після хрещення нарекли Кісябіку Катериною.
Втечі з неволі[ред. | ред. код]
Як й інші невільниці, Кісябіка мріяла про свободу. 18 вересня 1737 року вона вперше втекла «з дівкою-полонянкою», що жила у Василя Татищева. Але 58-річну жінку зловили й висікли плітками. Втім, волелюбну жінку це не зупинило.
Ініціатором другої втечі стала вона сама. Разом з нею 26 вересня того ж року на цей раз втекла з Єкатеринбурга «дворова жонка» секретаря «гірської влади» Івана Зоріна. Кисябику зловили і на цей раз висікли вже батогом.
Тим часом, 20 квітня 1738 року стратили спаленням Тойгільди Жулякова за те, що, перейшовши до християнства він, потім повернувся назад до ісламу[2][3]. Всі башкири, яких вдалося розшукати в Єкатеринбурзі та його околицях, були доставлені до місця спалення Тойгільди.
В указі Головної Гірської канцелярії за підписом Василя Татищева вина Тойгільди Жулякова була сформульована таким чином: «<…> ти, хрестячись у віру грецького сповідання, прийняв паки махометанський закон, і тим не тільки в богомерзенний злочин впав, але яко пес на свої блювотини повернувся, і клятви своєї обіцянку, дану при хрещенні, знехтував <…>» Публічне зачитування цього наказу, а також проведена для цього кара Жулякова, мали зробити страхітливе враження на башкир і довести їм, що адміністрація краю не потерпить помилкового прийняття християнської віри.[4]. Сам Василь Татищев на страті не був присутній, бо перебував у той момент в Самарі[5]. Тойгільди Жилякова спалили на багатті на очах своїх дітей на науку іншим новохрещеним, але ляк перед жорстокою карою не зупинив Кисябику.
У вересні 1738 року вона втікла втретє.[6]
Як випливає з допиту в Канцелярії Головного правління заводів, втікачка, перебравшись через річку Ісеть і обходячи стороною села, дісталася до рідного аулу Сакаова Катайської волості. Тут вона прожила п'ять днів у знайомих. Тут же жив її син Бекчейтей (Бекчентай), але Кісябіка не розповіла про зустріч з ним на допиті, ймовірно, побоюючись за його долю.
Далі шлях її лежав за «Урал-камінь». Кісябіка більше місяця прожила у «вірного» башкирського старшини Мандара. «Вірними» називали служивих башкир. Повстанці в свою чергу іменувалися «злодіями». Дізнавшись, що вона була хрещена і втекла, Мандару порадив їй повернутися до Єкатеринбургу, і, давши супровідний лист, відправив подалі від себе.
Діставшись до Дуванської волості, Кісябіка два дні ночувала у рідного брата Разге Байрясова. Тут її й затримав абиз Махмут Мемеделін, і під конвоєм інших «вірних» башкир відправив до Єкатеринбургу. Кісябіка звинувачувалася «гірською владою» в тому, що вона «живучи в Башкирії, харчувалася від них, башкирців, і їла все з ними разом, і Богу молилася за їх Законом, а не за християнським». А також порвала супровідний лист «вірного» Мандара не показавши його абизу[7].
В Канцелярії Головного правління заводів було винесено ухвалу від 8 лютого 1739 року:
|
Визначили: оній татарці за три втечі і що вона, будучи в бігах, хрещена обасурманилась, вчинити страту - спалити. Тільки, не вчинивши оного, писати до таємного радника Василя Татищева і очікувати на те наказу. Вищезазначене подання направити до генерал-майора Леонтія Яковичу Соймонова, бо з неотриманих від таємного радника наказів видно, що він до Петербурга відбув [8]. |
|
Покарання[ред. | ред. код]
У вироку від 8 лютого 1739 року йдеться: «… за три втечі і що вона, будучи в бігах, хрещена обасурманилась, учинити смертну кару — спалити». 14 березня того ж року генерал Соймонов підписав конфірмацію у цій справі справі: «Спійману башкирку, яка була хрещена і дано їй ім'я Катерина, за три до Башкирії втечі і що вона, залишивши Закон Християнський, обасурманилась за оне прошу наказати на страх іншим стратити смертю — спалити, аби надалі, на те дивлячись, інші карались»[9]
Через місяць, після видання указу Кісябіка Байрасова була страчена на центральній площі Єкатеринбура[10][11].
Увіковічнення пам'яті[ред. | ред. код]
- фільм «Зулейха» (2005), створений татарською кіностудією «Рамай» (режисер-постановник Раміль Тухватуллін) про трагічну долю Кисябики Байрясової[12].
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Korepanov. book.uraic.ru. Архів оригіналу за 20 липня 2019. Процитовано 21 січня 2018.
- ↑ Логінов Олег. Уральська злочинність. Перші розбійники на Середньому Уралі.//«Ведомости: Урал», червень 2011. Архів оригіналу за 4 лютого 2020. Процитовано 25 березня 2019.
- ↑ Ракітін А. В. «Загадкові злочини минулого». — 2001.
- ↑ Шакинко И. М. Василий Татищев. М., 1986. С. 185—186.
- ↑ З припису Татищева майору Угрюмову: «Татарина Тойгільду за те, що, хрестячись прийняв паки махометанський закон, на страх іншим, на зборах всіх хрещених татар, спалити; а дружин і дітей його, зібравши, вислати до російських міст, для роздачі; із них двох надіслати до мене в Самару» . За И. И. Симанов, Город Екатеринбург, 1898 г.
- ↑ Государственный архив Свердловской области. Ф.24. Оп.1. Д.818. С.70.
- ↑ Трагедия уральской мусульманки (башкирки) [Архівовано 25 березня 2019 у Wayback Machine.](рос.)
- ↑ там же С.71-72.
- ↑ Державний архів Свердловської області. Ф. 24. Оп. 1. Д. 818. С. 243
- ↑ .
- ↑ Старостин, 2007, с. 28.
- ↑ Татарча фильм Зулейха [Архівовано 22 жовтня 2013 у Wayback Machine.](рос.)
Література[ред. | ред. код]
- Старостин А. Н. Ислам в Свердловской области / Под ред. проф. А. В. Малашенко. — М.: Логос, 2007. — 144 с. — (Ислам в России). — ISBN 978-5-98704-268-2. (рос.)
- Останнє офіційне вогнище в Росії було складене для людини в 1739 році [Архівовано 30 квітня 2021 у Wayback Machine.] (рос.)
