Кітіцин Михайло Олександрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Кітіцин Михайло Олександрович
рос. Михаил Александрович Китицын
Народився 17 вересня 1885(1885-09-17)
Чернігів, Російська імперія
Помер 22 серпня 1960(1960-08-22) (74 роки)
Флорида, США
Діяльність військовослужбовець
Alma mater Морський кадетський корпус
Учасник Цусімська битва, Перша світова війна і Громадянська війна в Росії
Військове звання Капітан I рангу
Нагороди
Орден Святого Станіслава 2 ступеня
Орден Святого Станіслава 3 ступеня
Орден Святої Анни 3 ступеня
Орден Святої Анни 4 ступеня
Орден Святого Георгія
Георгіївська зброя
Орден Святого Володимира 4 ступеня

Михайло Олександрович Кітіцин (рос. Михаил Александрович Китицын; 17 (29) вересня 1885, Чернігів, Російська імперія22 серпня 1960, Маунт-Дора, Флорида) — видатний російський підводник, капітан 1-го рангу. Учасник Російсько-японської, Першої світової і громадянської воєн.

Другий за результативністю російський підводник Першої світової війни після Івана Мессера, однак при цьому найвідоміший, оскільки потопив більшу кількість суден.

Біографія[ред. | ред. код]

Дитинство і початок військової кар'єри[ред. | ред. код]

Михайло Кітіцин народився 17 вересня 1885 в Чернігові, в сім'ї спадковогодворянина, колезького асесора, помічника прокурора окружного суду. Був хрещений в Свято-Миколаївській церкві.

У дванадцятирічному віці втратив батька. Олександр Олександрович Кітіцин раптово помер в ніч на 25 (13) жовтня 1897 року. Подальшим вихованням сина займалася мати — Лідія Миколаївна. Особливих статків родина не мала, доводилося здавати кімнати в оренду, а з недбайливими мешканцями судитися. У Чернігові пройшли дитячі та юнацькі роки Михайла. Тут же він навчався в місцевій гімназії, опанував французьку мову.

У 1899 році Михайло Кітіцин поступив у Морський кадетський корпус, по закінченню якого 21 лютого 1905 року одержав чин мічмана. Через деякий час після Цусімської битви мічман Кітіцин був відправлений на Далекий Схід, де служив на кораблях Амурської річкової флотилії, а потім на транспорті «Тунгуз». Взяти безпосередню участь в боях російсько-японської війни 1904-1905 років йому не довелося, але брав участь в обороні Миколаївська-на-Амурі.

Деякий час Кітіцин плавав на номерних міноносцях у Владивостоці і незабаром потрапив на крейсер «Алмаз». Після укладення миру з Японією крейсер попрямував в Сайгон для поповнення офіцерів і команди, які перебували там на російських кораблях. Кітіцин був 21 листопада 1905 року разом з 5 офіцерами і 38 матросами переведений на крейсер «Олег». У квітні 1906 року на цьому крейсері повернувся в Балтійське море.

У 1905-1908 роках Михайло Олександрович плавав на крейсері «Олег». Влітку 1906 року Кітіцин в плаванні на крейсері «Крейсер», а восени був призначений в мінну дивізію на новий міноносець «Фінн».

У 1908 році Кітіцин отримав призначення на транспорт «Бакан» і відправився на цьому судні в Північний Льодовитий океан для охорони там російських промислів. «Бакан» повернувся в Лібаву в листопаді 1909 року.

За характером він був людиною невгамовною, схильною до змін. 1 листопада 1908 року Кітіцин був зарахований до числа слухачів Навчального загону підводного плавання, яким командував герой російсько-японської війни контр-адмірал Едуард Миколайович Щенснович. Після закінчення Навчального загону підводного плавання 1 вересня 1909 року Кітіцин отримав чин лейтенанта, був переведений на Чорноморський флот.

З 15 вересня 1909 року по 1 грудня 1912 року проходив службу на посаді командира підводного човна «Судак». Пізніше, в якості вахтового начальника, до 1 серпня 1913 року Михайла Олександрович служив на канонерського човні «Уралец», що базувалася в грецькому порту Пірей. Потім він склав іспити і був зарахований до числа слухачів Миколаївської морської академії, навчання в якій йому не вдалося завершити через початок Першої світової війни.

Перша світова війна[ред. | ред. код]

На початку Першої світової війни Кітіцин служив на сухопутному фронті в Окремому батальйоні 2-го Балтійського флотського екіпажу. Брав участь в обороні Івангородської фортеці. Однак участь у тривалій позиційній війні не могла влаштувати енергійного офіцера-підводника, і Кітіцин повернувся на Чорноморський флот. Він був призначений старшим прапор-офіцером начальника штабу Бригади підводних човнів, а потім в чині старшого лейтенанта вступив в командування одним із новітніх російських підводних човнів — «Тюлень» — спущеним на воду 19 жовтня 1913 року.

Головним завданням, поставленим керівництвом перед чорноморськими підводниками, було припинення шляхів доставки енергоресурсів в турецьку столицю — Константинополь, де базувався флот Османської імперії. Метою атак російських підводних човнів були будь-які турецькі судна, що перевозили до Босфору вугілля і нафтопродукти. Внаслідок загальної технічної відсталості Туреччини, це були, переважно, вітрильники, що курсували між столицею і східними анатолійськими портами.

17 жовтня 1915 року Кітіцин офіційно став командиром човна «Тюлень». Перший грудневий вихід в море «Тюленя» результатів не приніс.

З лютого 1916 роки після припинення блокади вугільного району есмінцями, підводні човни стали основним засобом впливу на турецький транспортний флот. Перший похід «Тюленя» в новому 1916 році відбувся 28 січня-10 лютого. В ході крейсерування він двічі піддавався атакам німецького гідролітака Gotha WD2, причому одного і того ж — з бортовим номером 286. У першу атаку літак скинув 2 бомби, в другу ще 5 — все безрезультатно. 6 лютого біля Кефкена була захоплена турецька шхуна, але довести приз не вдалося і вона затонула.

Невдачі минулих походів «Тюлень» сповна надолужив у крейсеруванні 14-23 березня. 19 березня поблизу Босфору був атакований турецький пароплав «Дутор» (4 232 брт), який превозив вугілля. Незважаючи на охорону турецьким есмінцем «Гайрет-і-Ватанен», пароплав був сильно пошкоджений, викинувся на берег і був добитий 5 квітня 1916 року торпедою з підводного човна «Морж». 21 березня після походу до берегів Болгарії «Тюлень» повернувся до Кефкену, де виявив флотилію турецьких шхун. Російський підводний човен влаштував справжнє побоїще, відправивши на дно 11 вітрильників.

Сам Кітіцин через багато років згадував, що серце його не бажало топити ці невеликі шхуни, які не здатні здійснити жодного опору, але наказ командування він виконував бездоганно. В ході морських рейдів «Тюлень», зазвичай у надводному положенні, йшов уздовж південного чорноморського узбережжя на схід і розполохував команди турецьких транспортних вітрильників, знерухомлених штилем. Турки кидали свої шхуни напризволяще і спішно веслували на шлюпках до берега, а «Тюлень» настільки ж неквапливо підходив до ворожих суден і, не витрачаючи боєкомплект, просто підпалював їх за допомогою клоччя з гасом або пробивав їх борти піротехнічним патроном, а деякі, підпалені судна, які не тонули, добивались тараном.

У поході 5-15 квітня після атаки «Тюленя» викинувся на берег каботажний паром «Езер-і-Мерхамед» (230 брт). Його хотіли добити торпедою, але, мабуть, вона пройшла повз, оскільки за турецькими даними паром був відновлений після війни. Після цього походу 88-мм гармату, яка дала осічку, замінили 76.2-мм японською гарматою.

У наступному крейсерстві 11 травня біля Кара-Бурну була потоплена шхуна, а човен був атакований гідролітаком, який скинув 7 бомб. 13 травня біля Варни були потоплені 4 шхуни, а 16 травня буля Ігнеади був захоплений перший приз — барк «Балджі» (144 брт), який потім увійшов до складу транспортної флотилії як «Транспорт № 179». У поході 8-14 червня на «Тюлені» сталася поломка носових горизонтальних рулів, яка змусила його повернутися на базу. З 8 по 19 липня «Тюлень» знищив шхуну і змусив викинутися на берег 2 пороми — «Халі» (298 брт) і «Невесер» (287 брт), які згодом турки врятували.

5-6 серпня «Тюлень» з начальником розвідки флоту капітаном 2 рангу А.А. Ніщенковим і штурманом бригади М.Є. Крафтом на борту двічі таємно проникав в бухту Варни, здобувши цінні відомості. Після цього походу М.А. Кітіцин був нагороджений орденом Святого Георгія 4-го ступеня, а члени екіпажу отримали численні нагороди. В подальшому великому поході в кінці серпня — на початку вересня «Тюлень» потопив 1 шхуну, але в результаті її розвідки російський флот відправив на дно 4 турецьких пароплави і 8 шхун.

У поході 24-30 вересня відбувся знаменитий бій «Тюленя» з озброєним пароплавом «Родосто» (3 662 брт). На четвертий день бойового чергування біля турецьких берегів, в 15 милях від Босфору, недалеко від острова Кефкен, вже в сутінках, близько 22 години сигнальщик «Тюленя», що знаходився в надводному положенні, помітив великий пароплав, який йшов від Босфору на схід.

За сигналом бойової тривоги гарматні розрахунки двох 76-мм гармат підводного човна зайняли свої місця, і старший лейтенант Кітіцин повів «Тюлень» навколо Кефкена, щоб перехопити пароплав і відтиснути його від берега в море. Зазвичай вже після перших пострілів турецькі судна спускали прапор і їх команди сідали в шлюпки, проте цього разу так не було.

О 22 годині 45 хвилин з човна пролунав перший постріл, і відразу ж у відповідь з пароплава гримнули у відповідь дві гармати. На ньому стояли 88 мм і 57 мм гармати. Згущується темрява, нервове напруження і брак досвіду не дозволили противнику вести точний вогонь. Турки не зуміли як слід роздивитися силует російського підводного човна і по частоті пострілів взяли її за есмінець. Приціли турецьких гармат були виставлені на дальність 10 кабельтових, в той час як фактично бій йшов на дистанції не більше 6 кабельтових. В результаті жоден з 30 випущених з пароплава снарядів не завдав човні пошкоджень. Зате вогонь «Тюленя» був точним. Протягом 50 хвилин з човна було випущено 46 снарядів, близько 30 з яких потрапили в ціль. Після цього частина команди пароплава на чолі з одним з офіцерів втекла на шлюпці, однак моряки, які залишились на судні, вперто не бажали здаватися. На пароплаві спалахнула пожежа, але він випустив димову завісу і продовжував «огризатися». Боєзапас «Тюленя» закінчувався, тому Кітіцин підвів свій човен до «Родосто». Мічман Краузе, особисто вставши до гармати, і з дистанції 3 кабельтових вистрілив 6 снарядів по цілі. На човні залишився єдиний, останній снаряд, і тільки його вдалося «зекономити» — пароплав, нарешті, ліг в дрейф. «Тюлень» підійшов впритул до турецького судна, і російські моряки підняли на борт воді 2 турків і 6 німців, які борсались у воді, в тому числі капітана корабля і ще двох німецьких морських офіцерів. Частинак команди «Тюленя» в складі 3 офіцерів і близько 20 матросів перейшла на «Родосто» і почала гасити пожежі, піднімати пари і виправляти рульове управління. До ранку, моряки привели сильно пошкоджений і ще паруючий захоплений пароплав під конвоєм «Тюленя» до рідних берегів. Через 40 годин після бою човен і полонений пароплав в супроводі есмінця «Швидкий» благополучно прибули до Севастополя, де «Родосто» був перейменований в «Транспорт № 148» і був включений до складу транспортної флотилії. За цей подвиг Михайло Олександрович Кітіцин був нагороджений золотою Георгіївською зброєю.

Вдалим виявився і наступний похід (21-29 жовтня). 23 жовтня було захоплена і знищена шхуна «Люфті-Джеліль», 25-го від вогню «Тюленя» на берег викинувся пароплав «Тутсак» (150 брт). Після спроби зняти його з мілини разом із захопленою моторною шхуною «Акденіз» пароплав був підірваний торпедою, а шхуна була на наступний день затоплена. 27-го біля Кефкена був захоплений вітрильник «Сфатос» з вантажем тютюну, відправлений в якості призу в Севастополь.

Після цього походу в бойовій діяльності «Тюленя», який 2 роки майже безперервно знаходився в боях і походах, настала пауза. 13 листопада 1916 року він перейшов до Миколаєва і встав на довгий ремонт.

Перший похід в 1917 році і останній похід «Тюленя» під командуванням Кітіцина відбувся 15-27 липня. 18-го біля гирла річки Мелен-Су була потоплена шхуна, 23-го — ще дві, 24-го — каботажний пароплав «Інтізам» (244 брт.).

На початку вересня 1917 року капітан 2-го рангу Кітіцин здав човен новому командиру старшому лейтенанту М.Є. Крафту, а сам отримав призначення на посаду начальника Окремих гардемаринськьх курсів і поїхав до Петрограда, де в жовтні того ж року був підвищений у званні до капітана 1-го рангу і разом зі своїми гардемаринами відбув на Далекий Схід для практичних занять. Після прибуття до Владивостока Михайло Олександрович був призначений командиром новоствореного Навчального загону Сибірської флотилії в складі допоміжного крейсера «Орел» і міноносців «Жвавий» і «Грозний».

Громадянська війна[ред. | ред. код]

Жовтневий переворот застав Михайло Кітіцина в навчальному плаванні з гардемаринами на крейсері «Орел» в порту Нагасакі. Між революційно налаштованим екіпажем і гардемаринами почали виникати конфлікти, а кораблю нова влада наказала повернутися до Владивостока. Через заворушення капітан 1 рангу Кітіцин прийняв рішення попросити допомоги у союзників і повів свій крейсер в Гонконг. У цьому порту на берег зійшли всі матроси і 20 «червоних» гардемаринів, а судно перейшло в підпорядкування «білого» командування. Однак незабаром, наказом новопризначеного командувача Навчальним загоном, Кітіцин був списаний з «Орла» і залишений в Японії. Такий поворот долі не збентежив Михайла Олександровича. На початку 1919 року Кітіцин дістався до Владивостока, і за власною ініціативою на базі відкритого Морського училища створив Морську роту з колишніх гардемаринів і нових кадетів, для участі в Білому русі. Цей загін взяв участь у невдалому десанті в районі села Володимиро-Олександрівське, де під час висадки були смертельно поранені заступник і ординарець Кітіцина, а сам він ледве уникнув загибелі.

Після падіння влади адмірала Колчака Морське училище в 1920 році евакуювали на допоміжному крейсері «Орел» і посильному судні «Саха», і Кітіцин разом зі своїми гардемаринами зробив ще одне плавання з Владивостока до Севастополя, до генерала Врангеля. У цьому переході йому знову довелося проявити свій рішучий характер. У Порт-Саїді обидва корабля загону Кітіцина були надовго затримані англійським командиром порту. Коли на них стали підходити до кінця запаси провізії і вугілля, дозволу на вихід з рейду все ще не було отримано. Кітіцин заявив англійцям, що якщо протягом 36 годин на кораблі не будуть передані вода, провізія, вугілля і не буде дозвіл на вихід в море, то він виведе їх в Суец і затопить поперек каналу. Через 2 години англійці надали все необхідне для подальшого плавання.

До Севастополя загін Кітіцина прибув 27 жовтня 1920 року, і вже 10 листопада вийшов наказ про залишення Криму через безнадійність оборони. Командир і екіпаж «Якута» взяли активну участь в евакуації білих частин з Севастополя, звідки корабель здійснив самостійний перехід в порт Бізерта в Тунісі. Там в 1921—1922 роках Кітіцин служив командиром стройовій частині Морського корпусу, де гардемарини продовжували навчання.

В еміграції[ред. | ред. код]

У серпні 1922 року Кітіцин залишив службу, поїхав в США, одружився з американкою Клер Рідікер і залишився там назавжди. У 1923 році Михайло Олександрович Кітіцин став засновником і першим головою Товариства офіцерів Російського Імператорського флоту в США.

Перший час Кітіцин працював таксистом в Нью-Йорку, а потім, отримавши американське громадянство, поступив інженером на муніципальну службу. Йому довелося будувати нью-йоркську підземку, в тому числі тунель під Гудзоном. У період «Великої депресії» Кітіцин 3 роки пропрацював в Колумбії, займаючись топографічними зйомками. Повернувшись в США, отримавши знову місце інженера на муніципальну службу, працював на будівництві дамби в горах неподалік від Нью-Йорка.

У роки Другої світової війни він служив в американських ВМС, працював топографом на будівництві військово-морської бази в Йорктауні.

Після закінчення війни перевівся в United States Bureau of Reclamation, де працював топографом на будівництві дамб зрошувальних систем. Пізніше працював інженером в штатах Айдахо і Вашингтон, де брав участь у створенні проекту зрошувальної мережі басейну річки Колумбія.

У 1955 році, вийшовши на пенсію, Михайло Кітіцин переїхав до Флориди. В останні роки жив з дружиною у Флориді в містечку Маунт Дора.

Помер у віці 76 років в ніч на 22 серпня 1960 року під Флориді.

Особистість[ред. | ред. код]

Михайло Олександрович Кітіцин був прекрасно освіченою людиною, знав французьку та англійську мови. Для своїх вихованців і товаришів по службі, як писав один з них, «він був уособленням прикладу. Лицар без страху і сумніву. Ідеальний Офіцер і Командир».

Звання[ред. | ред. код]

Нагороди[ред. | ред. код]

Бібліографія[ред. | ред. код]

Автор мемуарів «На підводному човні "Тюлень"» і «Розвідка з-під води».

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

17 грудня 2010 року з ініціативи Чернігівської обласної організації ветеранів-підводників в пам'ять про свого видатного земляка сесія міської ради прийняла рішення про перейменування однієї з вулиць Чернігова на вулицю Підводника Кітіцина, а 22 квітня 2011 року на стіні будинку №15-А на вулиці Підводника Кітіцина в урочистій обстановці було відкрито меморіальну дошку.

Література[ред. | ред. код]

  • Список личного состава судов флота, строевых и административных учреждений Морского Ведомства. мартовское на 1912 год. СПБ:, 1912, стр. 202, 762.
  • Список личного состава судов флота, строевых и административных учреждений Морского Ведомства. Январское на 1914 год. СПБ:, 1914, стр. 12, 228.
  • Список личного состава судов флота, строевых и административных учреждений Морского Ведомства. Исправлено по 11 апреля 1916 года. СПБ:, 1916, стр. 246.
  • Алексеев И.В. Два командира одной лодки // Гангут. Вып. 12. СПб., 1997. С.117-130.
  • Алексеев И.В., Гончаров А.С., Заблоцкий В.П. Подводные лодки типа «Морж», «Морская кампания» № 3, 2006
  • Гражданская война в России: Черноморский флот / Составитель В. Доценко. — М.: ООО «Издательство ACT», 2002. — 544 с.: 16 л. ил. — (Военно-историческая библиотека). ISBN 5-17-012874-6. Тираж 5100 экз. / Справочник. В. Гончаров.
  • Из бездны вод: Летопись отечественного подводного флота в мемуарах подводников. / Составитель Н. А. Черкашин. — М.: Современник, 1990.— 557 с.: ил.— (серия мемуаров «Память»). Тираж 100 000 экз.
  • Китицын М.А. «На подводной лодке «Тюлень»».
  • Кузнецов Н. Подводник № 1 (рус.) // Родина. — 2011. — № 3.
  • Таубе Г.Н. Михаил Александрович Китицын. 1885-1960 // Морские записки 1961, Vol. XIX No. 1-2 (54).